Співвідношення інтернаціонального і національного в деяких сферах розвитку народів світу (стр. 4 )

До найважливіших принципів культурної політики, проголошених у Декларації Мехіко, належить і принцип культурної демократії.

Але, на жаль, навіть проголошені принципи не в змозі вплинути на індустрію культури, продукцією якої є масова культура, а також на те, хто є, так би мовити, імпортером цієї культури. А реалії сьогодні такі: якщо ще на початку 80-х років ХХ ст. такі чотири інформаційні агентства, як Франс Прес, Рейтер, Ассошіейтед Прес та Юнайтед Прес Інтернешнл розповсюджували 80 % інформації, то нині ця цифра складає майже 90 %. Така ситуація, самозрозуміло, створює передумови для виникнення незбалансованості інформаційних потоків, ускладнює культурам багатьох народів доступ до світового інформаційного простору.

Проблемою, що повсякчас ускладнюється, є індустрія культури та її продукція — масова культура, яка незалежно від оцінок естетичних та моральних цінностей, спричинює вплив уніфікації на свідомість і смаки людей. Але вся біда в тому, що, окрім розмивання національних культурних традицій, масова культура приносить в інформаційно-культурний простір агресію, щодалі відвойовуючи все більшу його частину. Саме тому Радою Європи в 1997, а ЮНЕСКО в 1998 р. були проведені конференції, де прийняті відповідні документи — Хартія «Про культуру» та «План дій з культурної політики та розвитку».

Зупинимось на одному моменті «Плану дій» — національному. Документ рекомендує проводити таку культурну політику, яка прагне створювати відчуття нації як багатоликого співтовариства в межах структури національної єдності. А також — приділяти особливу увагу забезпеченню ширшого доступу до культури всіх верств населення країни.

Та якими б категоріями загальнолюдського в культурі не оперували дослідники, є незаперечним той факт, що самобутність етносу, що виступає творцем культури, завжди є присутньою. Варто лише наголосити на деяких його ракурсах.

Самобутня ідентичність завжди пов’язана з культурною терпимістю до інших цивілізацій. Однак, часто утвердження себе серед інших має агресивні тенденції, особливо у двох випадках: коли формується свідомість та коли етнос сходить із історичної арени, чи його витісняє інший, пропонуючи свою культуру чи продукт субкультури.

Нині ця проблема гостро стоїть перед багатьма народами. Поняття «самобутність» тісно пов’язане з політичними поняттями «незалежність» і «суверенітет», оскільки без усвідомлення власної самобутності не можна бути незалежним. Кожен народ, як і людина, хоче чимось вирізнятися з-поміж подібних собі. І хоча, як твердять дослідники, «чистих» націй на землі немає і не може бути, це не є аргументом того, що етнічна самодостатність являє собою такий собі сіренький конгломерат.

У сучасній культурі чітко простежується два процеси: з одного боку — інтеграція, глобалізація, з іншого — диференціація, пробудження національної свідомості, індивідуалізація. Між цими процесами виникають складні динамічні взаємодії, які можна спостерігати, в тому числі і в Україні.

Поняття «унікальність» і «ентелехія» в рамках постмодерністської ідеології набули нового сенсу. Арістотелівська логіка, де ентелехія — це внутрішня мета руху, вважалася взірцем правильного мислення, тріумфом тотожності. І перший, хто зрозумів її недосконалість, був Ф. Ніцше. Його заклик «Не змішуйте мене з іншими!», можна сказати, розглядав нову парадигму мислення, де надається основна увага критиці, руйнуванню будь-яких «центризмів». Але в сучасному глобальному світі індивідуальність не означає відокремленість. Навпаки, нині наука висуває на перший план унікальність індивідуальності з ознакою тривалості певного стану, що, у свою чергу, веде до терпимості, діалогу культур.

Діалог культур в Україні найбільш яскраво проявляється у двох аспектах: це проблема імміграції і наша зустріч із Європою, тобто, із глобалізацією. І якщо проблема імміграції торкається України в значно менших масштабах, то осмислення себе у процесах глобалізації є складним і довготривалим шляхом. Найважливіша практична проблема тут криється в культурно-цивілізаційній самоідентифікації.

Отже, спочатку треба добре усвідомити, як ми осмислюємо це: як повернення до витоків, якщо розглядати 70–80 роки ХХ ст., як аномалію, чи це є поверненням до європейської країни ХVІІ–ХVІІІ ст., адже за тогочасними мірками ми були європейцями. Якщо взяти останнє за норму, то виникає інше питання: чим тоді постає Західна Україна — острівцем Європи в Україні чи просто зоною, що культурно відмінна від решти України? А чим є для нас зустріч із Заходом — поверненням чи зіткненням?

Треба сказати, що окрім «зовнішнього» аспекту діалогу культур існує ще й «внутрішній», оскільки українське суспільство за своїм складом не є гомогенним, а гетерогенним, тобто складається із представників інших національностей, релігій. Нещодавні вибори засвідчили, що розподіл на Схід і Захід не тільки зберігся, а й поглибився. «Українська мова програла російській змагання за сферу масової культури», — такої думки про діалог культур професор Л. Масенко.

«Засилля в Україні російськомовних засобів масової інформації і продукції російського маскульту, — наголошує Л. Масенко, — перериває зв’язок освіти з культурою і провокує небажану тенденцію до витворення диґлосної ситуації, коли функції української мови обмежуються офіційною сферою спілкування. Застереженням Україні має стати сумний досвід Ірландії, яка, здобувши в 1921 р. державну незалежність, не зуміла зупинити процес мовної асиміляції і втратила ще живу, але обмежену в побутуванні ірландську мову… Поразку спричинило те, що вся культура Ірландії — преса, радіо, кіно, театр, церква, торгівля — лишалась англомовною. Тісні зв’язки з Англією призвели до засилля англомовних газет, журналів, кінофільмів та іншої різноманітної інформації англійською мовою... У реальному житті взаємодія української і російської культур відбувається за своїми соціальними законами. Згідно з одним із них, у двомовному соціумі одна мова витісняє іншу з активністю, прямо пропорційною кількості інформації, що подається однією і другою мовами. І за таких умов кожна російськомовна газета і кожен російськомовний телеканал, свідомі цього його засновники чи ні, сприяють подальшій русифікації України, поглиблюють конфронтацію і розбрат на мовному ґрунті і заганяють справу консолідації суспільства у глухий кут... Зрозуміло, що жодна культура не може розвиватися в ізоляції і для нормального розвитку потребує контактів із іншими культурами. Проте є межа, за якою вплив переходить у поглинання.

…Нині російська меншина святкує перемогу. Газета «Русское собрание», яку видає в Києві письменниця Алла Потапова, пише: «Ведь уже сейчас большая часть того, что можно назвать литературной жизнью, в Киеве происходит помимо СП (Спілки письменників — Л. М.) и, кстати, на русском языке... И прошедший раунд великой битвы за «рідну мову» проигран вчистую».

Звернімо увагу на лексику. Тут немає ні «взаємодії», ні «діалогу». Зате є «раунд» і «битва». Тож, чи можна тут визначити умови нормального діалогу?»

Та є й інші приклади щодо діалогу культур. Таким може бути фестиваль «Дні культури України в Китаї». Біля наших павільйонів української вишивки товпились десятки китаянок: вони стояли з олівцями в руках і старанно перемальовували візерунки рушників, вишитих хрестиком, адже китайці вишивають тільки гладдю. Тож, є впевненість, що незабаром у наших магазинах з’являться українські рушники, вишиті китайськими дівчатами! Цей жарт недалекий від істини, адже китайський посуд із калиною та соняшниками вже давно закликає українських покупців своїми яскравими малюнками.

Висновок тут напрошується ще й такий: завдяки діалогу культур ми отримуємо можливість бачити себе з нового боку. В діалозі ми не лише відкриваємо для себе багатство інших культур, а й краще розуміємо свою власну. Звісно, якщо цей діалог є партнерським, доброзичливим.

Міркування про культуру в сучасному глобальному світі були б неповними без усвідомлення її духовності.

Духовність особи тісно пов’язана з духовністю суспільства. А стан суспільства визначають рівень освіти, буття (побуту), життя кожної людини й усіх представників суспільства. Дослідники підходять до визначення духовності з різних боків. Одні аналізують віру, надію і любов, інші звертаються до мистецтва. Скажімо, Ю. Білодід виділяє мистецтво як форму прояву духовності, яке найбільш рельєфно проявляється в музиці. Водночас, на думку дослідників, упродовж останніх двох десятиріч в Україні триває духовна криза, що охопила науку, культуру, освіту, торкнулася охорони здоров’я, економіки, промисловості, соціального захисту і захисту навколишнього середовища. Звісно, що деморалізація та знедуховлення не є процесами суто українськими, вони носять загальносвітовий характер.

Причиною нинішньої суспільної кризи в Україні стала відірваність людей від духовної традиції культури й імітація фінансової цивілізації. Фінансова цивілізація, заснована на первинності меркантильного розуму, зосереджується на зовнішній формі буття і призводить до руйнування духовної традиції культури, заснованої на первинності серця.

Духовна криза українського суспільства відбувається на тлі моральної деградації засобів масової інформації, яка буквально кишить «кліповою» системою мислення. Нині практично відсутнє мистецьке радіо і телебачення із класичною музикою, вистави радіо- і телетеатру, етичні програми. А українське кіно й українське книговидання взагалі грає «трагічну роль». Відтак, на зміну християнським цінностям розверзається «скриня Пандори» так званої масової культури з її рекламними роликами, трилерами, бойовиками, попсою, дешевим чтивом, порнухою, чорнухою тощо. Значна частина ЗМІ працює не на підвищення, а на зниження морального рівня і примітивність запитів. Постійні зустрічі з «тампаксами», «діролом», шампунями, пральними порошками, «спортивним» пивом, товарами місяця, людьми року, політиками тижня, «розкруткою» примітивних шоу створює для такого ж невибагливого глядача відчуття «вічного» щастя. Мабуть, щастя було настільки багато, що впродовж останніх років, рятуючись від безправ’я, злиднів та безкінечних політичних ігор з України виїхало майже 7 млн українців, як правило, найбільш здібних, найспритніших і звісно вимогливих. Це «щастя», мабуть, покликало в дорогу в пошуках кращої долі і українських жінок, які розпродані по європейських та азійських борделях. Щороку збільшується кількість наркоманів, безпритульних дітей, безбатченків, ВІЛ-інфікованих.

У той час, коли українські села занурюються в темряву, будинки культури і сільські бібліотеки зруйновані, навіть дротове радіо є далеко не в кожному населеному пункті, бомжі фільтрують смітники, а самогон став для селян єдиною «втіхою» — реклама італійських меблів, масажних крісел та ванни «джакузі» звучить як знущання. Щоденну літургію успіху та благополуччя співають нічні клуби, салони краси, казино, закриті зони для відпочинку… Закони ринку, на які ми так багато покладали надій, прислуговуються вузькому колу багатіїв, зацікавлених у безробітті (матимуть дешевих рабів), у бездуховності (депресивне суспільство — найбільш кероване). А для перестраховки (бо всьому приходить кінець) так звана еліта переганяє мільйони на рахунки банків в офшорних зонах. Неправедно добуті гроші породжують страх, а він, у свою чергу, розбещеність, безкарність, агресивну відчуженість не тільки окремих суб’єктів, а цілих груп, кланів, навіть держав у особі правлячої верхівки. За прогнозами Римського клубу, чисельність населення України може зменшитись до 25 млн! Жахлива перспектива з огляду на великі простори благодатної землі і клімату, котрі одразу ж будуть заселені більш стійким етносом.

Чи спроможна українська культура зробити прорив за умов, коли стартові матеріальні та духовні умови погіршилися, а критерії відбору розмилися? Зважаючи на те, що в українському народові генетично закладений потяг до культурних цінностей, до знань — маємо надію на відродження загального національного духовно-культурного потенціалу. Вихід із зубожіння, злиднів, бездуховності лежить і в площині матеріальної сфери. За оцінками соціологів, нині до 60 % української економіки перебуває в тіні, а це ті 60–70 млрд грн, які повинні йти на фінансову підтримку національного книговидання, розвиток науки і культури, ЗМІ, модернізацію матеріально-технічної бази, розширення мережі кінотеатрів, театрів, філармоній. Багатіємо думкою? Може й так. Але без думки ще не відбувалася жодна дія.

ПРОФЕСІОНАЛ — І В ПОЛІТИЦІ ПРОФЕСІОНАЛ

Невипадково тема політики винесена майже насамкінець лекції. Бо здравомисляча людина розуміє, що політика держави визначає її економіку, не кажучи вже про інші сфери діяльності. А оскільки політику представляють політики — доля країни, хочемо ми того чи ні, опиняється «в руках» людей, котрі створюють відповідні умови для розвитку суспільства всередині країни та для самодостатності її у світі. Хороші вони чи погані — прерогатива кваліфікованих досліджень. Розглянувши деякі з них, можна скласти певну думку, яка теж, звичайно, не є остаточною. Тож спробуємо окреслити важливість питань, які не залишаються поза увагою політики.

Але спочатку кілька штрихів із історії політики.

Політика, як і кожна діяльність людини, не могла б існувати, аби постійно не розвивалась її соціально-політична думка. Приміром, головним у комплексі соціально-політичних ідей раннього середньовіччя стало вчення «вчителів» церкви — Аврелія Августина та Фоми Аквінського, які, можна сказати, обґрунтували нерівність у суспільстві.

Значного поштовху набула соціально-політична думка епохи Відродження, яка на перший план висунула проблему прав і свобод людини, особливо її права на індивідуальність, тобто незалежність, гідність, власну думку і спосіб життя. Одним із виразників такої прогресивної думки був великий мислитель, політичний діяч і письменник Нікколо Макіавеллі. Він, зокрема, радить монарху не спиратися на тих, хто спільно з ним очолював політичний переворот, бо вони вважають себе рівними монарху і ніколи не стануть добрими слугами. Не слід наближати до себе й допускати до влади тих, кого ти колись образив, і тих, хто мусить боятися тебе в майбутньому, бо з ненависті і страху люди стають мстивими, а не послужливими. А ось наближати до себе монарх може того, кого раніше вважав ворогом… Крім того, Макіавеллі радить час від часу кидати народу «кістку», а також турбуватися про регулярну заміну прибічників, мати авторитетних у народі радників, котрі однак не повинні бути спеціалістами в політиці. Мислитель не тільки добре розуміє силу народу, а й цінує його колективний розум. Тому радить інколи звертатися до нього по допомогу, оскільки люди більше схильні любити тих, кому зробили добро самі, аніж тих, хто робить добро їм. Монарх повинен пробуджувати в народі надію на скороминучість лихих часів, а також штучно створювати собі слабеньких ворогів і перемагати їх…

Чим не довідник для української влади — минулих і нинішніх часів?

Отже, політична наука розвивалася, розгортався світовий політичний процес на регіональному і глобальному рівнях, основу яких складали звичайні людські відносини, які згодом почали формуватися у міждержавні. Нині вони представляють обличчя сучасного світу, в якому співіснують понад 200 держав, велика кількість народів, які говорять понад 2 500 тисячами мов.

Світ постійно змінювався, і був час, коли він поділявся на капіталістичний і той, що йому протистояв в обличчі СРСР. Нині зберігається соціально-класова неоднорідність світу. Нині світ переживає тенденцію до формування всесвітнього господарства. І в ньому вже починають діяти не класові, а надкласові і наднаціональні виробничі відносини. Сьогодні Західна Європа стала спільним економічним простором із єдиною валютою, без кордонів і митниць, із наднаціональними установами. Історія ринку та політичної демократії налічує кілька тисячоліть, проте неможливо говорити про завершення пошуку народами їх оптимальної моделі. Політичне пробудження народних мас, які розгортають активну боротьбу проти політичних диктатур, військових хунт, монопольних структур влади, панування корумпованої бюрократії та олігархії, на жаль, ще не говорить про поступ переможців. Але це говорить про зростаючу зрілість світового співтовариства.

Не стоїть осторонь цих процесів й Україна. Міжнародне становище нашої країни на даний момент є досить складним, оскільки складним залишається розвиток сучасних міжнародних відносин. З одного боку, це розпад таких багатонаціональних держав, як СРСР, Югославія, Чехословаччина. З іншого — інтеграція, яка домінує в Західній Європі, Північній Америці та певною мірою в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Відтак, Україна із самого початку свого існування опинилася у сфері впливу різноспрямованих міжнародних тенденцій. Адже виникнення української держави є одним із результатів дезінтеграційних процесів тоталітарної системи та одним із найважливіших геополітичних зрушень у повоєнній Європі.

За сучасних глобалізаційних процесів роль національної держави залишається важливою. Але з метою ефективного реагування на зміни у світі сучасні демократичні режими використовують такі інструменти впливу: у внутрішній політиці — корпоративізм і націоналізм, у зовнішній — міжнародне управління. Подивимось, які ж інструменти впливу має сьогодні Україна всередині і зовні.

Корпоративна політика створює для держави можливості об’єднати потужні соціальні групи та лобі в єдиний процес прийняття рішень, що координує дії державних і приватних авторів. Така система є ефективною, бо веде до національної злагоди, що на практиці довела післявоєнна ФРН. Але тільки за умови існування об’єднуючої ідеї.

Корпоративна політика в нашій країні, можна сказати, поки що не прижилася. Що буде далі — час покаже. Але вже сьогодні ясно одне — єдиної національної ідеї в Україні на даному етапі не сформовано. Коріння цієї проблеми давні, але вони проростають у день сьогоднішній.