Культура побуту (стр. 7 )

56 Золотослов. — С. 73.

57 Turska K. Ubiór dworski w Polsce w dobie pierwszych Jagiellonów. — Wrocław, 1987. — S. 114.

Кунтуш шили з темно-малинового, бурячкового, зеленого оксамиту або алтабасу. Комір кунтуша шалеподібний, викладений, як і манжети на рукавах, дорогим хутром. Підкладка кунтуша також хутряна. В талії кунтуш застібали коштовною оздобою. Побутувала серед міщанок і капота. Своїм кроєм і виглядом вона подібна до жупана. Носили її в західних областях України. Вона відрізняється від жупана коміром, який надто довгий, широкий, заокруглений — з сивого смуха. Смухом обшивали поли і весь низ довкола. Шили капоту з темного сукна. В холодну пору року шляхтянки і заможні городянки одягали футерко. Це — переважно зелена шуба з довгими рукавами, підбита дорогим хутром (лисиці, куниці, білки). Її носили накинутою на спину, не одягаючи руки в рукави. Шубу також прикрашали коштовними Ґудзиками: срібними, золотими з коштовним камінням. Найпопулярнішим головним убором, яким пов’язували голову, був прямокутної форми рантух. З архівних матеріалів відомий головний убір рубчик — смуга напівпрозорої тканини, яка одягалась як вуаль. Заможні жінки носили тканицю — вишитий шматок тканини у вигляді хустки. Очіпки з дорогих матеріалів прикрашалися вишивкою, перлами, дорогоцінним камінням.

Старші пані поверх очіпка носили шовкову зав’язку, а зверху — тонку прозору білу намітку, оздоблену на кінцях тканням або вишивкою. Заможні жінки носили такі самі головні убори, які були модними і в інших європейських державах. Їх оздоблювали різноманітним мереживом, виплетеним із золотої, срібної ниток, з білого, чорного, сірого шовку. В XVI ст. мереживо було дуже поширене в Італії, Іспанії, а в XVII ст. — й у Франції та Фландрії, де його виготовляли. У дівчат і жінок в Україні не вийшло з ужитку старовинне чільце, або брамка. Дівоче чільце було у вигляді обручика, яким притримували волосся. У щоденнику Павла Алеппського, який подорожував Україною у середині XVII ст., зазначено, що дочки вельмож у Києві носили на голові оксамитові стрічки, гаптовані золотом та прикрашені перлами й самоцвітами 58. В документах згадуються дві перлові брамки, одна — на золототканій венеціанській тканині, інша — на оксамиті 59. У жіночому головному уборі чільце (брамка) злилося з головним убором і творило його форму. Жіноча брамка оздоблювалася над чолом.

Жіноче взуття — сап’янові чоботи та пантофлі з різноманітних матеріалів. На початку XVII ст. на ринках українських міст, що славилися своїми ярмарками, можна було купити різні види взуття: чоботи з простого і турецького сап’яну, бачмаги турецькі, чижми із простого сап’яну, козлові чоботи чорні, черевики жіночі 60.

Прикраси у заможних жінок були дуже дорогими і розкішними. Крім одягових прикрас — ґудзиків, мережив, шнурів, вишивки, у жінок були поширені накладні прикраси: пояси, намисто, сережки, персні, браслети, розмаїті канаки (шнурок з перл або дорогоцінного каміння), фаворки (кольорові стрічки) 61, розкішні коміри із перлів.

Одяг козаків XVI ст. — середини XVII ст. можемо побачити на малюнках Боплана (1650), на гравюрах Гондіуса (1652), на барельєфі саркофага короля Яна-Казимира (1672). На них добре видно верхнє сукняне вбрання — каптани з навісними петлями, що застібалися на кулясті олов’яні, срібні, золоті ґудзики тільки на грудях. Привертає увагу однорядка — тип каптана з хутряним коміром і довгими рукавами. Вона підбита хутром, що інколи виступає по краях. Штани у цей час у козаків не такі широкі, як у XVIII ст. ("шириною з Чорне море", за висловом ). Їхній крій ближчий до традиційного крою чоловічого поясного вбрання попередніх часів, вони заправлені у чоботи так, щоб добре видно було халяви з примхливо викроєною лінією верха. Верхній одяг виборного козака включав нижній жупан і верхній синій каптан з червоним коміром і червоними манжетами. Верхнє вбрання підперізували поясом з тканини. Каптан виборного козака — шкіряним поясом, до якого привішували шкіряну сумку. Із додатків до одягу ще відомі шкіряні гаманці, капшуки для тютюну, шкіряні футляри для ножів, ложок, виделок 62.

На голову одягали невисоку округлу шапку зі смушевою фігурною облямівкою над чолом або гостроверху сукняну шапку, по низу облямовану хутром. У виборного козака головний убір плоский, у вигляді берета з околком.

58 Січинський В. Чужинці про Україну. — С. 83.

59 Запорожское казачество. — Киев, 1957. — С. 51.

60 Торгівля на Україні. XIV — середина XVII століття. Волинь і Наддніпрянщина. — Київ, 1990. — С. 77 — 78.

61 Loziński W. Patrycjat i mieszczaństwo lwowskie w XVI — XVII wieku. — Lwów, 1892. — S. 175-176.

62 Свєшніков І. Зазн. праця. — C. 175, 188 — 189.

* * *

Вбрання XIII — середини XVII ст. розвивалося на основі попередніх давньоукраїнських форм. У ньому й надалі залишалися такі складові, як біла полотняна сорочка, біле полотняне жіноче і чоловіче поясне вбрання, біла свита у селян, плащ-корзно, який у XVI ст. трансформувався у накидку-кирею у знаті, верхня довга сорочка знаті перетворилася на жупан. У цей історичний період, як і в попередні часи, носять верхнє вбрання — кожух, мантію (шуба, делія), взуття — чоботи, постоли.

Особливо багато збереглося традиційних головних уборів (дівоче чільце, жіночі рантух, намітка), чоловічі повстяні і смушеві шапки.

Стрій, як і раніше, мав становий характер і відповідав соціальному рангові його носія. Станова різниця проявлялася передусім у якості тканин, символіці кольорів, а також у конструкції окремих предметів ноші. Золото, пурпур, золототкані, барвисті шовкові тканини, дорогі хутра — це і далі привілей представників високих або найвищих верств. Однак з плином часу одяг змінювався. На вбрання впливали економічні, політичні, соціальні фактори. У розглядуваний період асортимент вбрання розширився. Це сталося також і за рахунок окремих деталей, на які мали вплив естетичні ідеали, що змінювалися. В період середньовіччя у містах України, як і в містах західних країн, під впливом готики поширилося взуття з трохи задертими носами. З’явилося вбрання з надто довгими рукавами і прорізами на них. Спостерігаються деякі зміни у прикрасах та доповненнях. Змінюється форма пряжок, фібул, хрестиків. У XIV — XV ст. на костюмі позначилися контакти з Польщею і Угорщиною. Доба Ренесансу майже не торкнулася еволюції українських строїв. Цей стиль позначився лише на окремих деталях вбрання, переважно вищих верств суспільства. В деяких жіночих строях став модним шнурований ліф з довгою широкою спідницею, що було характерно тоді для західноєвропейської моди. Українська знать шила свій одяг з привізних тканин, модних для доби Відродження в Італії, Іспанії, Франції, Польщі. В першій половині XVII ст. у вбранні знаті поширилося багато східних компонентів (східні пояси, ґудзики, турецьке сап’янове взуття, східна зброя (ножі, шаблі)). З XVII ст. у Західній Європі панівним стає стиль бароко. Він особливо прищепився в Україні і вплинув не лише на одяг знаті та козацької старшини, але й на селянське вбрання. Отже, українське національне вбрання XIII — середини XVII ст. еволюціонувало в руслі загальноєвропейських процесів змін матеріальної культури.

Харчування: їжа, начиння, звичаї. У системі культури життєзабезпечення одне з ключових місць належить їжі. Адже це найперша основа і повсякденна життєва потреба людини. Харчування українців, як і інших народів, формувалося залежно від природно-географічних умов і зумовлених ними напрямів господарської діяльності. Істотним був і вплив культурних традицій та соціально-історичного оточення 63.

63 Українська народна кулінарія (істор.-етнограф. дослід.). — Київ, 1977. — С. 30.

Здавна в харчуванні українців головну роль відігравали страви із зернових, хліб і хлібні вироби. З різного часу маємо згадки про каші з проса, ячменю, вівса, пшениці, гороху, сочевиці; приблизно з XIII — XIV ст. поширюється також гречка. З цих же круп готували й рідкі юшки, зокрема поширеними були кашоподібні страви з борошна: гречана лемішка, пшенична або житня соломаха, вівсяне толокно, пшоняні малаї. Традиційними були й борошняні страви, що попередньо піддавалися ферментації (бродінню) — вівсяний кисіль (жур), житньо-гречана кваша. Вживалися й такі страви з борошна, як затірка, галушки, вареники, локшина. Хліб у середньовічній Україні випікався переважно з житнього борошна, рідше з ячмінного або з домішками ячменю та вівса, хоча відомий був і білий хліб з пшениці. Здавна пекли з квасного (ферментованого) тіста, але поширені були й прісні коржі. Випікали перепічки, пироги, млинці з різних видів борошна. Випікання хліба з житньої муки було традиційним для українців, натомість народи Західної Європи вживали переважно пшеничний хліб. Хліб і хлібні (борошняні й круп’яні) страви символізували добробут, гостинність, родючість. До хліба ставилися, як до живої істоти і предмета культу, його вважали святим. Випікання хліба було привілеєм жінок, готувала його головна господиня родини.

В українській кухні багато овочевих страв: насамперед з капусти, буряків, моркви, пастернаку, ріпи. Їх назви згадуються, зокрема, в Литовському статуті 64. Варили капусняк та борщ, який, наприклад, згадується в козацьких думах 65. Капусту й огірки їли свіжими і квасили, гарбузи та інші овочі йшли в начинку для пирогів. Цибуля з’явилася у нас не раніше XIII ст. Багато споживали фруктів і ягід як свіжих, так і сушених та для начинок, квасів, узварів. Навесні в їжу широко йшла зеленина — лобода, кропива тощо.

Істотне місце у раціоні українців займали продукти тваринництва, мисливства, рибальства та бджільництва. Цьому сприяла дворищна система господарства, що переважала в більшості реґіонів України до середини XVI ст. 6б Продукти тваринництва не витісняли традиційних хлібно-борошняних страв, але все ж у давнину вживалися селянами та міщанами у більшій кількості, ніж пізніше 67.

64 Статут Вялікага княства Літоўскага 1588: Тэксты, даведнік, каментарыі. — Мінск, 1989. — С. 327 — 328.

65 Записки о Южной Руси. — Санкт-Петербург, 1856. — Т. 1. — С. 217, 218.

66 Див.: Статут Вялікага княства Літоўскага 1588. — С. 326 — 327; Южная Русь: Очерки, исследования и заметки. — Санкт-Петербург, 1905. — Т. 1. — С. 378 — 387.

67 Культурные переживания // Киев. старина. — 1889. — № 7. — С. 32.

Готували м’ясні страви з свинини, яловичини, домашньої птиці, дичини, яєць (сало, кров’янка, печене й варене м’ясо). Рибу варили, смажили, солили, в’ялили, особливо важливе місце належало їй у раціоні в період частих тоді постів. Досить широко вживали молочні продукти, в тому числі масло, сири, а також мед. З напоїв були поширені різні кваси, хмільний мед, пиво, а з XVI ст. і горілка. Вино (найдешевше угорське, далі польське, найдорожче — грецька малмазія) вживалося найбагатшими верствами населення.

При приготуванні овочевих та м’ясних страв, їм, як і хлібним виробам, надавалося значення певних елементів космосу. Адже семіотичний статус речей у період середньовіччя"був набагато вищим: предметам матеріальної культури люди надавали знакові функції. Семіотика страв включала значення мікрокосмосу (тіла людини чи тварини) та макрокосмосу: частин Всесвіту, поділу на статі, орієнтації у просторі, ідей багатства й бідності, життя і смерті, побудованих на бінарних опозиціях (сире — варене, чоловіче — жіноче, верх — низ, праве — ліве і т. д.). Особливим було ставлення господині й до вогню, який вважався святим, і обходження з ним обставлялося певними ритуальними правилами й заборонами.

Помітно виявлялися в харчуванні українців особливості природно-географічних зон. Зокрема, в районах Наддніпрянщини та Карпат поширені були продукти вівчарства (баранина, овеча бринза та сир). На Поліссі традиційно велику роль відігравали продукти мисливства, рибальства, бджільництва та збиральництва (гриби, ягоди, яйця диких птахів). У суміжних зі степом районах Наддніпрянщини, Півдня (в тому числі на Запорожжі) та Поділля жителі теж вживали багато продуктів мисливства (зокрема м’ясо впольованих диких коней), бджільництва, рибальства.

На харчуванні простолюддя істотно позначалися зміни соціально-економічних умов проживання. Поширення фільваркової системи та вирубування лісів призвели до зменшення питомої ваги в харчуванні продуктів тваринництва, мисливства та лісового господарства. Це спершу проявилося в Галичині, а згодом, починаючи приблизно з середини XVI ст., тією чи іншою мірою і далі на сході.

Посуд, в якому готували їжу і з якого їли, був керамічним, дерев’яним (горщики, миски, полумиски, ринки, глечики, барильця, коновки, ложки і т. п.). Він був досить простим, але зручним у користуванні і часто оздобленим традиційним орнаментом (ліпним, різьбленим, мальованим), пов’язаним зі світоглядними уявленнями.

Різниця в харчуванні вищих станів і простолюддя спершу була не вельми значною. Представники суспільної верхівки, навіть князі, споживали, в основному, ті самі страви, що й люди нижчих станів, йшлося лише про більшу їхню різноманітність і більшу вишуканість в приготуванні. В раціоні можновладців було більше страв з дичини, інколи навіть м’ясо лебедів, голубів, павичів, яких спеціально розводили 68. Відмінності полягали також у широкому вживанні дуже дорогих тоді приправ (перець, шафран, імбир, мускат, гвоздика), іноземних ласощів та імпортованих вин, що їх завозили купці. Дуже відрізнявся і посуд заможних верств. Сільське панство й багаті міщани мали срібний столовий посуд: кубки, чарки, рострухани, полумиски, рукомийниці. Проте із середини XVI ст., а в Галичині й Західному Поділлі й раніше, з поширенням західних впливів серед магнатів і шляхти все більше утверджується розкіш у столовому посуді й харчуванні. Зокрема, починає використовуватися посуд, оправлений у золото, прикрашений дорогоцінним камінням, часто фігурних форм, а також порцеляновий, майоліковий посуд, що надходив з далеких країн 69. Страви все ж великою мірою залишалися традиційними національними, хоча зростала питома вага запозичень, зокрема із західної кухні. Про це можна судити з мемуарів Боплана, який, хоча й описує звичаї польської шляхти, але зазначає, що українська шляхта "наслідує польській" 70. Панський стіл також відзначався тим, що подавалася велика кількість страв, закордонні вина й приправи. Знаковість продуктів, страв і посуду серед маєтних верств все більше пересувається з площини етнічного в напрямі престижності. Це сприяло культурним інноваціям, що взагалі характерно для суспільств з вертикальною соціальною структурою, коли в міжетнічні контакти найшвидше вступають верхні прошарки населення 71.

68 Статут Вялікага княства Літоўскага 1588. — С. 327.

69 Історія України-Руси. — Т. 6. — С. 396.

70 де. Зазн. праця. — С. 32.

71 Арутюнов С, А. Инновации в культуре этноса и их социально-экономическая обусловленность // Этнографические исследования развития культуры. — Москва, 1985. — С. 45, 46.

Невипадково елементи розкошу в столовому начинні та нові страви, зокрема приправи та ласощі, поступово проникають також у побут багатих міщан і козацької старшини. Впливи зі Сходу позначалися на харчуванні всіх верств населення. Вважається, наприклад, що вареники й голубці прийшли з Китаю за посередництвом близькосхідних народів. Цілком природно, що татарські страви були відомішими в Україні, ніж далі на захід. Особливо це стосується Запорожжя й Буковини, українських осель Причорномор’я.

Режим харчування середньовічних українців був, мабуть, близьким до зафіксованого пізніше етнографами (сніданок, обід, вечеря, а під час польових робіт і полуденок) 71. У розглядуваний період під впливом церкви дедалі більше утверджуються в побуті пости. Хоч простий люд ще суворо їх не дотримувався (так само як і святкування неділі). Католики дивувалися суворості православних українців, зокрема писав:

Дивно, одначе, як руси дотримують довгого посту,

Перед святами вони ходять тверезі завжди.

Голод тамують у них не м’ясом, а їжею тою,

Що її поле дає і невеличкий город.

Ріпу, капусту, салат і гриби вони в піст споживають,

Квас заступає тоді інше всіляке питво.

А молока, ані м’яса тоді не годиться торкатись,

Жодного жиру у піст руси у рот не беруть.

Отже, у піст молоко збережеться й телятко буяє...

Дослідження, що стосуються сусідньої Польщі (де харчування було подібним до поширеного в Україні), показали, що в раціоні заможної верхівки надто багато було нездорових важких страв, натомість харчування бідноти було одноманітним, не досить забезпеченим білками й вітамінами. Саме найбідніші найбільше страждали в часті у ті часи голодні роки. Порівняно наближеним до вимог гігієни було, як вважають, харчування середніх верств міщанства й шляхти 73.

72 Памятники, изданные Киевскою комиссиею для разбора древних актов. — Киев, 1898. — Т. 2. — С. 521.

73 Keckowa A., Molenda D. Wyźywienie // Historia kultury materialnej Polski w zarysie. — Warszawa, 1978. — T. 3. — S. 323.

Святкова та ритуальна їжа українців відігравала важливу функцію соціального спілкування, несла додаткове символічне навантаження. Найважливішою обрядовою стравою був хліб у різних його видах. Він використовувався на весіллі (коровай та інше печиво), в пологових, поховальних, календарних (новорічних, весняних) обрядах. Під час цих же обрядових дій вживалися каші. Архаїчною ритуальною їжею здавна була кутя, а також поминальний канун (коливо), що готувалися з немолотої пшениці. Хліб та хлібні і круп’яні страви символізували родючість природи, землі, жінки, єднання людей, всесвіт і місце людей у ньому (коровай як втілення ідеї світового дерева), а також реінкарнацію померлих. Яйця у весняних, пологових, весільних обрядах вважалися символом відродження природи та продовження роду. Ритуальну роль відігравали й м’ясні страви, зокрема свинина під час новорічних свят, м’ясо курей як символ плодючості та весілля.

Святкове трапезування в розглядуваний час носило колективний характер, причому не тільки й не стільки родинний. На святкові бенкети збиралися великі колективи як родичів, так і членів середньовічних громад-корпорацій. Спільні бенкети сприяли згуртованості дворищ, сільських громад, ремісницьких цехів, братств, церковних парафій. Саме під час таких спільних трапез люди усвідомлювали себе членами колективів, з якими в той час пов’язувалася вся їхня життєдіяльність, права, а часто й особиста свобода.