Для заказа доставки работы оспользуйтесь поиском на сайте http://www. /search. html (стр. 4 )

12. Уявляється, що виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації є єдиною нормою серед передбачених у розділі VIII КК України, яка може охоплювати випадки провокаційної діяльності. Підставою вчинення провокаційних дій у цьому випадку є вимушеність використання таких засобів. Тобто особа, яка виконує провокаційні дії, фактично переслідує мету, по-перше, приховати свій зв’язок із правоохоронними органами і тим самим піддати себе небезпеці, по-друге, попередити злочинну діяльність організованої групи чи злочинної організації. Проте, якщо особа, виконуючи відповідне завдання, провокує учасників організованої групи чи злочинної організації вчинити злочини, передбачені ч. 2 ст. 43 КК України, відповідальність такої особи, за загальним правилом, не виключається і повинна наставати з урахуванням правил, передбачених ч. 3 ст. 43 КК. Проте, як уявляється, ч. 2 ст. 43 КК не враховує всіх випадків виправданого заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, зокрема, ситуацій, коли особа, провокуючи відповідні злочини, не передбачала та й не могла передбачити, що злочинці зможуть довести злочин до кінця. Пропонується доповнення ст. 43 КК України відповідною частиною четвертою:

„4. Не підлягає відповідальності особа, яка, виконуючи спеціальне завдання, спровокувала злочин, що передбачений частиною другою цієї статті, за наявності достатніх підстав вважати, що цей злочин буде припинено відповідними органами на стадії готування або замаху.”

13. Якщо спосіб провокації не пов’язаний з виконанням провокатором ролі організатора або підбурювача, його добровільна відмова не має особливостей порівняно з добровільною відмовою особи, яка діє індивідуально. Дійсно, у цьому випадку провокатор виступає безпосереднім та єдиним виконавцем об’єктивної сторони провокації та не є співучасником злочину, який вчиняє спровокована особа. Добровільна відмова такого провокатора злочину розглядається за правилами ст. 17 КК України.

Якщо способом провокації виступає виконання провокатором ролі організатора або підбурювача, його добровільна відмова повинна розглядатися за правилами ч. 2 ст. 31 КК, яка передбачає особливості добровільної відмови таких співучасників.

Водночас, слід враховувати, що передбачені у ч. 2 ст. 31 КК дії у вигляді відвернення вчинення злочину або своєчасного повідомлення про злочин можуть виступати засобом досягнення провокаційної мети викриття спровокованої особи або заподіяння їй матеріальної чи нематеріальної шкоди. Вважаємо, що за таких обставин вчинення відповідних дій не може бути визнано формами добровільної відмови провокатора. Проте, якщо відвернення злочину або повідомлення про його вчинення до відповідного органу направляється “провокатором” після того, як його мета змінилася, і він робить це не з метою викриття особи або заподіяння їй шкоди, а щоб припинити доведення злочину до кінця, то в цьому випадку є підстави говорити про добровільну відмову.

Тому пропонується доповнити ст. 31 КК України частиною четвертою:

„4. Не визнається добровільною відмовою організатора або підбурювача відвернення вчинення злочину або своєчасне повідомлення ними відповідних органів державної влади про злочин, що готується або вчиняється, якщо у такий спосіб зазначені особи намагалися досягнути провокаційної мети викриття іншого співучасника або заподіяння йому матеріальної чи нематеріальної шкоди.”

14. Так само, з метою виключення можливості звільнення від кримінальної відповідальності хабародавця, який дає службовій особі хабар з провокаційною метою його подальшого викриття, пропонується доповнити ч. 3 ст. 369 КК України „Давання хабара” після слів „...порушення кримінальної справи” словами:

„Не визнається добровільною заява про факт давання хабара та не звільняється на цій підставі особа, яка дала хабар з провокаційною метою подальшого викриття особи, яка одержала хабар”.

15. Вчинення спровокованого злочину має суттєву відмінність від такої обставини, що пом’якшує покарання, як вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого (п. 7 ч. 1 ст. 66 КК). Уявляється, що сучасний законодавець не тільки не дав належної юридичної оцінки поведінці провокатора, але й не врахував специфіку провокаційного впливу на особу, яка вчиняє злочин під впливом провокаційної діяльності.

Таким чином, вважаємо за необхідне доповнити ч. 1 ст. 66 КК України „Обставини, які пом’якшують покарання” відповідним пунктом, а саме:

„...10) вчинення спровокованого злочину”.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.  Дождев частное право: Учеб. для вузов – М.: ИНФРА: М-НОРМА, 1996. – 685 с. – Библиогр.: с. 611-644.

2.  Я умру, когда яд дойдет до сердца // Человек и закон. – 1993. – №8. – С. 76-88.

3.  Гусейнов история этики / , Г. Иррлитц. – М.: Мысль, 1987. – 589 с. – Библиогр.: с. 579-586.

4.  Ануфриев сыска / , . – К.: Преса України, 2002. – Кн. I. – 524 с.

5.  Инквизиция / Пер. с фр. В. Дмитриева. – М.: Политиздат, 1967. – 72 с.: ил.

6.  Breidenbach. Kommentar uber das Grosshers Hessiche Stafrechtegestzbuch. – Berlin, 1844. – 456 s.

7.  О праве войны и мира / Пер. с латин. . – М.: Госюриздат, 1956. – 868 с.

8.  О преступлениях и наказаниях / Пер. с итал. – М.: Академия, 1939. – 426 с.

9.  Hepper H. H. Archiv des kriminalrechts. – Berlin: Verl. kon Ch. E. Kollmann, 1848. – 352 s.

10.  Glaser. W. Giesammetle kleihere Schritten uber Strefrecht. – Wien: Deuticke, 1868. – 403 s.

11.  Kohler J. Studien aus dem Strefrecht. – 2. Aufl. – Berlin: Phylipp jun., 1913. – 543 s.

12.  Heier K. T. Ostgerichts. – Berlin: Kurst und gesellschaft, 1904. – Bd 8. – 371 s.

13.  О соучастіи въ преступленіи: О соучастіи вообще и о подстрекательствъ въ частности. – М.: Въ Унив. тип., 1881. – 210 с.

14.  Таганцев уголовное право: Часть Общая. –– СПб.: Гос. тип., 1902. – Т. 1. Лекции. – 815 с.

15.  Белогриц-Котляревский курса русского уголовного права. Общая и особенная часть. – К.-Х.: Юж.-Рус. изд-во , 1896. – 671 с.

16.  Пусторослев уголовное право. – Юрьев, 1907. – Т.1. – 499 с.

17.  Liszt F. Lehrbuch des dentshen Strefrechts. – 18 Aufl. – Leipzig: Wigand, 1911. – 233 s.

18.  Schuzte J. Lehrbuch des Strefyechts. – 2 Aufl. – Leipzig: Volk und Welt, 1874. – 259 s.

19.  Katzenstein E. Der agent provocateur. – Berlin: Aufbau-Verl., 1901. – 106 s.

20.  Singewald R. Der agent provocateur. – Breslau: Teubner verl.-ges., 1908. – 78 s.

21.  Borchert K. H.H. Die stratrechtliche Verantwortung. – Berlin: Verl. Hirschfeld, 1908. – 290 s.

22.  Heilborn A. Der agent provocateur. – Berlin: Verl. von Rich Bong, 1901. – 147 s.

23.  Binding R. G. Lehrbuch des Strefrechts. – Berlin: Im Insel-verl, 1892. – 462 s.

24.  Урысон -провокатор по действующему уголовному праву // Право. – 1907. – № 32. – С. 2121-2129.

25.  Уголовная ответственность агента-провокатора // Право. - 1909. – № 6, 7. – С. 12-14; 25-28.

26.  Хейфец к преступлению. – М.: Правоведение , 1914. – 150 с.

27.  Історичної епохи карний розшук // Рад. міліціонер. – 1968. – 1 червня. – С. 23.

28.  Российское законодательство X-XX веков: В 9 т. / Под общ. ред. . – М.: Юрид. лит., 1988. – Т.6: Законодательство первой половины XIX века. – 431 с.

29.  Запрос об Азефе в Государственной думе: Заседание 50 и 51-ое / По стенограф. отчету. – СПб.: Гос. тип., 1909. – 68 с.

30.  Жилинский и жизнь охранного отделения во времена царской власти. – М.: Тип. т-ва Рябушинских, 1918. – 230 с.

31.  Инструкция чинам сыскных отделений. – СПб.: Тип. М-ва внутр. дел, 1910. – 22 с.

32.  Приложение к статье “Секретные сотрудники в автобиографиях” (Из секретных циркуляров полиции по работе с агентурой) // Голос минувшего. – 1917. - № 9-10. – С.118-129.

33.  Необходимое руководство для Агентов Чрезвычайных комиссий. – М: Изд. Волын. Губерн. Чрезвычайной комиссии по борьбе с контрреволюцией, спекуляцией и преступлениями по должности, 1918. – 32 с.

34.  Ответственность за дачу взятки при провокации // Вест. сов. юстиции. – 1925. - №1. – С. 18-20.

35.  Одиннадцатый съезд РКП(б). Москва. 1922. Стенографический отчет. – М.: Госполитиздат, 1961. – 873 с.

36.  Уголовный кодекс в редакции 1926 г. / Под общ. ред. – М.: Изд-во НКВД, 1927. – 254 с.

37.  Должностные преступления по проекту Уголовного кодекса // Соц. законность. – 1937. - №5. – С. 50-57.

38.  Об ответственности за взяточничество // Сов. государство и право. – 1959. - №12. – С. 66.

39.  Советское уголовное право. Особенная часть: Учеб. пособие для юрид. ин-тов и юрид. фак. ун-тов / Отв. ред. проф. . – М.: Госюриздат, 1958. – 455 с.

40.  Кириченко должностных преступлений по советскому уголовному праву. – М.: Изд-во АНСССР, 1959. – 184 с.

41.  Вопросы общей части уголовного права: Законодательство и судебная практика. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1955. – 256 с.

42.  Трайнин о соучастии. – М.: Юриздат, 1941. – 160 с.

43.  Гришаев по советскому уголовному праву / , . – М.: Госюриздат, 1959. – 256 с.

44.  Судебная практика Верховного Суда СССР 1946 г. Вып. VI (XXX) / Под ред. . – М.: Юриздат, 1947. – 355 с.

45.  Горелик против правосудия / , . – СПб.: Изд-во Юрид. центр Пресс, 2005. – 491 с.

46.  Светлов за должностные преступления. – К.: Наук. думка, 1978. – 303 с.

47.  Уголовное право Украинской ССР на современном этапе: Часть общая / , , и др. – К.: Наук. думка, 1985. – 447 с.