Співвідношення інтернаціонального і національного в деяких сферах розвитку народів світу (стр. 2 )

Як у цьому контексті почувається Україна?

Академік Станіслав Какічев — кібернетик, віце-президент Української наукової асоціації — висловив своє неординарне бачення економічної ситуації в Україні. Він, зокрема, наголосив на тому, що промисловість та інфраструктура нашої держави зношені більше, ніж на 80 %. «І коли ми говоримо про мільярди, — зауважив академік, — які потрібні Україні, то насправді не знаємо, чого хочемо. Бо — збільшення рівня ВВП як основного показника розвитку країни є просто руйнуванням її економіки». «Неоцифрованою», тобто такою, що не володіє точними первинними даними, державою (порівняно з іншими європейськими країнами) назвав Україну С. Какічев. На його думку, щоб відновити зношену інфраструктуру нашої держави, потрібно щорічно в її розвиток вкладати щонайменше 200 млрд доларів. Але де їх взяти? — запитує вчений. І відповідає: потрібно знати — скільки коштує наша країна. Академік дивується: як можна керувати державою, не знаючи реальної її вартості? А вона, за розрахунками вчених, коштує більше сотні трильйонів доларів. «Якби наші так звані політики мали здібності це розуміти, не потрібно було б повзати на колінах і просити в інших країн виділити жалюгідний мільярд, принижуючи і себе, і Вітчизну».

Є досить цікавим і висловлювання академіка з приводу приватної власності, яка нині вважається ледь не основою економіки. Він вважає, що величезна маса багатих людей сьогодні не розуміє, що наступний світ — світ без приватної власності, що приватна власність разом із ринком втратить будь-який сенс. Адже вже зараз для створення власної віртуальної фірми потрібен лише комп’ютер і Інтернет. Відтак, лише 10 % населення буде працювати у сфері класичної промисловості, а решта 90 % — у сфері послуг. Причому працівникам, аби витримати конкуренцію, потрібно буде перенавчатися не менше 4 рази на рік.

А ось думка академіка щодо енергоносіїв.

«Проблема газу, а точніше його заміни, актуальна не тільки для нас і Європи, а й для Росії. Там економіка стрімко розвивається, але так само стрімко зменшуються запаси, а нові потребують гігантських ресурсів. Для України це штучно створена проблема, адже запасів вугілля у нас багато. В кожному регіоні є свої невеликі запаси газу, достатні на 10–15 років, щоб потім перейти до нових джерел». Наприклад, альтернативним джерелом енергії, на думку вченого, є вирощування рапсу лише на 10 % нашої території, який може зробити Україну енергетично незалежною державою.

Власне, в усіх цих роздумах завжди можна знайти раціональне зерно, якщо того бажати. Адже економіку будує суспільство. Важливо лише одне: хто і як керує тим суспільством. І чи керівництво самостійне і щире у своїх думках і помислах. Бо, як свідчить історія, наміри можуть бути якнайкращими, а результат мінімальним або й ніяким.

ГОВОРИ — І Я ТЕБЕ ПОБАЧУ

Сьогодні мало хто замислюється над походженням таких слів, як меч, князь, витязь, блюдо, броня, бук, клеймо, якір, іменами — Ігор, Ольга, Гліб… А, між тим, вони прийшли до нас із часів до утворення Київської держави, оскільки тодішні східні слов’яни мали торговельні і воєнні контакти з германо-норманськими племенами, зокрема, з предками сучасних шведів і норвежців — варягами. Інші слова, такі як парус, лиман, кипарис, кедр, лавр, кит, запозичені зі старогрецької мови, а слова — орда, казна, табун, зеніт — із арабської та іранської групи мов, слова — враг, супостат, храм, єднати, страждати — старослов’янського походження, а слова — кавун, гарбуз — вважаються власне українськими. Українська мова теж є і продовжує бути донором інших мов, зокрема російської і білоруської. Значна кількість українських слів засвоєна польською, а їх лексичні елементи є в чеській, словацькій, молдавській, румунській та інших мовах.

Відомо, що більша частина педагогічної термінології багатьох старописемних європейських мов, зокрема української, є латинською за походженням. Особливо це видно на прикладі назв навчальних закладів. Однак, деякі терміни, приміром «декан», у буквальному перекладі означає «десятник», бо взятий із військової термінології. Не менш цікавим є й походження слова автор. Так колись називали у Стародавньому Римі воєначальників, оскільки тоді воєначальники були і філософами, і політичними діячами, і викладачами.

Ці приклади ще раз говорять про те, що немає народів, аотже і мов, які б жили ізольовано від інших народів. Так було завжди і так залишається нині. Тому запозичення слів із інших мов є природнім процесом. Важливо, щоб це запозичення не переросло в бездумне копіювання, що веде не тільки до засмічення мови, а до втрати нею самобутності.

Для українців рідна мова — мова предків, яка зв’язує нас із попередніми поколіннями. Мова закладена в нас генетично. Найважливішою функцією мови є спілкування. «Говори — я тебе побачу», — стверджували античні мудреці. Володіння мовою вважається вільним, коли людина не тільки говорить, а й мислить нею.

Ми часто говоримо про престиж мови, забуваючи, що він залежить від її носіїв. Кожний народ дбає про престиж своєї мови. Один із таких прикладів — Закон про польську мову. Він не тільки розглядає й охороняє польську мову як державну й культурну цінність, а і як економічну категорію. І це в Польщі, де все населення розмовляє польською мовою. Разючий контраст із Україною!

Розмірковуючи над цією темою, приходить на думку всім відома притча про Вавилонську вежу. Грецькі міфи розповідають, що первісні люди користувалися єдиною мовою. Це давало їм таке порозуміння між собою, що вони взялися збудувати вежу, яка б дістала до неба. Справа швидко рухалась, але це не сподобалось Всевишньому і він зробив так, що мови будівничих стали різними. Це внесло сум’яття у взаєморозуміння, а отже — і вчинки людей. Невміння домовитися зупинило роботу і згодом від Вавилонської вежі залишилася лише купа каміння… У цій притчі криється глибока думка, яка має пряме й переносне значення. Різномовність нині не є перешкодою для спілкування для світової спільноти, водночас — одномовність не є гарантією єдності народу в межах країни. Тому кожна держава (якщо вона держава!) прагне не тільки єдності, а й шанування мови корінного народу.

Ось що з цього приводу сказав народний депутат Іван Заєць. «…Так звані матеріалісти й інтернаціоналісти стверджують, що гряде світ глобалізації, що нині інститут національної держави відживає. Нібито на перший план виходитимуть наднаціональні інституції, домінуватимуть космополітичні ідеології. Ми маємо дати таким тезам чітку відповідь: ХХІ століття буде століттям етнічного націоналізму. Це буде століття надзвичайно жорстоких змагань у сфері національних ідентичностей. І тільки та нація матиме перспективу, буде конкурентоспроможною, яка поглиблюватиме свою національну ідентичність насамперед через захист рідної мови, розширення сфер її функціонування, через її розвиток. Ми йдемо в інформаційне суспільство, де інформаційний ресурс дуже дорого коштуватиме, де носіями інформації є мова. Нова тенденція така, що у демократичному світі люди прагнуть до державної одномовності».

«Українське суспільство, — зазначає громадський діяч О. Шокало, — здатне досягти соціально-політичного порозуміння і гармонізувати своє життя із природним середовищем України тільки через мову корінного народу. Бо функціонування мови, крім культурно-політичного аспекту, має ще й моральний аспект. Люди схильні втрачати відчуття реальності життя, захоплюючись ідейно і теоретично правильними словами. Тільки державницька ідеологія, дієва державна мова й воля здатні сконсолідувати українське суспільство, об’єднати всіх українських громадян на Батьківщині й за кордоном в інтересах України».

Карл V казав, що «іспанською мовою з Богом, французькою з друзями, німецькою з ворогами, італійською із жіночою статтю говорити належить». Звісно, це стереотип, бо кожна мова є настільки багатою, що нею можна говорити будь з ким. Водночас мова не може бути «великою», порівняно з іншою, вона може бути великою лише в тій країні чи тій локальній території, де нею спілкуються, думають, творять. Хіба може бути «великою» російська мова, коли поряд із Росією, до речі, як однією з республік колишнього СРСР, жили і розвивалися ще 14 таких самих рівноправних прекрасних мов? Нонсенс, але так було. Може тому так тяжко нині росіянам визнати, що їхня мова — гарна і велика тільки для них, а не для всіх народів і народностей як колишнього СРСР, так і світу в цілому Але якби ж то — тільки тяжко. Хвороба бути тільки «великим» породжує агресію.

Цілком зрозумілим є наше акцентування уваги на взаємодію української і російської мов. Ця проблема існує кілька століть і не втратила своєї актуальності навіть у незалежній державі, якою є сьогодні Україна. Ось кілька прикладів із цього приводу.

Комітет Держдуми Росії з міжнародних справ у 2005 році провів слухання про стан російського населення в колишніх республіках Радянського Союзу. Підсумком тих слухань — стаття в Інтернеті, де з копіткою точністю було «виведено на чисту воду» всю «підступну діяльність» тепер незалежних держав. Заголовок статті «Дискриминация русского населения в бывших республиках СССР» може з незначним виправленням стати заголовком щодо поневолення негрів у ЮАР.

А ось як розглядає ситуацію на одному із сайтів якийсь Рустем Вахітов із Уфи. «Даже в братской Украине дела обстоят плачевно. Несмотря на повсеместное владение русским языком и русской грамотой среди людей среднего и пожилого возраста, русский язык в «незалежной Украине» теряет свои позиции за счет молодежи. Украинские власти так брутально не ограничивают употребление русского языка, как их прибалтийские коллеги. Они поступают умнее, бросив все свои усилия на обработку молодого поколения… Молодые граждане Украины, конечно, практически поголовно знают русский язык, но он для них — язык бытового общения. Читать и писать по-русски они уже, как правило, не умеют… Сейчас те же мероприятия (українізація) разворачиваются на востоке Украины. Все обращения в госучреждения производятся исключительно на украинском языке. Русскоязычные радиостанции, ТВ, газеты ущемляются в правах и сокращаются».

Дещо «оригінально» доповнює їх вимисли Лариса Кафтан, кореспондент «Комсомольської правди»: «…И настоящим «страдательным» русский сделали в Латвии, Туркменистане и, обидно, пытаются сделать на Украине, где большинство населения говорит по-русски. (Как тут не вспомнить, «не съем, так понадкусываю»!) Вытеснение русского совсем не зависит от его популярности в народе и даже от числа русских в республике. Это зачастую типа реверанса, этакого эффектного «па» местным националистам или вообще «соло» главы страны, призванное продемонстрировать «модную» прозападность. Только от этих «соло» и «па» больно не только русским, живущим в стране, для которых свой язык (вспомним тургеневское) — «один поддержка и опора», помогающий «не впасть в отчаяние при виде всего, что совершается дома».

А ще наводяться цифри «дискримінації» у школах Києва, Криму, а також скорочення числа російських театрів та перейменування вулиць…

Зацикленість на великодержавній позиції навіть у цій статистиці не дала «думівцям» та іншим авторам можливості подумати аналітично в тому сенсі, що в перше десятиліття після розпаду Союзу через неукомплектованість закривалися не тільки російські, а й українські школи; через відсутність належного державного фінансування — переставали існувати театри, книгарні, бібліотеки, клуби незалежно від мови функціонування. Але найбільшою брехнею у цих текстах є слова про «масштабний характер» українізації — особливо у сфері засобів масової інформації, забороні на роботу в держустановах і т. д. Це вже не статистика, а фобія. Бо наскільки відомо навіть тим, хто не володіє статистикою, що такого засилля (чи насилля) інформаційного простору російськомовним продуктом не спостерігається, мабуть, у жодній іншій колишній республіці, окрім Білорусі. І це не мирне співіснування, а постійний тиск і витиснення з боку російськомовного продукту україномовних, менш фінансово підкріплених інституцій, із цілком визначеною метою — завоювання інформаційного простору. Вже стала «притчею во язицах» кількість україномовного продукту в ЗМІ — газетах, журналах, телебаченні, радіо, а також у книговиданні, кіномистецтві…

Та найцікавіше інше. Подаючи свою думку, російські автори навіть не усвідомили комедійність ситуації. Замість того, щоб радіти розвитку культур і мов корінного етносу в тепер незалежних державах, вони продовжують, як і 50–100 років тому, повчати і цілеспрямовано нав’язувати свою точку зору, яка, звісно ж, повсякчас підкріплюється практикою. І сьогодні, через 5 років після російського «страданія» в Інтернеті, ситуація державної мови в Україні не покращилась і не стабілізувалась, а погіршилась.

Такого принизливого становища з функціонуванням державної мови не має жодна країна Європи, в яку Україна хоче увійти повноправним членом.

«Йдеться навіть не про вживання чи невживання української мови, а про зживання її зі світу. Подібні ситуації в постколоніальних країнах були, але, щоб після здобуття незалежності у власній державі терпіти таку дискримінацію, такий неприхований цинізм, — це безпрецедентно», — сказала відома українська поетеса Ліна Костенко. Підтвердив цю думку і письменник Євген Сверстюк в одному з виступів: «Ми мало вникаємо в життя мови. Але наше життя в мові — чи не найголовніше». А професор Василь Лизанчук із цього приводу зазначає: «В Україні українська мова для багатьох — фактор відчуження, а не інтелектуальне надбання століть, не засіб порозуміння, не першоелемент культури, літератури, мистецтва, а з важкої руки московської імперії ще й досі для багатьох — це «оголтелый буржуазный национализм»…

Звернемося до даних Центру соціогуманітарних досліджень імені В’ячеслава Липинського. Наводимо це дослідження у скороченому вигляді.

Громадяни України в цілому добре знають як українську, так і російську мови, причому останню — дещо краще. За даними соціологічних опитувань, «вільно або на достатньому рівні» українською володіє 86 %, а російською — 92 %. В цілому по Україні в усіх сферах громадського життя, крім освіти та частково державного управління, домінує російська мова. В багатьох сферах присутність української є вкрай низькою або тяжіє до нуля, як-то в бізнесі, Інтернеті, сфері послуг, шоу-бізнесі, кіно- та відеопрокаті, виробництві телесеріалів тощо. У переважній більшості сфер публічного життя рівень поширеності та використання української мови не відповідає ані етнічному розподілу населення на українців чи росіян (77,8 % на 17,3 %), ані кількості громадян, які відповідно вважають рідною українську чи російську мову (67,5 % на 29,6 %), ані реальній мовній побутовій практиці, де 68,6 % так чи інакше вживають українську мову, а 61 % російську. Якщо виходити з того, що в Україні все ж таки існує дискримінація за мовною ознакою, то статистика дає значно більше підстав твердити про дискримінацію україномовних громадян, ніж російськомовних.

Російськомовні мають зрозуміти, що час безроздільного панування російської мови минув, що жити в Україні й бути вільним від української мови неможливо, а державна підтримка української мови та втручання держави в мовну ситуацію необхідні для того, щоб компенсувати процес відродження та поширення української мови в різних сферах громадського життя.

з цього приводу такої думки. «В умовах, коли русифікація значної частини населення послабила почуття національної ідентичності, вихід із кризового суспільного стану, спричиненого роздвоєнням національної свідомості, може бути лише один: не компроміс між двома культурами, що продовжує процес їх злиття, а точніше, поглинання української російською, а навпаки, чітке виокремлення української культури і протиставлення її російській. Таким шляхом розвивалися всі ті нації, яким вдалося відродитись після тривалого перебування під владою сильнішого сусіди. Ті ж країни, що намагалися шукати вихід із мовного конфлікту через збереження й підтримку двомовної ситуації, не змогли вирішити проблему і за сто років. Далі автор розмірковує, що Україна знаходиться на переломі своєї історії вже втретє, і на цей раз хочеться вірити, що назавжди. Вона взяла курс на розбудову своєї незалежності, але ситуація на сьогодні така, що Україна може втратити культурну спадщину, національну ідентичність, а відтак і державність. Громадянам України, якщо ми дійсно хочемо своєї держави, слід усвідомити себе єдиним народом, відокремивши себе в культурно-історичній самосвідомості від інших «братських» слов’янських народів і постаратися утвердитися у своїй самості. Усвідомлення своєї інакшості, унікальності — для українців сьогодні це означає прояв вищої політичної мудрості, що принесе успіх, а з ним і перемогу. Прикладом можуть слугувати країни Прибалтики — естонці, латиші й литовці, які привчили росіян до думки про первинність своїх національних інтересів, культури і мови. Якщо ж ми, українці, цього не зробимо і нам не вдасться відокремити український народ від російського народу, то існування держави України буде заперечуватися.

Товариство «Просвіта» так пояснює свою позицію проти надання російській мові статусу офіційного: «…Це буде означати закріплення навічно результатів 350-літнього етнокультурного панування росіян в Україні і легітимізацію підлеглого, нерівноправного по відношенню до Росії статусу нашої держави. Це також буде означати приведення свідомого українства до стану лінгвокультурної меншини… Безроздільне панування російської мови в Україні… створить і буде створювати сприятливі можливості експансії російської культури як політичної сили, за допомогою якої можна впливати на український електорат, активно втручатися у внутрішні справи України, панувати над свідомістю мільйонів наших громадян».