Година духовності
«Вони творили духовність у нашому краї»
(вивчення життєвого і творчого шляху несправедливо замовчуваних письменників нашого краю: Уласа Самчука, Олекси Стефановича, Оксани Лятуринської, Валер’яна Поліщука, Бориса Тена, Григорія Чубая).
(Ціннісне ставлення особистості до історичних, культурних і духовних надбань рідного краю)
Мета. Поглибити знання учнів про найвизначніші сторінки життя митців, особливості їх світобачення, світовідчуття, творчості; сформовувати ціннісне ставлення до історичних, культурних та духовних надбань рідного краю; сприяти вихованню активної громадянської позиції, усвідомленню високої людської місії.
Обладнання. Портрети письменників, тексти творів.
Учитель.
Не так вже їх багато на Землі –
Тих іскор Божих творчого горіння.
Сяйне одна чи дві на покоління
Метеоритним спалахом в імлі…
Яке блаженство і який то біль –
Людської пристрасті терпке причастя…
Але, скажіть, чи є великим щастям
Творить шедеври у краю рабів?
Віншують нобелістів королі,
У троннім залі – урочисті речі,
Та не тобі. У тебе – хрест предтечі
Лауреатів вільної землі.
Люди приходять у світ і відходять, а народ залишається вічним. Над цією землею, на якій ми з вами живемо, пролетіли віки й тисячоліття. Батьки наших батьків, діди наших дідів ведуть нас у сиву глибину сторіч до нашого коріння – родоводу, до наших джерел.
Сьогодні ми познайомимось з долею і торкнемось душею до творчості несправедливо замовчуваних письменників нашого краю:Уласа Самчука, Олекси Стефановича, Оксани Лятуринської, Валеряна Поліщука, Бориса Тена, Григорія Чубая.
Учитель. «Ми вернемося в свою велику вимучену, вистраждану землю предків. Не сьогодні, так завтра, не в цьому, так в іншому поколінні; вернемось, не тільки як жива матерія, а і як живий дух, вернемось, і то передовсім в продовженні, як творчість», — ці слова належать нашому землякові Уласу Самчуку — письменникові, який на увесь світ заявив про свою Волинь — край дитинства, край предків.
Ведучий 1. Народився Улас Олексійович Самчук 20 лютого 1905 року в с. Дермань теперішньої Рівненської області у порівняно заможній родині. У родині було 5 дітей, Улас був середущим.
Щоб пізнати світ поета, треба заглибитись у його спогади.
Читець. «Дермань для мене центр центрів на планеті. І не тільки тому, що я там народився...».
«Дермань. Це дуже простора і дуже барвиста казка. Вже здалека розгортається вона цілими милями вправо і вліво, вже здалека виринають із зелені, то знов десь зникають золоті хрести її церков. Вже здалека цілими натовпами облягають зо всіх сторін краєвиди, і горе вам, чоловіче, коли ви не митець, не поет або принаймні не звичайний фотоаматор з яким-небудь «Кодаком» на-черезпліч. Все то накидається на вас хижо зо всіх боків, ніби зграя звірів, і хоч-не-хоч ви здаєтесь. Зупиняєтесь, здіймаєте капелюх і глибинно вітаєте цю царицю волинських сіл».
Читець. Початковий період життя Уласа Самчука (1905-1927) пройшов переважно на Волині, зокрема був обмежений трикутником Дермань-Тилявка-Крем'янець. Формування його світогляду відбувалось за досить несприятливих умов державно-політичного існування України початку XX ст. Першу свою освіту письменник здобув у початковій школі в Тилявці, влаштованій як звичайна церковно-парафіяльиа, звідси й початкова лектура школяра, яку склали, з одного боку книги релігійно-церковного змісту, а з іншого — навчальні посібники та популярні видання з російської історії. В цілому, початкова освіта Самчука була досить неповною, однобокою і безсистемною, що він сам підсумував: «Відколи ця школа тут стояла, ніхто ще не вийшов з неї грамотним, і треба додати, що й таких «шкіл» на так звану цілу волость, що складалася з 16 сіл, було не більше трьох...» згадує він у книзі «На білому коні: спомини і враження».
Ведучий 2. Великий вплив на формування світогляду Уласа Самчука мало середовище старого Дерманя. Це село завдячує своїм злетом Свято-Троїцькому монастирю, заснованому князем . З ним пов'язана діяльність таких видатних людей, як І. Федоров, М. Смотрицький, І. Борецький та інші. При монастирі були друкарня і школа.
У 1917-1920 роках Улас навчався в Германській вище початковій шко
лі, а 1921-1925 роках в Українській міщанській приватній гімназії імені Івана
Тешенка в Крем'янці.
Ведучий 1. Цікавим фактом є те, що жодного освітнього закладу ні. в Дермані, ні в Празі він уповні не скінчив: в Дермані, в Крем'янці - завадила Світова війна, польська окупація, тоді арешт і мобілізація до польського війська. У 1925— 1926 році у Дермані він організував школу «українського національного танку», кваліфікацію для цього отримав перед тим на курсах. Але головною школою юнака стала Крем'янецька «Просвіта», він став її членом у 1923 році.
Ведучий 2. У 1927 році Самчук дезертирував з польського війська до Німеччини, опісля вимушене вигнання з невеличкою перервою на час війни (1941-1944). Довгий час перебував у Празі. З цим містом пов'язано найбільше спогадів Уласа Самчука. Саме тут Улас познайомився з Оленою Телігою.
Долі Теліги і Самчука схожі: вони були далеко від рідної домівки, і обоє мріяли про повернення на Україну. Ця мрія здійснилася у 1941 році, коли вони разом перейшли кордон. Згодом зі Львова Улас Самчук та Олена Теліга прибули до Рівного.
Ведучий 1. Улас Самчук прибув до Рівного зі Львова з отаманом Тарасом Бульбою-Боровцем. Він був певний період редактором газети «Волинь».
У спогадах читаємо: «... насторожені, хвилюючі дні виняткового в історії світу часу. Біля нас і в нас руїни, ми розбиті, розкидані, приголомшені... Хотілося б, щоб газета була максимально своя, не лише мовою, але й змістом, щоб вона щось казала, за щось змагалася, відстоювала якісь інтереси».
Читець. У місті знайшлася частина довоєнної друкарні, чималі запаси паперу, потрібної кваліфікації кадри, приміщення. «Перша справжня газета на території окупованої України, видана незалежними силами і засобами», почала свій шлях до людей 1 вересня 1941 року. «...Ми мали в руках важливий, справді живий орган друку, безпосередній контакт з найширшими масами, які горіли бажанням почути від нас слово. Стільки років казьонщини, штампованої балаканини, сірої пропаганди, нещирої патетики. І раптом щось інше, безпосереднє, щире, кольоритне. Все, що ми писали, — писали від глибини серця і глибини потреби, і читач це відразу відчував».
Читець. Перший номер «Волині»: передовиця «За мужню дійсність», автором якої був Улас Самчук, його ж стаття «Завойовуймо міста» і репортаж «Сян», ілюстроване есе Ніла Хосевича «Про графіку», розвідка о. Юрія Шумовського про охорону мистецтва й пам'яток, відділ Демо-Довгопільського «Фізичне виховання», огляд преси, дописи, інформація з місць; хроніка. Тираж - 12 тисяч. Їх буквально розхапали тут же на вулицях. Редакція заповнилася замовниками з інших міст, сіл. Протягом 29 місяців існування було випущено більше мільйона примірників з періодичністю один, а з жовтня 1941 року — два рази на тиждень. Середній тираж газети - 30 тисяч примірників, максимальний (у січні) - 60 тисяч. На її сторінках друкувалися Євген Маланюк, Юрій Горліс-Горський, Олена Теліга, Олег Штуль.
Ведучий 2. В еміграції він реалізовує себе як письменник. У. Самчук є автором 22 книг, найвідоміші з них — трилогії «Волинь», «Ост», роман «Марія», спогади «На білому коні», На коні вороному».
9 липня 1987 року Улас Самчук помер. Похований на цвинтарі церкви святого Володимира українського поселення Київ в одному з районів Торонто.
Пісня «Волинь»
Учитель. Далеко на півночі починає свою течію многославний Дніпро, перетинає майже посередині нашу Україну, той самий Дніпро – Славута, Славутич, велика ріка колишньої Скіфії – Борисфен. Борис Тен - влучно вибраний літературний псевдонім. Навіть не пасує тут термін «псевдонім». Це славне ім'я, з яким війшов у сферу української літератури і взагалі культури Микола Васильович Хомичевський.
Ведучий 1. Борис Тен (Микола Васильович Хомичевський) народився 9 грудня 1897 року в селі Дермань Здолбунівського району на Рівненщині в учительській родині. Навчався в місцевій початковій школі, Клеванському духовному училищі, Волинському інституті народної освіти в Житомирі, Московському музично-педагогічному інституті. Вчителював, працював на музичній, театральній та музично-педагогічній роботі, викладав латинську мову в Житомирському інституті іноземних мов та педінституті. Учасник другої світової війни.
Читець.
Дерманський пагір прадідній родині
І заповітній Скавиній горі,
Що славу їй співали кобзарі,
Синівський мій уклін складаю нині.
І давній цій вклоняюся твердині,
Що стереже перекази старі, -
Це ж тут славетні першодрукарі
Вогні засвічували всій країні.
За ними вслід ще вдосвіта, вночі
Шляхи ясному дневі торувати
Йшли звідси мрій народних сівачі.
І не один тут брат поліг од брата,
І зброю схрещували вороги,
Щоб сонце знов засяло навкруги.
Читець.
Люблю несхибну вулиць безконечність
І неба розпрозорену глибінь,
В вікні незнанім силуетну тінь
І метушню прохожих і безпечність.
І напрямків розбіжних і стремлінь
Люблю спостерігати суперечність
Поміж чужих у натовпі сердечність
І потайну між близьких далечінь.
Обличчя людські, о, які прозорі
Вони у цім кипучім казані
Помноженої радості і горя!
І любо так, і боязко мені
Читати, мов у книзі, що говорить
З них кожне в стоголосій тишині.
Ведучий 2. У 1929 році був заарештований НКВС і засуджений до десяти років ізоляції в сталінських концтаборах. В'язень гітлерівських концтаборів. Із 1946 року жив у Житомирі. Помер 13 березня 1983 року.
Читець.
Ніщо не мертве в вирі світовому –
Ні курява планет, ні сталагміт,
ні мумії прадавніх пірамід,
ні літери спліснявілого тому.
Лише відчувши по віках утому
Від прагнень, сподівання і приміт,
Створило людство тугомовний міт
Про спокій смерті в тлінні віковому.
У камені, у розпаді клітин,
У сяйві дальніх зір і мрій змаганні,
В кипінні крові й просторі зернин –
Усюди в животворчому диханні
Єства єдиного пульсує плин – і де в нім місце тліну і нірвані?
Учитель. Є літаки, що випереджають звук. Уже й не видно швидкокрилого, а гучне відлуння лиш долинає до нас. Чи ж не так і в поезії? Ми час від часу відкриваємо слід колись призабутого або довгий час забороненого поета. І дослухаємося!
Сьогодні без творчості Валер'яна Поліщука ми не уявляємо історії української літератури. Відчайдушний реформатор літературно-художніх форм, прозаїк, публіцист, критик, він був однією з найколоритніших постатей української літератури 20 - 30 років. Створивши за 15 років більше 20-ти поем, віршованих романів, нарисів, публіцистики, він мав право сказати:
Блажен, хто може горіти,
Бо після нього залишиться попіл,
А не гній.
Ведучий 1. Уявіть собі, що у вас є незвичайна можливість взяти інтерв'ю у Валер'яна Поліщука
Відкриймо для себе грані незнаного досі поета, „філософа з головою хлопчика", правдолюба і мрійника. Сприймімо його таким, яким він був за власним визначенням:
Поет – душа розверзнута
І уста громохкі
Цілого народу,
Поліщук. Мого прадіда, панського чередника, якось граф Салтан виміняв на собаку та привіз із Полісся на Дубснщину. З того часу ми й Поліщуки. А народився я 1 жовтня 1897 року в селі Більче на Млинівщині.
Родовід по материнській лінії веде до містечка Козин, маєтку графа Тарнавського. Моя мати Софія була дочкою графського садівника Миколи Ковалевського.
Дитинство я провів дуже різнобарвно: користувався волею, лазив попід грушами, гостював у діда Миколи, тоді мене носили по різних теплицях із тропічними рослинами, бігав у ліс по гриби в Жабокриках, де було дуже страшно. У них я прожив кілька років, і жив добре, бо мене любили, Мене в дитячих літах десь всі любили, і ті літа промайнули для мене тихо, лагідно, мов уві сні.
У рідному Більчі, а потім сусідньому Малеві почав здобувати освіту, продовжив її у Мирогощі. Школа мені дала багато, міг запоєм читати. Я мріяв бути письменником, але й жахався тих мрій, бо не вірилось, що це може бути з простої людини.
Завдяки щасливому випадку вступив до Луцької гімназії, закінчив її. А в 1917 вступив до Петербурзького інституту цивільних інженерів. За рік перевівся до Кам'янецького університету.
Сприятливим для мене було перебування в Києві та Харкові, де в той час гуртувалися молоді сили. Там я зрозумів: те, що я зробив у літературі, - це майже ніщо з того, що я хочу і, особливо, що зараз знаю і прагну. А чи вдасться виявити свою силу? Чи, може, так і зійду у небуття, не вирвавши у своїх творчих сил їхнього творчого розв'язання. Ах, як би хотілося! І я працював на повну потужність. Зараз пора українського ренесансу... ми прийшли працювати, а не полірувати нігті. Плодючість творча завжди ходить поруч обдарованості. За півтора десятиліття праці я видав понад 40 книг. У 1934 році підготував нове тринадцятитомне видання творів, мріяв про втілення нових задумів.
Коли почалися арешти української інтелігенції, були засуджені мій брат Панкрат і сестра Поля. Я страшенно боявся смерті, не тому, що небуття мені дуже вже страшно, а тому, що я ще не зробив того, на що почуваю силу. Хоч би прожити, хоч би створити те, що в мене зарито природою. Ця думка, як зубний біль, не давала мені спокою.
Не судилося... Але я звертаюся до вас, молоді: „Рости, рости, нове покоління, клич за собою друге, ставайте одне одному на плечі і йдіть головою у віка, а я старою розсохою буду під вами, невідомий, розпилений, буду підпирати вас, зо всім корінням моїх відданих предків."
Читець. Передбаченням своєї подальшої долі та долі тих, кому була дорога слава, воля і честь рідного краю, є поезія „Батькові".
„Ми поляжем, щоб славу, і волю, і честь,
Рідний краю, здобути тобі..."
Скільки сили і правди в словах,
Скільки чисто святої любові,
Ми поляжем, а хочеться жить...
Ми за волю і рівність підем.
Спалахне хай незгода на мить -
Щастя вічне для всіх ми візьмем.
Хай та жертва не буде за гріх.
За любов нам проститься запал.
Ми жадаєм, щоб правда засяла для всіх,
Запалав би в серцях ідеал.
І за рідний підемо ми край.
В грудях серце за нього болить.
Вип'єм келих страждання ми вкрай.
Ні, нам більше рабами не жить!
Ведучий 1. У листопаді 1934 року В. Поліщук був заарештований. Подальша його доля протягом кількох десятиліть зачиталася невідомою. На запити дружини і доньки приходили відповіді: „визнано винним у шпигунстві, справа переглядатиметься". У 1962 році прийшла звістка: реабілітований посмертно.
І тільки 1989 року, через 55 років після арешту, донька Люцина одержала казенне повідомлення - протокол №83 засідання особливої трійки УНКВД від 9 жовтня 1937 року, у якому сказано, що В. Поліщука було розстріляно разом з такими ж відомими діячами української культури, як Лесь Курбас, В. Підмогильний, М. Вороний, М. Куліш...
Ведучий 2. Непроста доля творчої спадщини В. Поліщука. Значна частина її була збережена дружиною Оленою та донькою Люциною, які ризикували бути піддані репресіям. Проте багато з рукописної спадщини поета, що було конфісковано енкаведистами, досі не повернуто з гулагівських сховищ. Безцінні документи, як і їх власник, підлягали ув'язненню, а часто й знищенню. Знебувалися вогнем. Прирікалися на забуття. Брутально викреслювалися з пам'яті нащадків.
Читець.
Спасенний буде той, чий дух не згине
У далині і від прадідівських нив.
Хто серце, мов окраєць України,
В собі не зчерствив і не розкришив,
Хто слово рідне, зеренце калини,
Проніс аж ген до хінських берегів.
І там прийнявся - у Зеленім Клині,
Де український корінь не зотлів.
В мордовських нетрях, у колимській глибні-
Відтятий корінь, витоптаний злак...
Спасенний буде той, чиї могили
Стоять в світах високо, як маяк.
Від Соловецьких ям до Сахаліну –
Підземний стогін, мученицький схрон.
В болоті тундри видко Україну:
За ешелоном глибне ешелон.
За поколінням покоління глибне
У землю ту, холодну, ніби лід.
О Сірий Клине! О Зелений Клине!
Пощо клинцюють український рід?
Пощо ховаєм слово солов'їне?
Пощо втрачаєм зерня золоте?
Спасенний буде той, чий дух не гине,
В розсіяних, в Росіях і будь-де.
Читець.
Народ мій монолітом став,
Кордони зніс, в одно зіллявся
І в будучину сміло йде.
Але чи разом він піднявся?
Ба ні... Той хоче тихо жить,
Кормить діток, про себе дбати.
І жде, що зробить хтось усе
І волю принесе до хати...
Другий чужому став робить
Дивись - той служить чину й шлунку.
І в різні так ідуть кінці.
А край в недолі потопає,
І тільки сльози, кров і смерть,
А де кінець - ніхто не знає.
Чому ж не встати разом всім,
Одною думкою горіти,
Здобути волю? Лиш тоді
Благословляти будуть діти.
Пісня «На нашій Україні»
Учитель. Осчягаючи сутність Волині в загальноукраїнському контексті, неодноразово зустрічаємося з фактами феноменальності ролі жінки: від сивої давнини – до сьогодення. А в когорті волинянок-мисткинь двадцятого сторіччя, серед імен тих, чиє слово відлунюватиме в прийдешніх поколіннях, - й Оксана Лятуринська.
Ведучий 1. Прийшла в світ наша героїня 1 лютого 1902 року на хуторі Лятуринських, недалеко від Вишневця. Дитинство і юність дівчини минали на Волині (нині Кременецький район на Тернопільщині), Освіту вона здобувала в Острозькій, а потім у Кременецькій жіночій гімназіях. Уже в ранньому віці виявила мистецькі здібності.
Читець.
Ввижався витязем у сні
на золотім коні,
а ранками на став
він білим лебедем злітав.
Щось обіцяв, кудись манив
у займища ясні,
і потай без пуття
років полохав почуття.
Він украдки
все барвінковим оком стежив,
заплутував нитки,
Він виступав на тлі мережі,
він був - не був.
Його прихід завжди бентежив,
а ймення не назву,
не розпишу на побережжі.
Ведучий 2. Різкий поворот у долі 17-річної Оксани стався в 1919 році, коли зовсім молодою померла мати. Батько вирішив самовільно видати її заміж за нелюба, і дівчина в знак протесту покидає рідний дім. А ще гнала Оксану в світ жадоба знань. Одинока, без грошей добилася вона до Праги. Там вступила до Карлового університету, де вивчала літературу, історію, філософію і мистецтво.
У 30-роки Лятуринська вже була знаним художником та скульптором. Перші скульптурні спроби - „Лицар", „Змагунка", серія портретів історичних осіб, велике погруддя Тараса Шевченка - принесли авторці славу видатного скульптора.
Читець. Незважаючи на серйозну зайнятість скульптурою, поетеса 1938 року випускає свою першу збірку „Гусла", а в 1941 - „Княжу емаль", які засвідчили, що з'явилася оригінальна, зі своїм стилем і почерком авторка. Для Лятуринської слово є духовним мечем; з яким вона стає до бою за Україну, Поетеса веде читача у глибину віків, відтворюючи поетичну і мужню душу наших предків. Ця любов до віку лицарства зближує її з поетичним світовідчуванням Лесі Українки. Поезія Оксани Лятуринської шляхетна і лаконічна, як давні зразки емалі.
У 1946 році в Мюнхені вийшла її збірка оповідань „Материнка" під псевдонімом Роксана Вишневецька і збірка поетичних мініатюр «Ягілка», присвячена рослинам, які ростуть на українській землі і є її символами.
Читець.
Нема Отчизни? - Іншої не треба!
Ніколи не вросте у серце чужина.
Хай ще і ще нас Бог карає з неба,-
Отчизна в світі є лише одна.
Спробуй-но ти із серця рідну вийми,
Напризволяще кинь і в світ іди! -
Усюди піде, де не ступиш ти.
Ведучий 1. Оксана Лятуринська дуже хотіла повернутись на рідну Волинь І допомогти тим з родини, хто ще залишився живим.
У листі до свого приятеля Уласа Самчука вона писала: „ Большевики закатували всіх моїх рідних і вислали в Сибір, а хутір спалили. Лишились діти. Я мушу поїхати додому і заопікуватися ними. Але так тяжко дістати дозвіл".
Справді, брата Федора замордували у Кременецькій тюрмі, сестру Марію з трьома дітьми вивезли до Казахстану, племінниця Наталка загинула при загадкових обставинах.
„Духом я вже давно не в Празі, - пише Оксана, - вию вовчицею на згарищі Лятуринщини." Але німецькі власті візи не дали. Не зміг допомогти й Улас Самчук, який і сам ходив по лезу бритви.
Жила мистецтвом і для мистецтва. А особисте життя? Чи кохала кого? Сповна віддавалась праці і була самотньою. Захоплювалась високими ідеями і визначними людьми. Щось первісне було в ній.
Ведучий 2. Вмирає остання надія на повернення в Україну... США. Міннеаполіс. Оксана Михайлівна живе дуже скромно. Шила ляльки і тим заробляла. А ще займалася керамікою, та найбільше любила розписувати писанки. Часто давала їх на виставки, де завжди отримувала високі нагороди. А перед Великоднем розсилала крихкі подарунки своїм друзям, щоб приносили в оселі українців-емігрантів згадку про рідний край.
13 червня 1970 року в американському місті Міннеаполісі за древнім язичеським звичаєм було спалено тіло української патріотки, поетеси, скульпторки, писанкарки. Її нетлінна душа навіки залишила тлінне тіло, щоб повернутися на рідну Україну.
Читець.
В свій край вертаються й лелеки.
Їх радісний привітний клекіт
Вітає все ізмалку рідне.
Вже стільки літ! Надія блідне.
І хатнє вогнище вже чахне, Життя, життя ж таке дочасне! Вже стільки літ! І ані вістки. І мов останні падолистки: |
Ніколи квітами поліття
Не народитись нашим дітям.
Я ніжно перебрала струни,
І голос мій так клично-юний
Вібрує свіжістю дівизни.
Коханий голос мій - з отчизни!
Пісня «Журавлі»
Учитель. Мабуть, є гірка істина у вислові: ми навіть не завжди знаємо те, що маємо...Ці слова повною мірою стосуються поета з трагічною долею емігранта - Олекси Стефановича. Видатний польський поет Юзеф Лободовський стверджував, що Стефановича у нас «радо б позичили» літератури сусідів, «бо ні в Росії, ні в інших слов'ян такого поета нема»... Поет про себе говорив мало. Про нього говорять дослідники і сучасники.
Ведучий 1. Народився Олекса Стефанович 5 жовтня 1899 року в селі Милятині Острозького повіту на Волині в сім'ї священика. Спочатку Олексу було віддано на навчання до Клеванської духовної школи, а потім він вивчав богослов'я у Волинській духовній семінарії, що в Житомирі. Проте кар'єра священика не вабила юнака, і він рішуче змінив плин власного життя — емігрував до Чехословаччини. У Празі студіював філософію. Був самітник по натурі... Над своїми творами працював довго. Був надзвичайно скромний, але в деякі моменти можна було відчути, що знає ціну своїм поезіям. Вів злиденне життя, іноді не маючи й шматка хліба, але матеріальна скрута не вбила волі до життя й поезії.
Читець.
Забула ринь лінивая Горинь, -
От-от зовсім затримаються води...
Десь у лісах спинилися підводи,
По саму вісь втопившись у дряглинь...
Тече і ні розтопленая синь
На стріхи хат, на ниви, на городи...
І сплять Садки, Кургани, Гориньгроди,
І спить уся сонливая Волинь.
Здається, й час зімкнув свої повіки, -
Ніколи більш не литимуться ріки,
Вози навік загрузли у багні...
Як увірвать годину цюю млосну,
Як закричать в цій важкій тишині,
Щоб раптом все прокинулося зо сну?
Читець. Дехто називав його диваком. Але подивімось крізь вікно поезії у душу Стефановича: вона сильна, чиста і непідкупна. Перша збірка «Поезії» вийшла у Празі в 1927 році, друга й остання прижиттєва збірка «Stefanos І» побачила світ у празькому видавництві „Дніпровські пороги", «Stefanos I I» і «Кінцесвітнє» побачили світ після його смерті.
Просто. Не йти праворуч
Ані наліво - ні.
Хай лише вітер поруч,
Вічний сурмач борні.
Вітер, що хмарі - в груди, -
В груди, в горби хребта...
Поруч хай вітер буде,
А в далині - мета.
Чорно кругом чи біло,
Не зупиняти рух.
Може зламатись тіло,
Але ніколи - дух.
Ведучий 2. Після закінчення другої світової війни поет змушений був залишити звільнену від фашистів Прагу, бо там уже орудував недремний НКВС. Декілька років провів у Німеччині, а в 1949 емігрував до Америки.
Читець.
І знову десь на обріях помалу
Розгойдує незримі хтось кадила
І синявою стеле, як бувало...
І знову моя Осінь десь ходила,
І знову десь під банею блакиті,
Як в церкві голубій паникадила,
Берези золотіють своїм віттям
І знову моя Осінь десь ходила.
І знову десь між листям рябиновим -
Сліди, мов од кривавого кропила...
У синяві - у золоті - у крові,
І знову моя Осінь десь ходила.
Ведучий 1. Останні роки життя хворий, надломлений духовно і фізично поет провів у домі престарілих. А на Різдво 1970 року душа поета полинула у небо... Світ не хотів його відпускати. Було морозно, сніжно і вітряно. Замерзали вісімнадцять учасників похоронної процесії. І десь далеко, за холодним океаном, тужила Україна...
Читець.
Людська мудрість торкнула б місяця
Якби скласти книжки на стос,
Та безмірно над нею виситься,
Та над всім воздвигся Христос.
Від розстрілу - розтління атому,
В лютім сяйві земний окрес -
І на ньому (лиш тло Розп'ятому)
Тінь гігантську вергає хрест.
Підійнявшись над виром розпаду,
Поборовши в собі мерця,
Він вартує всерівний Господу,
Бо ще вірить в людські серця.
Учитель. Є люди, як зорі. Яскраво спалахнуть на небозводі і... погаснуть. А світло від них іде ще тисячі літ і осяває інших.
Трагічна доля Грицька Чубая - підтвердження цих слів.
Його життя було, мов палах. Його життєве кредо було таким одвертим і однозначним, що він ніколи йому не зраджував. Тому він не скорився брєжнєвській системі і не впав на коліна. Тому він і пішов у вічність у віці Ісуса Христа. Він не міг по-іншому. Інакше не був би самим собою.
них іде ще тисячі літ і осяває інших. Трагічна доля Грицька Чубая - підтвердження цих слів. Його життя булоГмов^палах. Його життєве кредо було таким одвертим і однозначним, що він ніколи йому не зраджував. Тому він не скорився брєжнєвській системі і не впав на коліна. Тому він і пішов у вічність у віці Ісуса Христа. Він не міг по-іншому. Інакше не був би І самим собою.
<£__ Г Біограф. Григорій Чубай народився 23 січня 1949 року в с. Березини на Радивилівщині. Сім'я мала козацьке коріння, і Грицько мав носити прізвище Гетьман. Але бабуся, переймаючись загрозою зникнення прізвища по материнській лінії, передала його внукові. Тому і став він Чубаєм. Батько повернувся з війни інвалідом, мати тяжко гарувала у колгоспі. При ласці і казках бабусі Мотрони потяглася його рука до олівця і паперу, а душа - до фантазії. |
Ведучий 1. Григорій Чубай народився 23 січня 1949 року в с. Березини на Радивилівщині. Сім'я мала козацьке коріння, і Грицько мав носити прізвище Гетьман. Але бабусяпереймаючись загрозою зникнення призвіща по материнській лінії, пепредала його внукові. Тому і став він Чубаєм.
Батько повернувся з війни інвалідом, мати тяжко гарувала у колгоспі. При ласці і казках бабусі Мотрони потяглася його рука до олівця і паперу, а душа - до фантазії.
Читець.
Діти не вміють сміятися заздрісно,
Крізь сльози сміятися і від злості.
Діти завжди сміються радісно
І їм заздрять дорослі.
Повно щирості в тому сміхові,
Повно сонця розлитого,
Повно пролісків, повно втіхи
Іще чогось невідкритого.
Сміх той тягне з землі до неба,
Наче жайвір, струну із радості…
І якщо у душі у тебе
Захвилювалась лють чи заздрість –
Ти всміхнисяотак по-простому,
І повернеться щирість втрачена…
Люди! Все робіть по-дорослому,
Тільки смійтесь по-дитячому!
Ведучий 1. Творча спадщина Чубая невелика за обсягом, що й зрозуміло з огляду на життєві поневіряння. Основу її складають юнацькі вірші. Найвідоміші свої твори поет написав у віці 18-19 років. Тоді ж була на одному диханні написана поема „Вертеп", найцінніша у його доробку.
У 70- х роках, щоб мати можливість видрукувати хоч що-небудь, пише для дітей, перекладає. Але творчість Чубая прийшла до читача уже після його смерті. У 1990р. - поетична збірочка „Говорити, мовчати і говорити знову", збірочки для дітей „Співомовка не для вовка" та,,Вечір-вечорок"(1992).
Читець. Життєве кредо поета, його безкомпромісність і громадянська мужність промовляють до нас поетичними рядками:
Із всіма сміятися І плакати - Не все одно, що буть цілком байдужим. ...Є в світі речі дуже неоднакові - Сонця на небі і сонця в калюжі.
Є день і ніч. Брехня і правда. Добро і зло. Зима і літо.
Є лжегерої. Є герої справжні. ...Тут необхідно ненавидіти й любити! Тут неможливо просто так прожити, Замкнувшись у собі, немов у доті. Усе тут необхідно пережити, Усе на смак відчути і на дотик.
Тут треба йти! Іти, не зупинятись! Тут ще багато треба, треба, треба! За все тут необхідно хвилюватись - За всіх людей, за землю і за небо. І розумом, тривогами, руками Не дать планеті в просторі заснути! ...Якщо прийшов людиною - не каменем, Байдужим ти не маєш права бути!
Ведучий 2. Чашу страждань поет випив сповна: не пройшов крізь „сито" Рівненського педінституту, вступив до Львівського університету, але незадовго був виключений. Одружившись, мешкав у Львові, постійно перебуваючи під „недремним оком".
Читець.
Зламаймо свого спокою канони Несімо для світань блакитні мева,
Спалім до свого спокою мости. Несім для ночі зоряні плащі,
Візьмім на плечі небо, що дано нам, Точім на плечі людям і деревам
Щоби його по світу рознести. Із того неба зоряні дощі.
Хай буде всім і радісно, і сумно Точім із нього бурі буйновійні.
Зачуть висотний дих його вітрил. Пускаймо диво-птахом із руки...
...Несіть для днів прозорість світлодумну, Лиш рознести його не пожаліймо,
Для вечорів - розмай червоних крил. А то безбарвним стане. І важким
Ведучий 1. Не маючи змоги видати свою поетичну збірку, упорядкував її як самвидавівську. На лихо, один її примірник знайшли під час обшуку в квартирі В'ячеслава Чорновола. А невдовзі і поема „Вертеп" була видрукувана за кордоном.
І потягнулися обшуки, слідства, очні ставки, абсурдні звинувачення. Працював вантажником, підсобним робітником. У 1978 р. вступив на заочне відділення Московського літературного інституту, де знайшов авторитетну підтримку російського поета В. Жигуліна, який передбачав Чубаю славу одного з найцікавіших поетів України. Але хронометр його життя відлічував останні роки...
Помер Григорій Чубай 13 травня 1982 року у Львові. Похорон був скромним: тоді мало хто знав, що Україна ховає Поета. Усвідомлення втрати прийде пізніше.
Нині син Тарас співає про те, що недоспівав батько.
(Звучить пісня у виконанні гурту “Плач Єремії")
Учитель. Не завжди солодко живеться людині на Батьківщині. Іноді їй доводиться кардинально змінювати місце проживання. Через гоніння на своїй землі та в пошуках кращої долі мільйони українців залишали свої домівки, вирушаючи в далекі краї. Але там вони не забували про країну свого дитинства і в думках-звертаннях линули назад.
Тож поспішаймо осягти те, що вціліло і здатне захищати атмосферу нашої культури від бездуховності.
