Сутність поняття “кризи” та особливості її функціонування на рівні підприємства (стр. 3 )

Сьогодні в Україні створені економіко-правові передумови формування ефективного товарного брендингу, що досить часто успішно реалізується на практиці. Фундаментом створення сильного бренду в Україні слугує яскрава і потужна рекламна кампанія в засобах масової інформації, активне використання зовнішньої реклами. Проте ефективність такого шляху в майбутньому піддається сумніву внаслідок зростання недовіри споживачів до реклами взагалі. Варто врахувати той факт, що ставлення вітчизняного споживача і західного споживача до мови реклами та її засобів неоднакове. Тому необхідно спиратися на національні традиції й особливості сприйняття рекламних звернень українськими споживачами і формувати їх так, щоб вони стали більш зрозумілими, ніж рекламні звернення закордонних конкурентів. Підґрунтям мають стати особливості української культури, слов’янської ментальності. Також для українських споживачів часто важлива «персоніфікованість» бренду, тобто співпраця з відомими особистостями для його просування.

Позицію лідера на українському ринку зберігають та посилюють такі бренди: «Оболонь», «Сармат», «Славутич». На тих ринках, де брендів іще не існувало, можна було досягти серйозних результатів завдяки зміні звичок споживання. Прикладом використання цього підходу в Україні став бренд «Олейна», який, по суті, створив сегмент фасованої у пляшки рафінованої соняшникової олії. Пізніше з’явилися бренди-аналоги: «Чумак», «Щедрий дар», «Славолія», «Авіс».

Отже, існують стабільні українські торговельні марки – але ще рано стверджувати про наявність справжніх брендів. Враховуючи той факт, що в розвинених країнах сила брендів настільки беззаперечна, що дає корпораціям можливість реально впливати на економіку та політику країн, визнання брендингу як однієї з найперспективніших технологій для розвитку вітчизняного бізнесу є обґрунтованим.

УДК 005.332.4

М. В. Гнітецька, магістрант

Науковий керівник – к. е.н., доц. Рєвнівцева О. В.

Житомирський державний технологічний університет

АЛГОРИТМ ОЦІНКИ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ

МАШИНОБУДІВНОГО ПІДПРИЄМСТВА

В умовах ринкової економіки України аналіз конкурентоздатності підприємств стає об’єктивною необхідністю, оскільки в сучасній конкурентній боротьбі при всій її масштабності, динаміці та гостроті виграє той, хто аналізує і бореться за свої конкурентні позиції. Важливою проблемою стає кількісна оцінка рівня конкурентоспроможності підприємства й управління нею. Неналежна увага до питань оцінки та управління конкурентоспроможністю призводить до втрати ринкових позицій.

Оцінка конкурентоспроможності підприємства відрізняється різноманіттям, широтою охоплення факторів і показників конкурентоспроможності, що характеризують різні аспекти діяльності підприємства.

Дослідження сучасної економічної літератури з даної проблематики дозволяє стверджувати, що на сьогодні не існує єдиного підходу до оцінки конкурентостійкості підприємства ні в теорії, ні на практиці. Дослідження теоретичних основ та практичного застосування теорії конкурентоспро­можності знайшли своє відображення в працях закордонних учених: І. Ансоффа, Ф. Котлера, Г. Минцберга, М. Портера, Ф. Тейлора, А. Сміта, А. Файоля, Й. Шумпетера та ін. У працях вітчизняних учених (, В. А. Білошапки, ій, , Ю. Б. Іванова та ін.) приділяється увага формуванню конкурентних переваг та управлінню конкурентоспроможністю підприємств у ринкових умовах.

Розроблення алгоритму оцінки конкурентоспроможності підприємства є необхідним науковим підґрунтям для системи забезпечення конкурентоспроможності підприємства. На думку науковця Р. Фархутдінова, «система забезпечення конкурентоспроможності є методологією досягнення конкурентоспроможності кожного об’єкта».

Методики щодо оцінки конкурентоспроможності підприємства варіюють від простих, що застосовуються в умовах недостатнього фінансування й обмеженості інформації, до складних, що вимагають від підприємства більших витрат і високого професіоналізму персоналу, що займається дослідженням конкурентоспроможності.

Ми пропонуємо методику оцінки конкурентоспроможності машинобудівного підприємства, що базується на наступному (рис. 1):

I етап – визначення кола підприємств-конкурентів. Конкурентоспроможність може бути оцінена тільки шляхом порівняння умов, ресурсів та результатів діяльності конкретного підприємства з певною групою підприємств, які визнані його конкурентами.

Формування групи підприємств-конкурентів є дуже важливим етапом роботи, оскільки підприємство може бути конкурентоспроможним у межах певного сегмента ринку, а в межах іншого – бути неконкурентоспроможним.

© М. В. Гнітецька, 2011

Рис. 1. Послідовність оцінки конкурентоспроможності машинобудівного підприємства (власна розробка)

Підприємства, що визнаються конкурентами певного підприємства, повинні відповідати таким ознакам:

1. Єдиний ринок діяльності або його певний сегмент.

2. Відповідність асортиментної структури обороту, ширина та глибина асортименту товарів та послуг, що пропонуються.

3. Зіставлення фаз життєвого циклу підприємства та основних стратегічних цілей розвитку.

4. Застосування однакових каналів розповсюдження товарів.

5. Наявність доступу та рівність можливостей щодо формування ресурсного потенціалу підприємства.

Перші дві ознаки є визначальними для початку конкурентної взаємодії. Невідповідність підприємств за трьома іншими ознаками допускає їх конкуренцію, але визначає нерівність стартових умов конкурентної боротьби.

II етап – збір інформації про діяльність підприємств-конкурентів.

Інформація, необхідна для оцінки конкурентоспроможності підприємства, може бути отримана кількома шляхами:

1. Отримання об’єктивної кількісної інформації про основні результати господарсько-фінансової діяльності підприємств-конкурентів. Джерелом її отримання можуть бути форми бухгалтерської, статистичної або податкової звітності; кон’юнктурні дослідження ринку, виконані відповідними маркетинговими фірмами, матеріали галузевої та спеціальної преси, спеціально замовлені дослідження.

2. Збору якісної інформації про діяльність підприємств-конкурентів, стратегію та тактику їхньої діяльності. Така інформація може бути отримана шляхом проведення соціологічних опитувань, вибіркових спостережень, залучення експертів тощо.

Неповнота, а іноді й відсутність доступу до інформації про діяльність фірм-конкурентів нерідко обумовлює необ’єктивну оптимістичну оцінку стосовно переваги підприємства над його конкурентами.

Повнота збору інформації та широта використаних джерел є запорукою об’єктивності висновків, які будуть отримані на стадії її обробки.

III етап – формування системи оцінних показників.

Виходячи з теоретичних основ оцінки конкурентоспроможності підприємства та враховуючи наявну інформацію, формується перелік основних критеріїв та показників оцінки конкурентоспроможності. При цьому можуть використовуватися як кількісні, так і якісні показники. Система кількісних показників застосовується для оцінки конкурентоспроможності підприємства. Якісні показники використовуються в процесі оцінки у вигляді опису або бальної оцінки якості, отриманої на основі експертного зіставлення фактичного стану з найкращим.

IV етап – обробка інформації та отримання узагальнюючої оцінки рівня конкурентоспроможності підприємства.

На нашу думку, конкурентоспроможність машинобудівного підприємства визначається конкурентоспроможністю її продукції, а також сукупністю економічних методів її діяльності, які впливають на результати конкурентної боротьби. Оцінка конкурентноспроможності підприємства базується на аналізі його потенційних можливостей. Досягнення високого рівня конкурентоспроможності можливе лише за умов застосування ефективного управління нею. Дослідження конкурентоспроможності підприємства потребує комплексного підходу, який передбачає використання сукупності різноманітних методів та методик аналізу. Алгоритм оцінки конкурентоспроможності підприємства є основою для прийняття стратегічних рішень.

Дослідження оцінки конкурентоспроможності підприємств машинобудівного комплексу вимагає подальших розробок, оскільки вона є одним із критеріїв визначення ринкової вартості бізнесу. За умови посилення конкуренції керівництву підприємства необхідно шукати нові (адекватні умовам конкуренції) інструменти управління підприємствами й методи підвищення конкурентоспроможності.

УДК 658.637

О. В. Гордієнко, студ., V курс, гр. МОм-10, ФЕМ

Науковий керівник – к. е.н., доц. Фіщук О. Л.

Житомирський державний технологічний університет

Удосконалення організації маркетингової діяльності м’ясопереробних підприємств

Основним завданням є дослідження, узагальнення та поглиблення теоретико-методичних засад організації маркетингової діяльності м’ясопереробних підприємств. Метою дослідження є розробка рекомендацій щодо вдосконалення організації маркетингової діяльності, спрямованих на підвищення ефективності та конкурентоспроможності м’ясопереробних підприємств в умовах сучасності.

Поступовий перехід України на ринкові відносини призводить до значної переоцінки принципів і модельних характеристик економічного розвитку й викликає необхідність кардинально змінити підходи до управління підприємством. Орієнтація виробника на потреби споживача, жорстка конкуренція, небувалий ріст впливу науково-технічного прогресу на всі сфери життя людини визначили основу управління виробничо-збутовою діяльністю, а саме маркетинговою.

Сутність маркетингу як управлінської діяльності полягає в тому, що ця діяльність спрямована на орієнтацію виробництва, створення видів продукції, яка відображає вимоги ринку. Під маркетинговою діяльністю розуміють, насамперед, вивчення поточного й перспективного попиту на продукцію на певному ринку та вимог споживачів до таких характеристик товару, як якість, новизна, техніко-економічні й естетичні показники, ціна.

Як зазначає іна, «Під маркетинговою діяльністю розуміють таку систему управління підприємством, яка спрямована на вивчення та врахування попиту і вимог ринку для обґрунтованої орієнтації виробничої діяльності підприємств на випуск конкурентоспроможних видів продукції, що відповідають визначеним техніко-економічним характеристикам, у заздалегідь встановлених обсягах».

Маркетингова діяльність повинна забезпечити: інформацію про зовнішні умови функціонування підприємства, тобто надійну, достовірну і своєчасну інформацію про ринок, структуру й динаміку конкретного попиту, смаки і вподобання покупців; створення товарів, які найбільш повно задовольняють вимоги ринку; необхідний вплив на споживача, попит, ринок для забезпечення максимально можливого контролю над сферою реалізації.

Комплекс маркетингу – це сукупність маркетингових засобів (товар, ціна, розподіл, просування), певна структура яких забезпечує досягнення поставленої мети та вирішення маркетингових завдань.

У загальному вигляді сутність маркетингової діяльності міститься у таких складових:

– виявлення споживчих потреб;

– розробка необхідних товарів;

– встановлення відповідної ціни;

– налагодження системи збуту;

– ефективне стимулювання споживання.

Базовими організаційними структурами управління маркетингом є:

– функціональна організація;

– географічна;

– продуктова (товарна);

– ринкова.

Окрім теоретичного аналізу маркетингової діяльності підприємства, вагому частку в дослідженні ефективності організації маркетингової діяльності займає вивчення реальної ситуації у зовнішньому середовищі, а саме на ринку діяльності підприємства.

© ієнко, 2011

З огляду на сучасні тенденції виникає потреба в розширенні традиційної вітчизняної маркетингової практики просування продукції охопленням конкурентоспроможності підприємства. Вся справа в тому, що останніми роками на внутрішньому ринку м’яса відбуваються зміни, які негативно впливають на конкурентоспроможність вітчизняної продукції та доходи українських сільськогосподарських товаровиробників. Зокрема, збільшилися обсяги імпорту низькосортного м’яса та субпродуктів, відбувається зниження попиту та закупівельних цін на вітчизняну продукцію, і все це при низькому рівні державної підтримки тваринництва. Слід зазначити, що, в цілому, в Україні обсяги виробництва м’ясних виробів зростають переважно за рахунок збільшення обсягів виробництва м’яса птиці. Протягом останніх років в Україні спостерігається чітка тенденція до збільшення споживання м’яса птиці на душу населення, порівняно з аналогічним показником для інших видів м’яса. Куряче є найбільш доступним видом м’яса для населення. Зростання доходів населення впродовж 2007–2010 рр. сприяло збільшенню платоспроможного попиту на продукцію птахофабрик. Друга причина збільшення споживання – світова тенденція часткового заміщення свинини й яловичини птицею, що спостерігається і в Україні. Сприяла зміцненню позицій курятини і обмеженість внутрішньої пропозиції з боку виробників свинини і скорочення промислового виробництва яловичини.

Таким чином, теперішня ситуація на ринку м’яса та м’ясопродуктів змушує вітчизняних виробників серйозно задуматися над подальшим розвитком свого бізнесу. За даних умов доречною є оцінка власниками м’ясопереробних підприємств рівня організації маркетингової діяльності власне на самому підприємстві.

Можна виділити кілька визначень економічної ефективності маркетингової діяльності:

– це відносний різноманітний (по всіх етапах процесу маркетингу) результат, що відповідає кінцевим і проміжним цілям здійснення маркетингової діяльності;

– це відношення ефекту (результату) від проведення маркетингової діяльності до усіх витрат, що супроводжують цей процес;

– це віддача витрат, пов’язаних з маркетинговою діяльністю, що може оцінюватися у вигляді відношень ефекту, результату, вираженого в натуральній (речовій чи нематеріальній) чи вартісній (ціновій) формі, до витрат усіх необхідних ресурсів (матеріально-технічних, трудових та ін.) для організації та здійснення маркетингової діяльності.

Маркетингову діяльність підприємства можна корегувати за наслідками контролю. Зазвичай виділяють чотири види контролю маркетингу: контроль річних планів; прибутковості; ефективності та стратегічний контроль.

Таким чином, вивчення теоретичних аспектів організації маркетингової діяльності дало змогу з’ясувати той факт, що успіх будь-якої компанії залежить не тільки від фінансових результатів її діяльності, але й від правильної організації маркетингової діяльності, оскільки за ринкових умов господарювання керівництву фірми необхідні кон’юнктурні огляди ринку, дослідження купівельних переваг, прогнозування обсягів продажу, розрахунки ефективності реклами продукції. В свою чергу, аналіз сучасних тенденцій розвитку українського ринку м’ясопродуктів показав підвищення його привабливості для іноземних конкурентів. Охарактеризовано основні проблеми вітчизняних виробників: кризове становище сировинної бази, зростання імпорту неякісного м’яса, скорочення експорту м’ясопродуктів, їх невідповідність міжнародним стандартам якості, відсутність реальних конкурентних переваг української м’ясопродукції.

На нашу думку, ефективними шляхами вдосконалення організації маркетингової діяльності для вітчизняних м’ясопереробних підприємств є такі:

–  поетапне запровадження на підприємстві функції маркетингу з відповідною відповідальністю осіб та повноважень;

–  нарощування обсягів виробництва й реалізації товарів;

–  розширення виробництва з орієнтацією на ринок, підвищення асортименту продукції;

–  впровадження заходів щодо підвищення продуктивності праці своїх працівників; зменшення витрат на виробництво продукції (тобто її собівартість);

–  підвищення якості вітчизняної продукції;

–  використання з максимальною віддачею потенціалу, що є у їх розпорядженні, у тому числі фінансових ресурсів;

–  правильне ведення цінової політики;

–  грамотна побудова договірних відносин з постачальниками й покупцями;

–  застосування сучасного програмного забезпечення маркетингової діяльності;

–  доцільне вкладання одержаного раніше прибутку, з точки зору досягнення максимального ефекту.

УДК 339.13.017

, к. е.н., доц.

Житомирський державний технологічний університет

РИНОК ЕКОЛОГІЧНО ЧИСТИХ ТОВАРІВ В УКРАЇНІ:
СТАН, ПРОБЛЕМИ, ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

Дослідження останніх років свідчать про погіршення стану навколишнього середовища та здоров'я людини. Відновлення здоров'я нації є особливо актуальним у зв'язку з прагненням жителів України подолати шкідливий вплив наслідків від аварії на Чорнобильській АЕС. Достатньо гострою є проблема якості товарів, які продаються в Україні. Багато компаній, намагаючись знизити собівартість виробництва, поза увагою залишає якість кінцевого продукту. Водночас застаріла нормативна база, відсутність реального державного й суспільного контролю за якістю товарів, а також корумпована судова система призвели до того, що український споживач не має можливості захистити себе від неякісної продукції. Все це викликає занепокоєння у суспільстві. Одним із шляхів вирішення зазначених проблем є виробництво та пропозиція екологічно чистих продуктів.

У Європі, США та Японії ринок екологічно чистих продуктів функціонує та активно розвивається протягом останніх 30 років. До того ж, мода на здорове харчування є невід'ємною частиною сучасного життя. Все більше фермерів у різних країнах світу переходять на органічні методи землеробства, майже в кожному супермаркеті є широкий вибір продуктів і товарів із «зеленим» маркуванням, постійно розширюються мережі «магазинів здоров'я» тощо.

Даний тренд зароджується також і в Україні. Під час опитування «Дослідження трендів: Чи готові українці купувати екологічно чисті товари?» тільки 38 % респондентів заявили про те, що задоволені якістю продовольчих товарів. З непродовольчими товарами ситуація краща – 62 % респондентів цілком задовольняє якість товарів в основних товарних групах (текстиль і одяг–взуття, парфумерно-косметична продукція та засоби для особистої гігієни, побутова техніка, товари культурно-побутового й господарського призначення). Виняток становить тільки якість пального (бензин, дизельне паливо), що реалізовується в Україні, – тільки 4 % респондентів задоволені його якістю, при цьому 53 % вважають якість незадовільною.

Як альтернатива стандартним товарам в Україні починає поступово зароджуватися попит на екологічно чисті товари. Під «екологічно чистими товарами» (від англ. – «green products») слід розуміти товари, виготовлені з нетоксичних (безпечних для здоров'я людини й навколишнього середовища) матеріалів, що переробляються (тобто придатних для повторного використання), з застосуванням під час їх виробництва ресурсозберігаючих і природоохоронних технологій. Щодо продовольчої групи товарів (продукція сільського господарства й харчової промисловості) прийнято використовувати термін «органічні продукти». Органічні продукти – це продукти, виготовлені без використання (з мінімальним використанням) синтетичних компонентів (добрив, харчових добавок) в умовах, максимально наближених до природних.

Формування ринку екологічно чистих товарів – це складний процес, який передбачає узгодження інтересів усіх його суб'єктів, у першу чергу виробників, споживачів, суспільства (загальнонаціональні інтереси).

© , 2011

Український ринок екологічно чистих товарів пропонує товари, що в більшості випадків лише частково задовольняють інтереси суб'єктів, які активно взаємодіють на ринку (екологічний товар може повністю влаштовувати одних і водночас бути неприйнятним для інших). За результатами опитування жителів великих міст, більшість потенційних покупців згодна купувати екологічно чисту продукцію за умови, що ціна на неї буде на 40–50 % вищою, порівняно з продукцією, вирощеною за традиційними технологіями. Зауважимо, що опитування проводилося серед населення віком від 18 до 75 років. З них погодилися купувати екологічно чисту продукцію 36,5 %. Це є високим показником, оскільки близько 30 % усіх респондентів взагалі не могли визначитися через свою необізнаність із зазначеного питання, а 13,5 % опитаних заявили, що не мають потреби купувати таку продукцію, тому що вирощують її на власних дачних і садових ділянках. Найбільшу зацікавленість щодо екологічно чистої продукції виявили люди віком 50–60 років, що пояснюється їх підвищеним піклуванням про здоров'я, а також молодь до 25 років з її традиційним прагненням до всього нового. У свою чергу, люди віком 30–40 років ставилися до споживання такої продукції переважно індиферентно.

Зважаючи на зазначене вище, за ставленням до екологічних товарів виокремлюють такі групи споживачів: 1) споживачі, які не хочуть купувати такий товар; 2) споживачі, які не можуть його використовувати; 3) споживачі, які не визначили свого ставлення до товару; 4) споживачі, готові до придбання товару даного найменування за повною ціною з певними споживчими якостями. Співвідношення цих груп для різних видів екологічно чистих товарів є різним. У свою чергу, зрозуміло, що виробники можуть пропонувати та реалізовувати свої товари тільки споживачам 3–4 груп. Але аналіз причин, з яких споживачі групи 1 не хочуть і споживачі групи 2 не можуть купувати товар, є дуже важливим через те, що врахування результатів такого аналізу є корисним у плані залучення додаткової кількості споживачів у перспективі. З'ясування причин відмови від купівлі екологічно чистих товарів допоможе виробникам правильно вдосконалювати товар, модифікувати чи змінювати методи стимулювання його збуту тощо.

В сучасних умовах господарювання витрати на виробництво і збут екологічно чистих товарів не окуповуються і підприємства не поспішають вирішувати це питання. Крім того, в нашій державі не визначене поняття «екологічно чиста продукція», і зробити це на сьогодні надзвичайно складно, оскільки на всіх етапах виробництва, транспортування та зберігання продукт не повинен змінювати свої властивості та максимально донести природні якості товару. Певні підходи існують, але чітко визначених немає.

Таким чином, ринок екологічно чистих товарів в Україні має певні особливості: він швидко зростає, що робить його особливо привабливим для учасників ринкових відносин, проте вихід на цей ринок вимагає значних капіталовкладень і характеризується високим ризиком; критерії віднесення товарів до екологічно чистих розпливчасті та неструктуровані. Багато хто зі споживачів вважає префікс «біо» гарантією екологічної чистоти, у цілому ж, термін «екологічна чистота» трактується всіма (100 %) респондентами як відсутність консервантів, синтетичних добавок і барвників; сформувався окремий і дуже важливий сегмент споживачів екологічно чистих товарів, у першу чергу продуктів харчування, – це діти. Насичення ринку екологічно чистими товарами для цього сегмента населення повинно стати першочерговим завданням.

Основними проблемами, які, на нашу думку, перешкоджають динамічному розвитку ринку екологічно чистих товарів в Україні, є: відсутність державної підтримки товаровиробників, що орієнтуються на випуск таких товарів; недосконалість чинної нормативно-правової бази (яка б регулювала весь процес: від створення екологічно чистих товарів до їх продажу кінцевому споживачу); орієнтація нечисленних українських виробників таких товарів переважно на зовнішні ринки. Крім того, мало уваги цьому сегменту приділяють і торгові компанії (імпортери, роздрібні мережі).

Подальший розвиток ринку екологічно чистих товарів в Україні безпосередньо залежатиме від активності українських виробників і торгових компаній. Наповнений товарами незадовільної якості внутрішній ринок України тільки стимулюватиме споживачів активно переходити на товари з бездоганною «репутацією». Головне в цій ситуації – правильно сформувати пропозицію таких товарів для різних груп споживачів.

УДК 331:101.38

, магістр, V курс, гр. МОм-10, ФЕМ

Науковий керівник – к. е.н., доц.

Житомирський державний технологічний університет

Удосконалення мотивації працівників

Уся діяльність людини обумовлена реально існуючими потребами. Люди прагнуть або чогось досягти, або чогось уникнути. У вузькому сенсі слова «мотивована діяльність» – це вільні, обумовлені внутрішніми спонуканнями дії людини, спрямовані на досягнення цілей, реалізацію інтересів. У мотивованій діяльності працівник сам визначає міру дій залежно від внутрішніх спонукань і умов зовнішнього середовища.

Мотивація праці – це прагнення працівника задовольнити потреби (одержати певні блага) за допомогою трудової діяльності. У структуру мотиву праці входять:

– потреба, яку хоче задовольнити працівник;

– благо, здатне задовольнити цю потребу;

– трудова дія, необхідна для одержання блага;

– ціна – витрати матеріального й морального характеру, пов'язані зі здійсненням трудової дії.

Для формування трудової мотивації найбільше значення має характер засвоєних індивідуумом трудових норм і цінностей, що надають сенс усій подальшій трудової діяльності, що визначають спосіб життя.

У професійну трудову діяльність людина вступає з уже сформованою ціннісною свідомістю. Вона знає, які інтереси хотіла б реалізувати за допомогою праці. Реальне виробниче середовище змушує її трансформувати ціннісні орієнтації, «приземлити» їх. Так формується другий, практичний шар трудової свідомості, обумовлений, з одного боку, ціннісними орієнтаціями особистості, а з іншого боку – конкретними обставинами професійного трудового життя. Практичні вимоги до роботи обумовлюють конкретну мотивацію, що, на відміну від ціннісної свідомості, яка визначає зміст і перспективні цілі трудової діяльності, визначає в основному вибір шляхів і способів їх реалізації.

Мотивація праці – найважливіший фактор результативності роботи, і в цій якості вона складає основу трудового потенціалу працівника, тобто всієї сукупності властивостей, що впливають на виробничу діяльність. Трудовий потенціал складається з психофізіологічного потенціалу (здібностей і схильностей людини, її здоров'я, працездатності, витривалості, типу нервової системи) й особистісного (мотиваційного) потенціалу. Мотиваційний потенціал відіграє роль пускового механізму, що визначає, які здатності й у якому ступені працівник буде розвивати і використовувати в процесі трудової діяльності.

Шляхи подолання кризи трудової активності персоналу. Трудова пасивність, що одержала широке поширення, на державних підприємствах обумовлена недоліками господарського механізму, сформованого в умовах так званої командно-адміністративної економіки й підтримуваного деякими соціальними інститутами (ідеологією, культурою, мораллю). Розвиток трудової активності, в першу чергу, припускає зняття тих гальм, що придушують ініціативу й заповзятливість. Адміністративно-командна система спиралася на працівника виконавчого, орієнтованого на колективну відповідальність, що тяжіє до консервативних форм трудової діяльності, не поєднує свій соціальний статус з досягненнями в праці. Примітною його рисою, крім низької продуктивності, була нерозвинена підсвідомість, орієнтація на «справедливого» начальника, що забезпечить йому необхідні блага за умови беззаперечної слухняності. При цьому відповідальність за власний добробут перекладається на «верх».

© , 2011

Для підприємства, що ефективно функціонує, необхідний інший тип працівника, орієнтованого на максимальні досягнення в праці, ініціативного, який бере на себе відповідальність не тільки за свою долю, але й за успіх загальної справи, який знає свої права й розраховує, насамперед, на власні сили. Такий працівник прагне до підвищення кваліфікації, тому що саме з нею пов'язує свої можливості в праці. Він обов'язковий і сумлінний, здатний до інноваційної діяльності. У рамках колишнього господарського механізму, що зводить практично до нуля волю вибору різних варіантів трудового поводження, шанси на процвітання для людей цього типу мінімальні, їхня діяльність найчастіше або обмежується, або придушується. Для розвитку трудової активності, насамперед, необхідно усунути нееквівалентність відносин між працівником і суспільством, що практично не змінилася з переходом на нові умови господарювання.

Формування і розвиток економічної мотивації, на яку покладається стільки надій, швидше за все, орієнтує працівників на реалізацію економічних інтересів поза сферою виробничої діяльності в суспільному виробництві. Перехід до нових для нас форм власності при деформованій трудовій мотивації – сам по собі трудової активності дати не здатний, ставлення до праці не змінить. Можна припустити, що економічна самостійність трудових колективів буде й надалі використовуватися для реалізації потреб «для себе», переважно в їх більш значущій для працівників частині – оплаті праці.

Сьогоднішній світовий рівень виробництва вимагає високого ступеня соціальної та професійної мобільності працівника. Перебільшене значення стажу роботи на одному підприємстві стимулює помірну виробничу діяльність без істотних відхилень від середніх величин, знімаючи необхідність підвищення кваліфікації, чим культивуються застійні явища у виробництві. Така залежність від підприємства перетворилася на джерело гострої соціальної напруженості.

Таким чином, вивчення аспектів мотиваційних заходів на підприємстві дає змогу з'ясувати той факт, що для розвитку трудової активності необхідна правова основа відносин керівника й виконавця, при якій працівнику дається право самостійно обирати лінію трудового поводження в рамках чітко зафіксованих правових норм. Це не суперечить принципу єдиноначальності на виробництві. Зміцнення і використання правових методів керування в сфері праці засновані на чіткому й однозначному розподілі прав і відповідальності, є необхідною умовою захищеності працівника від сваволі як адміністрації, так і колективу, служать більш чіткому розмежуванню зон контрольованого й мотивованого поводження. При цьому природне внутрішньовиробниче протиріччя економічних інтересів керівників і виконавців стає джерелом розвитку, і через його вирішення забезпечується підвищення ефективності праці.

На нашу думку, ефективними шляхами вдосконалення організації мотиваційних заходів для працівників підприємств є такі:

–  досягнення мети, щоб надавати працівникам можливість вирішувати відповідальні завдання розвитку підприємства, стимулювати їх пропозиції та ініціативу, спрямовані на вдосконалення технологій і продуктів, формувати почуття гордості за свої досягнення;

–  система участі, щоб давати змогу працівникам підприємства брати участь і поділяти успіх у діяльності установи, що є і їх успіхом, брати участь у прибутках і акціонерному капіталі, залучати працівників до прийняття рішень;

–  навчання, щоб готувати спеціалістів для вирішення стратегічних завдань розвитку підприємства, орієнтувати їх на планування своєї кар’єри й фахового зростання, підвищення кваліфікації відповідно до структурних завдань, що стоять перед підрозділом;

–  відданість, щоб дати можливість працівникам підприємства бачити переваги роботи кращого підприємства, формувати в них упевненість у соціальній захищеності;

–  корпоративна культура, щоб створити в підприємстві атмосферу, за якої працівники структурних підрозділів одержуватимуть задоволення від роботи;

–  винагорода, щоб надавати справедливу оплату відповідно до «цінності» посади та індивідуальної діяльності, з метою спонукання людей до досягнення позитивних результатів;

–  мотивація організацією, щоб створювати в підприємстві комфортні умови для ефективної роботи, впроваджувати передові форми й методи управління, надавати співробітникам інформацію про все, що відбувається в підприємстві, з метою збільшення їх внеску в результати діяльності установи;

–  визнання, щоб розпізнавати й помічати успіхи в діяльності працівників на благо підприємства та цінувати їх внесок у збільшення його добробуту.

УДК 658.152

, студ., IV курс, гр. МО-46, ФЕМ

Науковий керівник – к. е.н., проф.

Житомирський державний технологічний університет

ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ
ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПОРТФЕЛЯ ПІДПРИЄМСТВА

Інвестиційна діяльність підприємства є необхідною і важливою складовою його господарської діяльності, яка забезпечує відтворення основного капіталу та зменшує ризики завдяки диверсифікації. Тому для багатьох підприємств актуальним питанням є формування й ефективне управління інвестиційним портфелем з метою максимізації майбутніх економічних вигод і мінімізації ризиків. Ефективне управління інвестиційним портфелем створює джерела акумулювання капіталу у виробничу сферу підприємства, розвиток соціально-побутових інфраструктур. Крім того, активізація інвестиційної діяльності підприємств у галузі портфельного інвестування сприяє прискоренню розвитку фондового ринку України, структурній перебудові економіки. Тому вдосконалення інвестиційної діяльності підприємства як інвестора, що здійснює як реальні, так і фінансові інвестиції, формуючи таким чином власний інвестиційний портфель, є запорукою його успішної діяльності в конкурентному ринковому середовищі. Сучасна теорія портфельних інвестицій бере свій початок з наукової статті Гаррі Марковіца "Вибір портфеля", де було запропоновано математичну модель формування оптимального портфеля цінних паперів, а також наведено методи побудови таких портфелів за певних умов. Вагомий внесок у розвиток теорії портфельного менеджменту зробили У. Шарп, Дж. Тобін, Дж. Лінтнер та російські й українські вчені І. А. Бланк, , ів, , В. В. Вітлінський, та ін.

Основна мета формування інвестиційного портфеля підприємства полягає у забезпеченні реалізації найдохідніших фінансових інвестицій. До основних типів фінансових портфелів належать: портфель доходу (формується з активів, що забезпечують отримання високої прибутковості на вкладений капітал), портфель росту (формується з активів, що забезпечують досягнення високих темпів зростання вкладеного капіталу і характеризуються значним ризиком), агресивний портфель, компромісний портфель, збалансований портфель (забезпечує досягнення заданого рівня прибутковості при деякому допустимому рівні ризику), консервативний портфель (сформований з малоризикових і надійних активів), портфелі ліквідності (забезпечують, у разі потреби, швидке отримання вкладених засобів).

У процесі формування портфеля шляхом комбінування інвестиційних активів досягається нова інвестиційна якість: забезпечується необхідний рівень прибутковості при заданому рівні ризику. Управління інвестиційним портфелем є складовою загальної системи управління підприємством. При формуванні інвестиційного портфеля підприємства керуються відповідними принципами залежно від виду портфеля, мети інвестування, рівня ризику та ліквідності, а саме: