Зміст (стр. 4 )

У майбутньому введення в експлуатацію зазначених підприємств дозволить забезпечити високу якість і асортимент продукції, яку українські підприємства закуповують на світовому ринку (в Малайзії та Індонезії). Як для українських компаній, так і для підприємств Росії, Казахстану, інших країн СНД та Східної Європи вигідніше буде купляти фракції пальмової олії в Україні, а не закуповувати з-за кордону, втрачаючи при перевалці якість та маючи технологічні складнощі під час випуску маргаринової продукції та спеціальних жирів.

Протягом останніх років в умовах посилення конкурентної боротьби на ринку вітчизняні товаровиробники впроваджують нові види фасованої олії. Так, компанія "Бунге", що є власницею контрольного пакету акцій Дніпропетровського ОЕЗ, впровадила у виробництво новий вид олії "Олейна" – суміш соняшникової та оливкової олій. До складу традиційної високоякісної соняшникової олії додається нерафінована оливкова олія "Extra Virgen". За підрахунками фахівців попит на такі види олії протягом останніх років зростає найшвидшими темпами серед сегментів рослинних олій у нашій країні.

Інноваційну товарну продукцію планує випускати завод із глибокої переробки сої, будівництво якого здійснюється у Кіровограді. Завод виготовлятиме широкий спектр продуктів переробки сої: соєву олію, шрот, ізолят, концентрат, текстурат і соєве борошно. Сировиною для підприємства стануть соєві боби лише українського виробництва та генетично немодифіковані.

У молочній галузі найбільш активна діяльність з впровадження інновацій спостерігалась у сегменті кисломолочних продуктів (створення нових видів йогуртів з використанням різноманітних добавок, наповнювачів, ароматизаторів тощо), а також морозива. Лідерами з впровадження інновацій на ринку морозива стали ВАТ "Житомирський маслозавод", ЗАТ "Геркулес", ТОВ "Ласунка" і ТОВ "Ласка", які випустили лінійку нової продукції преміум-класу з жировими начинками, шоколадними пастами, сумішами масла какао і какао тертого, шоколадної глазурі, "шоколадних крапель" (фракція 3–5 мм) та рослинних жирів.

Піонером у випуску інноваційної продукції цукрової промисловості у 2006 р. стала компанія "Астарта-Київ", яка у зазначеному році випустила 10 тис. тонн продукції, відповідної європейським стандартам, а також освоїла випуск багатьох інноваційних позицій: цукровий сироп, пудра, різні цукрові суміші (цукор з лимоном, цукор з какао). Для реалізації своїх проектів на всіх заводах холдингу здійснена модернізація й оптимізація виробництва на основі застосування обладнання провідних закордонних компаній: протягом 2005–2006 рр. встановлено фільтри для очищення густих сиропів фірми EATON, центрифуги німецької марки BMA, французькі бурякорізки Maguen, італійські жомопреси Babbini тощо. Загальна сума інвестицій у модернізацію виробництва склала близько $20 млн. і стільки ж планується вкласти в розвиток виробництва протягом найближчих трьох років.

Проте, зазначені позитивні тенденції з впровадження інноваційної моделі розвитку спостерігаються не на всіх вітчизняних підприємствах. Більшість з них, використовуючи застаріле обладнання та технологічні процеси, постачає традиційну продукцію на внутрішній продовольчий ринок, намагаючись відсунути межу, за якою – неминуче технологічне та економічне банкрутство виробника. Отже, без інноваційного оновлення всіх складових галузевого потенціалу (продукції, виробничого апарату, структури виробництва, управління, маркетингу та ін.) неможливо забезпечити конкурентоспроможність виробленої продукції в умовах ринку.

З позиції розвитку ринку харчових продуктів, орієнтація на інноваційний шлях діяльності потребує формування галузевої інноваційної політики, яка здійснюється на рівні держави або конкретної галузі та на рівні підприємств. За своєю суттю і економічним змістом інноваційна політика знаходить своє відображення в розробці стратегії інноваційної моделі розвитку – досягнення якісно нового типу розвитку господарської системи, яка має спиратись на формування науково-технічної політики, її економічної обґрунтованості та на інституційну сферу системи заходів.

В сучасних умовах розвитку ринкових відносин забезпечити стабільне зростання виробництва можливо лише шляхом оновлення продукції, створення товарів з якісно новими споживчими властивостями, з високою конкурентоспроможністю. Для комплексного вирішення вищеозначених питань, пов'язаних з розвитком виробництва споживчих товарів і підвищенням конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників, необхідно розробити цільову програму підвищення конкурентоспроможності вітчизняних товарів.

Крім того, для розвитку ринку продовольства досить важливими є роль і оперативність дій законодавчих органів влади щодо внесення відповідних поправок, змін і доповнень у діючі закони і прийняття низки нових законодавчих актів.

Зазначимо, що у зв'язку з різким відходом держави від регулювання науково-технічної та інноваційної діяльності, непідготовленістю науково-технічної сфери та результатів науково-дослідної праці до повноцінної комерціалізації, науково-технічні розробки не завжди своєчасно перетворюються в інновації, готові для виробництва та ефективної реалізації.

У цьому напрямку щодо пожвавлення інноваційної діяльності слід враховувати життєвий цикл нововведень, який структурно відображає процеси втілення знань та перетворення ідей на новий продукт. Життєвий цикл нововведень відтворює інноваційний цикл: наука – технології – виробництво – сфера споживання.

Ефективність інноваційної діяльності досягається за наявності таких умов:

·  тісний взаємозв'язок з усіма складовими інноваційного циклу;

·  реалізується система економічних та організаційних заходів, що сприяють впровадженню найбільш економічно обґрунтованих та ефективних нововведень з перспективою на майбутнє;

·  ефективно і в короткий термін здійснюється трансформація інтелектуальної власності в інноваційний продукт із залученням відповідних інвестицій;

·  отримано фінансовий результат (прибуток, винагорода) внаслідок комерціалізації інноваційного продукту або інноваційної продукції як на самому підприємстві, галузі, так і під час продажу, передачі прав (ліцензією), з метою поширення нововведень.

Отже, подальший розвиток ринку харчових продуктів слід розглядати з позиції інноваційної діяльності, а оскільки він належить до національних інтересів держави, то потребує відповідного наукового супроводу й галузевих наукових досліджень. Для цього необхідно відродити галузевий науковий потенціал – реалізатор фундаментальних наукових досліджень з прикладною орієнтацією на розв'язання конкретних проблем галузі.

Розробка та впровадження стратегічно важливих біо - та ресурсозберігаючих технологій, нового обладнання, приладів, засобів механізації та автоматизації, нових видів таропакувальних матеріалів і тари дадуть змогу харчовій промисловості держави підвищити конкурентоспроможність продукції, стати гідним партнером Євросоюзу та СОТ.

В останні роки галузева наука практично втратила джерело фінансування. Щорічна потреба для виконання необхідних для її розвитку наукових досліджень та розробок становить 15–20 млн. гривень, а виділяється щорічно не більше 1 млн. грн. (у 1996 році обсяги фінансування становили 6, 62 млн. гривень).

Нагальна потреба – відновлення практики створення цільових фондів фінансування наукових розробок, інноваційної діяльності за рахунок собівартості продукції або частини неоподаткованого прибутку підприємств. Така практика існує в більшості країн світу (США, Канада, Японія, Росія та інші).

Створення інноваційних фондів на підприємствах харчової промисловості стане джерелом фінансування науково-технічних розробок на замовлення із залученням відповідних науково-дослідних галузевих та проектно-конструкторських інститутів або дослідних лабораторій, центрів, сприятиме впровадженню в господарський обіг інноваційної продукції на основі її комерціалізації, а також дасть можливість підприємствам брати участь у ринку інтелектуальної власності. А ринок – це конкуренція, де наукові розробки, об'єкти інтелектуальної власності можуть знайти свого споживача й отримати відповідну економічну оцінку.

Важливого значення набуває створення привабливих умов для інвестицій у харчову промисловість – складову інноваційної діяльності. Сума іноземних інвестицій у цю галузь становить 18 відсотків від загального обсягу іноземних інвестицій в економіку України.

Слід зазначити, що харчова продукція нині експортується в 14 країн СНД та Балтії, серед яких найактивніші споживачі української харчової продукції – Росія, Казахстан, Білорусь, Молдова, Литва та 15 країн Євросоюзу, зокрема, Австрія, Іспанія, Італія та інші розвинені країни. Це свідчить про часткове впровадження інноваційної діяльності, про зміцнення харчової промисловості та спроможність її конкурувати на регіональних ринках. Така інноваційна діяльність спирається на зарубіжний досвід під час впровадження нових технологій, обладнання, оформлення готової продукції тощо.

Однак це не стимулює впровадження вітчизняних наукових розробок, оскільки нестабільність останнім часом загальнополітичної ситуації в країні та окремі недоліки вітчизняного законодавства стримують зарубіжних інвесторів щодо подальшої активізації їх діяльності. Тому, на нашу думку, без наполегливого здійснення інноваційного розвитку підприємств продовольчого ринку немає перспективи. Все має бути підпорядковане розв'язанню означених вище проблем – відродженню галузевої науки, створенню інноваційних фондів на підприємствах, впровадженню в господарський обіг наукових розробок – продукту інноваційної діяльності.

В таких умовах важливим кроком на шляху активізації інноваційної діяльності виступає утворення наприкінці 2005 р. Державного агентства України з інвестицій та інновацій. У Державному бюджеті України на 2007 р. на фінансування його діяльності (зокрема, надання кредитів на реалізацію інноваційних та інвестиційних проектів) виділено 767,4 млн. грн. Тому розгортання практичної роботи цього органу слугуватиме каталізатором поліпшення інноваційної діяльності в Україні в цілому та в галузях, зайнятих виробництвом харчових продуктів.

Висновки до розділу 3

1. Визначено, що забезпечення продовольчої безпеки на сучасному етапі повинно розглядатися не тільки в якості стратегічної мети розвитку вітчизняного продовольчого ринку, але й як основа суверенітету, економічної безпеки та соціальної стійкості держави.

2. З метою здійснення комплексної оцінки рівня продовольчої безпеки обґрунтовано використання основних оціночних критеріїв: продовольчої незалежності; достатності продовольчого споживання і доступності продовольчого споживання. І хоча за критерієм продовольчої незалежності стан продовольчої безпеки країни можна визнати задовільним (13,7–14,4%), то стосовно показників достатності та доступності продовольчого споживання Україна значно відстає від розвинених країн світу. Фактичний рівень продовольчого споживання основних продуктів харчування населенням України є значно нижчим як відносно раціональних норм споживання, так і рівня споживання в країнах ЄС (найбільше відставання спостерігається по м'ясу і м'ясопродуктам; плодам, ягодам, винограду; рибі і рибопродуктам та молоку і молокопродуктам), а критерій доступності продовольчого споживання складає 68%, що на 8 відсоткових пунктів перевищує пороговий критерій даної величини.

3. Здійснено прогнозний розрахунок науково обґрунтованих потреб щодо споживання основних продуктів харчування населенням України до 2015 р., що дозволяє визначити кількісні орієнтири відносно обсягів виробництва сільськогосподарської продукції. Для вирішення завдань щодо забезпечення продовольчої безпеки країни та сприяння збільшенню місткості вітчизняного продовольчого ринку необхідно до 2015 р. виробити у 1,7 рази більше м'яса та молока і молочних продуктів, плодів і ягід – у 2,1, овочів і баштанних культур – у 1,4 порівняно з 2007 р. Це передбачає збільшення обсягів виробництва продукції сільського господарства: зерна – до 50 млн. тонн, цукрових буряків – 25,0, олійних культур – 15,0, овочів – 8,0, картоплі – 18,0, плодів і ягід – 3,2, винограду – 0,8, молока – 20,0, м'яса – 5,1 млн. тонн, яєць – 17,0 млрд. штук.

4. Встановлено, що зміцнення продовольчої незалежності держави можливе за умови підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продовольчої продукції, що передбачає підвищення її якості. Проте низька якість сільськогосподарської сировини за різними параметрами, а також погіршення її екологічної безпечності утруднює виробництво високоякісної продовольчої продукції. З метою підвищення та гарантування високого рівня якості харчової продукції та її безпечності запропоновано впровадження на вітчизняних виробництвах системи управління якістю (СУЯ), із застосуванням ефективних методів, які максимально відповідають як повсякденним вимогам, так і вимогам подальшої перспективи.

5. Визначено, що зміцненню продовольчої безпеки держави сприятиме забезпечення достатнього контролю за надходженням на вітчизняний продовольчий ринок недоброякісної та генетично модифікованої імпортованої продукції, а також розвиток органічного землеробства, попит на продукцію якого щорічно зростає. Для розширення збуту такої продукції передбачається організація та впровадження в даній сфері економічної діяльності вертикальних маркетингових систем, що дозволить раціональніше розподіляти доходи від реалізації виробленої продукції.

6. Встановлено, що недостатній рівень розвитку технологічної бази підприємств продовольчого ринку та спрацьованість основних виробничих фондів вимагає активізації інноваційно-інвестиційної діяльності, що сприятиме посиленню конкурентоспроможності вироблюваної продукції як на внутрішньому, так і зовнішньому ринках. Незважаючи на те, що відносно галузевої структури впровадження інновацій, на харчову промисловість припадає більша частина нововведень, протягом останніх років спостерігаються сталі тенденції до скорочення кількості підприємств, які проводять інноваційну діяльність, зменшення заінтересованості вітчизняних інвесторів у розширенні інноваційної діяльності підприємств харчової індустрії, звуження чисельності учасників інноваційної діяльності навіть за умови збільшення обсягів витрат на неї, а також згортання інноваційної діяльності за основними напрямами. Крім того, на підприємствах галузі інноваційна діяльність зводиться в основному до оновлення асортименту, а перевага продуктових інновацій над процесними свідчить, що компанії в своїй діяльності керуються переважно короткостроковими цілями.

7. Значна залежність вітчизняної харчової і переробної промисловості від закордонних поставок свідчить про значне відставання вітчизняного машинобудування від вимог ринку. З ціллю прискорення впровадження інноваційно-інвестиційних процесів у діяльності суб’єктів продовольчого ринку обґрунтовано впровадження наступних заходів: розробка та реалізація галузевої інноваційної політики, що знаходить своє відображення в розробці стратегії інноваційної моделі розвитку; формування сучасної інноваційної інфраструктури, яка відповідає найновішим тенденціям і ринковим відносинам; організація державного страхування можливих ризиків у процесі інноваційної діяльності; створення спеціальних інвестиційно-інноваційних банків для концентрації фінансових ресурсів на цілі інновації; сприяння зовнішньоекономічній співпраці у технологічній сфері з метою реалізації своїх технологічних можливостей і одержання необхідних інвестицій.

РОЗДІЛ 4

ОСНОВНІ СТРАТЕГІЧНІ НАПРЯМИ ЩОДО ФОРМУВАННЯ ТА ЕФЕКТИВНОГО РОЗВИТКУ РИНКУ ХАРЧОВИХ ПРОДУКТІВ

4.1 Удосконалення міжгалузевих зв’язків підприємств продовольчого ринку

У виробництві харчових продуктів та доставці їх споживачам беруть участь підприємства різних галузей, різних форм власності, що часто розташовані в різних регіонах. Досягнення кінцевої мети – повного задоволення потреб населення в продовольстві – залежить від взаємовигідності та взаємоузгодженості всіх підприємств у досягненні кінцевого результату. Така сукупність взаємовідносин між незалежними господарюючими суб’єктами різних галузей у процесі їх спільної діяльності у виробництві продукції та просуванню її до споживачів являє собою систему міжгалузевих зв’язків.

У ринковому середовищі діяльність будь-якого господарюючого суб’єкта регулюється цілою системою господарських зв’язків. У продовольчому комплексі, який поєднує сукупність галузей з виробництва сільськогосподарської продукції, її переробки та доведення споживачам, діє широка та досить складна система міжгалузевих взаємовідносин. Від ступеня її ефективності в значній мірі залежить кінцевий результат щодо задоволення потреб населення в харчових продуктах і отримання всіма учасниками господарської діяльності належного прибутку. Підкреслюючи значення та важливість розвитку міжгалузевих зв’язків у продовольчому комплексі відмічає, що "… будь-який міжгалузевий комплекс доцільно визначати як цілісну систему міжгалузевих зв’язків між відповідними функціонально-галузевими сферами" [282, с. 140]. Незбалансованість міжгалузевих зв’язків у продовольчому комплексі, відсутність еквівалентності обміну, ефективного економічного механізму міжгалузевих відносин спричиняють ослабленість цілісності цього комплексу та зумовлюють значні економічні втрати.

Проблема розвитку міжгалузевих зв’язків є особливо актуальною для підприємств агропромислового комплексу (АПК), оскільки він є результатом розвитку вертикальної інтеграції, завдяки якій відбуваються процеси технологічного, економічного й організаційного злиття промисловості та сільського господарства. Саме вертикальна інтеграція, тобто міжгалузеве кооперування технологічно й організаційно взаємопов’язаних між собою підприємств і виробництв різних галузей економіки, забезпечує єдність та безперервність відтворювального і технологічних процесів, стабілізацію виробництва і збуту, а також зниження витрат, підвищення ефективності виробництва і якості продукції та справедливий розподіл кінцевих результатів їх сумісної діяльності.

Світова практика доводить, що на сучасному етапі розвитку АПК провідну роль відіграє саме агропромислова інтеграція, яка є закономірним результатом суспільного поділу праці і його об’єктивною необхідністю. Доцільність налагодження тісного тривалого співробітництва сільського господарства і переробної промисловості, що досягається в умовах агропромислової інтеграції, викликана насамперед непередбачуваністю погодних катаклізмів, сезонністю і циклічним характером аграрного виробництва, нестачею сировинних ресурсів для переробки тощо. Для забезпечення ефективного розвитку продовольчого ринку необхідно побудувати гнучкі інтеграційні зв’язки сільськогосподарських товаровиробників з переробними, обслуговуючими, торговельними та іншими структурами, що значною мірою досягається саме в умовах агропромислової інтеграції.

З огляду на значення міжгалузевих зв’язків у системі господарського механізму, питанням їх розвитку завжди приділялась належна увага в економічній науці та практиці. За часів функціонування планово-централізованої економіки будь-які господарські зв’язки між сільськогосподарськими та переробними підприємствами ґрунтувались на примусовій основі. Підприємствам централізовано визначались сировинні зони, планувались обсяги, структура виробництва продукції та її розподілу, що призводило до функціонування підприємств-виробників без їх орієнтації на попит споживача, а отже, таких господарських зв’язків, що передусім виключають участь у них "випадкових" партнерів. Ці зв’язки мали назву "налагоджених", тобто запланованих, що не мали альтернативи.

Ринкове середовище характеризується наявністю конкуренції, самостійністю партнерів, їх економічною незалежністю, іншою системою формування взаємовідносин між виробниками продукції та їх споживачами, зокрема, пріоритетом споживача і орієнтацією на нього всіх учасників господарських зв’язків. Але з початком ринкових реформ, переходом до кон’юнктурного ціноутворення та конкуренції, під дією кризових явищ, а також через низку причин, які виникали поза межами АПК та в його власному економічному середовищі, економічні зв’язки між господарськими суб’єктами сировинної і переробної ланок АПК зазнали відчутної руйнації, а подекуди й повного розладу. Тому сьогодні важливим є пошук нових інтегрованих формувань або таких виробничо-господарських структур, у яких системно поєднуються в одне ціле виробництво сільськогосподарської сировини, її переробка і реалізація кінцевої продукції.

Незважаючи на зусилля, домогтися еквівалентного обміну між сільським господарством і промисловими сферами АПК, досягти паритету цін між підприємствами різних галузей не вдалося.

Основними причинами, які стримують розвиток агропромислової інтеграції є:

·  неузгодженість економічних інтересів аграрних і переробних підприємств у досягненні кінцевих результатів господарювання;

·  незадовільний фінансовий стан аграрної сфери та низька інвестиційна активність у галузях АПК;

·  спад аграрного виробництва і руйнування матеріально-технічного потенціалу сільськогосподарських і переробних підприємств;

·  діюча система ринків продовольства, що контролюється комерційними фірмами, які не зацікавлені у створенні інтегрованих формувань, що працюють за повним технологічним циклом – від виробництва сільськогосподарської сировини до продажу готових продуктів харчування;

·  відсутність цілеспрямованої підтримки з боку держави у забезпеченні законодавчої бази, невідпрацьованість організаційно-правового механізму, перетворення акціонерних товариств на сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи.

Доцільність агропромислової інтеграції зумовлюється наступними чинниками: необхідністю поєднання в єдиний комплекс процесів виробництва, переробки і реалізації готової продукції; зниженням втрат продукції під час проходження її технологічним ланцюгом, можливостями підвищення рівня зберігання та переробки аграрної сировини; підвищенням якості готової продукції; стимулюванням більш повного залучення капіталів переробних підприємств на розвиток їх сировинних зон.

Головна мета інтеграції – це одержання додаткового ефекту для усіх учасників інтеграційного процесу порівняно з самостійним господарюванням та гарантія отримання своєї частини цього ефекту від здійснення такої інтеграції [282, с. 17]. В загальному вигляді вигідність для агровиробників виражається в тому, що вони мають можливість своєчасно, в повному обсязі і без втрат продавати малотранспортабельну продукцію переробним підприємствам. Переробні підприємства повністю забезпечуються сировиною, краще використовують виробничі потужності та мають можливість повніше задовольняти попит споживачів.

Організаційні форми агропромислової інтеграції в залежності від рівня розвитку та стійкості міжгалузевих зв’язків можуть бути такими:

·  створення раціональних сировинних зон переробними підприємствами;

·  поєднання економічних інтересів аграрних і переробних підприємств шляхом використання обґрунтованих цін та справедливим розподілом доходу від реалізації кінцевого продукту;

·  організація кооперативів з метою заготівлі сільськогосподарської сировини та забезпечення нею потреб переробних підприємств;

·  організація корпоративних формувань з метою раціонального використання прибутків для розвитку всіх складових продовольчого комплексу;

·  об'єднання агрофірм з переробними підприємствами та набуття ними статусу концернів, холдингів та інших крупних організаційних об'єднань.

Організація сировинних зон є особливо актуальною для галузей, що вирощують та перероблюють сільськогосподарську продукцію, яка швидко псується і має обмежений термін зберігання: овочі, плоди, молоко, цукрові буряки та інші. Така продукція є мало транспортабельною, її практично неможливо перевезти на велику відстань без втрат та зниження її якості. Невигідність заготівлі переробниками цієї сировини у віддалених господарствах та невеликими обсягами зумовлюється суттєвим збільшенням заготівельно-транспортних витрат. При цьому раціонально організованими можна вважати такі сировинні зони, де сировина виробляється у спеціалізованих господарствах, розташованих неподалік від переробного підприємства. Коли сировинна зона головного підприємства розпорошена, то виникають потреби створення проміжних приймальних пунктів.

Зазначимо, що на теперішній час більшість підприємств не мають раціонально організованих сировинних зон. Якщо у Німеччині, Франції, Польщі молокозаводи закуповують сировину в радіусі 50–70 км, то вітчизняні підприємства здійснюють заготівлю молока в господарствах, розташованих на відстані 200–300 км. і більше. Особливу складність відчувають підприємства в заготівлі якісної сировини. Зокрема, ЗАТ "Лакталіс-Миколаїв" для виробництва продукції преміум-сегменту закуповує якісне молоко у господарств, розташованих на відстані 500 км від підприємства.

Проблема організації сировинних зон повинна вирішуватись, на наш погляд, спільними зусиллями аграрних та переробних підприємств. Переробні підприємства повинні надавати господарствам сировинної зони допомогу у забезпеченні насіннєвим матеріалом, влаштуванні заготівельних пунктів, оснащенні їх холодильним обладнанням тощо. Прикладом таких взаємовідносин з постачальниками сировини є робота Яготинського маслозаводу. З метою поліпшення якості сировини працівники лабораторії маслозаводу періодично проводять аналіз якості молока безпосередньо на тваринницьких фермах сільськогосподарських підприємств. Завод закуповує за оптовими цінами мийні засоби, паливно-мастильні матеріали, корми і в рахунок поставок молока продає їх сільськогосподарським підприємствам за нижчими цінами, ніж інші постачальники, що дає можливість знизити собівартість сировини. Головна перевага такої діяльності – підвищення ефективності як усього виробничого об'єднання, так і кожного його учасника.

Дещо інший шлях взаємовідносин з постачальниками сировини обрав один із найбільших в Україні переробників молока – молокозавод "Галактон", що віддає перевагу роботі з великими підприємствами, відносини з якими регулюються довгостроковими угодами. Цим підприємством у сільськогосподарських товаровиробників закуповується до 80% молока, що забезпечує більш контрольований збір сировини та стабільну якість готового продукту [270]. Використовуючи відносні переваги у витратах (явище економії за рахунок великомасштабного бізнесу), завод закуповує молоко за вищою порівняно з іншими переробними підприємствами ціною, чим стимулює розвиток своєї сировинної бази. Крім того, будучи інтегратором у молокопродуктовому виробництві, "Галактон" на умовах пільгового кредитування закуповує для постачальників різне технологічне устаткування, комбікорми, паливно-мастильні матеріали, за які виробники сировини розраховуються молоком.

Одним із виправданих шляхів розвитку сировинних зон є контрактна основа взаємовідносин господарств АПК. Вона забезпечує господарську самостійність учасників і є однією з найменш капіталомістких. Учасники контрактної агропромислової інтеграції зберігають самостійність та права юридичної особи, водночас підпорядковуючи свою діяльність інтересам досягнення найкращих кінцевих результатів роботи всього технологічного ланцюга [7]. Саме цей вид інтеграції є найбільш прийнятним для сучасних умов (коли відносини між партнерами АПК є недостатньо відрегульованими) і насамперед – для інтегрування фермерських і особистих селянських господарств. При цьому фірма-інтегратор передає їм технічні ресурси, насіння, посадковий матеріал, молодняк худоби та птиці, надає кредити і реалізовує вироблену ними продукцію.

Сировинні зони, сформовані на контрактній основі, успішно можуть використовуватись підприємствами цукрової, молочної, плодоовочеконсервної галузей для закупівлі сировини у фермерських та приватних селянських господарствах, розташованих навколо цих підприємств. Така система взаємодії учасників інтеграції на контрактній основі набагато простіша, оскільки в її межах досить легко змінювати масштаби співробітництва – за рахунок відповідного корегування як кількості учасників, так і обсягів їх взаємних зобов’язань, що особливо важливо при нестабільній ринковій кон’юнктурі [7]. Однак необхідно зазначити, що контрактна інтеграція є менш привабливою для великих інвесторів, оскільки в умовах нестабільності економіки ризик неодержання доходів через недотримання договірних зобов’язань з боку економічно слабких підприємств суттєво перевищує витрати, пов’язані зі створенням інтегрованих формувань. Тому контрактну інтеграцію доцільно використовувати у відносинах інтегрованих структур з економічно міцними, потужними сільськогосподарськими формуваннями.

Інтегрування діяльності цукрових, молокопереробних, плодоовочеконсервних та інших промислових підприємств з господарствами їх сировинних зон у сучасних економічних умовах є вкрай необхідним. На їх основі доцільно формувати нові організаційно-економічні маркетингові системи, чітко зорієнтовані на вимоги внутрішнього і зовнішнього ринків.

Актуальною проблемою в розвитку взаємовідносин між учасниками продовольчого ринку і, в першу чергу, між аграрними та переробними підприємствами є встановлення економічної рівновигідності сфери виробництва сільськогосподарської продукції та її переробки. Співвідношення цін на сільськогосподарську сировину і виготовлені з неї продукти склалося таким чином, що процеси переробки є вигіднішими, ніж її вирощування. Тому науковці і практики знаходяться в пошуку таких методів розподілу доходу від виробництва кінцевого продукту, які б забезпечували однакову вигідність усіх стадій виробництва харчових продуктів.

Одним із таких принципів, як вважають Андрійчук В. Г., Гриненко І. П. та ін. може бути розподіл грошового доходу від реалізації кінцевої продукції між учасниками інтеграційного процесу. За критерій такого розподілу беруться визначені на кожній стадії єдиного технологічного циклу нормативні витрати: по аграрних підприємствах – витрати на виробництво сировини і її транспортування до місця переробки, а по переробних – витрати на переробку сировини, підготовку до реалізації і гуртову реалізацію готової продукції. Кожному учаснику інтеграційного процесу направляється така частка виручки від реалізації кінцевої продукції, яка дорівнює частці нормативних витрат учасника у сукупних нормативних витратах на всіх стадіях технологічного циклу [7, 84].

У сучасних умовах одним із важливих напрямів розвитку інтеграції на продовольчому ринку є розвиток кооперації. Кооперативи, як добровільне об’єднання фізичних і юридичних осіб, можуть виконувати різні функції: заготівлю та переробку сільськогосподарської продукції, постачання сировини переробним підприємствам, надання різних сервісних послуг товаровиробникам тощо. Особливо сприяють успішному розвитку інтеграційних зв’язків кооперативи, які здійснюють заготівлю та поставляють на переробку сільськогосподарську продукцію. Взаємовідносини між учасниками цих процесів формуються на добровільній основі та взаємоузгоджених умовах при обопільній відповідальності всіх партнерів-учасників господарських зв’язків. Це гарантує господарствам-виробникам збут продукції на вигідних умовах, а підприємствам-переробникам рівномірне постачання, повне використання виробничих потужностей та отримання якісної продукції. За допомогою укладених договорів підприємства та організації можуть регулювати також обсяги послуг, ціни, розцінки і тарифи на продукцію і послуги, санкції за порушення обсягів, якості, асортименту та термінів реалізації товарів (послуг).

Фермерські і приватні селянські господарства, що об’єднуються в кооперативи, мають ряд переваг в організації виробничої діяльності та збуту продукції. Наприклад, кооператив "Південний союз", що працює в Голопристанському районі Херсонської області, в умовах, коли переробні підприємства намагаються одержати продукцію від товаровиробників за зниженими цінами, запропонував проведення аукціонів овочів. Спочатку саме на такі аукціони тут виставлялися томати, вирощені господарствами – членами кооперативу. Пізніше, крім томатів, цей кооператив аналогічним чином продав насіння соняшнику, гарбузи, інші овочі та зерно. Таким чином, кооперація дає змогу товаровиробникам уникати негативного впливу посередницьких комерційних структур, які диктують свої умови щодо цінової політики на ринках як матеріально-технічних засобів, так і готової продукції. Саме кооперативний рух здатний відновити міжгалузеві відносини між підприємствами на засадах обопільної вигоди, створити ефективний механізм відтворення аграрного виробництва. Необхідно відмітити, що саме кооперативи є можливою альтернативою різним сумнівним комерційним підприємствам.

Хибною, на наш погляд, є думка окремих фахівців та виробників продовольчої продукції, які вважають посередників зайвими, внаслідок чого втрачають значно більше, ніж отримують при самостійному виконанні всіх цих функцій. Світовій досвід функціонування ринку продовольства показує, яку велику роль при цьому відіграють кооперативи. Так, у Німеччині 75% продуктів харчування реалізується за участю різних посередників та кооперативів. У сфері агробізнесу США посередницьку діяльність здійснюють кооперативи, які виконують маркетингово-закупівельні, постачальницькі та сервісні функції.

Маркетинговою діяльністю тут займається 51% кооперативів, основними напрямами якої є:

·  оптова закупівля продукції;

·  зберігання товарів протягом певного періоду;

·  переробка, реалізація у вигляді сировини або переробленої продукції.

Через кооперативи в США реалізується 81% молока, 38% зерна та насіння олійних культур, 18% фруктів і овочів, 8% великої рогатої худоби. В середньому через кооперативи в США збувається 30% сільськогосподарської продукції [135]. Як правило сам фермер не займається ні вивезенням, ні реалізацією сільськогосподарської продукції. Цю функцію виконують посередники, що спеціалізуються на транспортуванні та реалізації продукції, а взаємовідносини між ними і фермером будуються через укладання відповідної угоди.

В умовах, коли молокозаводи, цукрові заводи та інші підприємства значну частину сировини закуповують в приватних селянських та фермерських господарствах, більш активну роботу з організації збутових кооперативів повинні виконувати переробники сировини. Цим шляхом йдуть багато молокозаводів Вінницької області. Така робота була започаткована з ініціативи Міжнародної фінансової корпорації у Томашпільському районі організацією кооперативу “Надія”. Спочатку кооператив здійснював оптові закупки комбікормів та реалізовував їх членам кооперативу за цінами, значно нижчими за роздрібні. Пізніше в кооперативі розпочали організацію приймальних пунктів, оснащення їх охолоджувальними танками та засобами контролю якості молока за участю молокозаводів. У 2007 році в кооперативі працювало десять таких пунктів, а всього в області – біля 20. У найближчій перспективі очікується відкриття біля 30 нових пунктів, переважна частина яких буде належати створеним кооперативам. У результаті такої кооперації приватні господарники одержали можливість закуповувати корми значно дешевше та реалізовувати молоко за вищими цінами. Молокозаводи мають свою вигоду, отримуючи гарантовані сталі поставки більш якісної сировини за прийнятними цінами.

На думку авторів окремих публікацій з питань агропромислової інтеграції, одним із основних шляхів розвитку продуктових комплексів є створення сільськогосподарськими підприємствами власних переробних цехів та міні-заводів. Це дозволяє зменшити втрати сировини та транспортні витрати, а її переробка забезпечує більші доходи, ніж реалізація продукції у свіжому вигляді.