Державна культурна політика (стр. 4 )

Поняття культури. Культура як зміст і певна характеристика життєдіяльності суспільства є багатогранною, і тому під час розглядання її сутності, структури, специфіки можливі різні підходи.

За Е. Тейлором (1881 р.), культура – це цілісний комплекс, який включає в себе знання, вірування, мистецтво, мораль, право, звичаї та інші здібності, характерні риси та звички, які набуваються людиною як членом суспільства.

У широкому розумінні термін культура включає всі властиві людині, набуті вихованням і суспільно санкціоновані способи діяльності та поведінки з результатами цієї діяльності.

Складові культури:

Символи – слова, речі, знаки, жаргон, мода, ознаки приналежності до певного кола людей, геральдика тощо.

Герої – реальні чи вигадані люди, які є взірцем для наслідування та певних наших дій і вчинків, літературні та мистецькі образи.

Ритуали – відзначення встановлених свят, проведення зборів, ділове листування, вияви неформальної поведінки, обряди, міфи.

Цінності – сукупність уявлень про категорії Добра, Істини, Краси, Достатку, Справедливості, людської гідності.

Основні цінності складають провідні та особливо важливі поняття Істини, Краси, Добра, Достатку та Справедливості. Формуються наведені категорії залежно від мети та завдань, які стоять перед конкретним етносом.

Концептуальні засади державної культурної політики на сучасному етапі розвитку України. Виробити концептуальні засади державної культурної політики на сучасному етапі трансформації суспільства означає вирішити комплекс складних проблем і складних питань, на які немає простих відповідей. На перший погляд, засади державної культурної політики в той чи інший спосіб людством уже вироблені. Більше того – вони матеріалізовані в концепціях ЮНЕСКО. Вся проблема – лише у застосуванні готових рекомендацій на практиці.

Культура і мистецтво мають власні закони розвитку, які не можна обмежити певними рамками.

Найширше коло проблем сучасної культурної політики пов’язане із суспільною формою функціонування як культури, так і мистецтва.

У процесі розгляду відповідного законодавчого забезпечення культурної політики в Україні, зазначається важливість кроків, зроблених нашою державою в цій галузі, а також їхня недостатність у подоланні та уникненні негативних явищ, що виникають під впливом сучасного суспільного розвитку. Слід розробити адаптовані до нових сучасних вимог закони, які б враховували вплив на культурну політику держави з боку нових змінених умов протікання процесу державотворення, а саме – інформатизацію, глобалізацію, транснаціональну співпрацю тощо.

Сучасний стан та проблеми реформування культури. Роки незалежності України – роки напруженої праці над створенням правових, адміністративно-управлінських, фінансово-господарських умов для збереження й усебічного розвитку української культури – важливого чинника розбудови демократичного суспільства. Завдання полягало в тому, аби забезпечити утворення й функціонування єдиної культурної системи через збереження духовних здобутків українського народу, розвиток його кращих традиційних цінностей.

Реформування в галузі культури ми розглядаємо передусім як структурні зміни в системі організації культурного життя з метою піднесення ролі культури в державотворчих процесах, утвердженні гуманістичних цінностей і національної самосвідомості. Цими змінами охоплено майже 44 тисячі установ і закладів культури.

Слід відзначити, що галузь продовжує виробляти продукцію, яка має попит і є конкурентоспроможною в Україні і на світовому ринку. Однак скорочення фінансування культури як на загальнодержавному, так і регіональних рівнях, зумовлене об’єктивними економічними умовами, призвело до скорочення мережі установ і закладів галузі та кількості працюючих в ній, що негативно позначається на роботі багатьох клубів, бібліотек, музеїв та ін.

Культура як чинник перетворення суспільства в новому тисячолітті. Зміни в соціально-політичному та економічному житті держави, складні і часто суперечливі процеси в суспільній свідомості не могли не позначитися на стані справ у сучасній українській культурі.

З одного боку, Конституцією України закріплені гарантії прав свободи творчості, охорони державою культурної спадщини, гарантії функціонування української мови як державної мови – основи національної культури, а з іншого боку залишаються не врегульованими законодавчо стимулюючі механізми забезпечення діяльності закладів культури та мистецтв і передусім механізми економічного характеру.

Це впливає на творчу діяльність письменників, художників, театральних діячів, композиторів, музикантів, майстрів кіно, призводить до кризових явищ.

Продовжуємо орієнтуватися на централізовану схему державного фінансового та матеріального забезпечення, державне замовлення, обсяги якого із року в рік зменшуються. Ця тенденція поглиблюватиметься. І в цій ситуації у суспільній свідомості надзвичайно повільно формуються переконання в тому, що недержавні форми організації культурного життя (приватні видавництва, галереї, театри, концертні агенції, фонди) повинні більш активно розвиватися, для чого, безперечно, потрібна відповідна законодавча база.

Реалізація державної культурної політики як пріоритетний напрям розвитку та духовності особистості. У сучасних умовах суспільного розвитку Української держави все більшої ваги набувають питання, пов’язані з реформуванням державної політики у галузі духовної культури.

Нині посилюється відповідальність за вплив держави на розвиток і становлення духовної культури. Своєрідною аксіомою стає висновок про те, що державне управління має починатися і завершуватися відповідною державною культурною політикою. Бо саме від стану духовної культури в суспільстві залежить ефективність його функціонування. Метафізичний підхід до подолання та розв’язання тих чи інших сучасних проблем суспільного розвитку, коли увага передусім акцентується на наслідках, а не на запобіганні їх, призводить до появи нових проблем і загострення старих. Саме цим пояснюється гальмування реформ в Україні. Переважно йдеться про поліпшення економічного стану нашої держави і нехтується той факт, що воно не можливе без відповідного розвитку духовної культури. Все починається з людини і нею ж завершується. Не слід також ігнорувати й тим, що в наш час культура перетворилася на фактор економічного розвитку.

Тема 2. Закономірності та тенденції розвитку

української культури у світовому культурно-історичному процесі

Характер розвитку української культури та її вплив на різні галузі суспільного життя. Важливо простежити плідність і перспективність спадкоємності тих перетворень і тенденцій, які стимулюють розвиток української культури сьогодні. До них передусім слід віднести ті, що були спрямовані на демократичне оновлення суспільства (шляхом зняття тиску тоталітаризму) та розвиток і збереження забутих або свідомо зневажених національних цінностей.

Значну позитивну роль у підготовці майбутніх змін у національній культурі мав період, званий перебудовою. Впроваджувана поступово, а здебільшого навіть стихійно, лібералізація духовного життя породила енергію постійних зрушень і новацій. Істотно урізноманітнилося духовне життя суспільства за рахунок проникнення (спочатку напівмаскованого, а потім відвертого) зарубіжних модерністських і постмодерністських напрямів. Відбувалося “розхитування” традиційних критеріїв оцінки художніх цінностей, збагачення їх ширшим спектром відтінків. Суспільством дедалі більш усвідомлювалась однобічність висунення на перший план критерію “ідейності”.

Сучасний стан української культури та проблеми здійснення культурної політики. Сьогоднішній день характеризується продовженням господарчої кризи, більш і менш успішними спробами реформ, і водночас – подальшим перебігом процесів глибинної трансформації господарчого та суспільного життя на нових засадах. Неподоланий спад виробництва, бюджетний дефіцит, приховане та явне безробіття – все це має й іншу сторону: зміцнення ефективних виробників при “вимиранні” неперспективних, зростання ділової ініціативності та господарчої самостійності дедалі більшої частини населення, більш відкритий характер нашого суспільства щодо зовнішнього світу.

Подібні суперечливі явища спостерігаються й у культурній сфері. Фактично держава та органи місцевого самоврядування й нині керуються переважно засадами адміністративного управління та бюджетного утримання тих її закладів, що перебувають у державній та комунальній власності. Одначе стара система правових, фінансово-господарчих, адміністративних механізмів, побудована на цих засадах, нині фактично зруйнована, а нову ще лише належить сформувати.

Інфраструктура культури в Україні є досить розвиненою, але водночас – досить закостенілою, технічно та морально застарілою. Сильний вплив на неї мали колишній суспільний лад і притаманна йому культурна політика; наслідком цього є зорієнтованість на централізоване управління та пряме бюджетне утримання, помітний дефіцит власної ініціативи закладів культури, їхня непідготовленість до існування в умовах суспільного й господарчого плюралізму та вільного ринку.

Проте реально нині все ще важко говорити про здійснення якоїсь єдиної продуманої державної політики в галузі культури, яка б відповідала європейським стандартам, потребам збереження наявної інфраструктури та запитам українського суспільства.

Феномени світової культури. Так уже склалося в українській історії, так уже випало на її долю, що саме культура впродовж багатьох сторіч була чи не єдиним носієм ідей національної самобутності, незалежності, незламності. Тож таким важливим є питання про роль культури в сучасному державотворчому процесі. Воно виходить далеко за межі конкретної нинішньої політичної ситуації. Так чи інакше маємо його розглядати в широкому історичному контексті і з проекцією на майбутнє. Згадуємо водночас сторіччя бездержавності, коли саме творчість геніального пророка, апостола правди Тараса Шевченка зберегла і утворила в масовій народній свідомості віру в краще, вільне, щасливе майбутнє, у відродження омріяної поколіннями української державності, козацької волі. Саме Шевченком, а відтак, його послідовниками і учнями – діячами української культури – витворено той непідвладний будь-яким репресіям і заборонам материк духовності, в якому збережено і виплекано ідеї державності, політичної незалежності України, втілено в переконливих художніх образах народну мрію, народне прагнення, народні духовні ідеали.

Окремо слід сказати про роль і місце Міністерства культури і мистецтв як центральною органу виконавчої влади; органів культури на місцях у процесах культурного будівництва. Саме вони мають акумулювати, формувати, ініціювати діяльність громадських літературно-мистецьких організацій, творчих спілок, художніх, колективів і установ всіх форм власності й підпорядкування на піднесення ролі культури і мистецтва в державотворчих процесах.

Глобалізація, аспекти культурного розвитку в Україні. Повертаючись до питань культурної політики та культурного розвитку в Україні, обов’язково слід бодай коротко висвітлити історичний та геополітичний контекст, який зумовив і зумовлює досі характерні особливості ситуації в цій важливій сфері духовного життя.

Тут, не претендуючи на вичерпність аналізу, передусім слід підкреслити, що сьогочасна українська культура спирається на багатовікову історичну традицію, витоками якої є здобутки таких праслов’янських культур, як-от трипільська та скіфська. Геополітичні особливості зумовили відкритий характер культурних процесів на всьому обширі нинішніх українських земель. Тут проходили великі торгові шляхи “з варяг у греки” і “Європа – Схід” (“шовковий шлях”). Відтак на наших землях траплялися цивілізаційні світи, народжені передусім православним християнством, а також – католицизмом, іудаїзмом, ісламом.

Сучасна Україна характеризується вельми виразними, подекуди навіть ускладненими регіональними відмінностями. Наявність таких відмінностей зумовлена різною історичною долею регіонів держави, тривалим і болісним шляхом формування сучасної національної території.

Тема 3. Основні напрямки, завдання, принципи

формування державної культурної політики в Україні

Основні завдання здійснення державної культурної політики. В умовах широкомасштабних політичних та економічних реформ завдання полягає в тому, аби забезпечити структурне реформування культурної сфери. Має бути створена єдина національна культурна система задля збереження духовних здобутків українського народу, його традиційних цінностей з одночасною модернізацією культурного життя суспільства.

Висока загальна культура українського суспільства – важливий чинник системи національної безпеки. Вона має відігравати вирішальну роль у протидіянні таким негативним проявам, як культ насильства, політичний екстремізм, ксенофобія, злочинність та моральна деградація. Особливої уваги потребують питання духовного виховання молоді, формування її високих естетичних і етичних запитів.

Першорядну роль у здійсненні цих завдань, поряд із державними структурами та органами місцевого самоврядування, мають відігравати творчі спілки професіональних митців, інші культурницькі об’єднання та громадські організації, національно-культурні товариства, благодійні фундації тощо.

Моральні принципи в процесі формування культурної політики України. Процеси формування, а тим паче реалізація культурної політики потребують аналізу взаємообумовленості та залежності наступних чинників: межі дотичності культури та політики, взаємоузгодженість ліберальних та демократичних принципів у культурній політиці держави, взаємодію держави та суспільства як основних суб’єктів культурної політики.

Проблема взаємодії держави потребує вирішення та дотримання низки етичних аспектів та пошуку конструктивної моделі такої взаємодії, а етичний компонент відношення держави до культури є важливою передумовою функціонування відкритого суспільства. Реалізація цих аспектів повинна відображатись у культурній політиці і впливати на процес взаємоузгодження державних інтересів консолідації суспільства та культурну диференціацію суспільного життя.

Головні принципи реалізації культурної політики на сучасному та майбутньому етапах. Принципи відображають загальну форму культурної політики, базові правила й вимоги щодо її здійснення.

Реалізація культурної політики в Україні має сформувати систему принципів, що відповідають світовим і європейським засадам сучасної культурної політики, враховуючи особливості української ситуації.

Головними принципами реалізації культурної політики на сучасному та майбутньому етапах є:

Прозорість і публічність.

Демократичність.

Деіделогізованість і толерантність.

Комплексність, системність і цілеспрямованість.

Цивілізованість, компетентність та ефективність.

Інноваційність.

Сучасні форми, методи та шляхи реалізації державної культурної політики. Реалізація культурної політики впродовж наступних років спрямована на формування умов для ухвалення суспільно узгодженої довгострокової програми розвитку культури в Україні.

Протягом останнього десятиліття культура втратила не лише відповідне місце серед пріоритетів державної політики, а й опинилася на периферії державних інтересів. Про це свідчить неадекватність фінансового забезпечення, неефективність відповідних законів, число яких не переходить у якість, інформаційна дискримінація культурної галузі.

Для досягнення поставлених Концепціями завдань зусилля державної політики в галузі культури необхідно доцільно зосередити на певних стратегічних напрямках.

Протягом тривалого часу реалізація культурної політики має бути сконцентрована на пріоритетах.

Досягнення визначених цілей культурної політики спирається на чітку систему механізмів реалізації.

Тема 4. Мовна політика

як основа формування сучасного українського суспільства

Зміст і сутність мовної політики. В умовах сучасного ринку актуальним питанням сьогодення є порушення питань, пов’язаних з мовною політикою в Україні, сучасним станом української мови; зі змінами, що відбуваються.

Не існує держави, а в ній нації, коли відсутня мова народу. Про це дуже влучно у вірші сказала відома українська поетеса Ліна Костенко: “Нації вимирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову”.

Мова в суспільстві має неоціненне значення. Як відомо, вона є не лише засобом для спілкування, це також спосіб сприймання світу.

Як основна духовність народу, мова є фундаментом існування нації. Історія дає багато прикладів того, як зі зникненням мови зникав народ. Наша українська мова, попри всі злигодні долі, зберегла й себе, і свого творця – український народ.

Національну мову творить народ, а її відшліфована форма – літературна мова – викристалізовується під пером митців слова. Українська мовна територія досить велика, тому геть усе, що на ній є, не може стати надбанням літературної мови.

Отже, спільним для здійснення культурної політики має стати її здатність відповісти на виклик глобальних економічних змін. Культурна політика має не лише вистояти перед змінам, а й ефективно управляти цим процесом в умовах глобальної економічної та культурної трансформації.

Мовна політика: понятійний апарат та її сутнісні характеристики щодо галузі освіти України. Проблема визначення самого поняття мовна політика, її завдань та етапів постійно хвилювала й хвилює вітчизняних учених, зокрема О. Куця, Л. Нікольського, І. Попеску, М. Стріху та ін. У зв’язку з цим особливої уваги потребує мовна політика у сфері освіти України, оскільки саме тут і відбувається основний процес її (мовної політики) реалізації. Триває пошук оптимальних науково виважених шляхів розв’язання мовної проблеми, визначається поняття мовна політика, її цілі та етапи реалізації. Стратегію мовної освіти закріплено, зокрема, в Програмі діяльності Кабінету Міністрів України “Назустріч людям”: “функціонування української мови як державної, вільний розвиток російської та інших мов”.

Насамперед зазначимо, що політика (гp. politikc – мистецтво керування державою) – це діяльність органів державної влади і державного управління, що відображає суспільний лад та економічну структуру країни, а також діяльність суспільних класів, партій та інших організацій, суспільних угруповань, що визначається їхніми інтересами та цілями. Отже, як видно, ключове слово визначення – діяльність. Водночас окремі вчені визначають політику і як бездіяльність органів державної влади зокрема.

Щодо мовної політики, то “Мала енциклопедія етнодержаво-знавства” визначає її як “сукупність ідеологічних настанов, нормативних актів та практичних дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у країні або на розвиток мови в певному напрямі”. Енциклопедія “Українська мова” тлумачить мовну політику як “сукупність ідеологічних постулатів і практичних дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у країні або на розвиток мовної системи у певному напрямі”.

Мовна політика і мовне законодавство України. Мовна політика – це комплекс цілей та принципів, що визначають регулювання мовних практик у різних сферах життя держави й суспільства, і правових, адміністративних та господарчих механізмів, через які здійснюється згадане регулювання.

Важливим документом нашої держави є Концепція державної мовної політики України. У Концепції подано глибокий аналіз мовної ситуації та процесу формування культури мови, визначено функції державної мови, завдання, загальні принципи державної мовної політики, механізми реалізації мовної політики.

Законодавча база в Україні з цього питання в основному відповідає загальноухваленій світовій практиці й узгоджується з відповідними міжнародно-правовими актами. Однак загальносистемного узгодження між відзначеними правовими актами досі не проведено; вони недостатньо забезпечені необхідними виконавчими механізмами. Аналіз мовної ситуації свідчить про те, що лише задекларованості державного статусу української мови для повноцінного та незворотного утвердження її в усіх сферах суспільного життя недостатньо – необхідний механізм реалізації зазначених вище правових документів щодо функціонування української мови, а також врегулювання питань, пов’язаних з удосконаленням юридичної відповідальності за порушення законів, які регулюють питання використання державної мови.

Рідна мова – наше багатство. Одним із найбільших скарбів, які успадковує кожний народ від своїх предків, є рідна мова. Вона живе в піснях, переказах, легендах, в історії нашій і в сьогоденні. Пройшовши тернистим шляхом випробувань, борючись із русифікацією, українська мова оживає в школах і дитячих садках, на телеекранах, на високому рівні державного спілкування.

Не можна не думати про українську мову, про святий обов’язок пам’ятати, хто ми і чиї ми діти, про те, що надбали і що втратили.

Із проголошенням незалежності України українська мова набула статусу державної – це значить, що почалося нове її повноправне життя.

Культура мови. З того, як говорить людина, можна уявити собі загальний розвиток цієї людини, її освіту й культурний рівень. Що більш культурною є людина, то розвиненішою є її мова, багатшою на лексичний запас, розмаїтою епітетами, метафорами, влучними порівняннями, барвистішою вживанням прислів’їв, приказок і приповідок. У природі не буває людей, що визначились би високим інтелектом і водночас примітивною, як у первісного дикуна, мовою.

Боротьба за чистоту й високу мовну культуру – це боротьба за культуру взагалі.

Тема 5. Нормативно-правова база культурної політики в Україні

Особливості законодавства України щодо діяльності органів державного управління у сфері формування та розвитку духовних цінностей українського суспільства. Розбудова української державності, проведення реформ, побудова громадянського суспільства неможливі без розвитку української духовності. Протягом років незалежності нашої держави основним завданням державного управління був розвиток економіки, тому вирішення проблем у духовній сфері суспільства відбувалося за залишковим принципом. Відсутність чіткої програми духовного відродження українського суспільства гальмувала втілення будь-яких реформ у всіх сферах суспільного життя. Для розуміння й вирішення проблем, які склалися в духовній сфері, необхідним є ґрунтовний аналіз діяльності органів державної влади щодо формування та розвитку духовних цінностей українського суспільства як однієї зі складових духовного-інтелектуального розвитку нації.

Вибір згаданих вище сфер державної політики не є випадковим. Оскільки освіта, культура та ЗМІ, зважаючи на свою суспільну важливість, масовість і доступність, є основними суб’єктами, які мають найбільший вплив на духовні процеси, що відбуваються в суспільстві.

Основні законодавчі акти, що визначають державну культурну політику. Основними законодавчими актами, які визначають державну культурну політику, є Конституція України, закони України “Про освіту”, “Про дошкільну освіту”, “Про загальну середню освіту”, “Про позашкільну освіту”, “Про професійно-технічну освіту”, “Про вищу освіту”, а також відповідні акти та постанови Кабінету Міністрів та Міністерства освіти і науки України. Крім цих правових документів, важливими для розвитку та діяльності органів державного управління у сфері освіти с Державна національна програма “Освіта. Україна ХХІ ст.”, затверджена Постановою Кабінету Міністрів України № 000 від 3 листопада 1993 р. та Національна доктрини розвитку освіти, затверджена Указом Президента України № 000 від 17 квітня 2002 р., Основні напрями духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян України (Указ Президента від 27.04.99 р. № 000/99), “Про молодіжні та дитячі громадські організації (Закон України від 13.12.2001 р.), “Про стан і заходи щодо розвитку української культури” (Постанова Кабінету Міністрів України від 22.02.96 р., № 000), Концептуальні напрями діяльності органів виконавчої влади щодо розвитку культури (Постанова Кабінету Міністрів України від 28.06.97 р.), “Про концепцію державної політики в галузі культури на роки” (Закон України від 03.03.2005 р. № 2460-ІV), “Про благодійні організації” (Закон України від 16 вересня 1997 р., № 000/97), “Про мови в Українській РСР” (Закон України від 28.10.89 р. із змінами і доповненнями від 28.02.95 р., № 000/95), “Концепція загальнодержавної програми збагачення розвитку культури і духовності українського суспільства на роки” (Проект, березень 2006 р.), Закон України “Про культуру Концепції державної мовної політики” (Проект, серпень 2006 р.). Фундаментальним для діяльності органів державного управління щодо реалізації державної політики у сфері освіти є Закон України “Про освіту”.

Серед пріоритетних напрямів державної політики щодо розвитку освіти Доктрина визначає: формування національних та загальнолюдських цінностей; пропаганду здорового способу життя; розширення україномовного освітнього простору.

Тема6. Державна культурна політика України

в контексті євроінтеграційних викликів ХХІ століття

Трансформаційні процеси в галузі культури та шляхи їхнього розвитку. Для українського суспільства загалом, і для сфери культури зокрема, роки незалежності стали часом глибоких трансформаційних процесів. У культурі перехідні процеси виявилися, з одного боку, в розпаді радянської ідеологічної машини, кризі традиційної системи цінностей та успадкованої від радянської доби мережі культурних індустрій. З іншого – поступово формується нова національна культурна інфраструктура, а в ширшому плані – поволі окреслюється якісно нова національна культура незалежної, демократичної, європейської України. Після здобуття державної незалежності, на думку вчених, українська культура стикнулася із серйозними викликами. Отже, наукове обґрунтування державної культурної політики в контексті євро-інтеграційних парадигм є актуальним для культурологічної, соціологічної, мистецтвознавчої науки. Предметом нашого розгляду є державна культурна політика сучасної України, висвітлення основних засад, змісту культурної політики, аналіз основних нормативних документів культурних практик.

Досвід трансформації галузі культури в деяких посттоталітарних країнах свідчить про те, що брак коштів не є основною проблемою. Проблемою, на думку науковців і практиків, є організація всіх зацікавлених сторін у розбудові культури як єдиного цілого на основі соціального партнерства.

На жаль, нині немає не лише чіткого визначення, але й розуміння трансформації культури. Хоча б у тому питанні, як співвідносяться культурний і загальносуспільний розвиток. Адже реальність сучасної України така: якщо суспільство в цілому трансформується до ринкових відносин, то культура в ринкових умовах почувається досить незручно – і не лише тому, що не вистачає коштів на утримання величезної галузі, але й через відсутність чітких орієнтирів, визначень, науково обґрунтованих положень тощо.

Державна культурна політика України в контексті сучасного світового досвіду: основні напрямки і тенденції розвитку. Із метою найбільш ефективного здійснення культурної політики в Україні слід не лише враховувати її специфіку в національному просторі держави, а й також застосовувати досвід інших країн, яким вдається вдало долати та уникати сучасних її нeгapaздів. Нині під впливом сучасних процесів глобалізації, інформатизації, посилення, з одного боку, культурної різноманітності, а з другого, інтеграційних процесів на рівні світового співтовариства, відбувається зміна орієнтирів щодо основних засад здійснення сучасної культурної політики.

Спільним для здійснення культурної політики має стати її здатність відповісти на виклик глобальних економічних змін. Культурна політика має бути здатною не лише вистояти перед змінам, а й ефективно управляти цим процесом в умовах глобальної економічної та культурної трансформації.

Освіта, наука і культура в умовах трансформації системи державного управління. Основні пріоритети XXI ст. – освіта, наука і культура. Адже саме ці сфери забезпечують розвиток людини і суспільства, формування суспільних знань. Унаслідок поступового зменшення держзамовлення за аналогією з ЄС 2003 р. фактично розблоковано кредитування здобуття вищої освіти. Своєрідним шляхом виходу на європейський ринок стала участь вищої української освіти та національної науки в міжнародних виставках, конференціях, семінарах. Динамічнішою і досконалою стає інтеграція вищої освіти і науки в Європейське співтовариство. Нині така інтеграція здійснюється з іноземними партнерами з 60 країн світу.