Культура побуту (стр. 2 )

13 Українська хата. — Київ, 1991. — С. 21 — 22; Його ж. Релікти давнього будівництва. — Рівне, 1995. — 80 с.

14 Жизнь Андрея Михайловича Курбского в Литве и на Волыни. — Киев, 1849. — С. 291.

Кліті, маючи найпростіші зрубні конструкції, збагатили основними елементами багато будівель — від численних варіантів народного житла до монументальних храмів.

Неподалік від хати ставили стебку — зручну дерев’яну будівлю також під двосхилим дерев’яним дахом. Стіни всередині споруди обмазували глиною, а вздовж відгороджували загородки — засторонки, куди зсипали буряки, моркву тощо. Тут на втоптаній долівці ставили бочки й діжки з квашеними овочами та інші припаси. Під час лютих морозів стебку обігрівали гарячими вугликами, які вносили в скриньці або старому відрі.

Білення стін всередині, наявність стелі, обігрівання приміщень зумовлюють припущення, що колись стебка була поширеним типом житла у східних слов’ян. Це підтверджує походження самої назви, яка, на думку вчених, походить від індоєвропейського кореня на позначення житла. Слово "хата", яке вже впродовж століть всюди на етнічній території українців вживається для позначення народного житла, цілком можливо, залишили нам у спадщину скіфи.

На Поліссі ще у 50-ті рр. XX ст. можна було зрідка зустріти однокамерні хати без сіней. Своїми розмірами і конструкцією вони були подібні до описаних вище клітей і стебок, які служили на певному етапі житлами. Зовні хати не білили глиною, обводили тільки вікна й двері, що надавало їм оригінального вигляду. Про поширеність такого типу житла в минулому свідчать матеріали, зібрані П. Чубинським у середині XIX ст. На Чернігівщині однокамерних хат у цей час було більш ніж половина 15. До наших днів подібна хата збереглася в с. Самари на Волині 16. Про майже тисячолітній досвід такого будівництва свідчать матеріали розкопок у Бересті, Пинську, Давидгородку, Слуцьку і Столині у Білорусі, нарешті в Києві на Подолі, де було відкрито зруби будівель XII — XIII ст. Характеру такого будівництва відповідало господарство, яке ґрунтувалося на збиральництві та підсічному землеробстві.

У другій половині XV — на початку XVII ст. на українських землях відбувається активний розвиток міст, розширюється торгівля, зростає попит на сільськогосподарську продукцію. На Поліссі повсюдно проріджувалися ліси, розчищалися нові площі під забудову й рільництво, збільшується кількість населення. Житло та інші будівлі набувають нових рис, зростає кількість господарських приміщень. На цей період припадає, напевне, і заміна дерев’яного покриття, що стає найпоширенішим, на солом’яне 17.

15 Записки Юго-Западного отдела Русского географического общества. — 1884. — Т. 3. — С. 177.

16 Йдеться про хату, яку відтворено в секторі "Полісся" Музею народної архітектури та побуту України.

17 Періодизація розвитку народного будівництва Українського Полісся // Народна творчість та етнографія. — 1982. — № 6. — С. 56 — 61.

Про давніше будівництво в лісостеповій частині України, зокрема на Поділлі, свідчать матеріали археологічних розкопок. Вони дають можливість стверджувати, що вироблені колись на великій території України моделі споруд не зникли, а продовжували існувати в практиці пізніших культур аж до початку XX ст. Давні аналоги української хати можна знайти у пам’ятках багатьох археологічних культур, починаючи з трипільської, що існувала на території нинішнього Правобережжя від Києва до Кременчука, захоплюючи середню і нижню течії Південного Бугу, Дністра й Пруту. Недарма відомий російський археолог В. Городцов писав, що "українські хати-мазанки — це тільки поліпшений варіант трипільської глиняної будівлі". Особливо цікавими є ті хати, що збереглися до наших днів у Чернівецькій області. Це так звані городжені хати. З лози у них виплетені не тільки стіни, але й піл для спання, двері, лави.

Пізніші епохи теж відбилися на характері житла. Так, помітна загальна подібність конструкцій житлових будівель черняхівської культури (II — V ст. н. е.) і традиційної української хати.

Для більшої частини території України характерний один тип відомого нам традиційного житла. Підставою для нього слід вважати осіле землеробське життя, побут і пов’язані з цим обряди та звичаї. Тому чи на півдні, чи на півночі, з якого б матеріалу хати не будувалися, всюди в загальних рисах вони подібні. Це вказує на те, що їхній тип виробився в середній лісостеповій зоні, тобто на Волині, Поділлі, Середньому Подніпров’ї, де під руками були одночасно обидва матеріали — глина і дерево.

З описів народного будівництва Слобожанщини, що збереглися в документах XVIII ст., можна довідатися, що слобожанці мали хати, рублені з дерева або мазанки з хмизу, обмазані всередині і з усіх боків глиною. У них просторі сіни і призьба, глиняна долівка. Дах робили з великим навісом, і він опускався над призьбою 18.

У хаті біля стін стояли ослінчики, а вздовж тієї стіни, де стояла піч, робився піл, який замінював ліжко. У покутті біля образів стояв довгий та вузький, чисто вимитий стіл, покритий у заможних килимом, а у бідних — рядном.

У долинах і рівнинах Закарпаття оселі за формами, окремими елементами теж нагадували чепурні білостінні житлові та господарські будівлі інших реґіонів України, особливо Поділля. Такий характер будівництва і художнього завершення хат простежується далеко на заході, до р. Попрад, у карпатському передгір’ї, де віддавна жили українці 19. Будували тут з дерева, але стіни обов’язково обмазували глиною, білили, а подекуди фарбували в яскраві сині тони. Дахи в хатах чотирисхилі, під соломою.

На Буковині також віддавна споруджували будинки з дерева. На зруб, складений з менш цінних порід дерева, густо набивали клини, накидали суміш глини з соломою і вирівнювали поверхню. Багато уваги приділяли обробці торців кутів, зберігаючи при цьому їхню ступінчастість.

На Поділлі здавна широко використовувався камінь 20. Найактивніше це робили мешканці басейну Дністра, на території між річками Збруч і Золота Липа та на покутсько-буковинському Подністров’ї.

18 Багалій Д. Історія Слобідської України. — Харків, 1990. — С. 167 — 168.

19 Народне житло українців Східної Словаччини. — Братислава; Пряшів, 1983. — С. 63 — 172.

20 Буць- Використання каменю в народному будівництві Поділля // Народна творчість та етнографія. — 1980. — № 1. — С. 85-87.

Без каменю важко собі уявити благоустрій та оформлення садиб і вулиць. Найрепрезентативнішими спорудами з каменю на Поділлі є, напевне, огорожі. В селах з неспокійним рельєфом переважно роблять кам’яний підмурок берега (до рівня дороги). У деяких місцевостях камінь використовували як основний будівельний матеріал для житлових споруд.

Хата: обрядовість, семантика житла. Українська хата — це затишна і мальовнича, найчастіше білена зовні і всередині, будівля, переважно під солом’яним дахом. Всюди вона має видовжену форму. Це тому, що всі приміщення в ній розташовуються найчастіше в такому порядку: хата — сіни, хата — сіни — комора, хата — сіни — хата. Житлове приміщення завжди у плані наближене до квадрата.

Вигляд української хати, з одного боку, підкреслював естетичні смаки селянина, його характер, індивідуальність, з іншого — унікальність, неповторність того місця на землі, де цей будинок розташований. У традиціях хати відчувається прояв творчої наснаги народу, його досвіду, знань і художнього смаку.

Боротьба з природною стихією, бажання найрізноманітнішими засобами задобрити її, прагнення забезпечити надійність та міцність нової оселі — все це знайшло відбиття у глибоко архаїчних, хоч і зафіксованих пізніше, віруваннях, звичаях та обрядах, пов’язаних з вибором місця, часом будівництва житла, його закладин, закінченням будівництва, переходом у новий дім.

Закладання нової хати, початок забудови садиби завжди супроводжувалися багатьма обрядами. Найбільше уваги приділялося вибору місця для житла 21.

21 Жилище в обрядах и представлениях восточных славян. — Ленинград, 1983. — С. 34 — 45.

Заборонялося будуватися на теренах, де раніше йшла дорога, було когось вбито чи покалічено, був будинок, спалений блискавкою. "Нечистим", отже й непридатним для будівництва хати, було й місце, на якому, за переказами, з’являвся упир. "Чистими", щасливими, придатними для спорудження дому вважали місця, де лягала рогата худоба, водилися мурашки (останні виступали символом родючості). Щоб виявити такі місця, зверталися до практичних дій — пошуків і ворожби.

На Лівобережній Україні, наприклад, з метою визначення ділянки для нової хати виганяли худобу і залишали її ходити на волі доти, поки вона не вляжеться пережовувати жуйку. Це місце і вважалося добрим для побудови хати.

Найпростішим був наступний спосіб ворожби: по кутах майбутнього будинку господар насипав увечері чотири купки зерна. Якщо на ранок наступного дня зерно виявилося незачепленим, то місце вважалося вдалим. Іноді замість зерна при ворожінні використовували хліб.

Найчастіше ворожіння тривало з вечора до ранку, що мало символічне значення. Б демонології ніч виступає як час, коли діють чорти, відьми, упирі, отже, виявити їх легше саме вночі. Вірили, що звір, плазун, "нечистий дух", диявол бере хліб лише в "нечистому місці", а в чистому ніколи. Не менш поширеним при виборі місця для будівництва хати було ворожіння з водою. Господар намічав чотири точки, які відповідали чотирьом кутам хати, і ставив по одному глечику води, які обов’язково закривали дерев’яними кружечками. Результат ворожіння перевіряли вранці: почата вода свідчила про непридатність місця для будівництва хати. Зустрічалися й комбіновані ворожіння, в яких поєднувалися елементи описаних вище. Наприклад, для кожного з чотирьох глечиків води залишали на ніч ще й хліб 22.

Однією з умов успішного будівництва вважався час закладання житла. Намагалися починати будівництво нової хати навесні та влітку. Вважалося, що найкраще закладати фундаменти у новий місяць, щоб у хаті був достаток. Найсприятливішими днями були вівторок, четвер, п’ятниця та субота. Під час закладання нової хати робили своєрідний відкуп. Цей обряд глибоко архаїчний: у далекому минулому для зміцнення будівлі приносили людські жертви, потім — тварин, їхні черепи, ще пізніше — рослини й нарешті дрібні гроші, які клали у замки першого вінця зрубу.