Лекція 2. Цивільне законодавство (стр. 2 )

Спроби сучасного розуміння поняття “джерело права” не припиняються досі. Здебільшого це зв’язано із школами права взагалі: соціологічна – матеріальні джерела, природно-правова – розуміння людини, психологічна - психологічні і імперативно-атрибутивні переживання людини, історична – дух народу[4].

Сучасна теорія різноджерельного права на відміну від домінуючої раніше теорії державного регулювання відносин дає підставу до джерел цивільного права віднести:

- внутрішнє право особи;

- засади цивільного права;

- договір: міжнародно-правовий (Конвенція про права людини), з нормативним змістом (засновницький договір), звичайний цивільно-правовий договір як мононорма права;

- звичаї, зокрема звичаї ділового обігу;

- судову практику (судовий прецедент);

- аналогію права і аналогію закону;

- нормативно – правовий документ (нормативний акт);

Перші відносяться до так званого природного права, а нормативно-правові документи до позитивного законодавства. Формалізовані джерела права (позитивне законодавство) мають свою залежність за силою та за датами прийняття. Акт нижчої юридичної сили не може суперечити акту вищої юридичної сили. При колізії (суперечливості) рівних за силою актів більшу силу має той з них, який прийнято пізніше[5].

До джерел цивільного права відноситься прийнята система права, релігія, національний менталітет[6], уклад економіки, культура тощо.

Хоча цивілістична доктрина безпосередньо не відноситься до джерел цивільного права, але як доктринальне тлумачення норм права приймається до уваги судом в тих випадках коли виникають сумніви щодо застосування конкуруючих норм права, конкуренцій кваліфікації тощо. Дані тлумачення норми права враховуються при вирішення справи по суті. На їх підставі розробляються і вносяться пропозиції для удосконалення законодавства. До того у випадку виникнення складних питань у судовій практиці прийнято звертатись за доктринальним тлумаченням норм права та юридичною кваліфікацією відносин.

Не можуть бути джерелами цивільного права розроблювані, обнародувані навіть прийняті, але не введені у дію у встановленому порядку проекти нормативних актів. Це стосується модельних законів (Модельний цивільний кодекс СНД[7]), зразків договорів тощо.

Спірне питання щодо віднесення до джерел права індивідуальний актів (мононорм права) і актів локального характеру. Одні ці акти не вважають джерелами цивільного права за тими мотивами, що вони обов’язкові лише для тих, хто їх прийняв[8], є проявом диспозитивності цивільного права. Інші наполягають на тому, що коли статути юридичних осіб санкціонуються державною при реєстрації вони стають джерелами права[9]. При вирішенні цього питання слід виходити з прагматичної сторони: обов’язкові ці норми для судових та інших органів при вирішенні спорів, чи ні. Якщо суди, та інші органи посилаються на мононорми та локальні норми ми повинні визнавати їх джерелами права. Слід відмітити вплив інтеграційних процесів на становлення джерел цивільного права. Мова йде про уніфікацію цивільного законодавства яка почалась вже давно на засадах ринкової економіки та західних цінностей.

В Західній Європі під керівництвом професора Ланов розроблено окремі положення загальної частини проекту Цивільного кодексу Європейського Союзу. Проте розробка всього кодексу за прогнозами – справа не одного десятиріччя.

2.  Цивільне законодавство

Термін цивільне законодавство безпосередньо зв’язаний з позитивним правом і розглядається в широкому і вузькому сенсі. В вузькому він охоплює лише ті нормативні акти, які власне називаються законом. Вони з позицій сучасної правової доктрини є домінуючими. В широкому – всі писані і прийняті у встановленому порядку й підтримувані примусовою силою держави різні за силою нормативні акти. При тому питома вага підзаконних нормативних актів у цивілізованому суспільстві повинна бути мінімальною.

Це законодавство очевидно у подальшому буде розвиватися на ідеї адаптації внутрішнього законодавства України до вимог законодавства Європейського Союзу, що зумовлено ЗУ “Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу”[10]. Стосовно цивільного права слід мати на увазі, що ще 26 травня 1989р. Європарламент прийняв резолюцію про гармонізацію приватного права ЄС[11] і рекомендував почати роботу з підготовки загальноєвропейського кодексу приватного права. Наголошувалось також уніфікація приватного права повинна бути проведена наперед в тих галузях права, що є найбільш важливими для розвитку єдиного ринку і зокрема єдинозразхкового регулювання відносин у сфері європейського договірного права[12]. Рабоча група з Європейского Цивільного кодексу працює за напрямками: регулювання окремих видів договорів (купівлі-продажу, надання послуг, кредитування, страхування, агентування тощо), не договірних зобов’язань, інститути рухомого майна, що стосуються забезпечення функціонування єдиного ринку (забезпечення кредиту рухомістю, переходу права власності на рухомі речі і трастове право). Загальні положення договірного права зазначени принципів у подальшому будуть імполементовані в Європейський ЦК.

Безпосередньо джерела права у широкому сенсі формалізовані в законі. В ст. 4 ЦКУ[13] вказано, що основу цивільного законодавства України становить Конституція України. До актів цивільного права віднесено як ЦКУ, інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦКУ, правові акти Президента України, постанови КМУ, нормативно-правові акти інших органів державної влади України. Цікаво, що у проекті ЦК серед актів законодавства не були вказані Укази і розпорядження Президента України, що відповідає тим повноваженням які передбачені ст. 106 Конституції України. Між тим Президент все таки є суб’єктом нормотворчості і в його Указах є норми, що мають цивільно-правовий характер. Саме з цього приводу й були зроблені зауваження Президента України. Норми цивільного права містяться як в самому законодавстві так і підзаконних актах.

Сама ж Конституція України проголосила принцип верховенства права. Таким чином право є первинним, а закон похідним від права. Якщо закон суперечить праву то він повинен бути визнаний неконституційним, а порушене на підставі такого закону право – поновлене. Одночасно це означає, що цивільні відносини регулюються однаково на всій території України. Таким чином є принцип єдності правового регулювання цивільних відносин на всій території України.

Як вже було сказано всі норми цивільного права за своєю юридичною силою складають певну ієрархію. Чим більше юридична сила нормативного акту, тим вище його положення у займаній ієрархії, тим його норми превалюють над аналогічними за змістом нормами нижчих за юридичною силою нормативних актів. Практичне значення такої ієрархії полягає в тому, що при колізії норм права що регулюють одні і ті ж відносини, застосовується норма більш вищого за юридичною силою нормативного акта.

Юридична сила (ЮС) нормативних актів визначається декількома параметрами[14]:

a.  формалізоване значення нормативного акту в самому законодавстві. Конституція має найвищу юридичну силу, а всі інші закони й нормативно-правові акти приймаються на її основі і повинні їй відповідати. При цьому норми Конституції України є нормами прямої дії і можуть застосовуватися судами. Основним актом цивільного законодавства України є ЦКУ;

b.  сферою права. Очевидно, що норми приватного і публічного права повинні пересікатися але мати зовсім інші критерії оцінки. Так, для кримінального права його норми власне й обмежуються нормами Кримінального кодексу України. Норми приватного права мають більш складнішу ієрархію і систему юридичної сили;

c.  приорітетом міжнародного нормативного акту над національним. Якщо міжнародні договори, що визнані і ратифіковані Україною, регулюють певні відносини інакше ніж внутрішнє законодавство то застосовуються положення міжнародних конвенцій і договорів;

d.  походженням правової норми. Справа в тому, що в законодавство України імплентовані норми міжнародного права, порушення яких веде до прийняття санкцій проти держави-порушника: економічних, політичних, а інколи й силових. Досі діють норми бувшого СРСР, якщо вони не суперечать Конституції України, законодавчим та іншим актам України і в Україні відсутній акт, який деталізує ці відносини. Це стосується постанови Ради Міністрів СРСР № 000 від 26 липня 1998 р. яким затверджено “Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення” та “Положення про поставки товарів народного споживання”;

e.  адміністративною субординацією. Так, КМ України може відмінити нормативні акти міністерств і відомств, глава обласної адміністрації – рішення представників Президента України в районах. Не менш важливе значення надасть орієнтації правозастосовчих органів. Це має важливе значення у зв’язку із дуалізмом цивільного права. Позиції і вказівки вищих судових інстанцій щодо застосування положень ЦК чи ГК України матиме вирішальну роль для напрямку правозастосування;

f.  термін прийняття нормативного акту. Акт з більш пізнішою датою прийняття в разі суперечливості з попередником його відміняє;

g.  механізмом взаємного контролю держаних органів. Президент України наклав вето на першу редакції нових ЦКУ і ГКУ. Конституційний суд України може відмінити неконституційні положення законів;

h.  силою нормативного акту. Акти нижчих виконавчих органів не можуть суперечити законам та актам вищих органів виконавчої влади. Локальні нормативні акти не повинні суперечити позитивному законодавству держави;

i.  співвідношенням закону і договору. У цивільному праві відповідно до ч.3 ст. 6 ЦКУ сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Проте сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Не слід ігнорувати і правову доктрину. Наукова школа, вишкіл[15] тих, хто застосовує норми права при вирішенні конкретних справ безумовно впливає на прийняті рішення[16]. Тому теж слугують спеціальні професійні факультети (факультет підготовки суддів), інститути перепідготовки (слідчих) тощо. В них на базі загальної освіти деталізуються її певні складові, що необхідні для обраної професійної діяльності.