В сучасних умовах поширилася теорія неоелітаризму, або елітарної демократії. Представники цієї теорії X. Ласуел, Д. Сарторі, X. Зейглер вважають, що народоправство приречене на невдачу і веде до диктатури. Щоб цього не сталося, суспіль­ством має управляти компетентна еліта. Для цього необхідно по­єднати елітаризм з елементами плюралістичної демократії. Сут­ність теорії елітарної демократії зводиться до такого: а) в сучас­ному суспільстві діє не одна, а кілька еліт; б) між ними існує конкуренція; в) еліти контролюються народними масами шляхом загального виборчого права; г) це стимулює конкуренцію еліт; д) доступ в еліту залишається відкритим для всіх, вона попов­нюється за рахунок вихідців з народу.

Теорія конвергенції. Сутність цієї теорії полягає в тому, що у світі існує дві протилежні системи — капіталізм і соціалізм, вони поступово зближаються, втрачають різницю між собою і на пев­ному етапі розвитку зливаються у постіндустріальне суспільство. Ця теорія виникла в 50—60-х роках XX ст. її основоположника­ми були Р. Арон, Д. Гелберейт, П. Сорокін, Я. Тінберген та ін. Фактично в сучасних умовах ця теорія втілюється в життя у не­залежних державах колишнього Радянського Союзу.

Доктрини технократії. Нині посилюється вплив науки і тех­ніки на політичне життя у різних країнах, зростає місце і роль науково-технічних працівників у державному управлінні. На цій основі і виникають різні теорії технократії. Сутність цих теорій зводиться до того, що політикою повинні керувати інженери, техніки, науковці, менеджери та інші керівники науки і вироб­ництва, як це вони роблять в економіці. Представники цієї теорії: були Т. Веблен, Г. Скот, Ф. Тейлор, Г. Саймон, Д. Бел, Б. Беквіт, Ж. Бжезинський та ін.

НЕ нашли? Не то? Что вы ищете?

Теорія правової держави. Правовою державою називають державу, в якій діє принцип верховенства права, де всі відносини між суб'єктами громадянського суспільства, державою і особою будуються на основі правового закону, гарантується свобода особи, її права, законність та правопорядок. Засновниками та основними представниками теорії правової держави були такі мислителі, як Платон, Арістотель, Ціцерон, , ін та ін.

У витоків ідей правової держави стояли:

а) богиня правосуддя Феміда з пов'язкою на очах, з мечем і вагівницею правосуддя в руках;

б) Солон зі своїми реформами в VI ст. до н. е., у яких прово­дилося об'єднання сили і права. Суть їх відображено у такому вислові: «Всіх я звільнив. А цього досягнув владою закону, силу з правом об'єднавши». Як підкреслював потім Арістотель, з Со­лона в Афінах почалася демократія;

в) Геракліт зі своїм безсмертним афоризмом: «Народ повинен битися за закон, як за свої стіни»;

г) Платон (427—347 p. до н. е.), який чітко проводив думку про те, що державність можлива лише там, де панують справед­ливі закони. У його творі «Закони» підкреслювалося: «Ми ви­знаємо, що там, де закони встановлені в інтересах кількох людей, йдеться не про державний устрій, а лише про внутрішні чвари, і те, що вважається там справедливістю, не має цього ім'я». Платон також писав: «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під будь-чиєю владою. Там же, де закон — владика над правителями, а вони — його раби, я вбачаю поряту­нок держави і всі блага, які тільки можуть дарувати державам боги»;

д) Арісто—322 р. до н. е.) як «батько» античної полі­тичної науки також обґрунтовував правління розумних законів. Він писав: «Отже, хто вимагає, щоб закон панував, вимагає, зда­ється, того, щоб панували тільки божество і розум, а хто вимагає, щоб панувала людина, привносить у цю свою вимогу свого роду тваринний елемент, адже пристрасть є дещо тваринне, та й злість збиває з істинного шляху правителів, хоч би вони й були найкра­щими людьми; навпаки, закон — це врівноважений розум». Внут­рішній взаємоз'язок держави і права Арістотель формулює так: «Поняття справедливості пов'язане з уявленням про державу, ос­кільки право, що служить критерієм справедливості, є регулюю­чою нормою політичного спілкування».

Концепція правової держави в сучасних умовах — це не ли­ше проголошення основних принципів і рис, що становлять тео­рію такої держави, це необхідність реального формування нових суспільно-політичних інститутів, які б замінили існування за­критої авторитарної політичної системи відкритою демократич­ною системою, яка б діяла на засадах панування права (правово­го закону) в суспільстві.

Правова держава в сучасних умовах розглядається як держа­ва, в якій тільки юридичними засобами забезпечується вер­ховенство права, реальне здійснення, забезпечення, охорона, за­хист і поновлення порушених прав громадян, взаємна відпові­дальність держави і особи, контроль та нагляд за утворенням і здійсненням юридичних законів. Мета створення правової дер­жави в Україні — забезпечення цивілізованого функціонування і розвитку громадянського суспільства.

Соціальна держава — це вільна демократична правова держа­ва, в якій забезпечується гідне людини життя у плані її мате­ріального і соціального обслуговування, гарантується індивіду­альна свобода особи та цивілізованими методами досягається со­ціальна злагода, вирішуються соціальні конфлікти.

Соціальна держава — це держава, в якій: а) громадянам забез­печується гідне людини життя в плані їх матеріального благопо­луччя і соціального захисту в цілому; б) громадянам гарантуєть­ся особиста свобода; в) у суспільстві культивується і забезпечу­ється цивілізованими засобами соціальна злагода, мирне вирі­шення суперечностей, що виникають чи можуть виникнути.

Кінцевою метою соціальної держави є:

• досягнення соціальної демократії, що полягає в реалізації • влади народу і забезпеченні людині і громадянину всіх прав, сво­бод і законних інтересів та виконання усіма суб'єктами права своїх обов'язків;

• ліквідація всіх форм гноблення, дискримінації, расизму, експлуатації людини людиною;

• гарантування усім людям рівних умов вільного розвитку і розвитку кожної, окремої особи;

• досягнення цих та інших цілей мирним шляхом, політич­ними методами;

• модернізація виробництва і поступовий перехід до ринко­вих відносин та ін.

Поняття «соціальна держава» виникло у повоєнні роки. Ним називали держави сучасного демократичного типу в умовах відносної стабільності і розвинутої економіки. Цим терміном під­креслювалася здатність такої держави забезпечувати своїм гро­мадянам (народові) соціальні, політичні, економічні та інші права. Одним із засновників теорії соціальної держави був М. Адлер. Він показав взаємозв'язок соціальної держави і гро­мадянського суспільства на принципах рівності, взаємної допо­моги, соціального партнерства.

Ідеї анархізму. Анархізм виник одночасно з марксизмом. Його сутність зводиться до заперечення державності. Сучасний анархізм поділяють на анархо-комунізм (повне заперечення вся­кої політичної влади) і анархо-синдикалізм (наявність політичної влади в руках профспілок). Основними представниками анархістських ідей були М. Штірнер, Ж. Прудон, М. Бакунін, П. Кропоткін та деякі інші.

Теорії етатизму. Протилежністю анархізму є теорії етатизму, тобто одержавлення всіх сфер суспільного життя. Етатизація суспільства веде до диктатури, Г. Моска різновидами диктатури вважав соціалізм і фашизм.

Фашизм охоплює конгломерат найреакційніших політичних ідей, націлених на виправдання і заохочення найбільш низьких спонукань, спираючись на які можна обґрунтувати всяку антилюдську дію. Одним з ідеологів фашизму був Фрідріх Ніцше (1844—1900). Він обґрунтовував ненаситне прагнення до влади, поділяв волю на аристократичну і рабську, обґрунтовував расизм, тоталітаризм, вождизм, культ грубої сили, вихваляв ідеал істинного арійця. Ідея фашизму була втілена в Німеччині Адоль­фом Гітлером.

Головні ідеї німецького фашизму:

1. Проповідування і втілення в життя расизму, тобто розподіл людей за біологічними і соціальними ознаками на раси. При цьому одна раса оголошується вищою, істинними представника­ми роду людського, а інша — напівзвірями, які покликані забез­печувати процвітання пануючої раси. Фашистські лідери всіляко пропагували расизм: «Живуть інші народи в достатку чи дохнуть з голоду, цікавить мене лише тією мірою, в якій ми відчуваємо потребу в рабах для підтримки нашої культури», — цинічно за­являв Гіммлер.

2. Загарбання і перетворення на рабів народів інших країн для поширення арійської раси і забезпечення життєвого простору.

3. Проповідь і вихваляння тоталітарної держави, де всі сторо­ни життя суспільства, всіх членів держави чітко регламентовано. Держава оголошується «живим організмом народу», вимагається беззаперечне підкорення індивіда державі. Всяка ініціатива окре­мого індивіда придушується, практично ліквідуються всі права і свободи.

4. Проповідується свобода свавілля фашистської партії і дер­жави, її чиновників, які не зв'язані ніякими законами, суд вер­шиться не на основі законів, а згідно з ідеологічними установками.

5. Обґрунтовується і постійно реалізується ідея вождизму. На чолі держави і нації стоїть фюрер, який не зв'язаний ніякими за­конами. Право — це те, чого хоче народ, а волю народу відобра­жає фюрер, який має вищий авторитет, і його діяльність не підлягає критиці. Все що він говорить і робить — вірно, адже силу він черпає безпосередньо з містичної душі нації. Витримується чітка ієрархічна побудова влади. Партійний і державний чиновник визнається безпосереднім і незаперечним авторитетом, вождем на певній території.

6. У відносинах між людьми і між державами проповідується культ сили. Насильство оголошується важливим фактором роз­витку суспільства, а гуманізм розглядається як виправдання сла­бовілля і боягузтва.

7. Вихваляється ідея Ф. Ніцше про надлюдину, так звану «біляву бестію», що є ідеалом істинного арійця.

8. Німецький фашизм використовував популярну в ті часи ідею соціалізму, проголошуючи свій «націонал-соціалізм», сут­ність якого зводиться до заперечення конкретного індивіда і злиття його з суспільством у вигляді фашистської держави.

О. Шпенглер підкреслював, що соціалізм — це дисципліна і твердий державний порядок, ієрархія влади. Він ототожнював державу і суспільство.

30. Поняття, принципи та форми демократії.

Демократія – влада народу. Найдавніший демократичний устрій був в Афінах, де проіснував 200 років. Найбільшого розквіту демократія досяггла при Періклі. Він говорив, що демократія – це влада більшості. Демократія заггинула в боротьбі з фашистською Спартою. Далі про демократію було забуто. Поняття відбулося лише в новий час (14-15 ст.). Другга хвиля демократії – 19-20 ст. – змінилася тоталітаризмом і в теперішній час має місце ІІІ хвиля демократії. Класичний демократичний устрій був у двох державах – Ангглії і США.

Демократія – це правління народу, яке здійснюється народом безпосередньо, або через вільно вибраних своїх представників. Демократія вважається найзагальнішою формою держави.

Принципи:

1)  Народний суверенітет, тобто визнаня народу єдиним джерелом державної влади усіх, хто не має права привласнювати державну владу. Теорію народного суверенітету розробив Руссо.

2)  Наявність невідємних прав і свобод громадянина і їх повага.

3)  Влада більшості.

4)  Повагга до прав меншості.

5)  Вільні і періодичні вибори.

6)  Відповідальний уряд (перед парламентом).

7)  Розподіл влади.

Демократія знаходить своє втілення в формах, інститутах, функціях. Особливо велике значеня мають процедури (вибори).

Форми демократії:

1) Пряма демократія. Реалізується шляхом реферегндуму, обговорення проектів, законів і інших важливих рішень, участ у виборах, загальні збори (сходи ) громадян і ін. Референдум вважається одним із головних інститутів демократії. Вперше референдум був застосований в Швейцарії в 16-17 ст.

2) Представницька демократія – реалізація влади народу через представницькі органи (ВРУ, орггани місцевого самовряд.). Руссо вважав, що демократія повинна бути прямою. В суч. умовах вважається, що найефективнішою формою демократії є представницька (парламенти).

31. Загальна характеристика концепцій виникнення права.

Фактори виникнення права:

·  ускладнення виробництва, потреби економічних відносин, які складаються в умовах приватної власності, розподілу праці, товарного виробництва;

·  ускладнення духовного життя суспільства, виокремлення особи як учасника суспільних відносин, перетворення людини в особу;

·  ускладнення політичного життя суспільства, формування держави, що потребує нової системи соціального регулювання.

Право виникає об’єктивно на етапі становлення ранньокласового суспільства як нормативний спосіб регулювання виробничого господарства, вільної праці хліборобів-общинників і ремісників.

Передумови виникнення права:

·  звичаї, які стали основою звичаєвого права і яким надавався загальнообов’язковий статус;

·  табу, які стали юридичними заборонами;

·  механізми, які поєднували нормативне і соціальне регулювання, і які були праобразом судового прецеденту.

Ознаки, які відрізняють норми права від соціальних норм первісного суспільства:

·  Норми права мають зв’язок з державою: встановлюються державою і забезпечуються державою.

·  Норми права мають форму вираження.

·  Право – це система норм, що відрізняються логічною структурою.

·  Обов’язковість норм права.

·  Неперсоніфікованість норм права – норми не мають конкретного адресату, а розповсюджуються на невизначене коло осіб.

32.  Поняття, ознаки та соціальна цінність права.

Право – це система загальнообов’язкових формально-визначених норм, які виражають міру соціальної свободи, забезпечуються державою і спрямовані на регулювання поведінки людей у відповідності з прийнятими у цьому суспільстві устоями соціально-економічного, політичного і духовного життя.

Ознаки права:

·  нормативність – право існує як система загальних правил, зразків, моделей поведінки. Ця система носить загальнообов’язковий характер і розповсюджується на всіх суб’єктів, що опиняються в нормативно регламентованій ситуації;

·  формальна визначеність – юридичні норми мають зовнішній вираз в офіційних документах держави. Це джерела права;

·  системність – право – це система норм. Норми права об’єднуються в інститути права, інститути – в галузі, що і становить систему права;

·  державна забезпеченість – держава гарантує і забезпечує реалізацію правових норм;

·  право – міра свободи учасника суспільних відносин.

33. Поняття та класифікація принципів права.

Принципи права – це найбільш загальні уявлення, здатні скласти основі теоретичної побудови, стрижневу ідею правової доктрини, школи.

У зв’язку з особливостями відображення державно-правових закономірностей і межами дії правові принципи (юридичні принципи) класифікуються на групи:

·  фундаментальні державно-правові принципи;

·  принципи правової держави;

·  принципи права;

·  міжгалузеві принципи;

·  галузеві принципи

·  принципи інститутів права.

Крім названих, необхідно також розглянути галузеві, міжгалузеві та принципи окремих інститутів права.

34. Поняття та класифікація функцій права.

Функції права – це напрямки його впливу на поведінку людей, які виражають роль права в упорядкуванні суспільних відносин.

Розрізняють дві групи функцій:

-  загально-соціальні;

-  спеціально-юридичні.

Загально-соціальні функції, які діють в рамках всього суспільства, - це напрямки правового впливу, які виражають загально-соціальний зміст права. Це такі функції:

-  функція захисту прав людини;

-  виховна функція;

-  пізнавальна функція;

-  функція управлінська тощо.

Спеціально-юридичні функції – це напрямки правового впливу, які виражають юридичне значення права для тих відносин, що опосередковані ним. Розрізняють регулятивну та охоронну функції.

Регулятивні функції – це напрямки правового впливу, які націлені на забезпечення нормальної організації суспільних відносин, їх статики і динаміки, їх функціонування у відповідності з вимогами об’єктивних законів суспільного розвитку. Виділяють:

-  регулятивну статичну функцію;

-  регулятивну динамічну функцію.

Регулятивна статична функція має місце тоді, коли упорядкування суспільних відносин йдеться шляхом закріплення тих чи інших суспільних відносин, які склалися, в правових інститутах.

Регулятивна динамічна функція має місце тоді, коли упорядкування суспільних відносин йдеться шляхом оформлення руху або динаміки суспільних відносин.

Охоронні функції – напрямки правового впливу, які націлені на охорону правових відносин, їх недоторканості шляхом встановлення мір юридичної відповідальності, юридичного захисту.

35. Сутність, зміст та структура права.

Структура права – це внутрішня побудова, спосіб організації взаємозумовлених та взаємодіючих елементів. За структурою розрізняють такі елементи: матеріальне та процесуальне, регулятивне та охоронне, приватне та публічне.

Матеріальне право – сукупність правових норм, за допомогою яких держава впливає на суспільні відносини шляхом прямого безпосереднього правового регулювання.

Процесуальне право – частина норм правової системи, що регулюють відносини, які виникають у процесі розслідування злочинів, розгляду та вирішення кримінальних та цивільних справ. Процесуальне право походить від матеріального та обслуговує його інтереси.

Регулятивне право – система правових норм, що регулюють поведінку суб’єктів права шляхом розподілу між ними юридичних прав та обов’язків, а також розраховані на правомірність їхніх дій.

Публічне право – сукупність правових норм, які регулюють відносини у сфері загальнодержавного, сукупного інтересу громадян.

Приватне право – сукупність правових норм, що регулюють відносини у сфері приватного інтересу (майнові, шлюбно-сімейні, трудові тощо).

36. Поняття, ознаки та структура норми права.

У кожному випадку, в кожній ситуації суб'єкту доводиться так чи інакше мати справу з певною «одиничною» юридичною нормою, яка становить первинну клітину всієї системи об'єктивного юридичного права. І лише знаючи закономірності побудови і «життя» цієї частинки права, можна домогтися її правильного застосування і здійснення,

забезпечити юридичну правомірність поведінки. Наприклад, не встановивши диспозиції норми, не можна скласти уявлення про те, які дії дозволяються, або вимагаються, або ж забороняються державою; якщо не знайти гіпотезу норми, залишається невідомим, в яких ситуаціях можуть виникнути передбачені нею права, обов'язки, заборони, а не відшукавши її санкцію, неможливо з'ясувати, в який спосіб гарантується загальна

обов'язковість диспозиції. Що ж до класифікації юридичних норм, то вона розкриває саме такі їх видові особливості, які зумовлюють специфіку діяльності щодо їхнього застосування і реалізації.

Правова норма — це формально-обов'язкове правило фізичної поведінки, яке має загальний характер, встановлюється або санкціонується державою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечується її організаційною, виховною та

примусовою діяльністю.

Ознаки правової норми:

Правова норма:

а) регулює групу кількісно невизначених суспільних відносин;

б) адресована колу неперсоніфікованих суб'єктів;

в) діє в часі безперервно;

г) не вичерпує свою обов'язковість певною кількістю застосувань;

д) її чинність припиняється, скасовується за спеціальною процедурою.

Структуру норм права розглядати однозначно важко, так як існують різні норми. Наприклад, норми-принципи, норми-дефініції (поняття), норми-приписи, норми — правила поведін­ки. В сучасний період вивчена структура норм-приписів і норм-правил поведінки. Їх структуру розглядають як логічну структуру правової норми.

В структурі логічної норми права виділяють 3 елементи: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Це основні і обов'язкові елементи логічної структури норми права.

Гіпотеза — це така частина правової норми, в якій виражаються обставини і умови, при яких наступає реалізація юридичних прав і обов'язків, виникають юридичні факти і правовідносини. Гіпотеза встановлює і обумовлює сферу і межі регулюючої дії диспозиції. До неї можна застосувати термін "якщо".

Диспозиція — це така частина норми, в якій записано саме правило поведінки суб'єктів і виражається вона в юридичних правах і обов'язках. Вона описує, що суб'єкти можуть і зобов'язані робити, яка діяльність і поведінка заборонена. До неї мож­на застосувати термін “то”.

Санкція — це частина норми, в якій закріплюються заходи державного примусу у випадку невиконання обов'язків або порушення диспозиції. Санкція наступає або може наступити за правопорушення. До неї можна поставити термін “то”, “інакше”.

Цю структуру норми можна виразити по схемі: “якщо — то” або "якщо — то — інакше”, а до норм-приписів — тільки “якщо — то". Логічна структура правової норми, як правило, не співпадає із статтями нормативних актів, іноді її потрібно конструювати самому, оскільки статті законів викладаються лаконічно. В дея­ких статтях закону може бути не одна, а 2-3 норми права, а в деяких тільки окремі частини правової норми: гіпотези-диспо­зиції, гіпотези-санкції, диспозиції-санкції. Крім того, в заборон­них нормах права гіпотеза і диспозиція співпадають.

Наприклад, в ст. 147 Кодексу законів про працю України вка­зується (п.1): “За порушення трудової дисципліни до працівни­ка може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення:1) догана; 2) звільнення”.

Цю статтю з позицій логічної структури правової норми мож­на сформулювати так: якщо працівник допустить порушення трудової дисципліни (гіпотеза), то власник має право застосува­ти до нього згідно з трудовим законодавством — статутами і положеннями про дисципліну (диспозиція) — тільки один з та­ких видів стягнення: 1)догана; 2) звільнення (санкція).

37. Класифікація норм права.

Класифікація норм права дозволяє краще визначити місце правових норм в системі прав і їх взаємозв'язки; з’ясувати функції правових норм і їх роль в механізмі правового регулювання; вона дає схему шляхів і засобів правового впливу на суспільні відносини; можливість значно покращати правотворчу і правозастосовчу діяльність в державі.

Найповнішу класифікацію норм права на види дав проф. (Львів). Для класифікації існує більше 7 критеріїв. Найбільш основні можна привести такі:

1) по предмету правового регулювання, або залежно від галузі права: конституційні, адміністративні, норми цивільного права, норми трудового права, норми кримінального права, норми земельного права, норми фінансового права, …. екологічного …., …. процесуального права;

2) по методу правового регулювання: імперативні (владні при­писи), диспозитивні (автономні), заохочувальні (стимулюючі), рекомендуючі;

3) за формою вираження припису правових норм або залежно від встановлення і реалізації юридичних прав і обов'язків: уповноважуючі, зобов'язуючі, заборонні;

4) за суб'єктом правотворчості — норми органів державної законодавчої влади; норми глави держави; норми органів державної виконавчої влади; норми органів місцевого самоврядування; юридичні норми, встановлені громадськими об'єднаннями, трудовими колективами, населенням (народом або територіальною громадою);

5) за ступенем визначеності змісту — абсолютно визначені; відносно визначені (альтернативні, ситуаційні, норми з оціночними поняттями та ін.);

6) за дією в часі — постійні (норми невизначеної в часі дії); тимчасові (норми визначеної в часі дії);

7) за дією на коло суб'єктів — загальні (діють на всіх однойменних суб'єктів, наприклад, на всіх громадян); спеціальні (діють на певну групу однойменних суб'єктів, наприклад, тільки на студентів); виняткові (у передбачених законом випадках вилучають, усувають дію норм щодо певних суб'єктів).

8) за сферою територіальної дії — загальні (загальнодержавні ); місцеві (локальні);

9) за роллю, призначенням у правотворчості — первинні; похідні (доповнюючі, конкретизуючі);

10) за функціями у правовому регулюванні — матеріальні (лише називають, позначають права, обов'язки або заборони); процесуальні (встановлюють порядок, процедуру, «регламент» здійснення прав або виконання обов'язків, встановлених у матеріальних нормах);

Специфічні регулятивні особливості юридичної норми, які виявляються, зокрема, за допомогою наведеної класифікації, конче мусять братись до уваги всіма, хто застосовує або реалізовує ту чи іншу норму права. Отже, засвоєння теоретичних положень про юридичну норму, викладених у даному питанні теми, виступає неодмінним чинником формування практичних вмінь впровадження її в життя.

38. Поняття та ознаки правотворчості. Співвідношення правотворення і правотворчості.

Правові (юридичні) норми, система яких утворює об'єктивне юридичне право як особливе соціальне явище, виникають внаслідок свідомої цілеспрямованої діяльності державних органів (а іноді й деяких інших суб'єктів). Цю діяльність відображають

поняттям правотворчості.

Правотворчість — це діяльність компетентних державних органів, уповноважених державою громадських об'єднань, трудових колективів або (у передбачених законом випадках) всього народу чи його територіальних спільностей із встановлення, зміни чи скасування юридичних норм.

Соціальне призначення правотворчості - встановлювати стандарти, еталони, взірці поведінки учасників суспільної життєдіяльності, тобто моделювати суспільні відносини, які, з позицій держави, є припустимі, бажані або необхідні (обов'язкові чи заборонені).

Йдеться, ще раз підкреслимо, не про «дарування» громадянам (чи іншим суб'єктам) певних можливостей, благ і, отже, не про творення прав людини, які є «природженими» і мусять бути невідчужуваними. Мається на увазі формування саме об'єктивного юридичного права («юридична правотворчість») у схарактеризованому вище значенні

цього поняття.

Споконвічне право формується історично, незалежно від діяльності законодавця. Початкова стадія в процесі правоутворення — виникнення об'єктивно обумовленої потреби в юридичному регулюванні суспільних відносин. Ця потреба в кінцевому рахунку обумовлена економічним базисом, але найближчими факторами, її живильними, є соціально-політичні, класові й інші суспільні інтереси. На завершальній стадії правоутворення здобуває велике значення спеціальна цілеспрямована діяльність компетентних органів по вираженню суспільної потреби і відповідних інтересів у загальнообов'язкових правилах поведінки. Ця діяльність, що конституює правоутворення у формально визначені розпорядження загального характеру, і є правовою нормотворчістю. Розрізняються три способи нормотворчості:

1) безпосередня правоустановча діяльність державних органів;

2) санкціонування державними органами норм, що склалися незалежно від них у виді звичаю (ділового звичаю) чи вироблені недержавними організаціями (наприклад, кооперативами, громадськими організаціями);

3) безпосередня правотворчість народу, проведена у формі всенародного голосування (референдуму).

В усіх трьох випадках нормотворчість відрізняється і своїми цілями, і тими принципами, на яких воно ґрунтується. Загальними принципами нормотворчості є: науковість, демократизм, законність, інтернаціоналізм.

Правотворчість може виражатися у вигляді прийняття одиничного акта, що містить окремі юридичні норми, і у виді систематизованого (кодифікаційного) акта, що містить визначені сукупності, групи норм. Найрозвинутішим видом є кодифікаційна нормотворчість. З її допомогою закладаються основи законодавчої системи вцілому і по галузях права, а потім здійснюється подальший розвиток законодавства. За допомогою одиничних актів правотворчості вносяться доповнення і зміни в кодифіковане законодавство. У ході поточної правотворчості усуваються протиріччя і прогалини в законодавстві.

39. Принципи правотворчості.

У перехідній державі соціально-демократичної орієнтації в процесі правотворчості мають бути вироблені такі юридичні норми, які максимально відповідали б вищенаведеним загальнолюдським принципам права. Для цього сама правотворча діяльність повинна підпорядковуватися певним керівним засадам, принципам.

Принципи правотворчості:

- гуманізм: юридичні норми мають закріплювати й охороняти соціальні умови, еобхідні для дійснення та захисту основних прав людини, прав народу (нації), усього людства;

- демократизм: норми права повинні виражати волю більшості населення, враховувати інтереси різних соціальних груп; до участі у правотворчості залучаються найширші верстви населення, різноманітні об'єднання громадян;

- збереження національної самобутності та інтернаціоналізм: в юридичних нормах мають бути виражені і враховані специфічні інтереси кожної нації, народності та етнічної групи, що проживають на території даної держави; у правотворчій діяльності повинні брати участь представники всіх націй, народностей і національних груп — для максимального забезпечення прав кожного народу (нації);

- науковість: юридичні норми повинні відповідати досягнутому рівню розвитку суспільства, реальним соціальним умовам, закономірностям суспільного життя; при їх розробці слід використовувати новітні висновки відповідних наук;

- законність: юридичні норми повинні встановлювати тільки компетентні органи в межах їх повноважень, з дотриманням визначеної процедури, а головне — відповідно до змісту конституції та інших законів держави;

- техніко-юридична досконалість: при розробці та встановленні юридичних норм слід застосовувати оптимальні, рекомендовані юридичною наукою і випробувані практикою засоби правотворчої техніки.

40. Види правотворчості.

Види правотворчості:

1) за суб'єктами - правотворчість державних органів, правотворчість громадських об'єднань (які уповноважені державою на встановлення правових норм), правотворчість трудових колективів, правотворчість народу (дорослого населення країни) або територіальної спільності - референдум;

2) за способом формування юридичних норм - встановлення юридичних норм, санкціонування (схвалення і загальнообов'язкове забезпечення неюридичних правил поведінки, що існували раніше).

41. Поняття та стадії правотворчого процесу.

Зміст нормотворчості складається з послідовно здійснюваних організаційних дій, що утворять у своїй сукупності те, що називають правотворчим процесом. Це технологія створення нормативних актів і доведення їхніх розпоряджень до адресатів. Сам правотворчий процес у силу його суспільно-політичного значення регулюється конституційними й іншими юридичними нормами.

Правотворчий процес складається з ряду стадій.

1. Стадія законодавчої (нормотворчої) ініціативи. Мова йде про первинну офіційну дію компетентного суб'єкта, що складається у внесенні в правотворчий орган пропозиції про видання нормативного акта, чи підготовленого проекту акта.

Коло суб'єктів, що володіють правом законодавчої ініціативи, строго окреслений у законодавстві, тому що законодавча ініціатива, на відміну від будь-якого іншого звертання в правотворчий орган із законопроектом, припускає юридичний обов'язок компетентного органа розглянути проект, що надійшов.

2. Рішення компетентного органа про необхідність видання акта, розробка його проекту, включення в план законопроектних робіт і т. п.

3. Розробка проекту нормативного акта і його попереднє обговорення. Процедури того й іншого розрізняються в залежності від важливості проекту, від того, кому доручена його розробка, а також від характеру майбутнього нормативного акта (загальнодержавний акт чи відомчий). Найбільш важливі проекти виносяться на всенародне обговорення. У підготовці інших беруть участь консультативні групи вчених і фахівців.

4. Розгляд проекту нормативного акта в тому органі, що уповноважений його прийняти.

5. Прийняття нормативного акта.

6. Доведення змісту прийнятого акта до його адресатів.

При виробленні правових норм, виданні нормативних актів і наступної їхньої систематизації використовується ряд правил для забезпечення досконалості законодавства. Сукупність усіх цих правил, засобів і прийомів утворить законодавчу техніку. Якщо до названих правил додати правила, засоби і прийоми формулювання одержимо юридичну техніку. Деякі її вимоги є загальними як для нормативних, так і для індивідуальних актів. Наприклад, вимоги культурності (загальної і юридичної) акта: доцільність, законність, грамотність, правильна форма, раціональна структура, наявність зовнішніх атрибутів і т. п.

Из за большого объема этот материал размещен на нескольких страницах:
1 2 3 4 5 6 7 8