Місто Буськ Венеція польська (стр. 4 )

Керівником міської громади (гміни) давніше був бургомістр, який очолював міську управу, що складалася з консулату чи ради гміни шести міщан обраних від гміни та шести їх заступників.

Тепер провідником гміни є її уряд, або давніше магістрат, який складається з начальника (бургомістра), писаря гміни і за сумісництвом касира, контролера та міського фізика, сімох присяжних і трьох поліцейських. В міському архіві з давніх часів знаходяться книги міської управи (консулярні) і акти, що варті уваги дослідника історичних подій. Дуже занедбана книгозбірня, особливо ті справи, що містять економічні та статистичні факти, а також рукописи, конфісковані колись по смерті міського касира Пініма. Цей касир, що ще жив за моїх часів у Буську на передмістю Ліпибоки, де мав нерухомість з гарним садом, займався хімічними дослідженнями і заслужив у простолюддя славу чорнокнижника.

Буські маєтки, оцінені по смерті графа Войцеха Мієра в 633691рн. зл., були конфісковані урядом по причині величезних боргів і претензій на них, виставлених цісарсько-королівською казною. Вказане майно в 1833 році на публічному аукціоні придбав кузен останнього дідича Буська граф Фелікс Мієр. Він, після компенсації кривди Проту Потоцькому, виплати значних сум, належних місту Дрогобичу, та багатьох інших важливих боргів, у 1835 році був визнаний дідичем міста Буська з передмістями і прилеглими територіями. Нині його син граф Генріх Мієр, успадкувавши в 1858 році вказані маєтки, також пишеться паном міста Буська і його передмість.

Для доповнення поданих тут фактів по історії міста Буська ще долучаю деякі важливі історичні записки, що відносяться до історії буських костелів та інших публічних закладів.

Парафіяльний костел св. Станіслава Мученика тутешньої латинської парафії сягає часів панування Земовита, який, як бачимо з виданих ним декретів, старався очистити белзьку землю від русизму, а особливо від православ`я. Точнішу дату його заснування нині визначити трудно, оскільки відповідні документи під час давніх татарських набігів та інших неприятельських нападів цілком пропали.

Перший в Буську парафіяльний костел латинського обряду розташовувався у Старому Місті, тільки не відомо в якому місці, правдоподібно що в тому самому де знаходиться дотепер. Знищений у ХVІ столітті під час татарських набігів, відступив це право збудованому в 1504 році костелу Непорочного Зачаття Діви Марії у Новому Місті, де тепер розташований старий цвинтар. При тому костелі, аж до часу його знищення козацтвом Хмельницького в 1655 році, було пробоство цілого міста, обдароване доходами, підтвердженими привілеєм короля Сигізмунда Августа виданим у Варшаві 1 січня 1564 року.

Це підтвердження вважалося відновленням заснування тутешнього пробоства, якому надавалося від буських міщан і передміщан осипки по дві мірки жита та вівса від лану, десятина з буського староства, а також від прилеглих до буської парафії латинського обряду шляхетських маєтків, а саме: Ріпнева (тоді власність Белзьких), Журатина (Жабіцьких), Вільшанки чи Вільшанці (Владків Вільшанських), Петрич (П`ясецьких), Кізлова (Підгорецьких), Кудрявець (Соколів), Безбруд (Гжималів), Острівця (Островських), Мармушович (Ярмінських) і Скважанки (Стрептівських). Тоді ж тутешньому пробоству наміряно деякі земельні ділянки і призначено інші місцеві доходи.

Спаленого за козаків костелу і плебанії на Новому Місті більше не відбудовувалось, натомість душпастирство було перенесено до збудованого за часів пробоства Станіслава Тарновського костелика св. Станіслава, який хоч і був також знищений за козаків, але в скорому часі разом з пробоством був відбудований з дерева і в такому стані проіснував аж до 1778 року. В тому році тодішній буський пробощ ксьондз Щепан з Мікуленич архідиякон і канонік львівської митрополичої архікапітули, кустош станіславського колегіату, розпочав будову нового костелу разом з плебанією із твердого матеріалу. Цю прекрасну святиню, гарно оздоблену всередині та ззовні, вже в 1779 році віддано на хвалу божу. Землю під костел і плебанію було надано привілеєм Станіслава Августа, виданим у Варшаві 3 листопада 1765 року. У 1780 році під час посвячення цього костелу згаданий пробощ врегулював доходи пробоства відповідно до тогочасних відносин власності в місті всі забудови, оцінені костелу в 23000рн. зл.,разом із плебанією та вікарівкою, а також з одночасно збудованою міською лікарнею, віддав місту на вжиток та хвалу божу. Посвяту костелу виконав 1 вересня 1780 року ксьондз Криспін Цішковський канонік і кустош львівської капітули, Нісенський титулярний біскуп, про що свідчить мармурова таблиця, вмурована в зовнішній стіні костелу збоку вівтаря святого Станіслава, на якій деякі слова сильно затерті. Дата 1 вересня на таблиці цілком стерта і її встановлено з парафіяльних документів тільки згідно здогадів.

30 травня 1814 року цей костел погорів разом з більшою частиною міста. А в 1821 році в костельну сигнатурку вдарила блискавка і її знищила, пошкодивши також центральну частину костельного даху, яку відремонтували щойно в 1829 році, через що склепіння та більша частина даху сильно знищилися. В 1838 році стараннями тодішнього пробоща ксьондза Бленчинського заново відреставровано дах і зовнішні стіни костелу, а також виконано ремонт огорожі довкола костельного цвинтаря. В 1849 році жахлива пожежа знову знищила цю божу будівлю так сильно, що богослужіння по причині обвалу костельного зводу було перенесено до місцевої греко-католицької церкви. Покинута костельна будівля аж до 1854 року очікувала від свого патрона реставрації, або принаймі кільканадцяти дошок для накриття оголеного склепіння, щоб захиститися від несприятливих зовнішніх погодних умов. Тільки біля 1856 року цілком відремонтовано костел і пробоство, а від давнього костелу залишилися тільки мури і склепіння.

Збудована у формі хреста фронтоном на схід ця святиня має 22 сажні довжини і 11 сажнів ширини та освітлена сімома великими вікнами. З переду до костельного фаціята прибудований бабинець з головним входом до храму, а з тильної сторони, в тій самій формі що і бабинець, прибудоване захристя, до якого веде вхід зі середини костелу поза великим вівтарем. Всередині костелу звід оздобили давньою майстерно виконаною розписсю (фресками), є також багато дорогоцінних ікон, розташованих у вівтарях і на нижчих костельних стінах. Поставлений за центральною частиною великий вівтар зроблено з дерева, поволоченого зеленою олійною фарбою, оздоблено різьбою, в більшій частині позолоченою, і кількома стоячими навколішки херувимами та меншими ангелятками.

В ніші тильної стіни костелу над тим вівтарем розміщено вирізьблені з дерева фігури, що представляють собою Пресвяту Трійцю. У верхній овальній ніші, освітленій двома малими вікнами, міститься фігура Бога-Отця сидячого на троні зі скіпетром у руці ніби на небі, в оточенні янголят. Нижче у верхній частині великої ніші піднімається Святий Дух у подобі голуба над великим хрестом з фігурою Спасителя, під яким розміщені фігури плачучої Діви Марії і святого Йоана. Під розп`яттям розташована мальована на дереві ікона Пресвятої Діви Марії Святого Розарію, перенесена сюди Розарієвим братством із закритого владою колись існуючого костелу отців-домініканців. Про нього від місцевого суспільства, в більшості своїй сповідуючого візантійський обряд, мало що можна узнати.

Досліджуючи історію тутешнього домініканського монастиря знайшов про згаданий костел відомості, що своєму заснуванню він завдячує дарунку його фундатора князя Вишневецького. Поміж людьми про нього існує багато легенд, а головна та, що врятований з неодноразових пожеж втратив у одній з них всі свої прикраси і коштовності, а в короткому часі потому їх знайшли поміж бур`янами у фосі разом зі спаленою рукою злочинця. Також про святині цього костелу серед посполитих існувало повір`я, що їх не може доторкнутися жодна єретична рука. Врятовані також під час останньої пожежі в 1849 році вони були перенесені для відправляння богослужіння до церкви св. Миколая, де залишалися аж до повернення наново відправ у парафіяльному костелі.

Головний вівтар костелу
св. Станіслава у 1780р.

Всередині залу костелу св. Станіслава від головного вівтаря відділяє дерев`яна на чорно помальована балюстрада. В костельній залі по правій стороні в каплиці, чи скоріше бічній ніші, знаходиться оздоблений вівтар святого Станіслава (патрона костелу), в якому міститься ікона гарного пензля волоської школи, презентуючи цього святого в одязі понтифіка, оживляючого Петровіну.

По сусідству з ним знаходиться вівтар з образом святого Йоана з Непомук сучасної роботи, особливо шанованим серед осілих в Буську кількох чеських сімей.

З лівої сторони хрестоподібного приміщення костелу є ікона Пресвятої Діви Марії Непорочної, майстерно виконана у волоському стилі, що представляє Богоматір в асистенції оточуючих її ангелят, яка тримає голову змія, що в пащі держить яблуко. Перед цим вівтарем в день Господнього Різдва завжди відбуваються урочисті відправи (так звані ротати), на які зразу по півночі прибуває численна публіка з найвіддаленіших частин міста, не зважаючи навіть на негоду. В ніші поруч того вівтаря є вівтар святого Антонія з Падви, того самого пензля, що і св. Йоана з Непомук.

В нішах склепіння і на нижніх стінах костелу знаходяться ще чотири дорогоцінні ікони волоської школи, які однак по причині занедбаності в останні часи сильно потерпіли.

Крім парафіяльного костелу, як уже було сказано вище, в місті існував костел і монастир отців-домініканців, під титулом Внебовзяття Пресвятої Діви Марії, заснований у 1608 році стараннями князя Юрія Вишневецького київського каштеляна та його дружини з роду Чаплицьких. Однак здається, що вже на кілька років раніше отці-домініканці мали в Буську якісь володіння. Про це нас переконує лист Станіслава Тарновського тодішнього буського старости, власноручно ним писаний в 1598 році до підстарости Станіслава Юховського, наказуючи тому, щоб не перешкоджав розширенню монастирських володінь отців-домініканців у Буську. Але щойно з ласки тих нових фундаторів княжат Вишневецьких відродився буський монастир, початково отримавши від них у фундаційному записі село Держів і 10000 польських злотих.

Пізніше цей монастир отримав різноманітні дарунки з різних сторін, особливо від короля Сигізмунда ІІІ, який видав привілей, що підтверджував надання монастирю млина, розташованого у так званому Середньому Місті над фосою чи перекопом річки Буг. Серед інших більших дарів виділяється запис Станіслава і Яна Пшедбора Конецпольських на суму 1120 польських злотих, перенесених в 1650 році зі знищеного домініканського монастиря в Кодаку на Україні, а також записи Лончинських, що володіли маєтками в Куткорі, та кількох інших. З тих доходів у монастирі, згідно з Окульським, утримувалось дванадцятьох монахів, з яких п`ятеро в різні часи померло в тому місті і були похоронені в монастирському костелі.

Першим пріором буського монастиря був отець Єжи з Перемишля, пізніше обраний провінціалом руської провінції. В тім монастирі жив також братчик Якоб славний органіст, який залишив по собі кілька композицій набожних хоральних співів. Монастирський костел освятив ксьондз Томаш Піравський нікополітанський біскуп і львівський єпископ-помічник.

В 1786 році тутешній костел і монастир були знесені, а монастирськими капіталами збільшили утворений крайовий релігійний фонд. Все монастирське майно разом з костельними і монастирськими будівлями та млином на Середньому Місті придбав, згідно контракту від 28 квітня 1789 року, тодішній дідич буського староства граф Йосиф Мієр. Роком пізніше він за 3498 польських злотих відступив це тодішньому підприємцю буської шкіряної фабрики Янові Прешлю. Малу частину монастирської власності, яка до тих пір існувала в давній частині міста Яблонові під назвою «Мури», забрав уряд для перетворення у військові забудови для одного вищого штабного офіцера і капітана. По смерті Яна Прешля колишня монастирська нерухомість і частково знищений костельний будинок, разом з іншими будівлями шкіряної фабрики, повернулась в руки буських дідичів. Тут за часів мого перебування в Буську знаходилась велика хмілярня, яка видавала 100-200 центнерів[24] хмелю в рік. Давні костельні будівлі, поділені на два яруси, використовувались як сушарня хмелю і склади садово-городнього інвентаря. В новіші часи у 1856 році тодішній дідич граф Фелікс Мієр подарував їх своєму управителю буських маєтків Янові Збишевському який, розібравши давні забудови, спорудив на тому місці для себе житло та інші господарські будівлі. Окрім тих монастирських руїн тут ще довго посередині саду знаходилась величезна груша, сорту так званих спасівок, як пам`ятка про існування того монастиря.

Будівлі костелу та монастиря в основному були з дерева і тільки мала частина костелу, так званий санктуаріум[25], була мурованою, прибудованою до костельного приміщення. Костел був досить обширною будівлею мав 18 сажнів довжини і 9 ширини, в ньому знаходилося 5 вівтарів. Після його знесення костельні пожитки в більшій частині було перенесено до новозбудованого в той час парафіяльного костелу, з яких кілька фелонів та одна заслона вживалася ще за мого побуту в Буську.

Монастирська бібліотека, про яку також згадує Окульський, розпорошена в кількох місцях: частину її перевезено до львівської академічної бібліотеки, мала частина залишилась в Буську і з неї утворено бібліотеку деканату, яка однак через неодноразові пожежі дуже потерпіла і правдоподібно в 1849 році була цілком знищена. В тій бібліотеці було кілька важливих рукописів, що стосувалися історії міста та його костелів. На початку цієї монографії я вже згадував руський літопис, який також знаходився в тій бібліотеці і напевно при пожежі був втрачений.

Пам`ять про монастир, не зважаючи на його знищення, до цих пір зберігається серед місцевих побожних жителів, так як простолюддя те місце неугавно називає монастирем, хоча більша частина з певністю вже не знає яким.

При місцевому парафіяльному костелі існує Розарієве братство, яке своїм заснуванням також завдячує тому монастирю, коли зараз по його знесенню було переміщено сюди разом із дорогоцінною іконою Пресвятої Діви Марії Святого Розарію, що походить ще від дару князя Юрія Вишневецького. Старовинний вигляд тієї ікони на модриновому дереві дозволяє думати, що вона являється якоюсь пам`яткою. Серед суспільства побутує легенда, що цей образ кинутий єретиками у вогонь залишився неушкодженим. Його пізніше також неодноразово рятували з пожеж, тому парафіяни вірили, що його не може доторкнутися жодна єретична рука.

Згаданий на початку і послідуючих сторінках цієї монографії давній монастир чину святого Василія в Буську, знищений у 1655 році козаками і москалями, пізніше був перенесений до Волиці Деревлянської, села розташованого за півтори милі від Буська. Цьому монастиреві відновив давні духовні права тодішній митрополит Русі Діонісій Балабан 3 лютого 1661 року в Горохорині, а королі Ян Казимир 13 листопада 1662 року в Львові та Міхал Корибут 9 листопада 1669 року на коронаційному сеймі у Кракові, їх підтвердили.

Митрополит Русі

Діонісій Балабан (1

Пізніше в Буську на передмістю Воляни на місті давнього монастиря було відбудовано малу церковцю, а на прилеглій ділянці часами мешкав монах, який в ній відправляв службу Божу. Після знесення монастиря у Волиці в 1784 році замкнули і вказану церковцю, яку разом зі земельною ділянкою продали на користь релігійного фонду. Вона залишилася в приватних руках сім`ї Гачкевичів. Місце, де стояла монастирська церковця, до сих пір прикрашає стародавній камінний хрест із цілком затертим руським написом, який глибоко вліз у землю.

На закінчення даної монографії згадаю дещо про початкову школу, закладену вже за австрійського панування в 1793 році. Спогади, які стосуються її провідника і давніх співробітників, змушують мене присвятити її пам`яті хоча би декілька слів. Учителем за моїх часів був Григір Наумович, ретельність якого у вихованні молоді була відома у всій околиці, тому навіть заможніші родини з дальших місць віддавали своїх дітей під його опіку. Однак і в нього німчизна була головним завданням науки, але велика ретельність цього учителя і його гостре оберігання моральності виховала тут не одного славного громадянина міста. В 1836 році під час екзамену, виголосивши по-німецьки промову на честь тогочасного інспектора шкіл декана і гологірського пробоща, нинішнього Найвищого Архипастера князя Віжхлейського, я побажав йому в той час даного звання, за що, отримавши в дарунок медаль, досягнув великої поваги навіть між дорослими, незважаючи на те, що був сиротою і ще малим хлопцем.

З польської переклав Михайло Зозуля

(Переклад здійснено за машинописним передруком монографії Антонія Шнайдера «Miasto Busk Wenecja polska» з львівського часопису «Dziennik Literacki» за 1866 рік №№ 44-48) .

Про Антонія Шнайдера

Антоній Юліан Шнайдер користувався псевдонімами A. S.. A. J.S.. A. Sartoriusz. Був колекціонером, істориком-регіоналом, археологом та етнографом. Народився 12.VІ.1825р. у Вільшанці Золочівського повіту. Його батько Леопольд походив з Баварії і був капралом полку гусарів та управителем володінь у Жовкві своєї дочки Терези Водніцької. Коли Антоній мав 6 років помер його батько. В 1836 році у віці 11 років він закінчив початкову (тривіальну) школу в Буську і розпочав подальше навчання в гімназії у Львові. В 1842 році перервав науку з матеріальних причин і зайняв посаду писаря при канцелярії полку гусарів у Жовкві біля Львова. Допомагав матері та численним молодшим братам і сестрам. Під час праці писарем зацікавився старожитностями Жовкви, замку Собєського та його архівом. Це був перший імпульс до його заняття історичними дослідженнями.

В 1848 році виїхав з матір`ю і молодшими родичами до Бродів. Після отримання ним відомостей про вибух народного повстання в Угорщині (так званої «Весни народів» взяв у ньому участь як доброволець. 27 лютого 1849 року приймаючи безпосередню участь в битві був поранений, а 9 серпня 1849 року був взятий в полон і потрапив у в’язницю в Тіролю. В 1850 році звідти прийшов пішки до Бродів. Почав там працювати на посаді писаря місцевого уряду, а з 1853 року, після смерті матері, працює урядником доріг у Жовкві та бухгалтером управління доріг Белзець Ярослав. По службових потребах часто подорожує по Галичині, що використовує для краєзнавчих і археологічно-етнографічних досліджень. У 1858 році приїхав до Львова і влаштувався на роботу урядника в домініканській школі. В роках працює в адміністрації «Літературного щоденника».

Збирав давні урядові акти призначені на макулатуру в монастирях, антикваріатах і єврейських складах макулатури. Купував за свої скромні заробітки документи, статистичні матеріали, старі часописи, брошури, печаті та карти. Назбирав того так багато, що вийшло аж 28 томів впорядкованих згідно алфавіту нотаток про всі місцевості Галичини разом із Буковиною, не оминаючи найменшого присілка, гори, річки чи потоку. Повідомив про свої здобутки Краківське Наукове Товариство. Це товариство заказало йому реєстрацію надгробних написів у львівських костелах.

У 1864 році почав писати статті до «Літературного щоденника» під назвою «Міста і містечка Галичини з історичного, статистичного та топографічного погляду» (1864р. №№16-23, 41, 45-52). В 44-му номері помістив заклик до читачів про поміч в збиранні матеріалів у цій сфері. У роках видав цінні матеріали у формі брошур про свої археологічно-історичні та статистичні знахідки. В 1868 році видрукував свою головну працю «Енциклопедію Галичини». Понад те Антоній Шнайдер опублікував велику кількість монографій про Львів і околиці. Його колекція займала чотири кімнати, виділених йому в будинку бібліотеки Оссолінських. Сама тільки «Енциклопедія Галичини» складалася з 210 томів.

Оцінки його праць у польській, австрійській та німецькій пресі були дуже прихильні і хвалебні. Натомість це не подобалося одному рецензенту Станіславу Кунасєвичеві, який дуже суворо оцінив науковий доробок Шнайдера і його «Енциклопедію». Закинув йому відсутність наукової методики та ініціював передачу його мозольного і тяжкого доробку, над яким він працював усе своє попереднє життя, під фахову опіку наукової інституції. Це спричинило процес Крайової Ради про вилучення зібраних матеріалів у Шнайдера на користь Академії Наук в Кракові. Знеохочений і зламаний Антоній 3 серпня 1876 року погодився на передавання своїх ціложиттєвих колекцій в Академію Наук взамін на пожиттєву пенсію, працюючи консерватором львівських архівів. Рівночасно він наново почав збирати матеріали по історії Галичини та Буковини. Назбирав того 282 папки, але ніяк не міг оббутися після знівечення планів, пов’язаних з його «Енциклопедією». Це довело його до психічної депресії і 25 лютого 1880 року в Львові він пострілом з пістолета відібрав собі життя. Був самотній і ціле життя працював над своєю пристрастю історично-етнографічно- археологічно-краєзнавчими дослідженнями.

282 нові папки зібрані в роках, згідно з його останньою волею потрапили до бібліотеки Оссолінських. Тепер вони знаходяться в Бібліотеці Української Академії Наук у Львові. Натомість краківський збір «Папок Шнайдера» 1875 штук зберігається сьогодні у Вавельському Відділі Державного Архіву в Кракові. Рукопис під назвою «Місто Буськ Венеція польська» є в Архіві Львівської Архідієцезії в Кракові по вул. Канонічній 13, видрукуваний по частинах в журналі «Літературний щоденник» у Львові в 1866 році, номери від 44 до 48 .

З польської переклав Михайло Зозуля

(з книги: Mечислава Троян-Кшинова. «Busk». Рацібуж: 2005, стор.367, 368) .

[1] 1 миля - міра довжини, до 1819 року = 7146 м;

[2] 1 сажень - давня міра довжини, в Польщі дорівнював від 1,728 до 1,789м;

[3] 1 польський морг - міра площі = 55,987 ар;

[4] ті, що мали землю тільки під городами і будівлями;

[5] товари, які при реалізації вимірювалися ліктями, чи корзинами;

[6] тобто міцні горілчані вироби;

[7] 1 лан поля - міра площі = 43,5 морги, або 1 лан = 24га354ари;

[8] 1 пражський грош - грошова одиниця, в ХV столітті містив 3,7 г срібла
938-ї проби;

[9] постригальня - устаткування для виробництва сукна, вживане в пізньому середньовіччі. Цим устаткуванням користувалися всі виробники сукна. На нім стригли виготовлене вручну сукно, ліквідовуючи вузлики, або укорочуючи волокна, що виступали над поверхнею тканини. Даним процесом займався спеціальний ремісник – постригач;

[10] емфітеутика - багатолітня оренда чужої землі з правом спорудження будівель, але без права власності на землю і можливості набуття цього права будь-коли;

[11] консулярний суд - суд міських засідателів (лавників), якому підпорядковувались всі жителі міста, за винятком шляхтичів;

[12] ці події відбувалися восени 1655 року, а не 1654 року, як вказує автор;

[13] 1 злотий (польський злотий) - після реформи грошової системи Польщі р. р. і до 1924 р. = 30 грошам, або 60 півгрошам;

[14] пропінація - виключне право виготовлення і реалізації напитків;

[15] баніція - вигнання з краю і втрата всіх прав;

[16] саф`ян - рослинного дублення козина шкіра, забарвлена в яскраві кольори;

[17] індигенат - форма набуття іноземцями шляхетства і польського громадянства;

[18] Холоїв - після 1946 р. с. Вузлове Радехівського р-ну, в старину містечко;

[19] посесор - державець, винаймач землі;

[20] каштелян - урядовець, який управляв замком чи містом і прилеглою до нього округою каштелянією. Виконував адміністративні, військові та судові функції, земський титулярний радник;

[21] тимф - тодішня назва перших польських срібних злотівок, карбованих в роках за А. Тимфа;

[22] барська конфедерація - військово-політичне об`єднання частини польської шляхти, організоване в м. Барі на Поділлі з метою збереження необмежених прав і привілеїв шляхти та католицької церкви;

[23] ринський, ринський злотий - народна і частково офіційна назва австрійської грошової одиниці гульдена (флорина), що вживалася в Галичині в період її входження до складу Австро-Угорської імперії;

[24] центнер - міра маси, що ділилася на камені та фунти, в ХІХ ст. центнер = 4 каменям, або 100 фунтам, тобто 40,55кг;

[25] санктуаріум - святе місце в храмі, де Бог особливим чином посилає свою благодать; приміщення, в якому зберігаються і застосовуються речі літургії.