4) Карність означає, що в діючому законодавстві передбачені склад правопорушень і встановлена міра юридичної відповідальності. В зв'язку з цим всі правопорушення і відповідальність юридичне закріплені в законодавстві. Питання про відповідальність за порушення природних прав людини, які юридичне не закріплені в законодавстві, повинні вирішуватись на підставі міжнародно-правових актів, які ратифіковані Україною, або підставі застосування права по аналогії права і закону.
5) В окремих видах правопорушень, особливо злочинах, необхідно встановити причинний зв'язок між протиправними діями і наслідками. Якщо такого причинного зв'язку не буде, то і не можна звинувачувати особу в конкретному злочині.
73. Види правопорушень.
Види правопорушень (за ступенем суспільної або особистісної шкідливості):
- проступки (шкідливі правопорушення);
- злочини (небезпечні правопорушення).
Злочин — вчинене винно суспільна небезпечне діяння (дія або бездіяльність), заборонене кримінальним законом під загрозою покарання.
Види проступків:
конституційне правопорушення — завдає шкоди державному ладу, його об'єктом виступають закріплені Конституцією порядок організації та діяльності органів державної влади, форма правління та устрій держави. Отже, об'єктом такого проступку можуть стати форма або апарат держави, а також конституційні права людини;
цивільне правопорушення — завдає шкоди майновим і пов'язаним з ними особистим немайновим інтересам суб'єкта. Об'єкт цього правопорушення — майнові або пов'язані з ними немайнові цінності;
адміністративне правопорушення — протиправна, винна дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський або державний порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність;
дисциплінарне правопорушення — це правопорушення, яке завдає шкоди внутрішньому трудовому розпорядку підприємств, установ та організацій.
В юридичній науці обговорюється питання про можливість виокремлення екологічних, сімейних, процесуальних та деяких інших правопорушень.
74. Юридична відповідальність та її види.
Юридичну відповідальність слід відрізняти від "позитивної відповідальності”, яку розуміють як почуття відповідальності за свою поведінку, діяльність, як почуття обов'язку. “Позитивна відповідальність” існує у трьох формах часу: в майбутньому, в сучасному і минулому, хоча в більшості випадків вона направлена на перспективу. Юридичну відповідальність розглядають тільки в ретроспективі, як негативну відповідальність за минулі правопорушення, тому що притягнення до відповідальності за майбутні правопорушення — абсурд і безглуздя.
Юридична відповідальність — це міра покарання правопорушника шляхом позбавлення його певних соціальних благ чи цінностей (матеріальних, духовних чи особистісних), які йому належали до факту правопорушення, від імені держави (суспільства) на підставі закону (або іншого нормативного акта), з метою попередження правопорушення і відновлення (чи відшкодування) втрачених суб'єктивних прав на матеріальні і духовні цінності.
Юридична відповідальність — це міра покарання, яка носить, як правило, публічний характер. Вона здійснюється або може здійснюватись від імені держави шляхом державного примусу. В окремих випадках відшкодування збитків може відбуватись добровільно без державного втручання. Юридична відповідальність повинна бути передбачена, як правило, в законодавстві, особливо в кримінальному і адміністративному. Всі види відповідальності служать попередженню нових правопорушень.
Юридична відповідальність характеризується рядом ознак
- зв’язок із державним примусом у формі каральних та правовідновлюючих заходів
- застосування лише за вчинені правопорушення
- передбачає обов’язок особи зазнавати негативних наслідків
- сувора правова регламентація
- здійснюється компетентним органом у встановленому процесуально-процедурному порядку.
Різні види відповідальності мають свою особливість або специфіку, різну мету і цілі, тому деталізація цього питання відноситься до різних галузей права.
Юридична відповідальність здійснюється на засадах законності, обґрунтованості, невідворотності, індивідуалізації і справедливості. В ст.66 Конституції закріплено, що кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.
Юридичну відповідальність поділяють на такі основні види:
1) конституційна; 2) кримінальна; 3) адміністративна; 4) дисциплінарна; 5) цивільно-правова; 6) матеріальна (в зв'язку із завданням шкоди в процесі виконання трудових обов'язків). По суті, це різновид цивільно-правової відповідальності, яка має свої особливості.
Дискутується питання про можливість виділення і інших видів юридичної відповідальності: екологічної, процесуальної, сімейної, фінансової. Справа в тому, що види правопорушень можна класифікувати по галузях права, але не можна так класифікувати юридичну відповідальність.
75. Принципи та функції юридичної відповідальності.
Функції юридичної відповідальності:
- правоохоронна захист правопорядку від можливих або вчинених (зокрема, триваючих) правопорушень;
- виховна — спеціальна превенція (тобто виправлення правосвідомості правопорушника з тим, щоб він більше не чинив правопорушень); загальна превенція (тобто вплив на правосвідомість усіх інших схильних до правопорушень осіб, щоб утримати їх від таких вчинків).
Принципи юридичної відповідальності є різновидом міжгалузевих принципів права (правового регулювання), а тому, як і інші такого роду принципи, вони підпорядковані, субординовані загальним типологічним принципам права.
У праві соціально-демократичної орієнтації юридична відповідальність має наставати, згідно законодавства, тільки за:
- фізичне діяння (а не за думки, світогляд, соціальні особистісні властивості);
- юридична заборонене діяння;
- винне діяння (проте можливі окремі винятки);
- власні дії правопорушника.
Юридична відповідальність застосовується на засадах:
- законності (щодо її підстав, процедури і змісту);
- обґрунтованості (щодо висновків про факт та про суб'єкта правопорушення, а також про інші юридичне значущі факти, пов'язані з цими обставинами);
- доцільності (щодо здійснення цілей юридичної відповідальності);
- невідворотності (жодне правопорушення не повинно залишатися без відповідного реагування компетентних органів);
- справедливості або індивідуалізації (щодо відповідності обраного в межах закону заходу відповідальності негативній соціальній характеристиці конкретного правопорушника).
76. Підстави притягнення та звільнення від юридичної відповідальності.
Під підставами юридичної відповідальності розуміють сукупність обставин, наявність яких призводить до настання юридичної відповідальності. За відсутності цих обставин юридична відповідальність не настає.
Підстави притягнення до юридичної відповідальності – сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність можливою.
Фактичною підставою притягнення до юридичної відповідальності є наявність у діях особи складу правопорушення.
Правопорушення не призводить автоматично до здійснення відповідальності, а лише служить підставою для притягнення до неї. Підстави настання юридичної відповідальності – сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність реальною:
1. Факт вчинення правопорушення – фактична підстава.
2. Наявність норми права, що забороняє протиправну поведінку і встановлює відповідні санкції – нормативна підстава.
3. Відсутність підстав для звільнення від відповідальності. Можливість звільнення від відповідальності зафіксована нормами права. У законах наводиться перелік обставин, що виключають відповідальність (стан НО, КН).
4. Наявність правозастосовного акта – рішення компетентного органу, на основі якого особа притягується до юридичної відповідальності, визначаються її вид і засіб (наказ адміністрації, вирок суду тощо) – процесуальна справа.
Існують підстави, за яких особа, яка вчинила правопорушення, звільняється від юридичної відповідальності:
1. Необхідна оборона – протиправне нанесення шкоди іншій особі заради припинення правопорушення, вчиненого цією особою. При цьому не повинні бути перевищені межі НО.
2. Крайня необхідність – заподіяння меншої шкоди заради запобігання заподіянню більшої шкоди.
3. Реалізація службового обов’язку.
4. Виконання законного наказу.
77. Поняття, сутність та принципи законності.
Термін “законність” з'явився в період буржуазних революцій і зводився до вимоги підпорядкування громадян, адміністрації, посадових осіб і суду приписам закону і заборони виходити за його межі. Зокрема, в Декларації прав людини і громадянина 1789 р. (Франція) в ст.5 записано, що все те, що не заборонено законом, дозволено, і ніхто не може бути примушений до дій, які не передбачені законом.
У нас в одних випадках “законність” розглядали як метод управління державою і суспільством по точному і неухильному виконанню і дотриманню законів і інших підзаконних актів. В другому випадку розглядали як режим діяльності всіх державних органів, громадських об'єднань і громадян по точному і неухильному дотриманню законодавства. В зв'язку з цим часто траплялось, що чим точніше виконувались закони, тим більше здійснювалось беззаконня. В третіх випадках законність ототожнювали з правопорядком.
В зв'язку із цим потрібно сказати, що законність починається із досконалості самих законів.
Законність — це особливий режим або процес діяльності держави і всіх інших суб'єктів суспільних відносин, суть якого зводиться до трьох основних вимог:
1) наявність добре продуманої системи демократичних правових законів і підзаконних нормативних актів;
2) точне і повне закріплення правового статусу (прав і обов'язків) всіх учасників суспільних відносин, особливо державних органів і посадових осіб;
3) точне і неухильне дотримання законів і інших нормативно-правових актів всіма посадовими особами і громадянами.
Такий підхід відповідає вимогам ст.8 Конституції України, де проголошується, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, на якому ґрунтується ця Конституція. Конституція має найвищу юридичну силу. Норми Конституції є нормами прямої дії. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Громадяни здійснюють свої права за принципом “дозволено все, що не заборонено законом”.
Державні органи, органи місцевого самоврядування, посадові особи здійснюють повноваження за принципом: “Дозволено лише те, що визначене законом”. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження в установлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (ст.6 Конституції).
Важливе значення для теорії і практики зміцнення законності має питання про розмежування принципів і вимог законності. Принципи законності — це основні ідеї, початки, що виражають зміст законності, а вимоги — те, чого “вимагає” законність, тобто сформульовані в загальному виді правові розпорядження, дотримання, виконання яких робить явище (поводження, акт і т. п.) законним.
При такому підході можна виділити чотири принципи законності: верховенство закону, єдність, доцільність і реальність законності.
Верховенство закону звичайно трактується як верховенство закону в системі нормативних актів.
Під єдністю (загальністю) законності розуміється єдина спрямованість правотворчості і правореалізації в територіальному і суб'єктному плані, тобто на всій території дії відповідного нормативного акта, стосовно до діяльності всіх суб'єктів суспільних відносин.
Доцільність законності означає необхідність вибору строго в рамках закону оптимальних, що відповідають цілям і задачам суспільства варіантів здійснення правотворчої і правореалізуючої діяльності (поводження), неприпустимість протиставлення законності і доцільності. І, нарешті, реальність законності — це досягнення фактичного виконання правових розпоряджень у всіх видах діяльності і невідворотності відповідальності за будь-яке їхнє порушення.
78. Гарантії законності: поняття та класифікація.
Законність в суспільстві повинна бути гарантована не тільки державою, але й іншими суб'єктами суспільних відносин. Гарантії законності — це система різноманітних, у тому числі юридичних, засобів, за допомогою яких реалізуються права і обов’язки всіх суб'єктів суспільних відносин, охороняються і відновлюються порушені суб'єктивні права громадян, юридичних осіб і держави в цілому.
Всі гарантії можна поділити на загальносоціальні і юридичні. До загальносоціальних відносяться політичні, економічні, ідеологічні та інші. Юридичні гарантії — передбачена правовим законодавством система юридичних засобів, включаючи практичну діяльність державних органів, по реалізації, охороні і відновленню порушених суб'єктивних прав і обов'язків.
Юридичних гарантій є багато і їх можна класифікувати:
- за суб'єктами застосування гарантій: парламентські, президентські, судові, прокурорські, самоврядні (муніципальні), адміністративні (управлінські), контрольні, громадські (партійні);
- за видами правових норм, які забезпечують законність: конституційні, процесуальні, матеріальні (норми матеріального права).
- за характером юридичної діяльності: правотворчі, правозастосувальні, правореалізаційні, ідеологічні (правова пропаганда, правова просвіта, правовий всеобуч).
Можуть існувати й інші юридичні гарантії законності, зокрема міжнародно-правові.
79. Правопорядок як результат дотримання законності.
Правопорядок — це стан упорядкованості суспільних відносин, заснований на праві і законності. Це кінцевий результат реалізації правових вимог і розпоряджень, результат дотримання, виконання правових норм, тобто законності. Саме правопорядок являє собою ланцюг правового регулювання, саме для його досягнення видаються закони й інші нормативно-правові акти, здійснюється удосконалювання законодавства, приймаються заходи для зміцнення законності. Важливо мати на увазі наступні обставини:
— по-перше, не можна домогтися правопорядку іншими способами, крім удосконалення правового регулювання і забезпечення законності;
— по-друге, зміцнення законності закономірно і неминуче призводить до зміцнення правопорядку;
— конкретний зміст правопорядку залежить від змісту законності.
Роль правопорядку може бути розглянута з різних позицій, і насамперед з погляду інтересів держави й особистості. Для держави ця роль у першу чергу визначається в залежності від того місця, яке займає правопорядок у правовому регулюванні суспільних відносин. Керуючи суспільством, держава використовує різні методи і засоби: економічні, політичні. ідеологічні, організаційні й ін. Серед них особливе місце займає правове регулювання суспільних відносин. Цей метод полягає в тому, що держава видає (чи санкціонує) правові норми і забезпечує їхнє загальне дотримання і виконання, тобто законність, і тим самим домагається правопорядку.
Особливе місце цього методу зв'язано, по-перше, з тим, що правові норми регулюють всі найголовніші сторони життя суспільства: економіку, політичну діяльність, майнові відносини, питання родини і шлюбу і т. д. Отже, від дотримання і виконання відповідних норм залежить порядок і стабільність найважливіших сфер людської діяльності, саме існування суспільства. По-друге, інші методи державного посібника суспільством часто реалізуються через правове регулювання. Так, планування (метод організаційний) нерідко здійснюється за допомогою затвердження плану нормативним актом (наприклад, закон про бюджет); заробітна плата (метод економічний) установлюється через нормативне закріплення її розмірів, порядку нарахування і виплат і т. п.
З позицій особистості правопорядок виступає в першу чергу як засіб захисту її прав, свобод і законних інтересів. Він забезпечує охорону людини як від сваволі самої держави і його органів, так і від протиправних дій інших осіб. Від стану правопорядку залежать ступінь свободи особи, реальність її прав і свобод, рівень і реальність демократії. А оскільки в сучасних умовах інтереси особистості стають пріоритетними для держави, ця сторона правопорядку також є найважливішою метою державної діяльності.
Усе це визначає особливу роль правопорядку для суспільства в цілому: він виступає як основа, ядро порядку в суспільстві, як основні загальнолюдські цінності і, отже, істотні частини правової і загальної культури.
80. Поняття та види дисципліни.
Державна дисципліна – режим панування закону у взаєминах органів держави, посадових осіб, інших уповноважених суб’єктів, що ґрунтується на вимогах до кожного суб’єкта виконувати свої обов’язки, не перевищувати своїх повноважень, не зачіпати інтереси інших суб’єктів, виявляти ініціативу й відповідальність у дорученій справі.
Види дисципліни:
1. Державна – виконання державними службовцями вимог, пропонованих державою.
2. Трудова – обов’язкове дотримання учасниками трудового процесу встановленого розпорядку.
3. Військова – дотримання військовослужбовцями правил, установлених законами, військовими статутами, наказами.
4. Договірна – дотримання суб’єктами права договірних зобов’язань.
5. Фінансова – дотримання суб’єктами права бюджетних, податкових та інших фінансових приписів.
6. Технологічна – дотримання технологічних приписів у процесі виробничої діяльності.
81. Поняття, структура та види правосвідомості.
Пам'ятаючи про важливість матеріальних факторів у праві, ми повинні також звертати увагу на духовну сферу людини. Саме духовність складає той фундамент, на якому ґрунтується правопорядок. Повинно існувати поняття, в якому відбивається особливий вимір правової реальності у поведінці людини. Саме такою категорією є правосвідомість. Правосвідомість дозволяє особистості бути вільною в існуючих межах права і дає можливість вільно обирати варіант юридичне значущої поведінки.
Кожна людина має правосвідомість незалежно від того, знає вона про це чи ні. Не існує особистості без правосвідомості, може бути спотворена правосвідомість. Правосвідомість у будь-якому разі бере участь у житті особистості, навіть тоді, коли вона здійснює злочин чи інший протиправний вчинок. Тобто правосвідомість — це внутрішній регулятор юридично значущої поведінки, який може характеризуватися як позитивно, так і негативно, але у будь-якому разі залишається необхідною формою життєдіяльності суспільства та особистості.
Правосвідомість - одна з форм суспільної свідомості. Як і інші форми суспільної свідомості (моральна свідомість, релігійна свідомість, культурна свідомість), правосвідомість — специфічний спосіб духовного пізнання дійсності. Тобто правосвідомість - відносно самостійна форма людської свідомості (правові погляди можуть існувати відокремлено від економіки, політики, релігії тощо). Правосвідомість найбільш повно відображає ідеальну духовну сутність права як елемента культури.
Як форма або галузь свідомості правосвідомість відображає правову дійсність у формі юридичних знань та оціночних відношень до права та практики його застосування, що регулюють поведінку людей у юридичне значущих ситуаціях.
Таким чином, правосвідомість — сукупність уявлень та почуттів, що виражають ставлення осіб та їх об'єднань до діючого або бажаного права.
Правосвідомість складається з двох структурних елементів: правової психології та правової ідеології.
Правова психологія - емпіричний, побутовий рівень правової свідомості, що формується в результаті повсякденної людської практики як окремих осіб, так і соціальних груп. Змістом правової психології є почуття, емоції, переживання, настрої, стереотипи, звички, що виникають у людей у зв'язку з існуванням юридичних норм та практикою їх застосування. Тобто правова психологія - емоційно-вольова сфера ставлення до правових явищ. Радість або зіпсований настрій з приводу прийнятої правової норми, поведінки працівників правоохоронних органів, ставлення до порушення юридичних заборон - правові почуття, емоції, які у своїй сукупності створюють сферу правової психології. Психологічними настроями людей багато в чому обумовлюється ефективність правової системи суспільства. Неадекватність психологічного сприйняття законодавства призводить до суттєвих проблем у його використанні (неприйняття заборон, невикористання дозволів). Правова психологія — глибинна, прихована від сприйняття сфера суспільної свідомості, вивченню якої повинна приділятися значна увага теоретиків та практиків держави та права.
Окрім правової психології, структурним компонентом правосвідомості є правова ідеологія — сукупність юридичних ідей, теорій, поглядів, які узагальнено оцінюють правову дійсність. На відміну від правової психології, яка є стихійним, навіть інколи підсвідомим відчуттям права, правова ідеологія є цілеспрямованим, науковим, філософським осмисленням права як соціального інституту. Тобто вона є науковим виразом правових поглядів, принципів, вимог певних груп та прошарків суспільства.
У розробці правової ідеології беруть участь юристи, політологи, економісти, які враховують стан розвитку суспільства, його потреби, інтереси та волю більшості, меншості, інші значні фактори. Правова ідеологія переважає над правовою психологією за рівнем та характером пізнання права. Правова психологія фіксує ставлення, що виходить з повсякденного досвіду, а правова ідеологія виявляє сутність, соціальне призначення права, на основі чого формується правова та філософська доктрини. Прикладами правової ідеології є гегелівська філософія права, природно-правова теорія, позитивістська, нормативістська, марксистська концепції тощо. Правова ідеологія є виразником волі не лише окремих індивідів, а й класів, груп, прошарків. Усі політичні організації сучасного суспільства створюються на основі тієї чи іншої ідеології. У цьому разі правова ідеологія слугує програмою, за допомогою якої члени соціального об'єднання реалізують свої інтереси. Головним прикладом правової ідеології сучасного українського суспільства, виходячи з положень Конституції, є розбудова правової держави. Тобто доктрина правової держави є одночасно програмою діяльності політичних, економічних, соціальних сил нашого суспільства, задіяних до сфери державно-правового будівництва.
На основі специфіки двох елементів правосвідомості окремої особи формуються її правові установки. Правова установка — готовність особистості виявити активність у галузі пізнання й реалізації права. Вона є конкретною програмою поведінки в певних умовах, що формується з усіх правових (правомірних і протиправних) знань, оцінок, думок, настроїв, звичок, навичок, сподівань, ставлень до кого-небудь і до чого-небудь, що переходять в інтереси і прагнення.
Виникнення правової установки припускає:
- інформованість про норму права;
- розуміння її змісту;
- оцінку, тобто рівень схвалення норми права;
- ставлення до прав інших осіб;
- емоційне переживання з приводу функціонування норми права;
- готовність до дії.
Правова установка — суб'єктивний регулятор поведінки. Вона є тим елементом, який переводить правову свідомість у правову поведінку. Від неї залежить якісний стан поведінки (правова активність, звичайна правомірна поведінка, правопорушення тощо).
За суб'єктом (носієм правосвідомості) розрізняють такі види правосвідомості:
1) індивідуальна правосвідомість - сукупність правових поглядів, почуттів, настроїв і переконань конкретного індивіда;
2) групова - виражає ставлення до права, правових явищ, їхню оцінку з боку соціальних груп, формальних і неформальних колективів, відображає їхній спільний інтерес і потреби, співвідношення їх з інтересами всього суспільства;
3) суспільна - виражає ставлення до права всього суспільства, відображає його інтереси.
Суспільна й групова правосвідомість виявляються не інакше, як через індивідуальну правосвідомість, і в кожній людині вони проходять крізь призму особистих інтересів, рис характеру. Було б неточним говорити, що суспільна й групова свідомість - це сума міркувань про право кожного із членів соціальних груп, народу (суспільства).
Суспільна і групова правосвідомість виражає найбільш загальні, схожі оцінки права й правових явищ членами соціальних спільнот.
За глибиною відображення правової дійсності правосвідомість може бути:
1) повсякденною (непрофесійною) – являє собою життєві, часом поверхневі судження про право людини, що стикається із у повсякденній трудовій, сімейній, суспільній та іншій сферах життя. Вона формується, насамперед, як результат того юридичного виховання, яке одержує особа як член соціуму;
2) професійною - спеціалізовані правові знання, які по фесіонали-юристи використовують у роботі. Вона включає:
а) наукову (теоретичну) правосвідомість учених, викладачів вищих навчальних закладів;
б) практичну правосвідомість суддів, юрисконсультів, адвокатів, прокурорів тощо. Правосвідомість юриста у своїй основі має високий рівень правового мислення, зумовлений великою кількістю правових знань.
Правосвідомість - елемент правової системи, що перебуває в гли-бинніи єдності з її іншими елементами: системою права, системою законодавства, юридичною практикою, правовою культурою тощо.
83. Поняття, форми та методи правового виховання.
Цілком виправданою буде думка про формування правосвідомості в результаті впливу множинності політичних, економічних, соціальних чинників, але ми не можемо заперечувати можливість цілеспрямованого впливу на процес формування правосвідомості людей. Навпаки, правосвідомість, як і будь-який інший вид суспільної свідомості, потребує раціонального, поступового, систематичного формування, стимулювання. Система подібних заходів охоплюється поняттям «правове виховання».
Правове виховання - цілеспрямований вплив на свідомість та поведінку суб'єкта з метою отримання ним правових знань та навичок для формування активної правової позиції.
Правове виховання тісно пов'язане з усіма видами соціального виховання - морального, політичного, естетичного тощо.
Ознаки (риси) правового виховання:
1) засноване на нормах права;
2) спирається на можливість застосування примусового впливу держави шляхом притягнення правопорушників до юридичної відповідальності;
3) здійснюється за допомогою спеціальних правовиховних засобів;
4) здійснюється вихователями, які, як правило, мають юридичну освіту або спеціальну юридичну підготовку.
Сутністю правового виховання є формування правової установки на узгодження прагнень і очікувань особистості з інтересами й очікуваннями суспільства, тобто процес вироблення стійких правових ідей і принципів у правосвідомості вихованців, формування правової культури.
Зміст правового виховання — процес цілеспрямованого й систематичного впливу на правосвідомість особистості (групи) за допомогою сукупності (комплексу) спеціальних заходів, певних способів і механізмів.
Функції правового виховання:
1) передача вихованцям (індивідам, суспільним групам) певного обсягу правових знань, навичок, умінь;
2) формування правових ідей, почуттів, переконань у правосвідомості, вироблення правової установки на правомірну поведінку.
Не слід ототожнювати правове виховання і правове регулювання, хоча вони й взаємозалежні. Об'єктом правового регулювання є, головним чином, відносини - вольові акти поведінки особистості, а об'єктом правового виховання - її свідомість: думки, почуття. Це не означає, що правосвідомість особистості не перебуває під впливом правового регулювання і його механізму.
Правове виховання має свою систему, механізм, стадії.
Система правового виховання — сукупність основних частин (елементів) правовиховного процесу, що забезпечує його певний порядок й організацію.
Систему правового виховання складають такі елементи:
1) суб'єкти - державні органи, організації, спеціально уповноважені державою особи, які здійснюють правовиховну діяльність;
2) об'єкти — громадяни або суспільні групи;
3) сукупність правовиховних заходів.
Суб'єкт правового виховання може виконувати правовиховну функцію як основну (юридичні факультети державних університетів та ін.) або як одну з багатьох (прокуратура, адвокатура, МВС тощо).
Об'єкт правового виховання (громадяни) під час правовиховного процесу випробовує вплив двох факторів, від яких залежить ефективність правового виховання:
1) об'єктивний фактор - позитивні зовнішні умови, які сприяють правовиховній діяльності (демократизація суспільства, захист прав особистості, успіхи правотворчої діяльності, юридичної практики тощо), або негативні умови, які ускладнюють правовиховну діяльність (недосконалість законодавства, невідпрацьованість способів і методів правового виховання тощо);
2) суб'єктивний фактор — позитивний (правова вихованість, установка на правомірну поведінку) або негативний (правова установка на неправомірну поведінку, однією з підстав якої є правовий нігілізм) внутрішній стан особистості.
До способів правового виховання відносять: правову освіту; правову пропаганду; юридичну практику державних органів та інших організацій; правомірну поведінку громадян, їхню особисту участь у здійсненні (реалізації) і охороні правових норм; самовиховання.
Механізм правового виховання - порядок передачі правових ідей і установок, що знаходяться в суспільній правосвідомості, у свідомість тих, хто потребує такого виховання (особистості, суспільної групи).
Суспільна правосвідомість і правосвідомість вихованців - це внутрішня, духовна частина механізму правового виховання, а система норм права, способи і засоби правового виховання - його зовнішня, інструментальна частина.
Правова вихованість — внутрішній духовно-правовий стан, в якому перебуває особистість у момент ухвалення рішення про те, як поводитися у тих або інших обставинах. Це стан правосвідомості особистості, рівень її правової культури, готовність до правомірної або протиправної поведінки. Рівень правової вихованості - це не тільки знання права й розуміння необхідності виконувати правові приписання. Він визначається ступенем ставлення до права й правового закону як до цінностей, що перебувають у демократичному суспільстві поза конкуренцією.
Однією із цілей правового виховання є подолання правового нігілізму - антипода правової культури.
Правовий нігілізм - деформований стан правосвідомості особистості, суспільства, групи, що характеризується усвідомленим ігноруванням вимог закону, цінності права, зневажливим ставленням до правових принципів і традицій, що виключає, однак, злочинний намір.
Ігнорування закону зі злочинною метою - самостійна форма деформації правосвідомості. Разом з тим правовий нігілізм породжує правопорушення, у тому числі злочини.
Явище правового нігілізму (неприйняття законів, негативне відношення до права) - найпоширеніша і укорінена форма деформації правосвідомості населення в державах із авторитарним і тоталітарним режимами. Причинами прояву правового нігілізму в Україні можна вважати невпорядкованість законодавства, його нестабільність і суперечливість, низький рівень правової культури, слабкість механізму приведення в дію прийнятих законів.
84. Поняття співвідношення правового впливу та правового регулювання.
Одна з головних функцій права - регулятивна. Право є найбільш потужним регулятором суспільних відносин у більшості країн сучасного світу. Завдання будь-якого законодавця - зробити так, аби регулятивний вплив права був ефективним і досягав поставленої мети. Така ефективність досягається двома шляхами. Перший - удосконалення системи законодавства шляхом прийняття нових норм. Другий - підвищення ефективності дії вже існуючих правових норм. Усе це обумовлює необхідність вивчення категорій правового впливу та правового регулювання. Весь інструментарій, за допомогою якого право врегульовує суспільні відносини, називають правовими засобами. До правових засобів відносять норми права, правозастосовні акти, договори, юридичні факти, суб'єктивні права, юридичні обов'язки, заборони, пільги, заохочення, покарання тощо. Окрім того, для досягнення бажаного суспільного результату право використовує широкий арсенал неюридичних засобів, а саме: політичних, економічних, культурних, інформаційних, виховних тощо. Для того аби зрозуміти, яким чином використовуються ті чи інші засоби досягнення правового результату, потрібно з'ясувати співвідношення понять «правовий вплив» та «правове регулювання». В юридичній літературі справедливо звертають увагу на нерівнозначність цих понять. Термін «регулювання» (лат. regulo - правило) означає приведення чогось у відповідність, упорядкування. Термін «вплив» - досягнення певного результату за допомогою системи дій. Поняття вплив за своїм значенням є ширшим, ніж поняття регулювання. Юридичне поняття «правовий вплив» включає в себе як регулювання за допомогою правової норми, так і використання інших правових засобів. Якщо правове регулювання у будь-якому разі пов'язане із встановленням прав та обов'язків суб'єктів, приписами про необхідну та дозволену поведінку, то правовий вплив - не завжди. Правове регулювання реалізовує правові норми через правовідносини, правовий вплив - не обов'язково. У цьому розумінні правове регулювання - лише одна із форм впливу права на суспільні відносини. Тобто правове регулювання - це вплив права на суспільні відносини за допомогою спеціальних юридичних засобів, переважно норм права.
Правовий вплив - вплив права на суспільні відносини як за допомогою правових (норми права, акти правозастосування, правовідносини тощо), так і неправових (виховних, інформаційних, культурних) засобів.
Отже, право здійснює вплив не лише юридичного, а й виховного, інформаційного характеру. А правове регулювання передбачає лише одну спеціально-юридичну форму впливу права на суспільні відносини
Окрім спеціально-юридичної форми, у межах правового впливу виділяють:
- інформаційно-психологічну - вплив правової інформації на мотиви діяльності суб'єктів;
- виховну - ідеологічний вплив на внутрішній світ суб'єкта, формування у свідомості людей ціннісних уявлень, правове виховання особистості;
- соціальну - взаємозв'язок правових та інших соціальних (політичних, економічних, моральних) факторів, що беруть участь у житті права на усіх етапах його функціонування.
Розглядаючи питання правового впливу та регулювання, слід враховувати, що усі форми правового впливу є взаємопов'язаними, а правове регулювання є головною, але не єдиною формою правового впливу.
85. Стадії процесу правового регулювання.
Стадії процесу правового регулювання
Обов'язкові:
1) моделювання (регламентування) суспільних відносин — шляхом загального програмування юридичних прав та обов'язків їх учасників;
2) виникнення суб'єктивних юридичних прав та обов'язків (правовідносин) у суб'єктів права;
3) реалізація суб'єктивних юридичних прав та обов'язків.
Факультативні:
а) офіційне тлумачення правової норми;
б) застосування правової норми.
86. Типи та межі правового регулювання.
Тип правового регулювання - це спосіб сполучення загальних юридичних дозволів та загальних юридичних заборон щодо суб'єктів, відносини між якими регулюються правовими нормами.
Види типів правового регулювання:
- загальнодозволенний: «дозволено все, що прямо не заборонено законом»;
- спеціальнодозволенний: «дозволено лише те, про що прямо зазначено в законі».
Сфери та межі правового регулювання
Сфера правового регулювання — це той соціальний простір, на який поширюється правове регулювання.
Види сфер і меж правового регулювання:
1) сфера можливого (потенційного) правового регулювання — ділянка суспільних відносин, яка в принципі може бути врегульована правом; її межі зумовлюються певними властивостями суспільних відносин, суб'єктів права, а також самих юридичних норм;
2) сфера необхідного правового регулювання — ділянка соціального простору, де потрібен вплив права як прояв дії соціальних закономірностей, потреб суспільства і держави, її межі зумовлюються загальносоціальними потребами та інтересами керівної частини суспільства, які відображає держава;
3) сфера законодавчого (легального) регулювання - ділянка соціального простору, фактично регламентована правовими нормами; межами даної сфери виступають основні принципи відповідної правової системи;
4) сфера правореалізуючого (зокрема правозастосовного) регулювання — ділянка суспільного життя, в котрій фактично здійснюються правові норми; межі її визначаються чинним законодавством.
87. Механізм правового регулювання: поняття та структурні елементи.
Механізм правового регулювання — це система всіх державно-правових (юридичних) засобів, за допомогою яких держава здійснює владний вплив на суспільні відносини.
Він не збігається повністю з правовою системою суспільства, є дещо «вужчим» від неї. Адже до останньої так чи інакше входять і такі явища, в яких ні держава, ані суспільство не зацікавлені (зокрема, правопорушення). Дія механізму правового регулювання супроводжується, переплітається, пов'язується із впливом інших соціальних явищ, які в цілому можна відобразити поняттям загальносоціального механізму правового регулювання.
Елементи механізму правового регулювання:
Обов'язкові на відповідних стадіях регулювання:
- норми права (моделюють, регламентують суспільні відносини);
- нормативно-правові акти («організовують» зміст правових норм, виражають їх зовні, забезпе - чують набуття ними чинності);
- юридичні факти (породжують, змінюють або припиняють суб'єктивні юридичні права і обов'язки персоніфікованих суб'єктів);
- правовідносини (конкретизують взаємні юридичні права та обов'язки персоніфікованих суб'єктів);
- акти тлумачення (з'ясування) змісту правових норм; акти реалізації суб'єктивних юридичних
прав і обов'язків.
Обов'язкові протягом усього регулювання:
- правосвідомість (ідеологічно, духовно забезпечує процес правового регулювання);
- законність (гарантує реальність здійснення регулятивного процесу).
Факультативні:
• інтерпретаційно-правові акти (забезпечують однакове розуміння змісту правових норм);
• акти застосування правових норм (забезпечують владну організацію правовідносин між правореалізаторами).
Характеристика механізму правового регулювання дозволяє з'ясувати, якою мірою юридично забезпечено здійсненність, ефективність того чи іншого закону, адже без повноцінного механізму реалізації він «повисає у повітрі», перетворюється на пустопорожню обіцянку, декларацію, гасло. Маючи уявлення про належний «набір» елементів такого механізму, можна встановити, яка його ланка відсутня або не спрацьовує через ті або інші вади і, отже, вимагає певного «ремонту». Зазначені засоби правового регулювання, система яких утворює його механізм, є, так би мовити, юридичними інструментами, що їх використовує держава (через свої органи), а також інші учасники суспільного життя — суб'єкти права — для досягнення тих чи інших цілей. Досконале володіння такими інструментами - неодмінна умова належного професіоналізму юриста.
88. Поняття, ознаки, місце і значення правової системи в правовому житті суспільства.
Правова система – це сукупність внутрішньо узгоджених, взаємопов’язаних, соціально однорідних юридичних засобів, за допомогою яких держава здійснює необхідний нормативний вплив на суспільні відносини, закріплюючи, реггулюючи і охороняючи.
Вона:базується на праві;
- формується у зв’язку з правом;
- має вторинний характер щодо базисних відносин;
- існує у вигляді складного комплексного утворення.
Головна цінність поняття правової системи полягає у можливості аналітичного комплексного вивченя правовоїсфери життя суспільства.
Розуміючи роль правової системи у суспільстві, ми повинні розуміти, що глибоке та всебічне вивчення національної правової системи можливе лише за умов її порівняння з іншими правовими системами.
89. Структура та функції правової сиситеми.
Як і політика (політична система суспільства) та держава (система державного апарату, інших державних організацій), своєрідні соціальні системи теж утворюють різноманітні юридичні явища. Розрізняються, зокрема, правова система і система
права, кожна з яких має своєрідну структуру.
Правова (юридична) система — це система всіх юридичних явищ, які існують у певній державі або у групі однотипних держав.
До складу такої системи входять наступні елементи:
різноманітні правові акти (юридичні норми з їх зовнішніми джерелами, об'єктивовані акти тлумачення і застосування цих норм), діяльність відповідних суб'єктів із створення цих актів;- різноманітні види і прояви правосвідомості;
- стан законності та його деформації (акти правомірної, а також неправомірної поведінки).
У конкретних правових системах, що складались за певних історичних умов, під впливом тих або інших соціальних факторів якийсь із зазначених елементів набував домінуючого, стрижневого значення. І це накладало відбиток на все юридичне «обличчя» такої системи. Тому залежно від того, який саме елемент є визначальним у правових системах, що існували раніше та існують зараз, їх звичайно розподіляють на такі різновиди (або, як іноді висловлюються правові сім'ї):
- нормативно-актна системи (її історично усталена назва — «романо-германська», або «європейсько-континентальна»);
- судово-прецедентна системи (її традиційна назва — «англосаксонська», або система «загального права»',
- ідеологічно-релігійна система;
- традиційно-общинна система.
Кожній з цих правових систем притаманні такі особливості.
90. Загальна характеристика правових систем сучасності.
Правова система – це сукупність внутрішньо узгоджених, взаємопов’язаних, соціально однорідних юридичних засобів, за допомогою яких держава здійснює необхідний нормативний вплив на суспільні відносини, закріплюючи, регулюючи, охороняючи, захищаючи їх від правопорушень.
Серед багатьох сучасних правових систем країн можна виділити їх сукупності за найбільш характерними рисами, що властиві певній правовій сім’ї.
Правова сім’я – досить широка сукупність національних правових систем у межах одного типу права, що об’єднані спільністю історичного формування, структури джерел, провідних галузей та правових інститутів, юридичної культури та мислення, а також практикою правозастосування.
Основні види правових сімей:
· романо-германська правова сім’я;
· англосаксонська правова сім’я;
· соціалістична правова сім’я;
· релігійні правові сім’ї;
· сім’ї традиційного та звичаєвого права.
При характеристиці кожної з правових сімей необхідно звернути увагу на основні джерела права, які притаманні тій чи іншій правовій сім’ї.
Романо-германська правова сім’я:
- домінування серед форм (джерел) об'єктивного юридичного права нормативно-правових актів (які значною мірою сформувалисьна основі рецензії основ стародавнього римського цивільного права);
— підпорядкованість нормативно-правових актів за їх юридичною силою (ієрархічна структура правової системи);
— кодифікованість значної частини нормативно-правових актів;
— більш-менш чіткий поділ цієї системи на право приватне, що регулює відносини (насамперед майнові та особистісні), рівноправними учасниками яких є люди та їхні об'єднання, різноманітні організації (цивільне, сімейне, підприємницьке, торгове й деякі інші галузі права); та право публічне, котре регулює відносини, учасником яких є, хоча без одного боку, орган держави як носій владних повноважень (конституційне, адміністративне, фінансове, кримінальне та деякі інші галузі права);
- визнання нормативно-правового акта вирішальним критерієм для офіційної, тобто державної, оцінки діянь як юридичне правових (законних) чи юридичне неправомірних (незаконних);
— допущення у деяких, щоправда досить рідкісних, випадках судового прецедента як форми юридичного права.
Всередині цієї правової системи виділяють підсистеми: «романську» (до якої належить законодавство Італії, Франції, Бельгії, Голландії, Іспанії, Португалії, значною мірою України, Росії, Білорусі) та «германську» (законодавство ФРН, Австрії, Швейцарії та ін.).
Певним різновидом зазначеної правової системи вважають також право скандинавських країн, особливістю якого є певна гармонізація та уніфікація
нормативно-правових актів, що діють у них, а також помітна роль судово-прецедентної практики. Правова система, що розглядається, домінує і в ряді країн Латинської Америки (Венесуела, Мексика, Аргентина, Бразилія та ін.), хоча й там існує певна специфіка, зумовлена, зокрема, впливом на них Конституції США.
Англосаксонська правова сім’я:
- провідною формою юридичного права є судовий прецедент;
- функціонування нормативно-правових актів, які завжди входять до складу цієї системи, може коригуватись судовою практикою їх застосування, їх судовим тлумаченням;
- внаслідок цього забезпечується більша гнучкість, пристосовуваність юридичних норм, які, щоправда, стають здебільшого казуїстичними, менш визначеними, а в деяких випадках — навіть суперечливими;
— принципова некодифікованість норм цієї правової системи, що ускладнює їх вивчення, реалізацію та застосування (проте ця складність нині додається завдяки використання комп'ютерної техніки).
Всередині цієї системи розрізняють групу англійського права (Англія, Північна Ірландія, Канада, Австралія, Нова Зеландія та ще декілька десятків країн - членів Британської Співдружності Націй) і право США. Особливість останнього полягає, по-перше, у відносно більшій поширеності нормативно-правових актів (зокрема, кодексів, яких не знає англійське право,— цивільного, цивільно-процесуального, кримінального, кримінально-процесуального та ін.); по-друге, в його федеративній структурі; і, по-третє, у дещо меншій зв'язаності вищих судових органів навіть власними прецедентами.
У певному сенсі можна констатувати: якщо на європейському континенті (за романо-германської системи) юристи цікавляться насамперед тим, яким чином закон регламентує певну ситуацію, «матеріальні» права й обов'язки її учасників, то в Англії, Канаді, США — тим, за якою саме процедурою, за яким процесом ситуація має бути розглянута судом (чи іншим органом), аби дійти правильного рішення.
Так чи інакше, але нині майже третина населення світу живе у державах, де діє прецедентна правова система.
Ідеологічно-релігійна система:
- пануючим джерелом права проголошуються канонічні релігійні тексти (у мусульманському праві - Коран, Сунна та ін,, в індуському -- збірники Вед, у єврейському - Тора (Старий Заповіт), Талмуд);
- функціонування цих джерел, однак, опосередковується тлумаченням відповідних фрагментів, настанов, догматів, притч, легенд, оповідей із «Святих книг», яке здійснюється окремими, «довіреними» священнослужителями, теологами-юристами, авторитетними знавцями відповідної релігії; тому реальним джерелом (зовнішньою формою) юридичних приписів у розглядуваній правовій системі слід вважати релігійно-юридичну доктрину (правову ідеологію), «оздоблену» релігійними текстами;
- наявність декількох напрямків, відгалужень у рамках кожної юридично-релігійної системи (наприклад, в ісламському праві існує сім «шкіл»);
- невідгалуженість, інтегрованість нормативних та ненормативних (індивідуальних) юридичних приписів, що формулювались «мудрецями» та релігійними суддями, звідси - - казуїстичність цих правових систем;
- невідокремленість юридичних нормативів від моральних, побутових, внутрішньосімейних та інших (як прояв синкретичності релігійної системи).
Найбільше поширення правова система, що розглядається, зберігає у тих країнах, де більша чи значна частина населення сповідує іслам (таких країн нараховується нині понад 50, хоча не в усіх із них держава офіційно визнає мусульманське право).
Традиційно-общинна система:
— домінуючою формою права є правовий звичай, тобто традиційно-племінне, традиційно-общинне «законодавство», так чи інакше санкціоноване державою;
- юридичні норми у цій системі регулюють відносини не стільки між індивідами, скільки між групами (сім'ями, родами та ін.), зокрема, передбачають можливість колективної відповідальності;
- питома вага цього права у різних країнах Африки, де воно ще й сьогодні зустрічається, неоднакова, оскільки в них функціонують і «взірці» колишнього колоніального права метрополій, і сучасні юридичні акти новоутворених самостійних держав.
На завершення цього стислого огляду юридичної світової панорами слід підкреслити: хоча такий поділ об'єктивного юридичного права має дуже істотну пізнавальну і практичну цінність, він, однак, ґрунтується лише на формальних, «зовнішньоджерельних» показниках. А ці показники неспроможні дати відповідь на питання, волю якої частини населення даної країни (або групи країн) відображає юридичне право, що втілене відповідною державою (або групою держав) у тих чи інших
його зовнішніх формах. Отже, вельми важлива суто юридична типологія права, здійснювана за схарактеризованими вище правовими системами («правовими сім'ями»), не розкриває його соціальної сутності. Це завдання виконує лише соціально-змістовна, «матеріальна» типологія правових систем.
|
Из за большого объема этот материал размещен на нескольких страницах:
1 2 3 4 5 6 7 8 |
