Теорія держави та права як наука та її предмет (стр. 5 )

Поняття законодавчого процесу (для порівняння).

Необхідно відрізняти поняття законодавчого процесу від законотворчості, оскільки останнє є ширшим поняттям, що охоплює не тільки власне створення закону, але і включає оцінку його ефективності і можливість наступного коригування. У законотворчості беруть участь суб’єкти, що ніякими спеціальними правами в даній області не володіють ("групи тиску", дослідницькі центри і т. д.).

Законодавчий процес має свої стадії. Можна виділити чотири основні стадії цього процесу:

1) законодавча ініціатива, тобто внесення законопроекту чи законопропозиції;

2) розгляд законопроекту в парламентських палатах і комітетах (комісіях);

3) прийняття закону;

4) санкціонування, промульгація й опублікування закону; цю стадію іноді розділяють на санкціонування (підписання) главою держави і промульгацію з офіційним опублікуванням.

42. Поняття, ознаки та види джерел (форм) права.

Термін “джерела права” має неоднозначне значення. В одному випадку його розуміють як матеріальне джерело права — правотворча сила (державна влада, судові органи, правові концепції, референдуми народу, правозастосувальна практика, звичаї на­роду і т. п.); в іншому — як історичні пам'ятки права, які колись мали значення діючого права (Руська Правда); в третьому випадку, як формальне джерело права — спосіб вираження змісту правил поведінки, що встановлюються державою. Така багатозначність терміна “джерела права” вимагає замінити його терміном “форма права”.

Форма права — це зовнішнє оформлення змісту загальнообов'яз­кових правил поведінки, які офіційно встановлені (санкціоновані) державою або загальновизнані суспільством.

Виділяють 4 форми права: 1) правовий звичай; 2) правовий прецедент; 3) нормативно-правовий договір; 4) нормативно-правовий акт.

Правовий звичай — це історично обумовлене неписане правило поведінки людей, яке ввійшло в звичку в силу багаторазового застосування протягом тривалого часу життя суспільства. Іноді правовий звичай санкціонується державою. Сьогодні така форма права у нас майже не збереглась. Правові звичаї були дуже розповсюджені в Україні до 20-х років минулого століття.

Правовий прецедент — це рішення суду чи адміністрації по конкретній справі, яка розглядалась вперше, і яке має загальнообов’язковий характер для вирішення аналогічних справ. Він поділяється на судовий чи адміністративний, в залежності від того хто приймав це рішення. Ця форма права розповсюджена в США і країнах Британської співдружності. Іноді це право називають прецедентне право або англосаксонська система права.

Нормативно-правовий договір — це така форма права, при якій два і більше суб'єкти суспільних відносин домовились про взаємні права і обов'язки з економічних, політичних чи інших соціаль­них проблем, уклали між собою угоду або договір в письмовій формі. Вони можуть мати міжнародний і національний харак­тер. Наприклад, Угода про створення Співдружності Незалеж­них Держав (1991 р.) в процесі розпаду СРСР, угоди між двома фірмами, підприємствами, в т. ч. іноземними.

Нормативно-правовий акт — це юридичний документ, який приймається органами державної влади або уповноваженими державою іншими суб'єктами, має формально-визначений, за­гальнообов'язковий характер і охороняється державною владою від порушень. Це основна, а іноді і єдина форма права в бага­тьох державах, в т. ч. і в Україні. Нормативно-правові акти поді­ляються на закони і підзаконні акти, які складають систему пи­саного права.

Зв'язок між типом права і формою права:

·  зовнішня форма права визначається, зумовлюється насамперед його історичним типом;

·  крім типу права, на його зовнішню форму впливають також інші соціальні явища, чинники (внутрішньосуспільна ситуація, історичні, національні, культурні традиції, рівень політичної і правової культури, стан правосвідомості, юридичної науки тощо), тому у кожному типі права використовуються зазвичай декілька його форм;

·  у кожному типі права існує найбільш поширена, основна його форма;

·  форма права здатна впливати певною мірою на тип права, тобто на його соціальну сутність.

43. Нормативно-правоий акт: поняття, ознаки та види.

Найбільшу кількість існуючих у суспільстві норм закріплено саме у нормативно-правових актах. Вони є найбільш поширени­ми, навіть домінуючими джерелами права. Ця ситуація є типовою і для України - держави, яка розвивається за принципами романо-германської правової сім'ї.

Нормативно-правовий акт - це офіційний документ, прийня­тий компетентним уповноваженим органом держави або безпо­середньо народом у суворо встановленому порядку, що містить правові норми, виконання якого у разі необхідності забезпечуєть­ся силою державного примусу.

Головною сутнісною особливістю нормативно-правового акта як джерела права є те, що він має конкретний зміст, тобто чітко встановлює моделі належної, дозволеної та забороненої поведінки суб'єктів, та абстрактний адресат, тобто поширює свою дію на невизначене коло суб'єктів, не є персоніфікованим. Так, норма Кримінального кодексу, яка передбачає відповідальність за кра­діжку не дає вказівки на конкретний адресат власної дії. Відпові­дальність за таємне викрадення майна будуть нести всі суб'єкти, в діях яких міститься склад злочину. Настання відповідальності не залежить від інших супутніх ознак, вона є невідворотною для того, хто вчинив злочин.

Іншими особливостями (ознаками) цього джерела права є такі:

1) є результатом правотворчої діяльності держави (приймається або санкціонується уповноваженими органами держави або безпосередньо народом шляхом проведення референдуму);

2) його приписи виражають державну волю суспільства;

3) містить у собі загальнообов'язкові правила поведінки-норми;

4) приймається та реалізується в особливому державно-про­цесуальному порядку;

5) має суворо визначену документальну форму письмового акта-документа та реквізити (вид акта — закон, указ, постанова; найменування органу, який прийняв акт - парламент, прези­дент, уряд, орган місцевої влади; заголовок; дата прийняття; номер акта; відомості про посадову особу, що підписала акт);

6) публікується у спеціалізованих офіційних виданнях;

7) урегульовує найсуттєвіші за значенням суспільні відносини;

8) розрахований на постійне або тривале використання;

9) система нормативно-правових актів є диференційова­ною - вони розподіляються залежно від державного орга­ну, який видав акт, за предметом правового регулювання;

10) їх система є ієрархічною, тобто нормативно-правові акти роз­поділяються за юридичною силою (підзаконні акти мають відповідати положенням закону, закон має перевагу над підзаконними актами, конституція є основним законом).

Нормативно-правові акти є головним джерелом національного права України. Тому питання їх класифікації є принциповими для навчального курсу теорії держави та права. Існують такі кри­терії поділу нормативно-правових актів на види, як юридична си­ла, галузева належність, характер волевиявлення, сфера суспіль­них відносин, строк дії, сфера дії.

Дуже важливе значення має класифікація нормативно-право­вих актів за юридичною силою. Юридична сила є особливою якістю нормативно-правового акта, яка визначає його місце та роль у системі законодавства, залежить від статусу та повно­важень органу, що видав акт. Отже, вона встановлює співвідно­шення одного акта з іншим та дає пряму вказівку на ієрархію (вер­ховенство або підпорядкування) нормативно-правових актів.

За юридичною силою всі нормативно-правові акти поділяють­ся на закони та підзаконні акти.

44.Закон і підзаконні нормативно-правові акти: поняття, ознаки та види.

Закон - це прийнятий вищим представницьким органом дер­жави або безпосередньо народом нормативно-правовий акт, що має вищу юридичну силу, приймається в особливому процедурно­му порядку, регулює найбільш важливі суспільні відносини.

Характеристиками закону як нормативно-правового акта ви­щої сили є такі:

1) закон може бути змінений або скасований лише законодав­чим органом;

2) закон є єдиним актом вищої юридичної сили, решта норма­тивно-правових актів є підзаконними;

3) закон приймається відповідно до конституції та раніше прий­нятих законів і не потребує додаткового затвердження;

4) закон приймається з дотриманням спеціальної законодавчої процедури (законодавчого процесу).

Закони за юридичною силою або за місцем у системі законо­давства поділяються на основні та звичайні.

Основні закони - це конституції.

Конституція - основний закон, єдиний правовий акт, що має особливі юридичні якості, регламентує основи суспільного, політичного, економічного життя суспільства, права та свобо­ди громадян.

Ознаки конституції:

1. Конституція - закон найвищої юридичної сили.

2. Конституція має верховенство.

3. Конституція має основоположний, установчий характер.

4. Конституція є ядром системи права, базисом для поточного законодавства.

5.Конституція є стабільною, її стабільність забезпечується особ­ливим, ускладненим порядком її перегляду та внесення до неї змін та доповнень.

6.Конституція має народний характер, виражає інтереси грома­дянського суспільства (народу), а не лише держави.

7. Конституція має гуманістичний характер.

8. Конституція має реальний характер, фіксує ті суспільні відно­сини, що склалися на момент її прийняття.

Конституції бувають двох видів:

- кодифіковані - єдиний систематизований писаний основ­ний закон (Конституція України, Конституція РФ, Консти­туція США тощо);

- некодифіковані - група законів, предметом регулювання яких є особливий вид суспільних відносин, віднесений до консти­туційного права (Велика Британія, Швеція, Канада). Так, у Великій Британії за відсутності кодифікованого консти­туційного акта функціонує група конституційних законів (статутів) - Акт про парламент 1911 р., Акт про міністрів Корони 1937 р., Акт про місцеве управління 1972 р. тощо. Вони діють разом із судовими прецедентами та консти­туційними звичаями (конституційними угодами). Конституційні закони є похідними від конституції. Виділя­ють два види конституційних законів:

- ті, посилання на які містяться у конституції або консти­туція передбачає необхідність їх прийняття;

- закони, що вносять зміни та доповнення до конституції (нап­риклад, Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 18 грудня 2004 року). Такі закони після на­брання чинності стають невід'ємною частиною конституції.

Конституційний закон відрізняється від решти законів своєю юридичною силою, специфічним предметом правового регулю­вання, особливою процедурою прийняття (в Україні 2/3 від конституційного складу Верховної Ради).

Звичайні закони - це засновані на конституції норматив­но-правові акти поточного законодавства, присвячені окре­мим напрямам політичного, економічного, соціального життя суспільства.

За внутрішньою структурою звичайні закони поділяються на загальні, спеціальні та оперативні.

Загальні закони відповідно до конституції регламентують відносини у певних сферах суспільного життя, мають універ­сальний зміст і поширюють свою дію на суб'єктів, що не воло­діють спеціальними ознаками. Більшість законів, що прийма­ються законодавчими органами, є звичайними. Процедура їх прийняття є загальною, приймаються вони простою більшістю від конституційного складу парламенту.

Загальні закони бувають кодифіковані або поточні.

Кодифіковані кодекси (від лат. codex - книга, пень) представ­ляють собою єдиний систематизований акт, який містить норми, що регулюють відносно відокремлену сферу суспільних відносин, і створює базу самостійної галузі законодавства (Кримінальний кодекс України, Цивільний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення).

Кодекс є логічно узгодженим результатом складної право-творчої діяльності державних органів. Кожен кодекс являє со­бою нормативний матеріал, що розподілений на глави, розділи, статті, в яких представлено все, що є необхідним для врегулю­вання певної сфери суспільних відносин: загальні принципи, регулятивні інститути, заходи охорони правил від порушень тощо. Структура кодексу, як правило, складається з двох час­тин: загальної та особливої. Загальна частина містить осново­положні принципи, визначає мету, завдання галузі, які, у свою чергу, визначають характер, зміст та регулятивні властивості норм особливої частини, які, власне, і закріплюють правила ба­жаної, належної та забороненої поведінки суб'єктів права.

Поточні закони - нормативно-правові акти вищої юридичної сили, що регулюють окремі напрями суспільних відносин, які входять до предметів правового регулювання різних галузей пра­ва. Поточні закони не претендують на охоплення своїм регулятив­ним впливом цілих сфер суспільних відносин, їх завданням є вре­гулювання окремих проблем правового життя: суспільства (Закон України «Про вибори Президента України», Закон України про державний бюджет).

Спеціальні закони - закони, що регулюють обмежену (спеці­альну) сферу суспільних відносин та поширюються на визначене коло суб'єктів (певну категорію населення). Це закони про освіту, пенсійне законодавство, закони про соціальний захист окремих категорій населення тощо).

Оперативні закони - нормативно-правові акти, якими вводять­ся в дію окремі закони, ратифікуються міжнародні договори тощо. їх призначенням є не створення нових норм права, а підтверджен­ня правил поведінки, що містяться в інших нормативних доку­ментах. Це так звані норми про норми, що не можуть існувати без інших законів, які вводяться в дію, або міжнародних договорів, які потребують ратифікації.

Правові системи ряду держав (Франція, Іспанія) передбачають існування органічних законів, що передбачені конституцією і своїм призначенням мають визначення статусу державних ор­ганів. В Україні теж є закони, які визначають порядок діяльності окремих органів державної влади («Про прокуратуру», «Про Конс­титуційний Суд», «Про міліцію»). Але ці закони не передбачені Конституцією України як спеціальні і відносяться до поточного за­конодавства. Інша ситуація у Франції, Конституція якої передба­чає врегулювання органічними законами статусу Конституційної Ради, Вищого Суду правосуддя, Суду правосуддя Республіки тощо.

Особливими видами законів є закони федеративні та закони суб'єктів федерацій. Ця ситуація є типовою для федеративних держав, у яких використовується як федеральне законодавство (загальнодержавне), так і законодавство окремих суб'єктів феде­рації. Наприклад, у Російській Федерації існують як закони фе­деральні (прийняті вищим законодавчим органом - Державною Думою), так і закони окремих суб'єктів федерації, зокрема зако­ни міста Москви. Тобто федеративна структура законодавства є більш ієрархічною, ніж структура законодавства унітарної держави.

За суб'єктом правотворчості закони поділяються на ті, які прийняті народом (шляхом референдуму), та ті, які прийняті пар­ламентом (в Україні - Верховною Радою). У Конституції України зазначено, що всеукраїнський референдум може бути проголоше­ний за народною ініціативою (на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як удвох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області). Тобто теоретично на референдум може бути ви­несене будь-яке питання, що потребує з'ясування волі народу. Виняток становлять законопроекти з питань податків, бюджету та амністії. Прийняття законів з цих питань потребує спеціальної підготовки та неабиякого досвіду законотворчої роботи, тому ви­несення цих питань на всенародне обговорення є принаймні не­доцільним.

Види законів за строком дії: постійні, тимчасові, надзвичайні. Постійні - закони, що діють без обмеження у часі. Тимчасові - закони, що діють з обмеженням строку дії (Закон України про державний бюджет).

Надзвичайні - є різновидом тимчасових, приймаються у ви­падках, передбачених конституцією, діють у період надзвичай­ного часу, набрання чинності такими законами тягне за собою припинення дії інших законів з тих же питань на період надзвичайного часу.

Підзаконні акти - це акти правотворчості, що засновані на по­ложеннях закону та не суперечать йому. Вони покликані конкре­тизувати основні положення закону з метою полегшення його ре­алізації. Підзаконна правотворчість характеризується більшою гнучкістю, порівняно із законодавчою, це обумовлюється спроще­ним процедурним порядком прийняття підзаконних актів, визна­чення цієї процедури конкретним органом - суб'єктом підзаконної правотворчості.

Більшість підзаконних актів приймається органами виконав­чої влади. За суб'єктами видання та сферою поширення підзаконні нормативно-правові акти поділяються на загальні, відом­чі, місцеві.

Загальні підзаконні акти поширюють дію на невизначене коло суб'єктів, тобто всіх осіб, що перебувають на території держави та відповідають загальним, встановленим нормативно-правовим ак­том, родовим ознакам. У системі підзаконних актів ці акти мають вищу юридичну силу. До них належать акти президента, акти уря­ду, (укази та розпорядження Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України).

Відомчі підзаконні акти поширюють свою дію на тих суб'єктів, які задіяні у діяльності в межах контрольованої відомством сфери суспільних відносин: банківські, фінансові, транспортні, правоохо­ронні тощо (накази, інструкції, розпорядження, положення, вказівки керівників центральних органів виконавчої влади). 90

Місцеві підзаконні акти видають у л межах своєї компетенції ор­гани місцевого самоврядування (представницькі органи на місцях) та місцеві органи виконавчої влади. . Дія місцевих підзаконних актів обмежена простором певного регіону чи адміністративно-те­риторіальної одиниці (постанови та рішення Верховної Ради АРК, постанови, рішення та розпорядження ї Ради Міністрів АРК, розпо­рядження голів місцевих державних адміністрацій тощо).

45. Дія нормативно-правових актів у часі, просторі та по колу осіб.

А. Чинність у часі

Темпоральну (часову) чинність нормативно-правових актів (так само, як інших джерел об'єктивного юридичного права) характеризують такі показники:

а) момент набрання чинності нормативно-правовим актом (тобто момент початку його дії, або, інакше сказати, момент «включення», «запуску» формальної обов'язковості загального правила поведінки, що у ньому вміщене);

б) напрямок темпоральної чинності нормативно-правового акта (тобто його дія стосовно фактів, які виникли вже після набрання ним чинності,— умовно кажучи, «нових» фактів, а також тих, які виникли ще до цього,— так би мовити, «старих» фактів, і існують, тривають після набрання ним чинності);

в) момент (і підстави, порядок) зупинення чинності нормативно-правових актів;

г) момент втрати чинності нормативно-правового акта (тобто припинення, скасування його дії, або, інакше кажучи, виключення, «вимкнення» формальної обов'язковості загальної норми поведінки, яку у ньому вміщено).

Правила щодо темпоральної чинності нормативно-правових актів звичайно встановлюються законодавством відповідної держави. Знання цих правил — неодмінна передумова належного, законного застосування і здійснення норм юридичного права.

а) Набрання чинності

Якщо у таких актах (або ж в інших документах, які встановлюють порядок введення їх у дію) є пряма вказівка щодо моменту набрання ними чинності (з певної календарної дати, з певної години визначеної доби, з настанням певного факту та ін.),— відповідь на дане питання є очевидною. Наразі слід мати на увазі, що у випадку, коли для позначення цього моменту вживаються слова (вислови) «після» або «з дня» чи «з моменту» (прийняття, опублікування, підписання тощо), то це має зазвичай, означати: на наступний день (добу) після дня, коли мало місце прийняття, підписання, опублікування акта. Якщо ж зазначена вказівка відсутня, слід керуватись встановленими державою правилами щодо набрання чинності нормативно-правовими актами.

б) Напрямок темпоральної чинності нормативно-правових актів

За цим показником розрізняють пряму, зворотну й переживаючу чинність (дію) нормативно-правового акта в часі.

Пряма дія. Нормативно-правовий акт поширюється на факти, які: а) виникли після набрання ним чинності (тобто на нові факти) і б) виникли до набрання ним чинності, але продовжують існувати, тривають і після того (тобто на триваючі «старі» факти), проте поширюється на останні тільки з моменту набрання ним чинності.

Зворотна дія. Нормативно-правовий акт поширюється на факти, які виникли до набрання ним чинності (старі факти), але вже з моменту їх виникнення, тобто відбувається перегляд, коригування попередніх рішень щодо таких фактів вже за

новим нормативно-правовим актом.

Переживаюча дія. Новий нормативно-правовий акт поширюється тільки на нові факти, а на старі факти, що тривають, (тобто факти, які виникли до набрання ним чинності і не припинили свого існування) продовжує діяти попередній нормативно-правовий акт.

Пряму дію в часі мають завжди і всі нормативно-правові акти, зворотну і переживаючу — тільки у випадках, спеціально передбачених законодавством (оскільки загальний принцип полягає у тому, що закон зворотної та переживаючої дії немає).

Причому характеристики прямої, а іноді й зворотної дії стосуються тільки нового нормативно-правового акта, а переживаючої дії — лише попереднього, «старого» акта.

в) Зупинення чинності нормативно-правових актів

Зупинення (призупинення) чинності нормативно-правового акта — це, так би мовити, тимчасова, «неостаточна» перерва його темпоральної дії, яка зумовлюється певними обставинами й здійснюється у порядку, що передбачений законодавством. Її слід відрізняти від припинення (або, інакше сказати, скасування) чинності такого акта, тобто вже остаточної втрати ним юридичної сили.

г) Припинення чинності нормативно-правових актів

Чинність нормативно-правових актів припиняється внаслідок:

— перебігу строку, на який було передбачено чинність акта;

— перебігу подій (ситуацій, станів), з існуванням яких офіційно пов'язувалась чинність акта;

- скасування акта тим органом, який його прийняв, або вищим від нього органом;

- прийняття з цього ж питання іншого (нового) нормативного акта тим самим органом;

- офіційного визнання акта незаконним, недійсним (нечинним) шляхом певної, встановленої законом судової процедури.

Б. Чинність у просторі

Просторова (територіальна) чинність нормативно-правових актів характеризується обсягом того фізичного простору, у межах якого на відповідних суб'єктів права поширюється формальна обов'язковість таких актів (а точніше — обов'язковість юридичних норм, що закріплені в них). Дане явище залежить насамперед від того, як ро-

зуміти поняття цього простору (території держави). В Україні інтерпретація зазначеного поняття нині значною мірою легалізована, офіційно внормована Законом України «Про державний кордон» від 7 листопада 1991 р. У ст. 1 цього Закону передбачено, що державним кордоном України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України — суші, вод, надр, повітряного простору. У цьому самому законі визначено, які води належать до територіального моря України та до її внутрішніх вод. Територією держави, на яку поширюється чинність її законів, також вважають територію посольств, консульств, торговельних представництв, місій за кордоном, територію літаків, які знаходяться за межами держави, територію торгових ко-

раблів у відкритому морі (океані), а також військових кораблів, що перебувають за кордоном. За міжнародними (зокрема, міждержавними) угодами можуть передбачатись ситуації» коли на території даної держави може застосовуватись закон іншої держави. Зокрема щодо України, це встановлено низкою її угод з Російською Федерацією або ж угод, укладених у рамках Співдружності Незалежних Держав (наприклад, укладені у

1993 р. українсько-російські угоди «Про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які працюють за межами кордонів своїх держав», «Про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності»; укладена у 1992 р. угода держав-учасниць СНД «Про порядок вирішення спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності», їхня ж Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, укладена у 1993 р.).

Серед нормативно-правових актів розрізняють такі, чинність яких поширюється на всю територію держави і такі, що діють лише на частині її території (так звані локальні акти); якщо перші можуть прийматись, ясна річ, тільки вищими й центральними органами держави, то останні як вищими, центральними, так і певними місцевими органами.

В. Чинність за колом суб'єктів

Вона характеризується тим, на яких саме суб'єктів права поширюється формальна обов'язковість юридичних норм, закріплених у нормативно-правових актах. Ця юридична властивість таких актів значною мірою визначається розглянутими вище їх параметрами - чинністю у часі та чинністю у просторі: адже будь-який суб'єкт не може не перебувати на якійсь території (де поширюється або ж не поширюється чинність акта) і не діяти у певному часі (на який також поширюється чи не поширюється чинність акта). І все ж чинність нормативно-правового акта за колом суб'єктів не ототожнюється з двома попередніми проявами його чинності.

За загальним принципом, чинність законодавства держави поширюється на всіх осіб, що перебувають на її території. Це випливає з суверенності державної влади.

У такий спосіб реалізуються насамперед засади рівності всіх людей перед законом, державою, судом незалежно від їхніх соціальних рис, що найбільше відповідає концепції прав людини. Проте із згаданого принципу є винятки: наприклад, законодавство України про кримінальну та адміністративну відповідальність не поширюється на відповідальних працівників зарубіжних посольств, консульств, представництв, на глав держав та урядів, що перебувають в Україні з офіційним візитом. Люди, які не мають українського громадянства, позбавлені окремих прав (скажімо, займати певні посади - судді, капітана пароплава та ін., обирати й бути обраним до представницьких органів державної влади і місцевого самоврядування), а також не несуть окремих обов'язків (наприклад, проходити дійсну військову службу). Такі винятки встановлені, зокрема, у Законі України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р. (ч. 4 ст. 8, ст. 23, 34). Законодавство України повністю зберігає свою чинність і щодо тих її громадян, які перебувають

за кордоном. Безперечно, не поширюються на всіх суб'єктів так звані спеціальні акти (норми), тобто такі, які адресуються лише певним категоріям, групам громадян (студентам, пенсіонерам та ін.) або певним різновидам організацій чи соціальних спільностей.

46. Співвідношення системи права та правової системи.

Система права – об’єктивно зумовлена внутрішня оргганізація права певного суспільства, яка полягає в єдності і погодженості усіх юридичних норм та диференціації їх за галузями, підггалузями та інститутами.

Характерні риси системи права:

-  розкриває внутрішню побудову, оргганізацію права, співвідношення його структурних елементів;

-  має об’єктивний характер, відображає реальний стан суспільних відносин;

-  складові елементи системи права відповідають усім вимоггам системності, а також підляггають процесам інтегграції та диференціації;

-  як цілісне структурне утворення, система права має риси єдності, відмінності, взаємодії та узгодженост іскладових елементів, здатності їх до поділу; обумовленості матеріальними умовами життя суспільства, об’єктивними потребами і інтересами соціального проггресу.

Правова система – це сукупність внутрішньо узгоджених, взаємопов’язаних, соціально однорідних юридичних засобів, за допомогою яких держава здійснює необхідний нормативний вплив на суспільні відносини, закріплюючи, реггулюючи і охороняючи.

Вона:

-  базується на праві;

-  формується у зв’язку з правом;

-  має вторинний характер щодо базисних відносин;

-  існує у вигляді складного комплексного утворення.

47. Поняття, ознаки та структура системи права.

Система права - це система всіх чинних юридичних норм певної держави.

Структура системи права – це об'єктивно зумовлена внутрішня організація права певної держави, яка полягає в єдності і погодженості всіх юридичних норм та в їх розподілі за галузями й інститутами права.

Отже, основними структурними елементами, «блоками» цієї системи є:

1) норма права;

2) інститути права;

3) галузі права.

Не може існувати юридичної норми, яка б не входила до певного інституту і до певної галузі права.

Системність — закономірна, неодмінна властивість об'єктивного юридичного права, її деформація, руйнування — це аномалія, «хвороба» права, яка може звести нанівець його регулятивні можливості, перешкодити досягненню очікуваного законодавцем соціального результату.

Соціальне призначення, соціальна сутність системи права — служити нормативною базою, фундаментом державного забезпечення певних суспільних відносин, цілеспрямованого результативного впливу на них.

Галузь права - - це система юридичних норм, які регулюють певну сферу суспільних відносин специфічним методом правового регулювання.

Критерії (підстави) розподілу норм за галузями:

- предмет правового регулювання (сукупність суспільних відносин, які врегульовані правом);

- метод правового регулювання (специфічний спосіб владного впливу держави на суспільні відносини, здійснюваний за допомогою правових норм та інших юридичних засобів).

Основні галузі сучасного права: конституційне (державне), адміністративне, фінансове, земельне, цивільне, сімейне, трудове, кооперативне, сільськогосподарське, соціально-забезпечувальне, цивільне-процесуальне, кримінальне, кримінально-процесуальне, винравно-трудове.

У різних країнах зміст, обсяг і назви зазначених галузей права можуть помітно відрізнятися. Крім того, у деяких правових системах зберігає певне значення загальний поділ системи права на так зване публічне право і право приватне.

Інститут права — це система юридичних норм, які регулюють певну групу однорідних суспільних відносин. Серед інститутів розрізняють галузеві та міжгалузеві (наприклад, інститут відповідальності за екологічні правопорушення).

48. Предмет і метод правового регулювання.

Предмет правового регулювання — це сукупність суспільних відносин, урегульованих правом.

Властивості предмета правового регулювання:

- вольовий («ідеологічний») характер суспільних відносин;

- здатність суспільних відносин бути об'єктом зовнішнього контролю;

- істотне значення суспільних відносин для функціонування і розвитку держави.

Метод правового регулювання - - це специфічний спосіб владного впливу держави на суспільні відносини, котрий здійснюється за допомогою юридичних засобів.

Метод правового регулювання характеризується:

- колом суб'єктів, яких держава визнає правоздатними і дієздатними;

- змістом та обсягом правового статусу суб'єктів певних відносин;

- порядком формування, встановлення юридичних прав і обов'язків суб'єктів;

- ступенем визначеності змісту юридичних прав і обов'язків;

- співвідношенням основних регулятивних засобів впливу на поведінку — повноважень (дозволів), обов'язків та заборон;

- порядком (процедурою) здійснення юридичних прав та обов'язків;

- способами примусового забезпечення прав і обов'язків.

49. Поняття, ознаки та структура системи законодавства.

Якщо поняття системи права відбиває суттєву властивість змісту об'єктивного юридичного права, то поняття системи законодавства відображає специфіку його форми.

Система законодавства — це система всіх упорядкованих певним чином нормативно-правових актів даної держави.

Структура системи законодавства — це зумовлена системою права, інтересами держави та потребами практики правового регулювання внутрішня організація впорядкованих нормативно-правових актів (та інших письмових нормативно-правових

джерел), яка виражається в їх єдності й погодженості, а також у розподілі за галузями, інститутами та іншими групами законодавства.

Структура системи законодавства має два основних різновиди:

·  галузева (розподіл нормативно-правових актів за предметом правового регулювання);

·  субординаційна або ієрархічна (розподіл нормативно-правових актів за певними групами залежно від юридичної сили (закони, укази та ін.).

Крім того, у федеративних державах система законодавства структурується на законодавство суб'єктів федерації (законодавство республік, штатів) та законодавство федеральне (союзне законодавство). Отже, в таких випадках утворюється ще й федеративна структура законодавства (наприклад, у Російській Федерації). Перший різновид структури законодавства значною мірою наближається до структури системи права, проте повністю з нею не збігається, оскільки залежить не тільки від останньої, а й від інших соціальних чинників. Якщо система права формується цілком об'єктивно, то система законодавства завжди є результатом цілеспрямованої діяльності певних суб'єктів систематизації, а тому залежить від інтересів держави, потреб юридичної практики,

рівня розвитку юридичної науки, законодавчої техніки тощо.

50. Співвідношення системи законодавства та системи права.

Система права і система законодавства не є тотожними поняттями, між ними існує багато суттєвих відмінностей, що і дозволяє говорити про їх відносну самостійність.