Матеріал для самостійної роботи за темою “Історія логічних вчень” (стр. 2 )

Важливе місце в індійській логіці займає аналогія: “Полрівняння є доведення порівнюваного із його подібності з відомим” (сутра 16). Існує думка, що будь-який умовивід в розумінні школи ньяя – в кінцевому підсумку аналогія. Для таких висновків є вагомі підстави, оскільки засновник школи ньяя Готама навчав: в умовиводі підстава доводить те, що має бути доведено вказівакою на подібність із прикладом або на відмінність від нього.

Вчення ньяя проникнуте традиційною для індійської філософії ідеєю: осмислення категорій виступає не як простий засіб істинного пізнання, а як сама справжня повна істина, що несе звільнення стражденному людству.

Третій період

Це – період розквиту індійської логіки. Відомо багато видатних індійсткий теоретиків у сфері буддистської логіки, але справжнім творцем її вважається Дигнага, який виокремив її від філософії й розробив струнку систему логіки як самостійної науки. Головним твором цього мислителя є праця “Про джерела пізнання”.

Сутність умовиводу, на думку Дигнаги, грунтується на нерозривному звязку понять, які створюються нашим мисленням. Дигнага створив вяення про три властивості логічної підстави, згідно з яким вона (підстава) має бути:

- повязаною з обєктом умовиводу, тбто з меншим терміном (наприклад: “на горбі є вогонь”);

- повязаною з однорідними обєектами (наприклад: “дим є скрізь, де є вогонь”);

- не повязаною з неоднорідними обєктами (наприклад: “диму немає там, де немає вогню”).

Відповідно до цьох трьох властивостей логічної підстави дається і класифікація неправильних підстав (логічних помилок), які поділять на три види, оскульки три вквазані властивості логічної підстави є й умовами правильності умовиводу.

Одним з найвидатніших буддистських теоретиків логіки був Дхармакірті, якого називають Арістотелем Давньої Індії. Головний його трактат має форму коментаря до твору Дигнаги “Про джерела пізнання”. Цей трактат написано у віршованій формі. Система логіки Дхармакірті охоплює такі розділи:

- учення про сприйняття;

- умовивід “для себе”;

- умовивід “для інших”;

- про логічні помилки.

Правильними видами пізнанн Дхармакірті визнавав лише сприйняття й умовивід. Будь-яке інше пізнання не дає, на його думку, достовірних висновків. Обєктом сприйняття є одиничне, а обєктом мислення – загальне (загальна сутність). Будь-яке судження є умовиводом “для себе”, і в кожному сприйнятті вже міститься таке судження-умовивід. Умовиводи, які виникають від час сприйняття, ще до того, як вони одержать мовну чи мовленеву оболонку, Дхармакірті називав умовиводами “для себе”.

Умовивід “для інших” – це умлвивід, з допомогою якого щось повідомляється іншому.

Після викладу вчення про доведення і логічні помилки Дхармакіртізясовує сутнісит спростування, яке він визначає як виявлення недосконалості доведення.

Існували й інші філософські школи, які зробили певний внесок у розвиток індійської логіки. Логіка джайністів входила до теорії пізнання і грунтувалася на законі суперечності. Ними було детально розроблено теорію судження. Цікавим феноменом у сфері логіки та етики джайнізму було зобовязання утримуватись від брехливості. Санкх’я поряд із сприйняттям і свідченням священного письма визнавала логічний умовивід одним із трьох незалежних джерел пізнання, аналізувала природу та умови здійснення виводу, класифікувала їх.

Міманса, крім сприйнять, визнавала ще пять джерел достовірного пізнання (зокрема логічний вивід, порівняння, постулювання тощо), методи і форми пізнання, які зараз називають аналогією та гіпотезою.

Веданта аналізувала логічні суперечності й помилки в пізнанні.

2. Логіка Давньої Греції

Попередники логіки Арістотеля у Давній Греції

Декмокріт був одним із засновників античної логіки, про що свідчить його праця в трьох книгах «Про логіку», або «Канон». Хоча до нас дійшли лише незначні уривки цієї праці, є підстави припустити, що деякі логічні ідеї Демокріта були запозичені Арістотелем. Він зазначав, що той першим став оперувати логічними поняттями і визначеннями.

Виступаючи проти перебільшення ролі дедукції, умоглядності, зокрема проти аподиктичного доведення, Демокріт започаткував індуктивну логіку, яку пізніше розвивали представники епікурівської школи. Демокріт характеризував гіпотезу й аналогію (“… подібні можуть бути пізнаними подібнім”), цікавився звязком мислення і мови. В одному з відомих висловів Демокріта маститься думка, яка може свідчити про обєктивну основу закону достатьої підстави: “Жодна річ не виникає безпричинно, але все виникає на якійсь основі і через необхідність”.

Зенон Елейський, імя якого назавжди увійшло в історію логіки, відомий своїми апоріями.

Сократ також зробив важливий внесок у розвиток логіки, розробивши вчення про всезагальне людське пізнання і про єдину істину для всіх людей. Таке розуміння істини виявляється, зокрема, в діалогічній формі міркувань. Великого значення Сократ надавав исмисленню иетоду пізнання. На його думку, істинне знання дається загальніми поняттями. Справді істинне знання є завданням, яке ще має бути розвязаним. У логічних засобах Сократа поняття виводяться із звичайних уявлень людей шляхом перевірки їх істинності й внесення в них все нових виправлень-уточнень. Цей метод вимагає передусім самоперевірки, яка виявляє, що ми справді знаємо, а що – тільки думаємо, що знаємо. Відкриття власного і чужого незнання стає можливим лише завдяки тому, що Сократ порівнює те чи інше уявне знання з ідеєю істинного знання.

Створюючи метод продуктування істинного знання, він вдавався до таких засобів дослідження, як індукція і дефініція. У “Метафізиці” Арістотель зазначав, що Сократ використовував індукцію, яка веде від знань одиничних речей до визначення загального поняття. Індукйія, за Сократом, становить основу дефініції. Ці засоби у нього перебувають у тісному взаємозвязку. Саме завдяки індукції утворюються поняття.

Учні Сократа заснували свої школи, в яких розробляли свої ідеї, котрі не в усьому збігалися з ідеями їх учителя. Так, Евклід заснував мегарську школу, Федон – елідо-еретрійську, Антисфен – кінічну, Аристіп – кіренську. Представників мегарської школи називали еристиками (“сперечальниками”). Вони виявили неабиякі майстерність і дотепність в полеміці проти вчень інших філософських шкіл. Мегарики заперечували індукцію й аналогію, чуттєве пізнання (воно, мовляв, дає знання лише плинного), протиставляли загадбні поняття одиничним речам, заперечували основну функцію мислення, яка виявляється в побудові суджень. Вони заперечували рух, а Д. Крон сформулював чотири доведення проти можливості руху. Мегарській школі приписують такі відомі парадокси і софізми, як “Брехун”, “Лисий”, “Електра” та інші. Учень Стільпона Філон та його послідовники досліджували різні форми логічної імплікації.

Представники елідо-еретрійської школи аналізували проблеми поняття і судження, зокрема видатний діяч цієї школи Менедем визнавав лише стверджувальні категоричні судження і не визнавав заперечних та гіпотетичних.

Кініки виражали свої погляди швидше способобм свого життя, ніж з допомогою трактатів. Проте відомо, що вони теж аналізували проблеми понять і суджень, зокрема визнавали лише одиничні поняття. Так, Антисфен визнава лише імена і тавтологічні судження, інші висловлювання про речі заперечував.

Кіренська школа визнавала єдину науку – етику, в якій один із пяти розділів (“Про аргументи”) був присвячений теорії пізнання і логіці.

Платон був найвидатнішим учнем Сократа. Надаючи великого значення логічним проблемам, найбільшу увагу у своєму вченні він приділяв аналізу понять і суджень. Діалектичний метод Платона полягав в утворенні понять, у процесі якого багатоманітне зводилося до одноманітного, до єдиного поняття, яке потім поділялося на види. При цьому перевага надавалася дихотомії. Поняття мали визначати суттєве в речах, а сутність речей вбачалася в тому загальному, в чому всі речі відповідного роду збігаються.

Платоном було розроблено вчення про природу понять, їх відношення за обсягом і змістом, про відношення роду і видів, про поєднуваність і непоєдніваність понять, про дефініції. Найважливішим елементом мислення, на думку Платона, є судження. В “Тєететі” він доводить, що судження є новою єдністю порівняно з поняттями, які до нього входять. Платон порушує проблему предикації, можливості хибних суджень тощо. Наблизився він і до думки про те, що істинними чи хибними можуть бути лише судження. Неодноразово він звертався до законів тотожності та несуперечливості. Щоправда, ці закони в нього носять онтологічний смисл, тобто виявляються в бутті, а тому – і в мисленні.

Софісти – це умовна назва великої групи мислителів середини У – першої половини 1У ст. до н. е., які мали своєрідний вплив на розвиток логіки. Наприклад, один із старших софістів Протагор написав трактат “Мистецтво суперечки”. Істотною ознакою їх метода був релятивізм в пізнанні й етиці. Заперечуючи наявність обєктивного критерію істинності думок, софісти стверджували, що в кожної людини є своя особлива істина. Виступаючи проти судження як форми мислення, вони заявляли, що субєкт не може мати з предикатом ніякого звязку. Роль софістів у розвитку логіки полягає щонайменше в тому, що необхідність боротьби проти їх умисних логічних помилок (так званих хитрощів) змусила захисників строго логічного мислення чітко сформулювати ті його норми, які дають можливість уникнути навмисних, професійно сконструйованих порушень вимог логіки.

Логіка Арістотеля

Основоположником логіки вважається Арісто– 322 р. до н. е.) – геніальний давньогрецткий філософ і логік, вчений-енциклопедист. Творчо узагальнюючи перші успіхи логіки, він прагнув створити таку науку про мислення, яка б грунтувалася на чітко визначених обєктивних засадах і не давала можливості свавільно будувати міркування, як це робили софісти. Він написав майже тисячу праць. Логічні твори Арістотеля пізніше були обєднані під загальною назваю “Органон”. Сам Арістотель своє логічне вчення називав аналітикою. Термін “логіка” зявився пізніше, його ввели скептики.

Арістотель вперше чітко сформулював закон суперечності (основний закон мисленяя в логіці Арістотеля), закон виключеного третього і закон тотожності. Врахування вимог законів логіки мало забезпечити такі риси правильного мислення, як визначеність, послідовність і несуперечливість. Доказовість як необхідна риса логічно правильного мислення теж була в полі уваги Арістотеля, проте чіткого формулювання закону довтатньої підстави (а тим більш назва цього закону) в його творах немає.