Основи політології для державних службовців (стр. 5 )

Основою ідеології інтегрального націоналізму, за Донцовим, було поняття волі, з яким він пов’язував ірраціоналізм, експансію, насилля і фанатизм. Життя розглядалася як боротьба, в якій панує закон соціального дарвінізму: виживають лише найбільш пристосовані. Це стосується і націй – найсильніші повинні перемогти слабких і нав’язати їм свій спосіб життя. Концепція Донцова виходила з несумісності гуманізму і демократії з національною волею і національною ідеєю. Всевладдя і могутність нації, за його думкою, є мірилом всього, що відбувається у світі. Така ідеологія має ознаки тоталітарної й відповідає принципам догматичного етнополітичного мислення.

А сучасним типом етнополітичного мислення є зовсім інший – критичний. Він базується на цивілізаційних та гуманістичних принципах, його основними рисами є еволюційні шляхи та політичні методи, готовність і здатність до пошуків компромісу і консенсусу при вирішенні етнополітичних проблем. Критичне етнополітичне мислення – багатовимірне і багатозначне, поліваріантне і альтернативне. Воно передбачає наявність кількох теорій і концепцій з одного й того ж питання, а також альтернативних нестандартних шляхів і методів їх вирішення. Саме на цій основі можна будувати сучасну етнонаціональну політику, яка повністю відповідає вимогам часу.

Від радянського минулого незалежній Україні у спадок дісталися, наприклад, внутрішні паспорти, в яких була так звана „п’ята графа”, що носила назву „національність”. Цим терміном в СРСР означали те, що в цивілізованому світі давно називається етнічністю: національністю там називають громадянство, тобто належність до нації-держави. На відміну від розвинутих країн, де етнічність визначає сама людина і має право змінювати її протягом свого життя, радянська „національність” жорстко фіксувалася й визначалася за „національністю” батька або матері. Введення такої графи до паспортів передувало початку репресій на етнічній основі, коли представники багатьох етносів були виселені з місць традиційного проживання у малозаселені райони Сибіру, Казахстану, Середньої Азії.

Примусове виселення називається депортацією (від латинського deportatio – вигнання, вислання). З території України за етнічною ознакою у другій половині 30-х рр. депортували поляків, влітку 1941 року – німців. А 1944 року з Криму було вивезено кримських татар, болгар, вірмен і греків. Репресій у радянські часи зазнали також представники деяких інших етносів (чеченців, інгушів, калмиків, турків-месхетинців, курдів, карачаївців, інгерманландців тощо) яких реабілітували вже в післясталінський період. У Радянському Союзу проводилася політика державного антисемітизму, внаслідок якої з країни відбувалася масова еміграція єврейського населення. Незалежна Україна покінчила з цією ганебною практикою.

Ліквідація графи „національність” в сучасних українських паспортах також є одним із досягнень вітчизняної етнонаціональної політики і цілком відповідає європейським нормам. Своїм завданням у складній етнополітичний сфері наша держава вважає гармонізацію міжетнічних відносин, удосконалення і зміцнення їх політико-правової бази. З цією метою:

· здійснення державної політики у сфері міжетнічних відносин покладається на відповідні центральні та місцеві органи виконавчої влади;

· у Верховній Раді України діє Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнародних відносин;

· при місцевих Радах можуть створюватися і функціонувати на громадських засадах дорадчі органи з представників національних меншин, порядок діяльності яких визначається відповідними Радами;

· регулярно проводяться Всеукраїнські міжнаціональні конгреси.

Українська держава послідовно дотримується позиції, згідно з якою проблеми національних меншин не повинні використовуватися для порушення територіальної цілісності та політичної незалежності держав і докладає всіх зусиль для закріплення цих зобов’язань держав у відповідних угодах. Наприклад, у Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 р. цим питанням присвячена стаття 12, а в Договорі про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією від 2 червня 1997 р. – стаття 13.

У міжнародному праві існує поняття національні меншини, яке і згадувалося у названих документах. Ним означається група, яка відносить себе до етнічної (культурної) нації, але проживає за межами основного територіального самовизначення останньої – наприклад, росіяни поза Росією, румуни поза Румунією чи українці поза Україною. До цього поняття близьким є інше – етнічні меншини. У найширшому сенсі етнічними меншинами називаються чисельно, культурно і політично недомінуючі етнічні групи, що проживають у державі. До прикладу, в Україні до етнічних меншин відносять всіх етнічних неукраїнців.

У сучасному світі створено корпус прав меншин, який носить не лише гуманітарний характер (захист прав людини), але і прагматично-захисний (уникнення міжнародних конфліктів). У 1992 р. країни-члени ООН прийняли „Декларацію про права особи, що належить до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин”. Того ж року при Організації з Безпеки і Співробітництву в Європі було створено посаду Верховного комісара із справ меншин з метою попередження конфліктів, пов’язаних з порушенням прав меншин.

Тут необхідно підкреслити, що національні та етнічні меншини – це не лише об’єктивна реальність, але і уява членів групи про свої нерівні права. Тут необхідно розібратися у таких важливих та взаємопов’язаних питаннях, як національна самосвідомість та національна свідомість. Національна самосвідомість – це сукупність поглядів, знань, оцінок, ідеалів, які відображають специфічний зміст, рівень і особливості уяви членів національно-етнічної спільноти про минуле, сучасне і майбутнє свого розвитку, про місце і призначення серед інших спільнот, а також характер взаємовідносин з ними. Національна самосвідомість є основою, ядром національної свідомості, її активним началом.

Буденну національну свідомість ще називають національною психологією. Її інтегруючими елементами є звичаї і традиції народу, в яких закодована його соціальна та історична пам’ять, і котрі передаються з покоління в покоління. А теоретична національна свідомість базується на національній ідеї – ідеї історичного призначення, ціннісних орієнтирів, пошуків мети існування нації й шляхів її досягнення. На відміну від національної свідомості, яка є синтезуючою формою уявлень національно-етнічної групи, національна самосвідомість виступає індивідуалізованою формою, що відображає ступінь засвоєння елементів загальнонаціональної свідомості окремими представниками національно-етнічної спільноти.

Без національної самосвідомості немає нації. Відомий англійський дослідник феномену нації Ернест Геллнер (народився 1925 року) писав: „ 1. Двоє людей належать до однієї нації тоді й лише тоді, коли їх об’єднує одна культура, яка, у свою чергу, означає систему ідей, знаків, зв’язків, способів поведінки і спілкування. 2. Двоє людей належать до однієї нації тоді й лише тоді, коли вони визнають свою належність до цієї нації. Інакше кажучи, нації робить людина; нації є витвором людських переконань, вірності і солідарності”.

Сучасний київський дослідник Олексій Картунов дав таке визначення нації. Нація – це велике, модерне, динамічне, цивілізоване співтовариство громадян, часто поліетнічне, але об’єднане навколо якогось одного етносу, із національною мовою державного рівня (та можливо однією чи кількома локальними офіційними мовами), як правило, із власною територією, спільними інтересами, назвою, національною культурою (як синтезом кількох етнічних культур), волею бути єдиним цілим, усвідомленням спільності (а подекуди і самобутності) минулого, сучасного і особливо майбутнього.

Розглянемо ще одне поняття, тісно пов’язане з нацією – націоналізм. Існує багато його визначень, одним з найкоротших і найзмістовніших є наступне. Націоналізм – філософія виживання і буття нації. Сучасні етнонауки висунули положення про те, що саме націоналізм формує націю. Проте феномен цей є дуже складним і неоднозначним, терміном „націоналізм” нерідко означають діаметрально протилежні явища. Його порівнюють з атомною енергією, яку можна використати як на користь людству (наприклад, атомні електростанції), так і на шкоду (ядерна зброя). Відомий англійський дослідник Хью Сетон-Уотсон колись дуже образно порівняв націоналізм з медаллю, на одній стороні якої зображено шляхетний профіль італійського борця за свободу Джузеппе Гарібальді, а на другому – гидку пику коменданта гітлерівського концтабору Освєнцим. Нерідко різні сторони націоналізму плутають, що веде або до його невиправданої ідеалізації, або навпаки – до повного засудження. Існує багато видів націоналізму: від терпимих до інших націй і культур, до надзвичайно агресивних, егоцентричних, які заперечують рівноцінність народів і культур.

Необхідно розрізняти націоналізм конструктивний (за допомогою якого створюються нації та національні держави) і націоналізм деструктивний, спрямований на приниження, переслідування, а то і фізичне знищення інших націй. До останнього, зокрема, відносяться етнонаціоналізм та шовінізм. Прибічники етнонаціоналізму вимагають створення „етнічно чистого” суспільств і нерідко готові до насильницької асиміляції та депортації, а то й геноциду етнічних меншин. Геноцид (від давньогрецького γένος– рід і латинського caedo – вбиваю) – здійснювані властями масові знищення, гоніння певної національної, етнічної, расової, соціальної, культурної, релігійної спільноти. Геноцидом були масові знищення вірмен у Туреччині 1915 року, голодомор в Україні рр., переслідування євреїв (Голокост) і циган гітлерівцями тощо. У наш час ознаки геноциду носили масові вбивства невинних людей на Балканах. Під час воєн на руїнах соціалістичної Югославії у 90-х рр. ХХ ст. з особливою силою проявилася деструктивна сутність етнонаціоналізму, жертвами якого стали сотні тисяч людей.

Етнонаціоналісти, як щойно вказувалося, надають перевагу насильницьким формам асиміляції етнічних та національних меншин. Словом асиміляція, що походить від латинського assimilacio – „подібність, схожість”, означають засіб досягнення етнічної однорідності; процес розчинення раніше самостійного етносу чи якоїсь його частини в середовищі іншого, як правило, чисельнішого народу. Розрізняють асиміляцію добровільну або природну, та вимушену чи насильницьку. У процесі насильницької асиміляції представників того чи іншого етносу примушують відмовлятися від власної національної культури, мови, звичаїв і традицій для того, щоб підпорядкувати їх пануючій нації. У ході такої асиміляції нерідко використовуються репресії проти цілих народів, їх масову депортацію, знищення їхньої еліти. Подібні методи застосовували великодержавні шовіністи у царській Росії та в сталінському СРСР.

Термін шовінізм походить від прізвища капрала наполеонівської армії Ніколя Шовена, який проповідував особливу ненависть до представників інших націй і нібито заявляв: „Французи кращі за всіх, всі гірші за французів”. Шовінізмом називають агресивну форму націоналізму, проповідь національної виключності, протиставлення інтересів однієї нації інтересам інших націй, національну пихатість, розпалювання національної ненависті й ворожнечі. Спорідненими з ним є такі явища, як нацизм, антисемітизм, геноцид, апартеїд (мовою бурів – африканс apartheid – роздільне проживання; державна політика расової дискримінації в ЮАР у рр.) та ін. Суть його стисло передає таке визначення. Шовінізм – це філософія пригноблення і панування над іншими народами.

Якщо демократичний націоналізм починається з любові до свого, то шовінізм – з ненависті до чужого. В основі конструктивного націоналізму лежить національна ідея, а в основі шовінізму – великодержавний імперський інтерес. Етнонаціональна політика сучасної України спрямована на те, щоб попередити зростання у суспільстві подібних деструктивних ідей, появу організацій, котрі намагатимуться реалізувати ксенофобські (засновані на ненависті до інших народів і культур, від давньогрецького ξένος – чужий і φόβος – страх, ненависть) погляди та гасла. Наприкінці 2007 року в структурі Служби безпеки України було створено підрозділ, покликаний боротися з проявами ксенофобії: українська влада визнала небезпеку цього явища і необхідність подолання його різними засобами.

Держава усвідомлює, що важливою умовою запобігання міжетнічним та етнополітичним конфліктам у суспільстві, запорукою стабільного розвитку країни з поліетнічним складом населення є своєчасне подолання насильницьких форм порушення прав людини та національностей. Україна дбає про функціонування постійно діючої системи стандартизованого збору інформації про масштаби і характер порушень прав людини за національною ознакою, створення системи аналізу щодо вірогідності таких порушень у конкретних регіонах, розробку варіантів подолання кризових ситуацій на етнополітичний основі. Постійне спостереження і дослідження політичних процесів, попередження їх небажаного розвитку й прогнозування політичних ситуацій та їх можливого негативного повороту носить назву політичного моніторингу.

Політичне буття є частиною буття соціального. А неодмінною умовою ефективної реалізації соціальної політики є соціальний моніторинг, що передбачає систематичний аналіз процесів соціальної сфери, соціального буття для визначення змісту соціального регулювання і суб’єктивної діяльності суспільства, людини. Своєчасне внесення корективів у зміст та форми соціального регулювання процесів розвитку соціального буття має важливе значення: від цього залежить задоволення соціальних потреб людини й суспільства, соціальна безпека особистості.

Українська держава створює спеціальні діагностичні служби на різних рівнях для регулювання міжетнічних відносин, спеціальні органи та інститути їх уповноважених для контролю за виконавцями положень, зафіксованих у Конституції та інших законодавчих актів щодо захисту прав осіб, незалежно від їх національної належності та території проживання.

Шлях, який обрала Україна після здобуття незалежності, - це побудова такої держави, яка дотримуватиметься принципу національних інтересів та національних пріоритетів у державному, а не в етнічному значенні. Об’єднуючим чинником у процесі державотворення стала ідея України як Вітчизни усіх громадян, що пов’язали свою долю з українською землею.

Таким чином, можна зробити головний висновок: виходячи із засад гуманізму, найвищою соціальною цінністю в сучасній Україні визнається людина. На її всебічний розвиток повинна спрямовуватися політика держави, і особлива увага суспільства має приділятися розвиткові та удосконаленню культурного і духовного життя.

Контрольні питання до теми 2-ї

1. Поясніть значення терміну „гуманізм”.

2. Назвіть головні ідеї „оновленого гуманізму”.

3. Дайте визначення гуманізації політики.

4. Назвіть головні проблеми сучасної гуманітарної політики України.

5. Дайте визначення політичної етики.

6. Охарактеризуйте особливості ненасильницької політики.

7. Поясніть співвідношення політики і моралі.

8. Визначить поняття „духовна культура”.

9. Поясніть, як Ви розумієте вираз „друга хвиля русифікації України”.

10. Визначить поняття „вестернізація” культурного простору Україні.

11. Поясніть, як Ви розумієте термін „культурна складова глобалізації”.

12. Дайте визначення терміна „культурна політика”.

13. Охарактеризуйте культурну політику сучасної України.

14. Назвіть головні проблеми культурної політики сучасної української держави.

15. Поясніть значення терміну „духовний простір України”.

16. Охарактеризуйте роль релігії і церкви в духовному житті сучасної України.

17. Дайте визначення поняття „екуменізм”.

18. Назвіть напрямки участі церви у суспільно-політичному житті країни.

19. Поясніть, яким чином держава може впливати на нормальний розвиток духовного життя країни.

20. Дайте визначення поняття „етнонаціональна політика”.

21. Поясніть сутність догматичного етнополітичного мислення, принципову різницю між ним та критичним етнополітичним мисленням.

22. Охарактеризуйте заходи, які необхідно здійснити владі з метою гармонізації міжетнічних відносин в країні.

23. Дайте визначення понять „етнічні меншини” та „національні меншини”.

24. Поясніть, що означає термін „національна самосвідомість”.

25. Дайте визначення терміну „нація”.

26. Поясніть, що означає поняття „націоналізм”.

27. Проаналізуйте різницю між термінами „націоналізм” та „шовінізм”.

28. Назвіть спільні риси між етнонаціоналізмом і шовінізмом.

29. Поясніть суть процесу асиміляції й проаналізуйте спільне та окреме в процесах добровільної та примусової асиміляції.

30. Охарактеризуйте основні напрямки етнонаціональної політики сучасної України.

31. Поясніть значення термінів „політичний моніторинг” та „соціальний моніторинг”.

Рекомендована література

1. Гаджиев философия. – М.: , 1999. – 606 с.

2. Гаєвський В., Культура державного управління (організаційний аспект). – К.: Вид-во УАДУ, 1998. – 144 с.

3. , Рутар ітологія: Навчальний посібник. – 6-те вид., перероблене і доповнене. - К.: Знання, 2007. – 309 с.

4. Горєлов М. Є., П, Рафальський ілізаційна історія України. – К.: ТОВ УВПК ЕксОб, 2005. – 632 с.

5. Євтух ітика в Україні: правничий та культурологічний аспекти. – К.: УАННП Фенікс, 1997. – 215 с.

6. Загальні основи державного управління (організаційно-правові аспекти: Навчальний посібник /Укладач: – Чернівці, 2002. – 84 с.

7. Загальні правила поведінки державного службовця // Вісник державної служби України. – 2004. - № 4. – С. 5-9.

8. Картунов до етнополітології. Науково-навчальний посібник. – К.: Крок, 1999. – 300 с.

9. Конституція України. – К.: Українська правнича фундація, 1998. – 56 с.

10. Конфліктологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів юридичних спеціальностей / Герасіна Л. М., І., та ін. – Харків: Право, 2002. – 256 с.

11. Корупція як явище. Організаційні та морально-психологічні аспекти її профілактики і протидії : Навчальне видання /Укладач: – Чернівці: Прут, 2005. – 28 с.

12. Мала енциклопедія етнодержавознавства. – К.: Довіра, Генеза, 1996. – 942 с.

13. Націоналізм: Антологія. 2-ге видання /Упорядники: Лісовий В. – К.: Смолоскип, 2006. – 684 с.

14. Основи демократії: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів /За загальною редакцією Колодій А. – К.: Вид-во „Ай Бі”, 2002. – 684 с.

15. Панарин : Учебник. – М.: Проспект, 1997. – 408 с.

16. Політологічний енциклопедичний словник: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Генеза, 1997. – 400 с.

17. Політологія: Академічний курс: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів. – 2-е вид., перероблене і доповнене. – К.: Видавничий Дім „Ін Юре”, 2006. – 520 с.

18. Політологія: Підручник /І. С.Дзюбко, івський, та ін. – К.: Вища школа, 1998. – 415 с.

19. Політологія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів /За редакцією іної, . – К.: Видавничий центр „Академія”, 1998. – 368 с.

20. Правове забезпечення державного управління і державної служби: Навчальний посібник /Укладач: Ніколаєвич Т. Г. – Чернівці: Прут, 2003. – 110 с.

21. І. Етика державних службовців. – К.: Вид-во УАДУ, 2003. – 359 с.

22. Соловьев : Политическая теория, политические технологии: Учебник для студентов вузов. – М.: Аспект Пресс, 2000. – 559 с.

23. Соціальна політика: Навчальний посібник /Укладач: – Чернівці: Прут, 2003. – 152 с.

24. Соціально-психологічні аспекти керівництва в державних установах: Навчальний посібник / , Пасніченко В. В., – Чернівці: Прут, 2003. – 136 с.

25. Територіальна організація влади в Україні: Навчальний посібник / Укладач: – Чернівці: Прут, 2003. – 96 с.

26. Холод ітологія: Підручник. – 3-тє видання, перероблене і доповнене. – Суми: ВТД „Університетська книга”, 2006. – 480 с.

ЗМІСТ

Вступ.

Тема 1.

Політична система України: сучасний стан та основні тенденції розвитку.

1.1. Політика як суспільне явище...............................................с.

1.2. Роль держави та її провідних інституцій в демократичному суспільстві..............................................................................с.

1.3. Політичний режим і політична влада...................................с.

1.4. Ефективність політичної системи.........................................с.

1.5. Формування механізму взаємного стримування і противаг у політичній системі України...................................................с.

1.6. Роль місцевого самоврядування............................................с.

1.7. Громадянське суспільство – головний чинник визначення цілей та пріоритетів державної політики........................................с.

1.8. Поняття соціальної, правової держави в умовах сучасної

України.....................................................................................с.

Контрольні питання до теми 1-ї...........................................с.

Тема 2.

Концептуальні засади та сутність гуманітарної та соціальної політики держави.

2.1. Людина як найвища соціальна цінність.......................................с.

2.2. Сучасна гуманітарна політика України, її соціальна природа...с.

2.3. Політика і мораль............................................................................с.

2.4. Культурна політика українського суспільства на сучасному етапі розвитку...................................................................................................с.

2.5. Духовне життя і духовний простір сучасної України..................с.

2.6. Гуманістичні засади етнонаціональної політики сучасної України.

Контрольні питання до теми 2-ї......................................................с.