Культура побуту (стр. 5 )

Верхнім одягом князів і бояр у холодну пору був кожух із хутра, іноді покритого зверху дорогою тканиною. Коли 1252 р. Данило Галицький вирушив на допомогу угорському королеві Белі, літописець відзначив, що князь був одягнений за руським звичаєм: "кожух із золотого єдвабу грецького і широким золотим мереживом обшитий" 33. Взуття — чоботи також дуже часто згадуються у літописах: "Князь Данило мав чоботи зеленого хза" 34. Чоботи шили із добре вичиненої і фарбованої шкіри, вишивали кольоровими нитками, часто золотими. У XIII ст. чоботи знаті під впливом моди мали задерті носи. Головним убором князя слугували конічної, сферичної форми шапка із дорогої тканини, облямована хутром, діадема, вінець, залежно від церемоніалу.

М’які сферичні шапки з хутряною облямівкою становили атрибут вбрання українських князів. Це підтверджується численними зображеннями на мініатюрах, іконах, фресках. Шапка згаданої форми має аналоги серед головних уборів всіх народів Європи і Азії того часу, проте найбільш характерною вона була на Русі 35.

Обов’язковим компонентом князівського вбрання був пояс. Найчастіше шкіряний, прикрашений золотими і срібними орнаментованими бляшками. Паралельно носили гарні шовкові пояси.

До парадної, шитої золотом сорочки князі одягали комір-наплічник із коштовностей, що був княжим атрибутом. Цікаво, що комір-наплічник носили також фараони у Давньому Єгипті. Як гадають, символізував він, крім влади, сонячний диск. Прикрасами князів і бояр у XIII ст. і надалі залишаються фібули, ланцюги, шийні гривни. Князі носили золоті й срібні персні-печатки з гербовими знаками.

Урочистим був церемоніальний одяг княгинь. Вони одягали білу, синю або малинову сорочку (далматику) з широкими рукавами, стягнутими біля зап’ястя. На ній — розкішний, оздоблений коштовним камінням пояс. Поверх далматики плащ, скріплений на грудях дорогою оздобою. На голові — білий, іноді синій завій, поверх нього — корона. Золоті вінці-корони княгинь були особливо пишними, прикрашені емаллю й коштовним камінням. Поширеними у XIII ст., як і у попередні часи, були широкі срібні браслети *. Узимку княгині носили верхній одяг із хутра. На голові — убрус, поверх нього — шапка з хутряною облямівкою.

33 ГВЛ. — С. 545 — 546 (Махн. — С. 408 — 409).

34 Крип’якевич І. П. Галицько-Волинське князівство. — С. 179.

35 Одежда // История культуры Древней Руси. — Ленинград; Москва, 1948. — С. 248.

* Широкий браслет-наручень знайдено 1974 р. на місці колишнього городища в культурному шарі XII — XIII ст. у м. Сокалі на Львівщині.

Одяг бояринь також вирізнявся шовковими, оксамитовими, парчовими матеріалами. У заможних дівчат і жінок окрім білого кольору поширені червоні, сині барви у зіставленні із золотим тканням і вишивкою. У жіночому строї знаті поширився нарамник на зразок західноєвропейського. Це одяг з отвором для голови, різний за довжиною і незшитими боками. З боків його в кількох місцях скріплювали зав’язками або підв’язували в стані поясом. Боярині носили верхнє вбрання з довгими рукавами, які у XIII ст. були звичними для верхнього жіночого одягу. Це була загальноєвропейська мода. У XIII ст. стали поширеними довгі рукави, що опускалися значно нижче рук. Заможні жінки носили шовкові й парчові очіпки.

Одяг дружинників мав багато спільних рис із одягом, що побутував у інших державах, у тому числі Західної Європи. Тому сорочка дружинників подібна до західноєвропейської сорочки. Теплим верхнім одягом слугували свита і кожух. Поширеним серед дружинників був також плащ, скріплений на правому плечі фібулою, або плащ-мантія, скріплений спереду на шиї. Мантію, як правило, носили воєводи. З археологічних знахідок відоме взуття дружинників. Це шкіряні чоботи, оздоблені вишивкою та бронзовими ґудзиками. На голові дружинник носив високий повстяний ковпак, облямований довкола голови хутром по нижньому краю. Дружинник оперізувався шкіряним поясом, оздобленим металевими бляшками-накладками.

Упродовж XV — XVI ст. одяг селян змінювався повільно. Українські селяни, як і раніше, носили білі полотняні сорочки. Святкова сорочка була прикрашена білою або червоно-чорною вишивкою з елементами геометричного чи рослинного характеру. Це можемо побачити в українському живопису кінця XVI ст., зокрема на іконі "Страсті Христові" 36.

Поясне вбрання — штани — робили з полотна, на зиму — із сукна. Стан підперезували вовняним в’язаним, тканим або купованим вовняним поясом. Найпоширенішим верхнім вбранням слугували свита (гуня), опанча, кобеняк з домашнього сукна. Їх шили довгими і з довгими рукавами. Опанча і кобеняк мали відлогу (каптур, бородиця, кобка). У заможних селян побутував довгий верхній одяг з довгими рукавами і складками в стані з куплених сукон (чумарка, чемерка, чемліт).

Ремісники, цехові майстри, незаможні міщани вбиралися у свити, чемліти, опанчі, кобеняки. Серед усіх верств суспільства був поширений кожух. У місті кожухи часто покривали сукном. Побутували довгі й короткі кожухи. Головні убори були різноманітні. Зубожілі селяни і бідніше міське населення носили шапки з повсті, дешевих купованих тканин і смушок. У шапках з овечого хутра зображено пастухів на іконі XVI ст. з села Вовчого на Бойківщині 37. У XVI — XVII ст. в Україні найпоширенішою шапкою серед селян та міщан була висока смушева шапкакучма 38.

36 Ікона "Страсті Христові". Кінець XVI ст. (НМЛ, інв. № 22 955).

37 Населення Українських Карпат XV — XVIII ст. — Київ, 1988. — С. 160.

38 І. Назви одягу в Актовій книзі Житомирського міського уряду кінця XVI ст. // Питання історії української мови. — Київ, 1970. — С. 23.

Жіноче вбрання XVI — середини XVII ст. також розвивається на основі давньоукраїнських форм. Жіночий селянський стрій включав довгу полотняну сорочку, вовняні обгортку, плахту, запаску, фартух. Святкову сорочку оздоблювали вишивкою або тканням. Поясне вбрання — обгортка — це прямокутний шматок тканої чорної або вишневої тканини, якою обгортали стегна. Її носили коротшою від сорочки, щоб не закривати вишитий низ. Плахта згадується в документах з XVI ст. Це два полотнища, зшиті вздовж до половини. Зшите полотнище було ззаду, а незшите двома смугами спадало на боки і вільно сходилося спереду. По верху одягали фартух-попередницю. За кольором попередниці були різні, їх добирали до барви плахти. У XVI — середині XVII ст. селянки носили поверх сорочки запаски — прямокутні полотнища із зав’язками зверху, одну одягали спереду, а другу ззаду або тільки спереду.

У жінок, як і в чоловіків, популярними були теплі хутряні або сукняні безрукавки. Верхнім вбранням слугували довгі сукняні свити. Від чоловічої вони відрізнялися багатшим оздобленням. У селянок побутували короткі куртки (літник, капота). В описах майна згадується юпка. Це також короткополе вбрання з рукавами і складками на спині. Юпку шили з черкесину, китайки, байки. За козацьких часів юпку оздоблювали золотим позументом. Але це могли дозволити собі тільки замолені селянки.

Вбрання дівчат відрізняється від жіночого насиченішим колоритом. Помітною була різниця у головних уборах дівчат і жінок. Дівчата не ховали волосся, жінки обов’язково його закривали. Дівчата заплітали волосся в одну або дві коси. Носили їх або опущеними на спину, або укладеними вінкоподібно на голові. Звичним щоденним головним убором дівчат, як і в попередні історичні часи, була смуга тканини або вишита стрічка. Її пов’язували так, щоб волосся на тім’ї залишалося відкритим. До начільної пов’язки ззаду прикріплювали стрічки, а над скронями застромляли квіти. У свята дівочий стрій збагачувався вінком квітів. Про це пишуть у своїх подорожніх нотатках Павло Алеппський та Ульріх Вердум 39. Вінок одягали тільки повнолітні дівчата. Вінок — це і знак цнотливості дівчини, тому збезчещена дівчина, за народними етичними нормами, не мала права його одягати.

Жіночий головний убір включав чимало деталей. Зокрема, під намітку одягали кибалку, очіпок, хустку. Спочатку волосся намотували на кибалку. Кибалки були різні. Вони мали вигляд твердого або м’якого кільця, обручика, іноді із закритим сіткою верхом. Очіпок (чепець, чіпок) — це шапочка, пошита з тканини, яку жінки після весілля не скидали на людях. Від форми висоти кибалки і очіпка залежала форма головного убору, який включав іще намітку, або убрус. Намітка — це довгий прямокутний шматок полотна 45 — 50 см завширшки і 3 — 5 м завдовжки. Способи пов’язування наміток можемо побачити на іконах XV — XVI ст. Намітка згадується у колядках, щедрівках, піснях. В одній із колядок говориться, що вона була оздоблена:

"Летіли бджілоньки через сад вишневий, Рано, Рано!

Побачили бджоли три намітки в полі,

Що перша намітка — вишивана шовком,

А друга намітка — поснована шовком,

А третя намітка — понизана шовком" 40.

39 Січинський В. Чужинці про Україну. — Київ, 1992. — С. 83, 114.

40 Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі / Упоряд., передмова та перекл. Михайла Москаленка. — Київ, 1988. — С. 119.

Дуже поширеним жіночим головним убором були хустки. Вони могли бути з полотна, шиті шовком, шовкові, вовняні, "рябі турецькі". Хустки пов’язували різними способами: кінцями під підборіддям, кінцями назад, на тім’ї, чалмоподібно. Взуттям у різних місцевостях України слугували личаки, постоли, черевики, чоботи.

У цілому вбрання селян вирізнялося переважно білим кольором. Білими були сорочки, штани, запаски, свити. Це був загальнослов’янський звичай. Крім білого, верхнє вбрання виготовляли також із сукна природних темних, коричневих і різних відтінків сірих барв, — це залежало від того, якого кольору овець тримав селянин. Яскравими могли бути такі компоненти, як пояс, ткане поясне жіноче вбрання, головні убори дівчат.

Довжина селянського вбрання сягає нижче колін. Святкове вбрання могло бути довшим. У карпатському реґіоні, порівняно з вбранням із інших реґіонів, одяг значно коротший, пристосований до життя у горах.

Одяг української знаті й далі розвивався у руслі змін у західноєвропейській моді на зламі XVI — XVII ст. Давні традиційні форми одягу стали заміняти на шати шляхти і магнатів, запозичені поляками з Німеччини, Угорщини, Іспанії, Італії під назвами цуг, кабатів, делій і т. п. 41 Особливо гостро реагували на моду жінки. Заможні залишали міщанкам і селянкам доношувати давні літники, опашні, і почали зваблювати беретами, феретами, фордигалами. Вони вдягали сукні з довгими хвостами, котрі несли за ними хлопчики 42. Звичайно, зміни в моді не всі сприймали позитивно. У сатиричному творі "псевдо-Мелешка" (написаному, мабуть, на Поліссі близько 1618 р.) з обуренням зазначається: "І то недоречне дурацтво: в богатих сукняхъ пані ходять, як вперед у свитах. Не знавали передъ тим гетиї портунгали чы фортуґали, a подолокъ рухаєтсє, а коло подолка чепляєтсє... Я би радил, нехби балшики нашиє в напинаниє давниє построїлисє козакини. А шнурованиє на заду носилы розпорки. А к тому шобъ з нємецька плюндрини уживали — было бы варовній і спокойній" 43.