Тема № 9. Політика україни в системі сучасних міжнародних відносин (стр. 4 )

Індустріальний розвиток держави разом із сильним аграрним сектором може надати державі ваги у міжнародних справах. Японія є "карликом" у військовому плані, але її вплив на світову торгівлю та виробництво багатьох товарів є незаперечним.

Найвагомішим аргументом важливого значення економічного потенціалу є Велика Сімка – найбільш економічно розвинуті країни (США, Японія, Німеччина, Канада, Франція, Велика Британія та Італія).

Зовнішня політика будь-якої держави визначається та реалізується на засадах об'єктивних і суб'єктивних факторів.

До об'єктивних засад зовнішньої політики сучасної держави належать:

1.  Стан економіки країни та економічних відносин у регіоні, у світі в цілому.

2.  Різноманітні об'єктивні інтереси країн, груп країн у системі міжнародних відносин.

3.  Географічні та природні умови країни, регіону.

4.  Існуючі міжнародні організації та установи.

5.  Ратифіковані міжнародні колективні та двосторонні договори, конвенції тощо.

6.  Міжнародні та регіональні традиції, звичаї, ритуали та ін.

7.  Національний склад населення країни або регіону.

До суб'єктивних засад зовнішньої політики держави належать:

1.  Особисті якості людей, які працюють в апараті зовнішньополітичних установ. Компетентність, патріотизм, відданість інтересам країни.

2.  Якість підготовлених і підписаних зовнішньополітичних документів.

3.  Настрій, суспільна думка серед населення з приводу основних проблем, напрямів зовнішньої політики.

На засадах зовнішньополітичної діяльності окремих держав формуються певні міжнародні відносини. Міжнародні відносини – це сукупність економічних, політичних, культурних, правових, військових та інших зв'язків і взаємовідносин між народами, державами, економічними, політичними, науковими, культурними та релігійними організаціями й установами на міжнародній арені.

На формування міжнародних відносин впливають різноманітні фактори: досягнення суспільно-політичних наук; існуюча економічна та політична ситуація у світі; баланс військових сил; діяльність міжнародних організацій; вплив окремих держав; стан природного середовища та ін.

У сучасних умовах провідними тенденціями розвитку міжнародних відносин є:

1) посилення взаємозалежності та цілісності світу. Це зумовлено тим, що розв'язати проблеми, з якими людство зіткнулося наприкінці XX ст., можливо тільки спільними зусиллями всіх народів;

2) збереження соціальної неоднорідності світу, посилення тенденцій багатополюсності, поліцентризму, регіональної інтеграції у світовому розвитку. Полюсами міжнародних відносин можна вважати найбільш розвинуті індустріальні країни (США, Канаду, Велику Британію, Німеччину, Францію, Італію, Японію); індустріально високорозвинуті країни (Бразилію, Південну Корею, Таїланд, Сінгапур, Гонконг та ін.); середньорозвинуті країни; слаборозвинуті країни й ті країни, що розвиваються. Інтенсивно розвивається економічна та політична інтеграція держав у регіональному масштабі;

3) загострення протиріч між новими реаліями світового розвитку та традиційними підходами до розв'язання проблем;

4) підвищення ролі політичних засобів у подоланні конфліктів і протиріч.

Міжнародні відносини аналізуються суспільно-політичними науками, щоб їх всебічно вивчити й теоретично обґрунтувати. Сучасна політологія вивчає міжнародні відносини у трьох головних напрямах.

Перший з них – це розроблення глобалістсько-футурологічних концепцій, в яких майбутнє суспільство прогнозується сталим і стабільним як з економічного, так і з політичного погляду. В основі його духовно-політичного розвитку лежить планетарна свідомість, найважливішу роль відіграють загальнолюдські норми та цінності, необхідними передумовами є структури громадянського суспільства. Найбільш повний вираз ці риси знайшли в концепції "життєстійкого суспільства", що опинилась на першому місці у сучасній західній глобалістиці.

Другий напрям теоретичного обґрунтування міжнародних відносин пов'язано зі створенням загальнометодологічних теорій (теорія війни та миру Р. Арона, теорія факторів К. Райта, теорія рівноваги Дж. Ласкі та ін.). Найважливіше місце серед цих теорій належить теорії прагматизму та політичного реалізму Г. Моргентау. Він вважає, що міжнародна політика має розроблятись за принципами сучасних політологічних теорій, тим самим збільшуючи надійність передбачення. Раціональна міжнародна політика, за Г. Моргентау, тим краща, якщо вона зменшує ризик і збільшує користь. Зовнішня політика будь-якої нації повинна забезпечувати задоволення першочергового інтересу вижити, вистояти перед загрозою небезпеки ззовні. Моральні принципи можуть застосовуватись до дій держав не абстрактно, а лише згідно з конкретними обставинами місця та часу. Г. Моргентау навіть не припускає, що окрема держава може оголосити себе носієм моральних законів усього світу.

Третій напрям вивчення міжнародних відносин – це конструювання спеціальних концепцій, що дозволяють аналізувати стан міжнародних відносин. Наприклад, теорія світових систем, міжнародних організацій, міжнародного конфлікту, загальної безпеки тощо. Концепція загальної безпеки – це нова сукупність принципів підходу до проблем безпеки у світі з ядерною зброєю. Важливий внесок у формування концепції загальної безпеки зробила Незалежна комісія з питань роззброєння та безпеки. Вона визначила головні принципи забезпечення загальної безпеки. Це: визнання неможливим виживання у загальній ядерній війні й перемоги у ній; незастосування військових засобів для усунення політичних та ідеологічних конфліктів; єдиним шляхом досягнення загальної безпеки є негайне зниження рівня озброєнь, розроблення моделі "розумної достатності"; для досягнення повної міжнародної безпеки треба докладати сумісних зусиль усіх або більшості країн світу.

Незважаючи на значну частоту міжнародних конфліктів, можна, однак, стверджувати, що вони є епізодичними явищами для окремо взятої держави та її відносин у міжнародному середовищі. Перманентним станом міжнародних відносин є мирне співіснування та співпраця між державами світу.

Мирне співіснування та міжнародна співпраця тісно взаємопов'язані між собою, позаяк перше є мінімально необхідною умовою другого. Справді, про жодну міжнародну співпрацю не може бути мови, якщо сторони застосовують силу або погрожують нею одна одній.

Традиційно мирне співіснування визначається як стан відносин між державами, при якому вони не вдаються до застосування воєнної сили. Зазначимо, що мирне співіснування можливе у двох випадках:

1.Сторони не мають між собою принципових суперечностей, оскільки їх інтереси не є взаємовиключними. Тоді незастосування сили випливає зі загального стану відносин і є їх логічним наслідком.

2.Між сторонами існують серйозні суперечності, але з тих чи інших причин вони відмовляються від застосування воєнної

сили, що не випливає зі стану відносин між ними, а є результатом прагнення урядів держав ухилитись від загострення стосунків та потенційного зіткнення.

Тобто у першому випадку сторони не мають потреби вдаватись до сили, і такий стан стосунків між ними є тривалим і стабільним. У другому випадку мирне співіснування є певною мірою вимушеним, таким, що може бути порушене настільки швидко, наскільки швидко загострюватимуться їх відносини.

Цілком очевидно, що мирне співіснування ґрунтується на дотриманні сторонами основних принципів міжнародного права, які також можна називати принципами мирного співіснування, їхній зміст викладений у Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співпраці згідно зі Статутом ООН, прийнятій Генеральною Асамблеєю у 1970 p., та у Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі у 1975 p., а також в їх тлумаченнях, запропонованих в окремих рішеннях Міжнародного Суду ООН.

Загальновизнаними у стосунках між державами вважають такі зафіксовані у наведених вище міжнародно-правових документах принципи:

1.Принцип суверенної рівності держав полягає у визнанні факту політичної незалежності урядів, їх виняткової юрисдикції на своїй території, рівних прав усіх держав світу. Тобто йдеться про застосування в міжнародних відносинах римського принципу par in parem поп habet potestatem (рівний над рівним не має влади). Згідно із цим принципом, суверенна влада будь-якої держави світу зобов'язана поважати суверенітет національної влади будь-якої іншої держави світу, вважати її рівною собі та не намагатись нав'язувати їй тих чи інших рішень, дій чи бездіяльності.

2.Принцип не застосування сили є свідомою відмовою влади суверенної держави від використання проти іншої держави будь-яких силових дій, що можуть становити загрозу її суверенітетові, територіальній цілісності, життю її громадян. У міжнародному праві поняття "сила" переважно трактується як збройне насильство, яке вважається репресалією та категорично заборонене, за винятком законної самооборони у випадку агресії та на підставі відповідної резолюції Ради Безпеки ООН. Вдавання до економічних, політичних та будь-яких інших засобів тиску вважається реторсіями, які не мають чіткого визначення та механізму застосування. З цього приводу І. Лукашук зауважує, що "аналіз міжнародних норм і практики дає підстави стверджувати, що під поняттям "сила" розуміється, насамперед, збройна сила. Використання інших засобів — економічних, політичних — може бути кваліфіковане як застосування сили за цим принципом, якщо за своїм впливом і результатами вони подібні до військових засобів".

Репресаліями, згідно з міжнародним правом, вважаються також погрози застосувати збройну силу. Потрібно, однак, зазначити що погрози у таких випадках мають завуальований у дипломатичних документах характер та переважно їх неможливо трактувати безпосередньо.

Згідно з принципом незастосування сили держави не мають права на превентивну самооборону, тобто випередження потенційного агресора у бойовому розвертанні збройних сил та їх застосуванні проти нього. У разі реальної небезпеки збройного нападу держава — потенційна жертва агресії має звернутись до Ради Безпеки ООН і вжити превентивних заходів лише за її згодою.

Дотримання державами принципу незастосування сили є визначальною умовою налагодження і підтримання ними добросусідських чи принаймні нейтральних відносин, а, отже, і мирного співіснування. Водночас, історія міжнародних відносин наочно демонструє прецедент систематичного порушення цього принципу, що загалом дає підстави вважати його дотримання похідною від стану політичних стосунків між державами світу.