Місто Буськ Венеція польська (стр. 1 )

Антоній Шнайдер

Місто Буськ Венеція польська

Збираючи багато років відомості, особливо ті, що стосуються опису нашого краю, досліджуючи події в ряді польських міст і сіл виявив, що однією з найцікавіших є історія міста Буська. Це місто за вісім попередніх віків пережило не одну сувору і бурхливу хвилю, а тепер поділяє спільну долю нашої вітчизни, як нещасливе та спустошене містечко. До вивчення його минулого спричинилося моє щире бажання прислужитися місту, в якому промайнули мої дитячі літа і в якому я отримав перше світло науки. При описі подій мені пригодилися спогади багатьох як давніх, так і теперішніх обивателів міста.

З древніх літ місто Буськ своїм вигідним розташуванням (над нинішнім коритом річки Буг, гирлом ріки Полтви і кількома меншими річками - Солотвиною, Рокитою та Рудкою) захоплювало чимало чужоземних письменників, які вже тоді називали його «польською Венецією». Однак його стан дуже відрізняється від стародавніх часів.

Топографічна карта Буська, складена австр. інженером Ф. фон Мігом у 1779-82р. р.

Згідно з вірогідними джерелами початкові границі міста сягали за сьогоднішні межі плюс одна миля[1] і досягали таких віддалених сіл як Деревляни, Грабова, Боложинів, Петричі, Утішків, Красне, Кизлів і Купче. На вказаних теренах, крім міста з його обширними передмістями, нині знаходяться також території сіл Побужан, Ланерівки, Яблунівки, Верблян і Куткора з багатьма їхніми малими хуторами.

Згаданий вище величезний обсяг землі, окрім нашого масово забудованого і густозаселеного міста з угіддями, займала також пустка, переповнена мочарами та поросла густими лісами, серед якої час від часу появлялись поодинокі хутірці та поселення. Початково наше місто займало територію підвищеного півострова, окресленого з однієї сторони (західної) руслом Полтви, а з другої сторони (східної) руслом Бугу. Воно мало вигляд ніби острова, розташованого посеред моря, особливо під час виливу, коли сполучення міста з розкиданими на других берегах річок передмістями підтримувалось тільки за допомогою човнів і поромів. На цей заробіток, крім риболовства, жило в ті часи немало людей (т. зв. кімлюшників).Пізніше, з метою кращого захисту міста від нападу ворогів, півострів, на якому розташовувалось саме місто, був поділений кількома глибокими фосами (перекопами), які заповнювалися водами Західного Бугу та Полтви. Внаслідок цього, окрім Старого Міста виникло Середнє Місто (пізніше «Фабрика»), Нове Місто і, за часів старостування Яблоновських, четверте місто Яблонов (пізніше «Мури»). Крім вказаних частин міста над коритом Полтви ще також існувало замкове городище, навкруг оточене водою. По обох берегах Бугу на віддалі половини милі простягалися передмістя:

на правому березі Ліпибоки, Довга Сторона і Воляни (поділені руслами болотистих річок Солотвини та Рокитни), а на лівому Німецький Бік і п`яте передмістя Підзамче, відокремлене від попереднього широким руслом річки Полтви.

Вигляд того давнього міста сьогодні майже цілком змінився, так як уже давно зникли величезні обшири вод і очеретів, а річища рік висушені (за рахунок виритих глибоких ровів та перекопів), і перетворені в розкішні луки та сади. Якщо місто не затоплене повінню, то його розташування виглядає якби на якомусь пагорбі, до якого по валах ведуть погано утрамбовані ґрунтові дороги, які так глибоко розм`якають, що вози просідають по осі, а коні по животи бредуть у болоті. Тому в місті мало відбувається великих ярмарків тільки серед зими або сухого літа, а тижневі торги, що проходять по п`ятницях, мають незначне місцеве значення. Сполучення між частинами міста, густо поперерізуваних ровами, перекопами чи іншими водяними перепонами, та передмістями підтримується за допомогою як давно побудованих, так і ново зведених гребель, а також за допомогою 68 малих і більших містків.

Довжина деяких містків становить кілька сажнів[2]. Вони міцно побудовані, на високих палях і при їх частковому пошкодженні потребують для відновлення немало коштів та праці. Крім цих містків тут ще є так звані кладки, викладені з двох чи більше дощок на високих підставах поперек багна, або давнього русла Бугу. Зі східної сторони міста з передмістя Ліпибоки, за допомогою кількасотсажневих кладок підтримується пішохідне сполучення з центральною частиною, що під час виливів, або в нічний час, приводить до людських жертв, особливо серед п`яних. Для того, щоб кінно доїхати на міський ринок при об`їзді русла Бугу необхідно затратити пів години, а то і цілу годину.

Згідно вимірів 1820 року місто Буськ разом з передмістями до своїх крайніх меж займає площу в 9135 моргів[3]. В цьому вимірі саме місто (включаючи всі свої частини, навіть такі як Забутки, Зігнилу Греблю, Фабрику, Нове Місто, Тартак і Мури) нараховує заледве 139 будинків, з яких тільки третя частина християнських. В цілому місто разом з передмістями Німецьким Боком, Ліпибоками, Довгою Стороною, Короткою Стороною, Волянами, Остапківцями і Підзамчем має 806 будинків, в яких живе 916 сімей.

Відповідно до перепису 1864 року в місті проживає 5297 мешканців, які згідно віросповідання поділяються на 2001 римо-католика, 1640 греко-католиків, 69 протестантів, 17 кальвіністів і 1566 євреїв. Щодо професійної спеціалізації то тутешнє населення ділиться на 4 особи духовного стану, 46 урядовців, 20 військових, 8 лікарів і помічників, 468 власників ґрунтів, 23 загородники і халупники[4], 142 ремісників і 97 їх помічників, 53 крамарів з 8 помічниками, 313 помічників при господарстві, 270 інших слуг, 246 поденників, 219 підростків та 3352 жінок з дітьми.

Вже з наведеного розподілу населення ясно видно, що в Буську крім землеробства та домогосподарства існує незначний рух промисловості, а ще, з вказаного переліку ремісників переконуємось, що значна їх частина крім свого ремесла також займається рільничим господарством. До цих пір існують ще цехи шевців і ткачів, а раніше їх було набагато більше. Врожайна тутешня земля (здебільшого щирий чорнозем, або піскова ніби порохниця), дає можливість мешканцям з великим успіхом її обробляти і забезпечує навіть найбіднішого загородника продуктами харчування майже на цілий рік.

Тепер лише самі євреї провадять крамарювання, одержуючи зиски під час ярмарків, торгів, чи в святкові дні, коли досить багато мешканців, зазвичай латинського обряду, приїжджають із прилеглих сіл на богослужіння чи проведення родових обрядів.

Давніше тут досить жваво проводилась торгівля в основному зерном і деревом, а відкриття деяких підприємств чи фабрик надали нашому місту більш важливого значення. Також існуючі тут за часів Речі Посполитої міські архіви та повітові суди змушували шляхтичів до частого відвідування міста, оскільки виникала велика кількість спірних справ, які вимагали судового рішення. Сьогодні ж, із-за відсутності інтересу до міста, шляхтич чи хто-небудь з інтелігенції являється тут рідким гостем і тільки велика потреба випасу коней може затримати його на хвилю в цьому місті. Такий подорожуючий є для міста Буська, а передусім для тутешніх торгашів, дуже бажаним гостем, якого місцеві євреї запрошують до численних своїх крамів, збуваючи в більшій своїй частині доставлені з Бродів товари ліктьові чи корзинні[5], натомість набуваючи від нього продукти землеробства. Коштовних, чи яких інших видатних пам`яток тут немає взагалі.

Всі ці приведені тут прикмети нашого міста відрізняють його від інших існуючих в нашому краю містечок, тим більше, що розсіяні по розлогих передмістях покриті соломою приватні будівлі, поміж якими тут чи там виглядає багатший двір, або біліша хата, справляють на подорожуючого враження скоріше села ніж міста.

Щойно після довгого спостереження описаних нудних пейзажів подорожній помічає, що він знаходиться в центрі міста. В самому місті, особливо в так званому Старому Місті, де великий прямокутник ринку оточений самими тільки єврейськими будинками, Буськ має вигляд міста; тим більше тепер, коли після декількох пожеж, що мали місце в останні роки, дерев`яні будівлі, побудовані за старим взірцем і покриті соломою, подекуди ховаються за новими будинками, мурованими з цегли і покритими гонтами. Також надають місту власне міських ознак новозбудований парафіяльний костел та інші публічні будинки, про які ще буде згадано пізніше.

Однак найбільші ознаки видатного значення нашого міста надає надзвичайно цікава історія Буська.

Посідаючи славу великого граду початки цього міста, як і багатьох інших йому подібних, губиться в легендах. Навіть і пізніша його історія вимагає ретельного дослідження та праці, так як до цього нічого більшого за неї не зустрічав. Зайнявшись даною працею знайшов першу допомогу до неї під час мого тридцятилітнього побуту в Буську в існуючому на той час у власності тутешнього органіста пана Маселка стародавньому напівзнищеному рукописі під назвою «Пам`ятка о. Афанасія». Ця пам`ятка (якби чинна), частково писана на пергаменті кирилицею, частково на папері по старопольськи, чи незрозумілим мені в скороченнях руським письмом, походила з раніше тут існуючого, а в даний час знищеного монастиря ОО. Василіанів. Важливіші і найвірогідніші видержки зі згаданого рукопису, що відносяться до історії нашого міста від його витоків, я подаю тут разом з іншими документами та джерелами, наповненими історією бузецької землі, в наступній редакції:

Безпутство, яке почалося за панування Великого Князя Київського Святополка Святославовича, та розбрат, що в той час поширювався між князятами на Русі, кількаразово позбавляли панування над Володимиро-Волинським князівством Давида Ігоровича, яким від батька також була успадкована земля, де зараз розташоване місто Буськ. Біля 1096 року київський князь Святополк Ізяславович, за намовою Давида Ігоровича, осліпив і посадив у в`язницю дуже неприязного до нього Василька Ростиславовича теребовлянського князя, по причині зваленої на нього вини в зраді Святополка.

Таке суворе покарання викликало обурення багатьох інших руських князів проти Святополка. Але цей невдячний князь, який в той час в своїх руках ще утримував велику владу на Русі, відмовився від усілякої провини, зваливши її на Давида, як головного винуватця. Це, в свою чергу, роз`ятрило помисли інших князят проти князя Давида, який в той час ув`язнював згаданого Василька Теребовлянського у Володимирі. Найбільше проти нього виступав Володар Ростиславович перемишльський князь, брат Василька і сусід Давида. Це його дуже непокоїло, тому що його границі його князівства з перемишльським хоч і проходили лісами та неприступними мочарами, але, в певному випадку, були відкритими для неприятеля.

Осліплення Василька Ростиславовича

(Мініатюра із Радзивилівського літопису, ХV ст.)

Передбачаючи ворожий напад зі сторони перемишльського князя Володаря Ростиславовича і дослухаючись до порад своїх бояр, князь Давид Ігорович задумав об`їхати границі свого князівства і намітити важливі пункти для їх оборони. В тій подорожі, змучений довгим походом серед трясовин та лісів, переправляючись зі своїм почтом в певному місті через річку Буг князь висловився перед боярами, що був би радий відпочинку, але не знає де серед тієї пущі це зробити. В цей момент один із слуг князя на ім`я Свойко побачив кружляючого в повітрі буська (лелеку) і подав князю свою думку, що де цей птах опуститься, там напевно буде для них добре місце для відпочинку. Невдовзі цей бузьок, кружляючи щораз меншими колами, опустився недалеко від них поміж деревами. Тоді князь разом зі своїм супроводом поспішив на те місце і коли туди прибули, то побачили серед великого лісу хатинку над стрімким берегом озера, біля неї малу капличку і досить великий сад, в якому працювали два монахи пустельники чину святого Василія. Переночувавши в цьому місці, на другий день князь і його дворяни, за порадою тих законників, докладно його обдивились і визнали вельми придатним до оборони. Монахи при тому попросили князя, щоб він їм залишив у власність місце, обране ними для служіння богові, на що той охоче погодився. Іще в тому ж самому році взялися до вирубування лісу і з місцевого матеріалу було збудоване городище, на виступаючому серед води острові, по берегах будинки для дворян, а також церкву та інші будівлі для згаданих законників. Згідно з давньою легендою ці забудови мають бути початком василіанського монастиря, який існував у Буську на передмістю Підзамче аж до свого знесення при кінці минулого (18-го) століття.

На пам`ять про описаний випадок місто це було названо Буськом (або по-руськи «Буським гніздом»).

В цьому граді вже в 1098 році Давид Ігорович піддався нападу зі сторони перемишльського князя Володаря, де, після мужньої оборони, за порадою своїх бояр відпускає на волю ув`язненого Василька і віддає йому теребовлянське князівство (що хотів ще раніше зробити), забезпечуючись тим від дальших воєнних сутичок. Всілякі несправедливості і заздрість Святополка Великого Князя Київського незабаром позбавляють його спадкового володимирського князівства, залишаючи його при буськім городищі (в 1100 році), яке з того часу стало оселенням його двору і уряду, а приділену до цього міста землю було названо Буським Князівством. Як згадується в пам`ятці, в результаті цих втрат територій осміяно князя Давида, називаючи його буськом, який стоїть на одній нозі. Правдоподібно, що до цього також спричинився і давній малюнок, увінчуючий герб буського князівства: на голубому форі бузьок, що понуро стоїть серед мочарів на одній нозі, повернутий до переду лівим боком. Досі цим гербом послуговується також і місто Буськ.

Давид Ігорович, ставши першим буським князем, прикладає зусилля до піднесення і залюднення свого граду, оскільки його розташування (серед лісів і великих мочарів та оточення його водами Бугу і Полтви) робило його в той час дуже сильним і неприступним для ворогів.

Епідемія чуми, яка поширювалась над Дніпром кілька років від 1109 року, а також мстиві і часто поновлювані напади половців, зневолили немало люду з відкритих наддніпрянських степів до поселення в безпечніших місцях. З цих людей значна кількість осіла при буськім городищі вздовж правого берегу річки Бугу і в тому місці постала нова церква Богоявлення, яку було віддано під тимчасову опіку василіанського монастиря. В замку і прибічному дворі над Полтвою проживав князь із своїм двором майже аж до своєї смерті, яка наступила в 1112 році на замку в Дорогобужі. Тут, повернувшись з походу на половців (в якому товаришував київському князю Святополку та новгородському князю Володимиру Мономаху), небезпечно захворів і помер. Своїми хоробрими діями згадані князі завдали в той час остаточної поразки половцям.

Давньоруський князь Х ст. Печатка буського князя Давида Ігоровича

(Реконструкція за матеріалами

кургану Чорна Могила. Мал. П. Корнієнка)

Після смерті Давида, як вказується в літописі, за короткий час в Буську панувало багато князів. Уже в 1112 році Ярослав Святополчич, від імені свого батька Великого Князя Київського, загарбав всю вотчину Давида Ігоровича, яка, крім буського князівства, складалася також з володінь в містах Дубно, Чорторийськ і Дорогобуж. Проте вже в наступному 1113 році, по смерті Великого Князя Святополка, з рук Великого Князя Володимира (Мономаха) отримав князівство, як спадщину по батькові, син Давида Ігоровича Мечислав Давидович. Цей князь, наслідуючи свого батька, був дуже ретельний в розширенні буського граду збудував в місті парафіяльну церкву, якій дарував багато дорогих речей. Також поселив в місті та околицях багато люду.

Однак не довго тішився вотчиною князь Мечислав, бо вже в 1120 році її наново загарбав прагнучий панування над цілою Руссю князь володимирський і галицький Ярослав Святополчич і володів нею до 1123 року.

Князь Володимир Мономах(*1053-+1125) (з книги: Історія України-Русі)

В тому році князівство повторно відібрав на свою користь Великий Князь Київський Володимир Мономах, над яким панував до 1125 року, а потім після його занепаду і смерті Ярослава Святополчича приєднав буську землю до белзького князівства. Що сталося з князем Мечиславом, про це рукопис замовчує. Однак згадано ще кілька наступних буських княжат, так біля 1129 р. Мстислава Володимировича, 1138 р. Всеволода Ольговича, 1147 р. Святослава Всеволодовича, 1148 р. Ростислава Юрійовича, а біля 1165 р. Ярополка Ізяславовича. Всі ці князі, будучи володарями ще інших князівств, мало що дбали про піднесення міста Буська.

Великий Князь Київський Князь Волинський Святослав

Всеволод Ольгович () Всеволодович ()

Також невідомо яким способом перейшло місто і буське князівство назад під панування белзьких князів, так як в наступних записах пам`ятка згадує вже тільки про даних князів як таких, що володіли Буськом, почавши від Всеволода белзького князя. А в 1277 році приводиться також приклад панування Болеслава мазовецького князя, якому його тесть Олександр володимирський і белзький князь відступив белзьку землю разом з Буськом, як посаг за своєю дочкою.

Завойовник Русі хан Батий.

(Східний малюнок ХІІІ ст. Державний історичний музей у Москві)

Під час панування цього князя велике нещастя навідало місто Буськ, коли жахлива навала монгольської дичі під керівництвом Бату-хана заливши цілу Русь не пропустила і цього міста, а навпаки злупили, спалили і знищили його дощенту. В згаданому рукописі є один цікавий факт з часів того нещастя, поданий у виді релігійної легенди, яка стосується буського монастиря: «В тому страшному для Русі часі, згадується в пам`ятці, приступили дики під місто Буськ, пожираючи і знищуючи своїми іклами все, що тільки на своєму шляху надибали.

Величезний відблиск пожежі зайняв цілком наше місто, заблищав на водах великого озера, перешкоджаючи мешканцям втекти і сховатись від ворога. Спостерігаючи за пожежею, яка щораз більше поширювалась на правому березі річки, де в той час звивалась зі своєю здобиччю дичина, люди побачили у відблиску місяця отця Онуфрія, який на там тій стороні на виступі з води збудував собі невелику хатину і капличку в честь свого патрона. Під час цього великого нещастя отець Онуфрій молився перед капличкою. Але недовго то тривало, коли ж і там вибухнуло полум`я та зайнялось наше святе місце. Побачивши це, отець Онуфрій перейшов через воду не змочивши ніг, появився серед нас і врятував з догораючої церкви великий хрест. Під його захистом люди безпечно вийшли з тлуму і полум`я та заховались у найближчому лісі. Згарище від нашого святого місця після того довгі роки нерухомо стояло пусткою».

З тих часів аж до 1416 року згаданий рукопис замовчує про подальшу долю того монастиря, як також і міста Буська. Допіру в тому році на Русі відроджується закон отців василіанів і вони, відшукавши давнє пристановище своїх братів, наново його займають. Факти, записані в дальшому часі, в більшій частині відносяться лише до самого монастиря і написані незрозумілими мені зворотами староруського письма, так що перекладу не підлягають. З тих записів тільки ще можна довідатись, що буський монастир не мав жодних капіталів і пізніше був залежний від монастиря у Волиці Древлянській. Також там між іншими знаходиться згадка про церкву святого Онуфрія на передмістю Воляни, яку відновили монахині відразу після свого прибуття до Буська на пам`ять про давню легенду.

Не тільки згадана пам`ятка, але і всі інші знайдені історичні джерела, замовчують через довгий проміжок часу долю нашого міста. Здається, що це місце довго мусіло стояти пусткою поки знову було частково заселено. Правдоподібно, що лише при правлінні на Русі Казимира Великого наново воскресло це місто, повертаючи собі свою давню славу.

Вже біля 1379 року першим буським старостою згадується Ян Тарновський, сандомирський воєвода. Але це урядування тривало не довго уже в 1386 році Владислав Ягелло віддав белзьке князівство разом із буською землею мазовецькому князю Земовиту як посаг, оскільки той взяв за жінку сестру короля Олександру. Від панування цього князя розпочинається неперервний ряд вірогідних джерел по історії міста Буська.

Польський король Польський король Владислав ІІ

Казимир ІІІ (Великий (). Ягелло ().

За правління цього ж князя місто отримало перший документ, підтверджуючий надання йому прав і вольностей, виданий у Сокалі в 1411 році в день Успіння Пресвятої Богородиці (15 серпня). В цьому документі викладені наступні пункти: «Прагнучи заселити порожні маєтності нашого князівства та згідно з нашими можливостями привести його до кращого стану замислили місто Буськ наново відродити і надаємо йому магдебурзьке право, якому підлягає ціле місто з передмістями в обсязі своїх границь, в тому числі:

– право ловити рибу в Бузі та Полтві сітками (неводами), званими цлом`я, або ратками (кімлями);

– хочемо щоб в окрузі однієї милі довкола міста ніхто не варив пива чи меду, тільки має їх купувати в місті;

– купцям, які прибувають з інших земель, суворо забороняється без дозволу міського уряду продавати свої товари в місті та прилеглих околицях;

– русинам забороняється варити трунки, без виготовлення солоду[6],

– вся міська громада звільняється від відробітків, податків та повинностей на князя, замок і двір». Цей документ також призначав місту два лани[7] на пасовиська і встановлював чинш із земельних наділів на міські потреби по 4 пражських гроші[8] з лану.

В 1442 році татари знову сплюндрували помалу відживаюче місто. В 1446 році помер князь Земовит, при розділі володінь по ньому белзьке князівство разом з Буськом отримав другий син Земовита Казимир, але не довго ним правив, оскільки під час подорожі заразився чумою і в 1447 році скінчив життя в Красноставі. По ньому панування над белзькою і буськими землями обійняв його брат Владислав князь Потоцький, не зважаючи на перешкоди та претензії, які йому виставляв польський король Казимир ІV. Від князя Владислава місто Буськ отримало підтвердження своїх прав і свобод в привілеї, який був виданий у Буську в 1448 році на свято Всіх Святих. В цьому документі місту, між іншими свободами, надавалось також право вільної вирубки дерев в казенних лісах, тільки застерігалося міщан, щоб не рубали дерев з бортями.

Після смерті князя Владислава і двох його малолітніх синів в 1468 році белзьке князівство разом з Буськом цілком перейшло у володіння польських королів. В тому ж самому році король Казимир ІV підтвердив місту всі раніше надані права, а в 1484 році поновив право вільного вилову риби у водах в межах всього міста.

Польський король Казимир ІV Польський король Ян І Ольбрахт

Ягеллончик (). ().

Здавалося, що одержані права і свободи піднесуть місто до великого добробуту, але неустанні напади татар та інших ворогів нищили ці надії. Розташування міста на татарському так званому «Чорному шляху» виставляло його майже щороку на більші чи менші грабунки цих жорстоких добичників. Цей злощасний шлях починався біля Дніпра, а обминаючи витоки Бугу і Стиру татари звичайно закладали свої табори в розлогих лісах в околицях Буська, Лопатина чи Щурович.

До найбільших татарських нападів відносяться наїзди в 1450, 1453, 1467 роках і особливо в 1498 році, коли майже все місто було спустошене, а знищені в околицях Буська деякі села відновилися щойно від 1507 до 1512 року. Усвідомивши великий розмір руйнувань міста Буська король Ян Ольбрахт у 1499 році надав місту привілей на право вільної торгівлі, при цьому звільняючи буських міщан, які їхали за товаром, чи поверталися з ним з інших міст краю, від водяного, мостового, греблевого мита, а також від інших виплат, що стягувалися в королівську казну.

Польський король Олександр Ягеллончик ().

З тієї самої причини вже король Олександр своїм привілеєм, виданим 1506 року, дозволив місту мати воскобійню, постригальню[9] та збирати мостове мито.

В тому самому часі королівські урядники ретельно почали залюднювати околиці Буська та інші пустинні частини краю. Багато місць по розлогих лісах в Буську і на передмістях заселено волоськими осадниками, які ревно зайнялися вирощуванням худоби, овець та виготовленням сукна на одяг посполитим (так званого волоського сукна). В Буську і багатьох інших місцях збудовано сукновальні, а по лісах осадники займалися також виробництвом клепок, золи, деревного вугілля, що сплавлялося Бугом аж до Гданська.

Міщани в ХVІ столітті Осадники в ХVІ столітті

(з малюнка Яна Матейка) (з малюнка Яна Матейка)