Історія географії: адміністративно-територіальний устрій Дніпропетровщини на початку ХХ століття (стр. 4 )

Подальше удосконалення адміністративно-територіаль-ного устрою в Україні було пов’язане з постановою ВУЦВК і СНК від 3 червня 1925 р. «Про скасування губерній і перехід на трьохступеневу систему управління». У серпні 1925 р. в Україні був завершений перехід на спрощену триступеневу систему: центр – округ – район. Катеринославська губернія зникла з карти України. Замість губернії залишилось тільки п’ять округів: Катеринославський, Криворізький, Павлоградський, Запорізький, Мелітопольський, які підпорядковувалися центру, а Олександрійський і Бердянський були розформовані [86]. Територія Олександрійського округу з районами: Глинським, Косовським (перейменованим на Олександрійський), Червоно-Кам’янським, Лихівським, Ново-Георгіївським, Онуфрієвським, Попельнастівським відійшла до Кременчуцького округу (Полтавщина), райони: Верблюзький, Знаменський, Новгородківський, Ново-Празький, Цибулевський до складу Зінов’ївського округу (Одещина), а Ново-Ста-родубський був переданий Криворізькому округу (Катеринославщина). Територія Бердянського округу була поділена між Запорізьким, Мелітопольським та Маріупольським (Донеччина) округами [41, 235].

На цей час дещо поширилися північні кордони Катеринославського округу за рахунок приєднаних територій, також розформованого Красноградського округу (Полтавщина), це колишньої Личківської волості Зачепилівського району, колишніх Бузівської, Жданівської, Котівської волостей Котівського району, та колишніх волостей Гупалівської, Дмухайлівської, Чернетчинської Нехворощанського району. До складу Катеринославського округу була передана вся територія Царичанського району Полтавського округу [38, 479].

Унаслідок цієї «нарізки» межі Катеринославського округу поширились і загальна площа його становила 9169,0 кв. км із населенням осіб, із яких у сільській місцевості мешкало 493 567, а в міській – осіб [78, 70]. Уся Катеринославщина складалася вже з чотирнадцяти районів (додалися – Котівський із 12-масільрадами та Царичанський із 6-ма сільрадами) і 159 сільрад, серед яких шість національних – по одній: російській у Діївському, німецькій і болгарській у Лоцмано-Кам’янському районі, три німецьких – в Карло-Марксівському районі (колишньому Мануйлівському) [3, 23].

Визначною подією для Катеринославського округу в 1926 р. було перейменування окружного центру міста Катеринослава (її величності Катерини ІІ) на місто Дніпропетровський – на честь Всеукраїнського старости (голови ВУЦВК з 1919 р.) Петровського Григорія Івановича. Відповідне рішення було прийняте на 3-ому окружному з’їзді робітничих, селянських та червоноармійських депутатів Катеринославщини, який проходив 3–8 травня 1926 р.

На форумі з промовою виступив голова Катеринославського окрвиконкому І. А. Гаврилов, який повідомив, що «…В советские и партийные органы, а также в реда-кции газет поступают сотни заяв-лений с требованием переименования Екатеринослава. В заявлениях указы-вается на необходимость связать новое название нашего города и округа с именем Григория Ивановича Петровского, выдвинутого нашими рабочими на ответственную работу. В ряде организаций вопрос о переименовании города уже был обсужден и все сошлись на названии «Днепропетровський» [55].

Слід, правда, зазначити, що питання про перейменування міста та губернії ставилося ще на 8-ому губернському з’їзді Рад у січні 1924 р. З’їздом була прийнята постанова про перейменування м. Катеринослава на м. Краснодніпровськ, а губернію – на Краснодніпровську. Багато державних організацій і закладів сприйняли це як керівництво до дії і в офіційних документах почали іменувати місто Краснодніпровськом. Це змусило губвиконком виступити в місцевій газеті «Звезда» від 17 лютого 1924 р. із роз’ясненням, зміст якого зводився до посилання на те, що «…в силу существующих законоположений, окончательное разрешение вопросов, связанных с переименованием населенных пунктов, зависит от Президиума ЦИК СССР. Постановление же губсъезда советов является лишь мотивом для возбуждения перед центром соответствующего ходатайства…».

20 липня 1926 р. постановою Президії ЦВК СРСР була затверджена офіційна назва міста – Дніпропетровськ, а округу – Дніпропетровський [82, 383].

У липні цього року відбулася ще одна знаменна подія для Дніпропетровського округу. Постановою ВУЦВК був затверджений законодавчий акт об’єднаних пленумів Дніпропетровського і Павлоградського окрвиконкомів, про скасування Павлоградського округу і приєднання його території до Дніпропетровського. Приводом було «бажання населення» Павлоградського округу увійти до складу Дніпропетровського. 26 липня 1926 р. Павлоградський округ був ліквідований [57].

Цей регіональний «аншлюс» відбувся внаслідок обґрунтованих доказів голови дніпропетровського окрвиконкому І. А. Гаврилова, який у своїй записці на адресу ВУЦВК і СНК так пояснював «поглинання» сусіда: «…Существующее ныне несоответствие в обоих смежных округах между промышленностью и сельским хозяйством будет в значительной мере сглажено. Тяготение к Екатеринославскому как в экономическом, так и культурном отношении районы Павлоградского округа не будут искусственно изолированы от своего фактического центра перегородкой. Слияние округов даст возможность поставить в реальной плоскости столь серьезный вопрос, как усиление и укрепление на местах советского аппарата, путем укрупнения районов, за счет упразднения маломощных и дефицитных, что в свою очередь усилит экономию средств по содержанию аппарата с целью переброски их на село. Пролетарское влияние рабочего центра Екатеринослава будет иметь несомненно свое отражение на повышении культурного и политического уровня сельского населения Павлоградского округа и будет способствовать упрочению союза города с селом и более полному проведению среди селянских масс мероприятий советской власти. Исходя из всего вышеизложенного, Екатеринославский окрисполком настоящим ходатайствует о расширении территории Екатеринославского округа за счет присоединения к нему Павлоградского округа» [87].

Як бачимо, «червоний губернатор» І. А. Гаврилов самовіддано захищав інтереси ввіреного йому регіону. (Додаток 1.)

Згідно «історичного» акту про приєднання Павлоградського округу, територія Дніпропетровського округу збільшилася з 8 095 кв. верст до 18 438 кв. верст. Округ поповнився одинадцятьма районами – Близнюківським, Васильківським, Григоріївським, Знаменівським, Лозовським, Межівським, Павлоградським, Петропавлівським, Перещепинським, Синельниківським та Юр’ївським (Богданівський район, за постановою ВУЦВК і СНК від 17 лютого 1926 р. був розформований, його територія поділена між районами: сільради Богданівська, Богуславська, Тернівська ввійшли до складу Павлоградського району, а Вербуватівська, Новоруська, Миколаївська, Кахівська долучені до Близнецівського району). А кількість мешканців в окрузі (за Всесоюзним переписом населення від 17 грудня 1926 р.) досягла 1 291 858 осіб (понад 50 національностей), із них: росіян – 123 773, українців – 1 057 413, євреїв – 72 719, німців – 12 816, білорусів – 11 587, поляків – 7 824 та інших [4, 248–249].

Процесс удосконалення адміністративно-територіального поділу на теренах Дніпропетровського округу успішно продовжувався і восени 1926 р. Так, за рахунок ліквідованого Григоріївського району збільшується територія Васильківського району. Територія Знаменівського району розподіляється між Перещепинським, Павлоградським та Новомосковським районами, а Лозовський район відійшов до Харківського округу [56]. Замість Лоцмано-Кам’янського та Діївського районів був створений запланований приміський Дніпропетровський район. У протоколі засідання Катеринославського окрпарткому КП(б)У, яке відбувалося 25–26 травня 1926 р., було записано: «…учитывая маломощность Диевского и Лоцмано-Каменского районов, а также принимая во внимание предполагаемое отчуждение к Екатеринославу до 12.000 десятин земли от территории указанных районов, считать объединение их с организацией райцентра в г. Екатеринославе вполне целесообразно» [11]. Виконком новоствореного району розмістився в м. Дніпропетровську в приміщенні окрсільбуду, на Озерному майдані. Слід зазначити, що на 1 січня 1927 р. у Дніпропетровському окрузі було визначено тільки дев’ятнадцять районів із такими назвами: Близнюківський, Васильківський, Верхньодніпровський, Дніпропетровський, Кам’ян-ський, Криничеватівський, Карло-Марксівський, Котівський, Магдалинівський (колишній Чаплинський), Межівський, Новомосковський, Павлоградський, Перещепинський, Петриківський, Петропавлівський, Синельниківський, Солонянський, Царичанський, Юр’ївський загальною площею 19 868,9 кв. км та населенням 1 289 160 осіб, що складало відносно всієї території України 5,2%, а за населенням 4,5% [32, 6].

«Сталінська» колективізація спровокувала черговий адміністративно-територіальний пароксизм у вигляді переходу на двоступеневу систему розподілу (в Україні були ліквідовані округа, а райони підпорядковувалися безпосередньо центру). Реорганізація почалася з постанови ЦВК ВКП(б) від 15 липня 1930 р. «Про ліквідацію округів», де йшлося про «пропозицію» ЦК негайно до 1 жовтня 1930 р. (тобто, до початку нового господарського року) ліквідувати округа, при цьому не виходячи з меж районів, що існують. У містах залишити міські комітети партії, міськради та виконкоми, але приєднати до них владні структури найближчих сільських районів. Майже через два місяця, 14 вересня 1930 р. газета «Зоря», орган Дніпропетровського комітету КП(б)У, надрукувала постанову Президії Дніпропетровського окружного виконавчого комітету від 8 вересня 1930 р., де вказувалось, що на підставі постанови ВУЦВК у та РНК УСРР від 2 вересня 1930 р. «Про ліквідацію округів та перехід на 2-х ступеневу систему управління» Президія окрвиконкому ухвалила запропонувати Дніпропетровській міськраді прийняти для безпосереднього обслуговування до міста такі сільради: з Карло-Марксівського району – Йосипівську, Кам’янську, Карло-Марксівську, Ломівську, Любимівську, Одинківську, Рибальську, Старо-Огрінську, Сугаківську, Чаплинську, Горянівську, Обухівську, Березанівську, Олександрівську та Підгороднянську. По Дніпропетровському району під опіку міста були вилучені: Волоська, Краснопільська, Лоцмано-Кам’янська, Ново-Олександрівська, Селецька, Старо-Ко-дацька, Сурсько-Литовська, Сурсько-Покровська, Ямбурзька, Сухачівська, Таромська, Діївська-І та Діївська-ІІ; з Кам’янського району – Аульська, Романківська, Тритузнянська, Карнаухівська, а також Кам’янська міськради; Синельниківському райвиконкому наказано прийняти для безпосереднього обслуговування сільради Карло-Марксівського району: Воронівську, Петрівську, Іванівську; за Магдалинівським райвиконкомом закріплялися хутора Карло-Марксівського району: Калинівка, Федорівка, Чумаки (Обухівської сільради), Долина (Горянівської сільради), Маївка і Тарасівка Підгороднянської сільради; Новомосковський райвиконком прийняв Новоселівську та Соколівську сільради Карло-Марксівського району; у розпорядження Солонянського та Кам’янського райвиконкомів потрапили сільради Дніпропетровського району: до першого – Васильківська та Н-Миколаївська, до другого – Попово-Балківська. А Кам’янському райвиконкому було запропоновано передати Теплівську та Мало-Олександрівську сільради до Божедарівського району Криворізького округу. За цією ж постановою були розформовані Карло-Марксівський та Дніпропетровський райони, а центр Кам’янського району з міста Кам’янського був перенесений до села Криничок і перейменований на Криничуватівський район. Термін виконання постанови був призначений до 15 вересня 1930 р.

Останній пленум Дніпропетровського окрвиконкому відбувся 16 вересня 1930 р., на якому з промовою виступив голова окрвиконкому ін. Він зазначив: «…ліквідація округів, запровадження двохступеневої системи управління потрібні для наближення радянського апарату до мас колгоспників, бідности і середняцтва. Зміцнення районів добрими кадрами робітників, гнучкість радянського апарату». [58]. (Додаток 2.)

У зв’язку з ліквідацією Дніпропетровського округу, м. Дніпропетровськ увійшло до групи міст, які безпосередньо були підпорядковані центру республіки.

Адміністративно-територіальна «епопея» розподілу набирала швидкості. Так, у постанові ВУЦВК і СНК УСРР від 3 лютого 1931 р. підкреслювалось, що: «…перевірка діяльності районів, їхнього економічного та фінансового стану, за минулий з часу запровадження наведеної реформи період, вимагає перевести деякі часткові уточнення мережі районів та сільських рад, щоб надалі закріпити досягнення запровадженої реформи. Змінити теперішній адміністративно-територіальний поділ УСРР і розформувати 119 районів…».

Під «зміну адміністративно-територіального поділу» підпала і територія колишнього Дніпропетровського округу. Зникли такі райони як Петропавлівський, Перещепинський, Котівський, Криничуватівський та Юр’ївський [45, 58–62]. Але відродився (постанова ВУЦВК від 5 березня 1931 р.) Кам’янський район із центром у м. Кам’янському. До складу району увійшли селищні ради: Тритузнянська, Карнаухівська та сільські ради: Аульська, Романківська, що раніше належали Дніпропетровській міськраді. За Кам’янським районом закріплювались також сільради – Солонянського району: Криничанська, Ганно-Зачатівська, Карнаухо-Хутір-ська, Василівська, Миколаївська, Благовіщенська, Степанівська, Семенівська, Новоселівська, Червоно-Іванівська. [46, 179]. За цією постановою Попово-Балківська сільрада Солонянського району опинилась у складі Дніпропетровської міськради.

З впровадженням в життя двоступеневої системи адміністративно-територіального управління партійним і радянським органам влади стало зрозуміло, що реформа потребує удосконалення. Про труднощі, з якими зіткнувся Український уряд під час дії цього «двоступеневого експерименту», пояснювала промова першого секретаря Дніпропетровського обкому КП(б)У Чернявського Володимира Ілліча на об’єднаному пленумі МПК і МКК від 14 лютого 1932 р.: «…досвід роботи протягом усього часу після ліквідації округів показав, що керувати з Харкова такою великою кількістю районів (384 одиниці) є трудна справа. А це особливо позначилося у хлібозаготівлях, які в районах нашої області тепер далеко в незадовільному стані. Якщо за лютне

вим планом ми повинні за п’ятиденку давати 25 тисяч тонн, то ми поки що даємо тільки 3 тисячі з чимось…» [59].

Двоступенева система адміністративно-територіального управління проіснувала недовго. 27 лютого 1932 р. Президія ЦВК СРСР спеціальною постановою затвердила рішення ІV позачергової сесії ВУЦВКа від 9 лютого 1932 р. про створення на території України пятьох областей: Київської, Харківської, Вінницької, Одеської і Дніпропетровської [60].

Відповідно до постанови позачергової сесії ВУЦВК за Дніпропетровською областю закріплювалося 54 адміністративно-територіальні одиниці, це 4 міста – обласний центр Дніпропетровськ, Кам’янське, Запоріжжя, Кривий Ріг і 50 районів, із яких дев’ять національних. Область отримала райони: Апостолівський, Бердянський, Божедарівський, Василівський, Васильківський, Високопільський (національний німецький), Волновахський, Верхньо-Дніпровський, Велико-Білозерський, Велико-Лепетих-ський, Велико-Токмацький, Велико-Янисольський (національний грецький), Генічеський, Долинський, Кам’янський (національний російський), Коларівський (національний болгарський), Лихівський, Люксембурзький (національний німецький), Магдалинівський, Мелітопольський, Межівський, Молочанський (національний німецький), Михайлівський, Нікопольський, Ново-Василівський, Ново-Златопільський (національний єврейський), Ново-Мос-ковський, Ново-Миколаївський, Ново-Празький, Нижнє-Сіро-гозький, Ново-Троїцький, Олександрійський, Оріхівський, Павлоградський, Петриківський, Покровський, П’ятихатський, Сінельниківський, Солонянський, Софіївський, Сталіндорфський (національний єврейський), Старо-Кермечицький, Старо-Коранський, Старо-Микольський, Терпіннівський[*] (національний російський), Томаківський, Чубарівський, Царичанський, Царе-Костян-тинівський, Якимівський [83].

Одразу ж після закінчення сесії Президія ВУЦВК створила обласні організаційні комітети, на плечі яких був покладений увесь тягар запровадження нової адміністративно-територіальної реформи на місцях.

Згадані комітети мали працювати до моменту проведення обласних з’їздів Рад. До складу Дніпропетровського комітету ввійшло 12 осіб, головою був призначений Петровський Данило Іванович (звільнений від обов’язків заступника голови Раднаркому УСРР).

4 серпня 1932 р. у Палаці культури залізничників (вул. Леніна) у Дніпропетровську відбувся перший обласний з’їзд Рад. З’їзд одноголосно обрав головою Дніпропетровського облвиконкому (за поданням ЦК КП(б)У) Д. І. Петровського. Перший голова Дніпропетровського облвиконкому народився у 1898 р. у родині кравця. З квітня 1917 р. член партії більшовиків. Після жовтневого перевороту 1917 р. на посаді голови Конотопської Надзвичайної Комісії, потім ревкому. З 1919 по 1920 рр. – голова Чернігівського губвиконкому, а з 1921 р. – заступ-ник голови Катеринославського губвиконкому, член бюро губкому КП(б)У. Деякий час заступник голови і член бюро Одеського губкому. В 1929 р. призначений торгпредом Радянського Союзу у Відні (Австрія), а з серпня 1930 р. – заступник голови Раднаркому УСРР. Термін перебування його на посаді голови Дніпропетровського облвиконкому дуже малий – близько двох місяців.

З протоколу чергового засідання пленуму Дніпропетровського обкому від 11 жовтня 1932 р. дізнаємося про «відклик т. Петровського в розпорядження ЦК» [13].

Створена Дніпропетровська область займала південну частину Української СРР та межувала: на сході – з Донбасом, на півночі – з Харківською областю, на заході – з Одеською, а на півдні виходила до Азовського моря та Кримської АСРР.

Щойно утворившись, область зазнала перших територіальних втрат. При створенні Донецької області (постанова ВУЦВК від 2 липня 1932 р.) до її складу відійшло п’ять районів південно-західної сусідки, тобто Дніпропетровської області – Велико-Янисольський (національний грецький), Волноваський, Старо-Коранський, Старо-Кермечицький та Старо-Микільський [14]. З втратою грецького національного району область втратила і сім грецьких сільрад: Велико-Янисольську, Богатирську, Зеленопільску, Самарську, Костянтинопільську, Першотравенську, Улакницьку з населенням 24 501 особи [22].

Створення національних районів і сільрад було пов’язане з проведенням партією більшовиків політики «коренізаціі» (1923–1933 рр.), з метою забезпечення собі підтримки з боку неросійських народів. В Україні ця політика здійснювалася шляхом «українізації». Треба зазначити, якими б не були «спонтанними» дії радвлади при створенні національно-адміністративних одиниць, вони мали особливе значення, бо знімали певне міжнаціональне напруження в багатонаціональному регіоні та зміцнювали культурні та виробничі стосунки між представниками майже 50-ти національностей на Дніпропетровщині.

Спробуємо зазирнути в історію створення національних районів Дніпропетровщини, яких на початок 1933 р. нараховувалось вісім, площею 785 365 кв. км, що від загальної площі області становило 10,7% [15], це три німецьких – Високопільський, Люксембурзький, Молочанський; два єврейських – Ново-Златопільський і Сталіндорфський; один болгарський – Коларівський; два російських – Терпіннівський і Кам’янський.

Почнемо з німецьких районів. Так, Високопільський район із центром у с. Високопіллі був утворений на території Херсонського округу, за постановою ВУЦВК від 31 березня 1926 р., «щоб здійснити на практиці національну політику й створити умови вільного господарського і культурно-соціального розвитку німецьких трудящих мас». До нього були включені населені пункти: Велико-Олександрівського району Херсонської округи – Орлове, Софіївка, Благодатне, Озерівка, Олександрівка, Мировка, Рівнопілля, Пригір’я, Розівка, Красновка, Каменка, Долинівка, Кочубіївка, Лугівка, Микольське, Світлівка, Заградівка, Натальчине, Мар’їне, Ново-Мирівка, Слободне, а також низка сіл Апостолівського району Криворізького округу – Суворівка, Краснояр, Потьомкіне, Брусилове, Любомирівка, Микольське, Князівка, Високопілля, Ольжине, Мар’янівка, Братське, Гінфельд, Крейсер, Вітштейн, Гохфельд, Іванівка, Миколаївка [42, 263]. Вже на 1933 р. район займав територію 45 028 кв. км із населенням 15 227 осіб і складався з восьми сільрад, із яких п’ять були німецькі, це – Високопільська сільрада з населенням 4 876 осіб, Кочубіївська сільрада з населенням 1 261 особа, Озерська сільрада нараховувала 1 631особу, Орловська 1 200 осіб, та Григорівська – 2 390 осіб [16].

29 вересня 1936 р. у райцентрі с. Фріцгеккертовське (колишнє Високопілля) відбувся ювілейний мітинг, присвячений 10-річчю району. На ньому з промовою виступив голова облвиконкому Федяєв Іван Федорович (на посаді голови з вересня 1936 по липень 1937 рр., репресований як «ворог народу» і розстріляний; реабілітований 22 грудня 1956 р. посмертно), в якій закликав колгоспників району міцно тримати прапор, під яким боровся прекрасний революціонер Фріц Геккерт [67]. На цей час район називався на ім’я одного з організаторів комуністичної партії Німеччини Фріца Геккерта (1893–1935). У вересні 1937 р. район був переданий до складу Миколаївської області.

Що ж до національного Молочанського району, то він був створений у Бердянському окрузі за постановою ВУЦВК і СНК УСРР від 11 червня 1924 р. на території колишніх Богданівської і Гольдштадтської волостей [37, 285]. На 1933 р. район мав територію 174 916 кв. км із населенням 44 491 особою в складі 26 сільрад, з яких 23 були німецькі [19]. В січні 1939 р. район увійшов до складу Запорізької області, а 26 березня 1939 р. за наказом Президії Верховної Ради СРСР, разом із Люксембурзьким районом, був розформований [174, 100]. Сільради Молочанського району були зараховані до складу Михайлівського та Великотокмацького районів Запорізької області, а з сільрад Люксембурзького району частина залишалась у складі Куйбишевського району Запорізької області, решта відійшла до Володарського району Сталінської області.

Люксембурзький район був утворений за постановою ВУЦВК і СНК УСРР від 30 квітня 1925 р. на території Маріупольського округу «з переважністю німецького населення» [39, 177].

Обмежені дані й про Коларівський (до 5 жовтня 1926 р.– Романівський) болгарський національний район, який утворили за ініціативою голови ВУЦВК Г. І. Петровського в 1925 р. на території Бердянського округу. В цій місцевості вже на початку 70-х років ХІХ ст. мешкало 60 000 болгар-переселенців із Ізмайлівського повіту Бесарабської губернії. В постанові ВУЦВК і СНК УСРР від 3 червня 1925 р. було вказано: «…утворити на території розформованої Бердянської округи новий Романівський район із центром у с. Романівці з переважним болгарським населенням із частин Ногайського, Андріївського і Цареводарівського районів у складі населених пунктів – Романівки, Преслав, Діанівки, Зеленівки, Юр’ївки, Вячеславки, Маринівки, Баннівки, Нельгівки, Гюнівки, Раданівки, Трояни, Андрівки, Полоузівки, Луначарське, Ганнівки, Першомиколаївки, Петрівки, Мануйлівки, Штутгардт, Найгофунталь і селища Кримського» [40, 440]. 7 березня 1933 р. за постановою ЦВК СРСР райцентр село Романівка було перейменоване на село Коларівку.

На 1933 р. Коларівський район нараховував 27 сільрад, із яких 24 було національних болгарських. Загальна площа району складала 144 121 кв. км із населенням 57 352 особи. В національних сільрадах мешкало населення: Андрівської – 2 335 осіб; Баннівської – 1 531 особа; Богданівської – 1 687 осіб; Ботіївської – 3 507 осіб; Вячеславської – 2 264 особи; Ганнівської – 1 774 особи; Полоузівської – 1 289 осіб; Першо-Миколаївської – 1 851 особа; Петрівської – 2 081 особа; Переславської – 3 078 осіб; Радолівської – 1 453 особи; Райнівської – 1 812 осіб; Степанівської – 1 907 осіб; Строганівської – 1 654 особи; Троянської – 1 782 особи; Федорівської – 1 060 осіб; Гюнівської – 1 423 особи; Діанівської – 1 564 особи; Зеленівської – 1 564 особи; Інзовської – 2 965 осіб; Коларівської – 2 129 осіб; Луначарської – 1 596 осіб; Маріїнівської – 1 657 осіб; Мануйлівської – 1 812 осіб [23].

Під час святкування десятирічного ювілею району, що відбувся 10 вересня 1935 р. до правління району надійшли телеграми від діячів болгарського та міжнародного руху – Димитрова Георгія Михайлова (1882–1949) та Коларова Васила Петрова (1877–1950), ім’ям якого був названий район. У посланні Г. М. Димитрова вказувалося: «З нагоди десятиріччя з часу утворення Коларівського району – одного з трьох національних болгарських районів у Радянському Союзі – шлю мій сердечний більшовицький привіт усім колгоспникам і колгоспницям, робітникам і службовцям, усім чоловікам і жінкам праці, славній молоді Коларівського району» [64]. Ліквідований район у березні 1939 р. уже в складі Запорізької області. Його сільради були поділені між Приазовським, Нововасилівським та Приморським районами Запоріжжя.

Єврейське національне районування у краї почалося зі створення сільських рад, а потім почали виникати райони. Так, Ново-Златопільський район був заснований згідно розпорядження ВУЦВК і СНК УСРР від 12 червня 1929 р. на території Запорізького округу «з переважною людністю єврейських трудящих мас» із центром в колоніі Новозлатопіль. До його складу були залучені сільради: Новозлатопільська, Роскошинська, Межирічська, Красносільська, Майдорфська, Святодухівська Гуляйпільського району, з Чубарівського району – Фрайдорфська сільрада, а також були включені сільради Маріупольського округа – Зеленопільська і Сладководнянська Старо-Керменчикського району та Ротендорфська Царево-Костянтинівського району [43, 588–589]. На 1933 р. у районі діяло тільки дев’ять єврейських сільрад: Ротендорфська, Сладководнянська, Фрайдорфська, Зеленопільська, Красносільська, Майдорфська, Межирічська, Ново-Златопільська, Розкошинська з населенням – 7 470 осіб [20]. Район проіснував до 1945 р., але вже у складі Запорізької області, і за наказом Президії Верховної Ради УРСР від 20 лютого 1945 р. був ліквідований, а його територія розподілена між трьома районами: Гуляй-Пільським, Куйбишевським та Пологівським [5].

Другий єврейський національний район розташований на території Дніпропетровської області – Сталіндорфський (перша назва Ізлучістий) був сформований у липні 1930 р. частково за рахунок земель Криворізького, Софіївського, Нікопольського, Солонянського і Апостолівського районів площею 38 тисяч га. На території Криворізького району на цей час вже існувало сім єврейських колоній, які виникли ще на початку ХІХ століття. До створеного району ввійшло 11 сільрад, з яких вісім були єврейськими з населенням 86 000 осіб, а три – з українським населенням у 15 000 осіб [72, 9]. З лютого 1931 р. ВУЦВК виніс рішення про збільшення району за рахунок єврейських переселенських селищ та окремих українських і німецьких сіл Нікопольського, Криворізького, Софіївського, Апостолівського і Солонянського районів. Земельна площа району збільшилась до 100 тисяч га за рахунок території сільрад: Чубарівської, Озетівської, Красинської, Войкендорфської, Фрайдорфської, Бухариндорфської, Чистопільської, Лошкарівської, Дзержинської, Олександропільської, Ново-Софіїв-ської, а також залюдненими пунктами Острівка (Миропільської сільради), Зоря, Зелений, Любимівка, Мардарівка (Криничуватської сільради) Нікопольського району; Лекертівської сільради Криворізького району; населеними пунктами: Павлопіль, Шевченко, Крутий Берег, Звезда (Іванівської сільради) Апостолівського району та Приюти, Сорочине, Наталівка (Базавлуцької сільради) Софіївського району, а з Солонянського району селище Фрайлебен Катеринівської сільради. Крім цього за цією ж постановою район був перейменований на Сталіндорфський (а центр Ізлучистого району селище Чемеринськ – на Сталіндорф) [44, 62]. На 1933 р. загальна площа району складала 101 547 кв. км із кількістю населення 30 487 осіб. До складу району входило 23 сільради, з яких 16 були єврейськими: Бухариндорфська, Войковдорфська, Ворошилівська, Кам’янська, Красинська, Ізлучиста, Ларинська, Лекертівська, Ново-Вітебська, Ново-Житомирська, Ново-Зірська, Ново-Ковенська, Озетівська, Сталіндорфська, Фрайдорфська, Чубарівська, де мешкало 19 968 осіб [21].