Вже згадуваний німецький соціолог Макс Вебер чітко розрізняв ці дві професії. Він писав: „Справжньою професією справжнього чиновника... не повинна бути політика. Він повинен „управляти” перш за все неупереджено... по меншій мірі офіційно, якщо під питання не поставлені „державні інтереси”, тобто життєві інтереси панівного порядку. Sine ira et studio – без гніву та упередження повинен він вершити справи. Таким чином, політичний чиновник не повинен робити того, що завжди і необхідним чином повинен бажати політик – як вождь, так і його почет – боротися. Позаяк перехід на будь-який бік, боротьба, пристрасть – ira et studium - є стихією політика, і насамперед, політичного вождя”.
Діяльність політика і діяльність чиновника підчиняються різним принципам відповідальності. Державний службовець – управлінець повинен точно і добросовісно виконувати наказ вищестоящого начальника. Без такої морально обумовленої дисципліни неможливе функціонування будь-якого апарату. А політичний керівник чи державний діяч несе особисту відповідальність за всі свої дії. Така відповідальність передбачає наявність у її суб’єкта певних морально-етичних позицій та переконань. З даної точки зору, професіоналізм та ефективність управлінця й є показниками його моральності, вірності своєму професійному покликанню та обов’язку. Висока ефективність найтіснішим чином пов’язана з професіоналізмом, а той, у свою чергу, - з моральністю, оскільки приносить суспільно-цінні результати.
Нерідко професіоналізм та неупередженість при вирішенні політичних питань самі по собі можуть бути ознакою того, що політик є прибічником принципу справедливості. Однак варто враховувати і те, що неупереджене використання професійних навичок може бути поставлено на службу як правій, так і неправій справі. Тут виникає проблема законності та правомірності використання державної влади для реалізації таких засадничих матерій, як рівність, справедливість, свобода, захист прав людини. Політики з авторитарним стилем мислення намагаються виправдати застосування примусових заходів для захисту саме таких цінностей.
Проте прибічники демократичного суспільства, заснованого на вільній ринковій економіці й визнанні прав і свобод людини, послідовно вимагають від держави проведення ненасильницької політики. Максимально обмежене використання примусової влади, а у багатьох випадках і повна відмова від використання примусових заходів, свідчать про високий розвиток суспільства. Нині загальновизнано, що ненасильницькі форми політики повинні домінувати в демократичній правовій державі.
Необхідно звернути увагу на одну важливу обставину. Між правом і мораллю існує визначена межа. Щоб її зрозуміти, треба притримуватися так званого „золотого правила”, сформульованого ще у стародавні часи. Воно гласить: „Не роби іншим того, чого ти не хотів би, щоб інші робили тобі”. Це правило вимагає від кожної людини визнавати поруч із власними правами та інтересами наявність прав та інтересів у всіх своїх співгромадян. Коли цю максиму реалізують у політиці, то важливим є не допустити ухилу в якісь один бік: професіоналізм не можна ставити над мораллю, чи мораль - над професіоналізмом. При порушенні цього правила негайно виникають серйозні небезпеки.
Якщо, наприклад, підкорити право моральним вимогам, то відразу з’являється спокуса запроваджувати добро і справедливість насильницькими методами, що неминуче призведе до всевладдя держави. Таким шляхом намагалися йти більшовики, котрі висунули гасло примусового „ощасливлювання” людства. Подібна політика замість загального щастя принесла населенню СРСР багатомільйонні жертви й в кінцевому рахунку завершилася повним крахом комуністичного експерименту. Існує серйозна суперечність між реальним та ідеальним, котру в принципі неможливо подолати: втілення у життя ідеальних, тобто недосяжних, цілей приносить результат, діаметрально протилежний запланованому.
Тут необхідно враховувати особливості політичної культури того чи іншого суспільства. Політологи розглядають політичну культуру як ментально-поведінковий рівень суб’єктів політичного процесу, духовно-ментальну основу політичної системи, якісний стан функціонування інститутів політичної системи і форм політичної взаємодії. Європейський тип політичної культури відрізняється повагою до закону і особи. Відтак для європейця поняття моралі мають важливе значення і політик, що скоїв аморальний вчинок, який став відомий громадськості, мусить покидати свою посаду. У країнах з високо розвинутою політичною культурою існують високі вимоги щодо моральності політиків – вони сформовані століттями демократичного розвитку і спираються на глибоку історичну традицію.
На жаль, політична культура сучасної України такого рівня ще не досягла. Навпаки, на рівні масової свідомості суспільні патології (злодійство, корупція, хабарництво) сприймаються тут як нормальні способи розв’язання життєвих проблем. Звичними у суспільстві стали мафіозно-кланові цінності: збагачення будь-якою ціною, кланова солідарність, підлабузництво і продажність влади, здобування успіху за допомогою протекціонізму, ритуальне словоблуддя і т. п. Чимало вітчизняних політиків користується тим, що українці на загал не звикли суворо дотримуватися моральних та правових норм, й демонстративно ігнорує моральні цінності. Тому в суспільстві складається уява про принципову несумісність політики і моралі, що наносить відчутної шкоди самому суспільству.
Таким чином, співвідношення політики і моралі є досить неоднозначним. У той же час слід зазначити, що між сферою політики та сферою моралі не існує нездоланних бар’єрів. Будь-якій правовій системі властиві принципи справедливості, й цей факт підтверджує: поняття „право, держава, політика”, з одного боку, та „мораль, справедливість”, з іншого, мають точки дотику. Розширення взаємодії між цими поняттями відповідає інтересам суспільства.
2.4. Культурна політика українського суспільства на сучасному етапі розвитку.
Латинське слово cultura означає „обробка, виховання, освіта, облагородження”. Під культурою розуміється сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством впродовж його історії та різноманітних форм діяльності, спрямованої на їх виробництво, засвоєння та застосування. Розрізняють культуру матеріальну та духовну, відповідно до поділу людської діяльності. До духовної культури належать духовні цінності (форми суспільної свідомості, наукові теорії, твори художньої літератури, образотворчого мистецтва, соціальні норми та ін.), які виконують регулятивну, прогностичну й деякі інші суспільні функції та відповідні форми людської діяльності. Головними сферами духовної культури є наука, освіта і мистецтво.
У цих сферах держава, політичні партії та громадські рухи й організації проводять власну політику, що отримала назву культурної політики. Культурна політика охоплює також діяльність культурно-освітніх та релігійних установ, засобів масової інформації, організації дозвілля тощо. За своїм змістом та спрямованістю культурна політика відбиває інтереси держави, нації, панівних соціальних груп. Вона покликана задовольняти культурні потреби населення країни, сприяти всебічному розвиткові культури. В умовах глобалізації зростають культурні зв’язки між народами, відбувається процес запозичення культурних надбань одних народів іншими.
З 1946 р. розпочала свою роботу міжурядова організація, спеціалізована установа Організації Об’єднаних Націй, що носить назву „Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури”, скорочено ЮНЕСКО (англійською UNESCO – United Nations Education Scientific and Cultural Organization). Згідно Статуту ООН вона сприяє розвиткові співробітництва різних країн у сфері освіти, науки і культури для заохочення загального збереження справедливості, правопорядку, прав людини й основних свобод. Україна є членом ЮНЕСКО з 1954 року і вступила до неї, ще будучи Українською РСР у складі Радянського Союзу. Експерти цієї авторитетної організації визначили, що культурна політика держави повинна бути спрямована на досягнення визначених культурних цілей за допомогою оптимального використання всіх фізичних та духовних ресурсів, які має суспільство в даний час.
Культурна політика сучасної України формувалася в умовах переходу нашої країни до демократії. Від минулого їй дісталися чимало кадрів, вихованих на застарілих зразках минулого, коли радянська держава намагалася підпорядкувати культуру політичним інтересам і цілям існуючого режиму, пануючої комуністичної ідеології. Попередній політичний режим намагався використовувати культуру як знаряддя маніпуляції громадською свідомістю, переслідував тих діячів культури, які протистояли втручанню держави в їхню творчість.
На зміну таким методам проведення культурної політики повинні прийти зовсім інші. Адже в демократичному суспільстві забезпечується свобода культурної творчості, населенню відкривається широкий доступ до культурних здобутків та інформації. При цьому кожен член суспільства, незалежно від соціального та етнічного походження, рівня матеріального достатку чи віросповідання має право на рівні можливості для культурного розвитку. Перед державою стоїть важливе завдання: забезпечити найширшим верствам населення доступність різного роду видовищ, театрів, музеїв, бібліотек тощо. Створення умов для вільного саморозвитку національної культури належить до головних напрямів гуманітарної (в тому числі й культурної) політики.
Використовуючи механізми культурної політики, держава повинна:
- формувати інфраструктуру сфери культури та забезпечувати її бюджетне фінансування;
- сприяти формуванню національної творчої інтелігенції, створенню належних матеріальних і духовних умов для її життєдіяльності;
- сприяти розвиткові міжнародних культурних зв’язків.
Необхідно підкреслити, що у здійсненні культурної політики значну роль грають не лише державні структури, але й громадські організації, підприємства, комерційні структури – всі вони матеріально підтримують діяльність культурних установ. На жаль, в сучасній Україні меценатство ще не досягло рівня високорозвинутих країн: держава не має системи законодавчого стимулювання такого явища. На Заході підприємці та комерсанти, які виділяють власні кошти на розвиток культури, отримують різноманітні податкові пільги, чого українська практика ще не створила.
Проблемою сучасної культурної політики є й те, що не подолано утилітарно-технократичне ставлення до культури, відбувається її зайва комерціалізація – місце культури нерідко займає шоу-бізнес, метою якого є отримання прибутку, а не створення духовних цінностей. Управлінці нерідко за старою звичкою використовують адміністративні методи управління культурою, що протипоказано цій тонкій сфері. Грубе втручання з боку державного чиновництва у процес художньої творчості митця наносить великої шкоди створенню духовної продукції, і в кінцевому рахунку негативно позначається на духовній атмосфері в країні.
Після отримання Україною незалежності багато говорилося на державному рівні про необхідність відродження національної культури українського народу та всіх етносів, представники яких проживають на території нашої держави. Подібні заяви потребували підтвердження у вигляді цільових державних програм, забезпечених бюджетним фінансуванням. Втім, видатки на культуру навіть у порівнянні з радянськими часами помітно скоротилися, що поставило під сумнів чимало із сказаного з високих трибун. Цілі відродження національної культури в значній мірі виявилися декларативними, натомість державна культурна політика виявилася нездатною попередити нову хвилю русифікації України. Спираючись на російськомовні ЗМІ, що домінують в українському інформаційному просторі, політики сусідньої великої держави ведуть наступ на Україну, намагаючись витискати українську культуру культурою власного народу. Причому телеекрани нашої країни пропагують не високі зразки російської культури, а так звану „попсу” – тобто продукт „масової культури” в її найгірших варіантах.
Відбувається також і „вестернізація” культурного простору України, який заповнюється недолугою продукцією західного шоу-бізнесу, примітивними голлівудськими кінострічками, що смакують насильство, наркоманію та інші людські пороки. Такий процес є зворотною стороною глобалізації, що охопила різні сфери життя. Вихід з культурної самоізоляції, характерної для радянських часів, відкрив пострадянські держави для широкого проникнення на їх територію культурного продукту, створеного в інших країнах, насамперед, західних.
Необхідно констатувати, що культурна складова глобалізації відіграє все помітнішу роль. В її основу покладена нова технологія розвитку культури людства – нові технології виробництва товарів, знань, засобів спілкування. Змінюється і сама людина. Глобалізація зближує народи з культурного погляду, сприяючи утвердженню культурної комунікативності, одноманітності, уніфікованості. Незважаючи на чисельні протести культурологів та діячів культури, культурна багатоманітність поступово відступає, звільняючи місце невиразній одноманітності. Зупинити процес формування світової цивілізації як синтезу національних культур, становлення системи загальнолюдських цінностей, поки що не вдається нікому. Його можна лише загальмувати в деяких регіонах чи країнах, і то тільки тимчасово. При всіх позитивних аспектах глобалізації (перш за все зближення різних країн і народів) на перший план починають висуватися негативні наслідки подібних процесів. Невипадково у світі піднімається хвиля громадського руху, що отримав назву руху антиглобалістів.
2.5. Духовне життя і духовний простір сучасної України
Розвиток духовної сфери будь-якої країни залежить від багатьох чинників, серед яких помітне місце посідає культурна політика держави. Духовні цінності створюються, розповсюджуються та споживаються, і державна політика може як стимулювати ці процеси, так і гальмувати їх. У той же час існують різні визначення поняття „духовний”, в тому числі й дуже спрощені, котрі його змістом вважають лише те, що відноситься до релігії та церкви. Сучасне розумінні цього поняття значно складніше і включає у себе чимало різних компонентів, серед яких важливе місце належить духовному виробництву. Частина філософів розглядає духовне життя суспільства як суспільну свідомість і вважає ці поняття синонімічними.
У вітчизняній науковій літературі також вживається термін „духовний простір України”, наповнений конкретизацією змісту категорії „простір” як форми існування об’єкту щодо духовного життя України. Поряд з розвитком (рухом) і часом духовного життя, духовний простір втілює особливу природу людської духовності. Дух – притаманна людині здатність бути самосвідомим об’єктом мислення, почуттів і волі, що виявляються в цілепокладанні та творчій діяльності, яка заповнює собою духовний простір, - насамперед у вигляді духовного виробництва як творення предметів духовних потреб людини.
Духовний простір України заповнений творенням інтелектуальних і естетичних цінностей, які задовольняють потреби як кожної людини зокрема, так і всіх громадян Української держави разом. Створення власної держави відкрило перед українцями нові можливості для розвитку творчості, які використовуються ще далеко не в повній мірі. Український народ має великий потенціал духовного досвіду, що потребує своєї реалізації у різних сферах життя.
При розгляді питання про духовне життя сучасної України необхідно звернути пильну увагу на таку форму суспільної свідомості, як релігія. Її роль у духовному житті суспільства є значною, проте в радянські часи або повністю ігнорувалася державною владою, або ж штучно применшувалася. Після десятиліть примусового атеїзму в СРСР відродження релігійно-церковного життя в Україні відбувалося досить непросто. Процес цей супроводжувався протистоянням віруючих різних конфесій, конфліктами церков з державою перш за все за повернення церковного майна законним власникам. Поступово гострота конфліктів зменшувалася, створювалася нова законодавча база, що регулює відносини церкви та держави.
Нині в нашій країні не лише декларована (як в СРСР), але й законодавчо гарантована свобода совісті, яка дозволяє громадянинові користуватися свободою віри чи невіри. Подібна правова категорія міститься в конституціях більш ніж третини держав сучасного світу. Натомість у деяких з них забезпечені статуси панівних, офіційних або привілейованих релігій – такі положення зафіксовані у конституціях більш ніж 40 держав. Наприклад, особливий статус ісламу гарантований законодавством 17 держав світу (Афганістан, Іран, Пакистан, Саудівська Аравія та ін.), римсько-католицької церкви – 14 держав Європи та Америки (Ватикан, Іспанія, Італія тощо), євангелістсько-лютеранського віросповідання – 4 європейських країн (Данії, Ісландії, Норвегії, Швеції). Привілейовані позиції у Великобританії посідає англіканська церква, а в Ізраїлі особливе місце належить іудаїзму.
В останні роки привілейований статус отримала Російська православна церква в РФ, але вона не стала державною, на відміну від царських часів. У той же час правляча еліта Росії намагається використати церкву для зміцнення своїх позицій в суспільстві. Відомий російський політолог ін не випадково ставив питання про „політичний потенціал греко-православної ідеї”: в умовах ідеологічного вакууму влада гарячково шукає, чим цей вакуум заповнити. Звідси витікають спроби одержавити найвпливовішу в країні церкву.
Навіть в Україні у рр. існувала тенденція до впровадження державної релігії, яка викликала діаметрально протилежні оцінки в суспільстві. Чимало священиків підтримувало подібні ідеї: офіційна церква отримує пільги та привілеї від держави. Наприклад, лише її послідовники можуть обіймати посаду голови держави, така церква має підтримку держави у проведенні своєї місіонерської роботи тощо.
Ті, хто притримується ідеї одержавлення церкви, найчастіше аргументують свою позицію думкою про тотожність церковної та національної приналежності. Подібний аргумент є дуже архаїчним й не відповідає реаліям сучасного життя. У середньовіччі віросповідання було важливішим за етнічну належність і зміна віри часто тягнула за собою етнічну асиміляцію. Так, в українських та білоруських землях, що потрапили під владу Речі Посполитої, нащадки князів і бояр Київської Русі з православ’я переходили в римо-католицизм, одночасно полонізуючись. З їхнього числа виходили такі гонителі православ’я, як Ієремія Вишневецький, сумно відомий своїми звірствами проти православного населення під час Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького.
Перехід представників слов’янських народів в іслам найчастіше призводив до того, що вони разом з релігією переймали у турків їхню мову та культуру. Але існували і виключення з цього правила: віруючі єретичної Боснійської церкви, переходячи в іслам, зберегли свою мову і чимало елементів власної народної культури, їхні нащадки нині називаються „босняками” або „боснійськими мусульманами”. Власну мову також зберегли ісламізовані македонці-торбеші та болгари-мусульмани в Родопах (т. зв. „ахреан” або „помаки”).
Невдалою виявилася і спроба римсько-католицького духовенства примусити українців та білорусів змінити свою етнічну належність шляхом запровадження Брестської унії 1596 року. Історичний досвід показав, що греко-католики українці не лише зберегли свої звичаї, традиції та мову, але і виробили таку міцну національну самосвідомість, яка дозволила їм успішно протистояти всім намаганням чужинських властей асимілювати українське населення Галичини. Нині в Україні свою належність до українського етносу відчувають і підкреслюють представники різних конфесій, які вносять гідний вклад у розвиток національної культури.
Прибічники впровадження державної релігії неодноразово висловлювали претензії на виключне право репрезентувати українську національну ідею, бути єдиними виразниками інтересів українського народу. Проте ці спроби лише викликали зростання міжконфесійного протистояння і негативно позначилися на стабільності суспільства. Нерідко як аналог національно-державної релігії використовується термін „національна церква”, під якою розуміють церкву, єдину для всієї нації. Таке трактування є невірним. Об’єднуючим фактором у сучасних умовах є не єдина „національна церква”, а українська національна ідея, єдина для переважної більшості громадян країни. До того ж і національною церквою нині називають церкву будь-якої конфесії, яка функціонує у певний історичний період, на означеній території, спираючись на свою традицію, сприяючи поступові етнокультур, самосвідомості й державницького менталітету окремої нації та має значний рівень поширення серед населення того чи іншого регіону. На таку роль в сучасній Україні може одночасно претендувати декілька церков, точніше - конфесій.
В Україні склалася поліконфесійність – тобто тут діють різні конфесії. Латинське слово confessionalis означає „віросповідний”. Поруч з християнськими церквами (православною, греко-католицькою, римсько-католицькою, протестантськими) свою діяльність проводять ісламська умма, іудейська релігійна громада, інші релігійні організації. Найбільше віруючих нашої країни сповідує православ’я і належить до двох конфесій – Української Православної Церкви (Московського патріархату) та Української Православної Церкви (Київського патріархату). Більшість діючих в Україні конфесій закликає своїх віруючих до відродження високої моральності, толерантності, милосердя.
Консолідуючу роль релігія може відігравати шляхом екуменізму. Цей термін походить від давньогрецького οίκουμένη – тобто „заселена земля”. Ним означають єднання зусиль усіх конфесій для досягнення певних суспільних і політичних цілей. Участь церкви в суспільно-політичних процесах визначається за такими напрямками:
· активізація діяльності у державотворчому процесі (інтегруюча функція, апеляція до ідеалів демократії, справедливості, гуманізму; виховання поваги і терпимості до різних поглядів, почуттів і вірувань; сприяння розвиткові традицій, культури, мови українського народу);
· зорієнтованість на вирішення актуальних проблем національного рівня (регламентація духовних і матеріальних запитів людини, рух за екологію, питання милосердя, добродійництва, соціального захисту громадян);
· активізація зусиль у розв’язанні міжконфесійних конфліктів, що мають неабиякий вплив на громадське життя і політичний клімат України.
Необхідно підкреслити, що прихильники екуменізму в Україні є серед представників різних конфесій. Проте є й чимало його противників. Для нормального розвитку духовного життя в Україні важливим є постійне удосконалення відносин між релігійними організаціями і державою. А для цього повинно бути забезпечено:
- свобода думки і совісті, гарантом чого є відсутність державної релігії й церкви;
- рівність всіх церков перед законом, відокремлення церкви від держави і школи від церкви;
- реалізація принципів релігійного плюралізму, з якими погоджуються релігійні лідери;
- лояльне ставлення церков щодо української державності та українського громадянства.
Історично на духовне життя України впливали різні цивілізації, на порубіжні яких розташована наша країна. Тому тут складалася не класична цивілізація, яка має єдиний духовно-релігійний фундамент, а так звана „порубіжна”. Класичні цивілізації формувалися на основі синтезу різних культурних елементів, а для порубіжних притаманна складна взаємодія симбіотичних та синтетичних складових. Коли перемагає симбіоз (від давньогрецького συμβίωσις – співжиття), то така цивілізація-держава приречена на розпад. Подібна сумна доля спіткала Австро-Угорську та Російську імперії, Соціалістичну Федеративну Республіку Югославію, СРСР та інші подібні їм багатонаціональні й поліконфесійні держави. Щоб сучасній Україні уникнути такої трагедії, необхідно особливу увагу приділяти взаємозбагаченню культур, релігійній та етнічній толерантності, не допускати до расового, міжконфесійного чи міжетнічного протистояння. Потрібен не симбіоз, а синтез (від давньогрецького σύνθεσις – з’єднання, сполучення) – об’єднання різних елементів у єдине ціле.
2.6. Гуманістичні засади етнонаціональної політики сучасної України.
Крім етнічних українців, які складають переважну більшість населення України, на території нашої держави проживають також представники понад як 100 різних етносів та етнонаціональних груп. Для успішного розвитку демократії та збереження стабільності держави особливого значення набуває ефективна етнонаціональна політика, побудована на гуманістичних засадах. Сучасна наука використовує терміни етнонаціональна політика, етнополітика, у певних випадках – національна політика. Етнонаціональна політика спрямована на вирішення комплексу проблем і суперечностей, що об’єктивно виникають у сфері міжетнічних та міжнаціональних відносин, на створення сприятливих умов для розвитку українського етносу та національних меншин. Близьким до цього терміну є й інший – етнополітика, який найчастіше використовується у працях західних вчених. Поняттям "етнополітика” означають практичні аспекти етнічної, етнонаціональної та етнорасової політики, яка проводиться у тій чи іншій країні.
Головні засади етнонаціональної політики України визначені Конституцією України, Законом України „Про національні меншини в Україні”, низкою інших документів. Вони засновуються на міжнародних принципах і нормах щодо прав людини, міжнародних зобов’язаннях нашої держави стосовно національних меншин. До цих засад належать:
· забезпечення рівних конституційних прав і свобод усім громадянам незалежно від раси, національності, етнічного походження;
· перетворення поліетнічності суспільства, його багато - культурності в консолідуючий фактор творення громадянського суспільства;
· розвиток культурної самобутності українського етносу, всебічний розвиток української культури і мови;
· створення сприятливих умов для розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин;
· інтеграція в українське суспільство етнічних груп, що були незаконно депортовані в часи тоталітаризму, здійснення заходів щодо їх політичної, правової, соціальної та культурної реабілітації;
· розширення співпраці із зарубіжними українцями, піклування про їх національно-культурні потреби;
· утвердження у міжетнічних відносинах атмосфери толерантності, дружби, взаємної довіри, поваги до мови, культури, традицій, звичаїв і релігій етнічних груп;
· зміцнення гарантій, які виключали б прояви екстремізму, дискримінацію громадян за національною, релігійною або мовною ознаками;
· вдосконалення правових основ регулювання міжетнічних і міжнаціональних відносин.
Таким чином, головні засади етнонаціональної політики України цілком відповідають сучасним європейським стандартам, складають достатню основу для розробки конкретних заходів, спрямованих на гармонізацію міжетнічних відносин і дозволяють запобігати міжетнічним та етнополітичним конфліктам в українському суспільстві.
Для успішного проведення сучасної етнонаціональної політики необхідно подолати залишки догматичного етнополітичного мислення, що культивувалося у радянському суспільстві. Догматичне етнополітичне мислення – це старий тип етнополітичного мислення, в основі якого лежать формаційний, класовий та партійний підходи. Головними його особливостями є революційні шляхи і силові методи вирішення всіх етнополітичних проблем. Йому чужі й незрозумілі пошуки компромісу і консенсусу. Догматичне етнополітичне мислення – одновимірне і однозначне, одноваріантне і безальтернативне. Воно будується на одній теорії чи доктрині, що видається за панацею від усіх проблем – наприклад, марксистсько-ленінська теорія націй і національних відносин, чи інтегральний націоналізм Дмитра Донцова (). Про останній необхідно сказати декілька слів.
|
Из за большого объема этот материал размещен на нескольких страницах:
1 2 3 4 5 |
