Матеріал для самостійної роботи за темою “Історія логічних вчень” (стр. 3 )

Арістотель детально досліджував основні форми мислення (поняття, судження, умовиводи), та головною його заслугою у сфері логічної науки було вчення про силогізм, створення дедуктивної логічної системи.

Значний вклад в розвиток логіки внесли стоїчні школи. Так, вважаючи основними і первинним не категоричні умовиводи, а ті, в яких роль більшого засновку відіграють складні судження (гіпотетичні, розділові, єднальні), стоїки вперше проаналізували судження, що зараз називають імплікативними, дизюнктивними, конюнктивними тощо. Крім того, стоїки чи не вперше зробили спробу визначати логічне значення складних суджень, абстрагуючись від змісту простих, що входять до їх складу. Знаменно й те, що логіка, на думку стоїків, повинна вивчати не лише поняття, судження і умовиводи, а й слова та речення (імена і висловлювання). Стоїки вперше ввели змінні для позначення простих суджень. Тому можна вважати, що саме стоїки започаткували логіку висловлювань.

3. Логіка Середньовіччя (схоластична логіка)

Головне завдання логіки в цей час полягало в обгрунтуванні догматів релігії, доведенні існування Бого, пояснені питань створення світу тотщо. З цією метою зверталися до арістотелівського вчення. Пановним напрямком логіки середньовіччя була “схоластична логіка”, яка, популяризуючи логіку Арістотеля, водночас зумовила негативне ставлення до неї.

Проте схоластична логіка була необхідним етапом розвитку цієї науки хоча б тому, що сприяла популяризації логічних знань. У цей час глибоко вивчали і творчо розробляли вчення Арістотеля, і логіка поступово формувалась як навчальна дисципліна. Так, праця Петро Іспанського “Суммули” перевидавалася майже 50 разів і була основним підручником Західної Європи в епоху середньовіччя.

З метою кращого запам’ятовування логічних знань вчені середньовіччя вдавалися до мнемонічних засобів: штучно створених схем, умовних знаків, символів тощо. Михайло Псьол, логіку якого називали “мистецтвом мистецтв” і “наукою наук”, у своєму “Синопсисі” вводить для різних видів суджень символічні позначення (А, І, Е, О), а для різних модусів силогізму – спеціальні слова, голосні яких позначали кількість і якість суджень, що входили до складу відповідного різновиду силогізму.

У середньовічній логіці час від часу виникали ідеї, які не тільки збагачували традиційну логіку, а й передували численним галузям сучасної логіки. Так, деякі вчені займалися проблемами модальної логіки. Ібн Рушд розробив класифікацію модальних суджень, зокрема розрізняв сильну, нейтральну і слабку можливості, Жан Буридан детально дослідив модальні умовиводи. Ансельма Кентерберійського вважають одним із основоположників деонтичної логіки, тому що він аналізував речення, які містили модальні функтори “можливо”, “сумнівно”, “необхідно”, а також розглядав і функтори-приписи “заборонено”, “обовязково” тощо.

Інші мислителі працювали над проблемою логічного слідування. Дунс Скот відкрив логічний закон, який нині виражають формулою Р - (Р - q). Інген Марселій вважав за можливе робити висновок від кожного члена диз’юнкції до всієї дизюнкції, від універсального – до будь-якого члена диз’юнкції.

У працях мистителів середньовіччя також містилися деякі елементи сучасного числення висловлювань. Так, твори Фарабі, якого називали “другим Арістотелем”, містили здогадки про матеріальну імплікацію, яку досліджували також Ібн Сіна та Пєр Абеляр. В їхніх творах аналізувалась конюнкція, у логічних операціях застосовувались деякі правила дизюнкції та суппозиції. Адам де Пті-Пон випередив канторівську ідею про модливість існування множини речей, яка містить підмножиеу, в певному розумінні рівну самій цій множині. Ним же була випереджена й ідея Пірса про те, що скінченна множина не може бути взаємнооднозначно відображена на її власну підмножину.

Раймонд Луллій побудував “логічну машину”, за допомогою якої одержував різні поєднання понять. Ця ідея була сприйнята його сучасниками з недовірою. Проте вже у ХУ11 ст. ідея Р. Луллія про машинізацію умовиводів, мислених процесів мала великий вплив на засновника математичної логіки німецького філософа Готфріда-Вільгельма Лейбніца.

4. Своєрідність логіки епохи Відродження

Ставлення мислителів-гуманстів цієї епохи до науки про закони мислення (тобто до існуючої тоді схоластичної логіки) загалом було негативним, ідей щодо її вдосконалення виникало небагато. Це пояснюється тим, що, по-перше, логіка Арістотеля впродовж багатьох століть була засобом обгрунтування догматів християнства і, по-друге, його логіка не могла претендувати на роль єдино наукового методу пізнання за умов розвитку нового способу виробництва і формування, як наслідку, нових способів пізнання світу. Тому боротьба проти схоластизованого Арістотеля стала своєрідним гаслом цієї епохи. Ця критика фактично була критикою безплідного за умов середньовіччя дедуктивного методу, який ігнорував чуттєвий досвід, а як наслідок – і реальний світ.

Але й у цю епоху було зроблено певний внесок у розвиток логіки. Лоренцо Валла започаткував так звану риторичну логіку, а Пєр Раме завершив цей напрям у логіці. При цьому вони орієнтувалися на норми логіки і риторики, яких дотримувався Цицерон і Квінтіліан (1 ст.). Була також здійснена спроба уточнити визначення предмета логіки. Дзабарелла вимагав суворого розмежування логіки і онтології. Предметом логіки, на його думку, є мислення, а не обєктивно існуючі речі. Маленхтон вважав логіку суто педагогічною дисципліною, вона не може бути знаряддям наукового дослідження, засобом відкриття нових істин. Її завдання полягає в тому, щоб навчати, як надати науковому матеріалу форми, максимально ефективної для сприйняття учнями.

Саме в цей час Рудольф Гоклен вперше описав той різновид прогресивного скороченого полісилогізму (сориту), в якому пропущені всі більші засновки, крім першого, і всі висновки, крім останнього. Взагалі, новий вклад до логіки в епоху Відродження характеризується наступними трьома положеннями: 1) активні пошуки формально-логічних методів пізнання, альтернативних дедукції; 2) розвиток математики і поширення її засобів на різні сфери пізнання; 3) виявлення діалектичних суперечностей, які не узгоджувалися із законами формальної логіки. Зрештою це призвело до створення індуктивної логіки Ф. Беконом, до спроб поширити засоби математики на сферу логіки Г.-Ф. Лейбніцем (що зрештою спричинило створення сучасної математичної логіки) тощо.

Виявлені мислителями Відродження діалектичні суперечності привернули увагу філософів до логіки обєктивного світу, яка не завжди збігається з формально-логічним способом мислення. Так, Микола Кузанський вважав, що закон суперечності є визначальним для розсудку, а у сфері розуму він уже не має такого значення. Писав він також про “співпадання протилежностей”. Важливе значення для виникнення діалектичної логіки мали зародження аналітичної неометрії та вчення про нескінченно малі від’ємні й уявні числа. Б. Телезіо визнавав недостатність дедуктивно-силогістичних умовиводів для пізнання природи і писав, що воно може груетуватись лише на основі чуттєвого досвіду. Тому найбільш ефективними методами пізнання він вважав індукцію та аналогію.

Проте недоліки індуктивного методу також аналізувалися мислителями того часу. Х.-Л. Вівес зазначав, що індукція не може гарантувати всезагальність і необхідність своїх висновків, з її допомогою не можна сподіватися на достовірні результати. Висловлювались також думки про необхідність взаємозв’язку індукції та дедукції.

5. Логіка Нового часу. Специфіка логічних вчень представників емпіризму та раціоналізму

Суперечливий характер логіки Відродження давався взнаки і в нові часи. Так, Ф. Бекон і його послідовники (емпірики) високо цінували індукцію і недооцінювали дедукцію, а Р. Декарт і його прибічники (раціоналісти), навпаки, перебільшували значення дедукції й недооцінювали індукцію.

Френсіс Бекон піддав нищівній критиці логіку Арістотеля, протиставивши їй свою логіку, яку він виклав у праці “Новий Органон”. Завдання нової логіки Бекон бачив в розробці нового наукового методу, який указував би шлях до істини. Завдяки новій логіці наукові відкриття і винаходи здійснюватимуться не випадково, а систематично, згідно з відповідними планами.

Бекон критикував індукцію Арістотеля і схоластів – “індукцію через простий перелік” – за те, що в ній враховувались переважно ті випадки, які підтверджують індуктивний висновок. Цій індукції він протиставляв “індукцію через виключення”, в якій шляхом найретельнішого порівняння багатьох фактичних даних вилучаються неістотні умови виникнення й існування досліджуваного явища, а виявляються і враховуються лише істотні.

Розуміючи недосконалість свого індуктивного методу, Бекон висунув ідею “прерогативних інстанцій”: існують прерогативні випадки, коли досліджуване явище виступає настільки в “чистому”, “незмішаному” вигляді, що виникає можливість швидко і легко відрізнити випадкове від необхідного, неістотне від істотного. За цих умов можна вдатись до прискореної індукції. Деякі із запропонованих Беконом інстанцій нагадують відомі зараз методи встановлення причинних зв’язків між явищами – метод подібності, метод відмінності і метод супутних змін. Ідеї Бекона пізніше розвинув Джон-Стюарт Мілль, який вважав, що метою логіки є виявлення причинних зв’язків між явищами.

Томас Гоббс був номіналістом і тому вважав, що досвід не може дати знання загального, яке можливе лише завдяки мові. Спілкуючись, люди навчилися пов’язувати зі своїми уявленнями про речі певні знаки, передусім слова. При цьому одне й те саме слово застосовувалось до багатьох подібних предметів, що зрештою й забезпечило можливість знання загального. Мислення Гоббс розглядав як поєднання і роз’єднання імен, їх додавання, віднімання тощо, тобто як своєрідне числення. Два імені складаються, щоб утворити судження, два судження складаються, щоб утворити силогізм, і багато силогізмів, щоб скласти доведення. Із суми ж, або із висновку силогізму, логіки віднімають одне речення, щоб знайти друге. У такий спосіб Гоббс висловив ідею, яка пізніше була реалізована в математичній (символічній) логіці.

Нова логіка як наука про розрізнення істини і хиби повинна стати науковим методом, хоч і не таким універсальним, як математика. Істотне місце в логіці Гоббса займала теорія знаків, що стала важливим внеском у семіотику (науку про знаки). Саме він першим назвав генетичне визначення окремим видом визначень. Великого значення Гоббс надавав операціям поділу понять, їх обмеженню й узагальненню. Поряд із дихотомічним поділом він називав і трихотомічний. Обмеження і узагальнення понять він розглядав додавання і віднімання імен. Також він звертається до операції перебудови суджень, зокрема до їх обернення та перетворення. Умовні судження Гоббс вважає найадекватнішими, оскільки основним завданням наукового знання є пізнання причинних зв’язків.