Художня культура Японії (стр. 3 )

(частину веде викладач організації та методики культурно-дозвіллєвої діяльності)

Театр Но: єдність драми, танцю та речитативу
Визначення:	Театр Но (з яп. «ефектність», «майстерність») — традиційний театр в Японії. Розвинувся із середньовічного мистецтва спі­ву й танцю саруґаку. Спочатку словом «Но» позначали будь-який танок із піснею — чи то саруґаку, чи то монастирський енненмай, проте із розвитком першого ним почали позначати лише саруґаку.
Історична довідка:	Виникнення театру Но датують IV чв. XIV ст. Уважається, що Но як високе театральне мистецтво започатковане 1375 року у храмі Касуга міста Нара із благословення та за підтримки молодого сьоґуну Асікагі Єсіміцу. У той час Но був жанром розваги для звичайних людей, що містив елементи денґаку (пов'язані із синтоїстськими релі­гійними ритуалами), саруґаку (вид акробатичних вистав, що трансформувалися пізніше у пісенно-танцювальні постановки), традиційні народні танці й пісенні балади, що сформу­вали усні традиції народного мистецтва. У період Муроматі театр Но досяг того вигляду, що залишив­ся майже незмінним донині. Цей театральний жанр значно вплинув на інші види японського драматичного, мистецтва (кабукі, буто). Попри те, що під час періоду Мейдзі театр Но втратив заступництво влади, він був одним із офіційно визна­них національних видів театрального мистецтва.
Розвиток:	Завдяки драматургам Кан'амі Кійоцугу () та Дзеамі Мотокійо (1363—1443) театр Но набув розквіту. Сучасних рис театр набув у XVIII ст. Дзеамі Мотокійо написав 1423 року трактат, присвячений навичкам і вмінням, необхідним для акторів Но, що є акту­альним і до сьогодні. Переламним моментом у розвитку Но вважають постановку п'єси Дзеамі, присвячену подіям періоду Хейан («золотого століття» Японії). Ця п'єса була написана «високим стилем», із дивовижними пасажами і прихованим змістом сюжетних ліній. Вочевидь, саме ця постановка сприяла тому, що Но міцно посів місце елітарного театру, мистецтва для знаті й вищих прошарків японського суспільства (на протилежність театру кабукі). Театр Но майже не зазнав змін із часів періоду Муроматі. Незважаючи на деяке скорочення репертуару театру (у період розквіту у театрі Но виконували понад 1000 п'єс), інтерес до цього жанру не зник і в Новий час.
Таким є історичний розвиток театру Но. А зараз подивіться фрагмент документального фільму «Театр Но» режисера Томаса Шмельцера (Японія-Германія, 2004 р.).
Амплуа виконавців:	У виставі Но беруть участь декілька осіб: актори (таті-ката), співаки (дзіута-ката) та музиканти (хаясі-ката). Актори поділяються на три категорії виконавців ролей: головні (сіте-ката), допоміжні (вакі-ката), інтермедійні (кьоґен-ката). Співаки зазвичай виконують ролі головних виконавців (сіте-ката) і музикантів (хаясі-ката), які акомпанують на 3 традиційних для Но інструментах (флейті та трьох різновидах барабанів).
Особливості вистави:	П'єси Но називають йокьоку, що дослівно означає «пісні й мелодії». Збереглося не більше ніж 250 п'єс, які можуть відтворити сучасні театральні трупи. Вистава триває 30 — 120 хв. Вистави театру Но бувають п'яти типів: божественні, військові, жіночі, мішані, демонічні. Каміута є самостійним типом вистави, що поєднує танець і синтоїстський обряд. Та­кі п'єси є найдавнішими у репертуарі Но.
Сцена:	Вистави Но виконують на відкритій сцені з декорацією, на якій зображено сосну (вочевидь утілює синтоїстське повір'я про те, що боги спускаються на землю з небес по со­сні). Авансцени — хасіґакарі (з яп. «місце паузи») є по­мостом, що веде до правої частини сцени — місця появи персонажів. Сцену традиційно виготовляють із японського кипарису. Уздовж хасіґакарі встановлюють три невеликих сосни, поблизу яких актор під час виходу може зупинятися, щоб промовити репліку до появи на сцені. Перед декорацією розташовується група музикантів, які супроводжують тан­ці й акторські монологи специфічною, таємничою музикою. На лівому боці сцени перебувають 2 ряди співаків (хор), які супроводжують перехід від монологу персонажа або опо­відання до танцю. Усе це формує багатий розповідний фон до основної гри акторів. Невелика трупа, мінімум антуражу й декорацій, створюють простір для фантазування глядачів.
Маски:	Однією з відмітних властивостей постановок Но є маски, які використовуються як основним персонажем (сіте), так і його партнером (цуре). Маски перетворюють сіте на ста­ру, молодика, жінку або надприродну істоту. Проте, маску не надягають, коли сіте грає зрілого чоловіка. Актори-підлітки (коката) й актори, які грають персонажів другого плану, масок не надягають. Маски вирізують із дерева, здебільшого — із кедра. Потім їх покривають гіпсом і розмальовують. Деякі маски є видатними скульптурними творами. Існує до­сить багато типів масок. Це вимагає певного їх знання для того, щоб відрізняти їх одну від одної. Іншою відмітною рисою Но є віяло, яке може бути у п'єсі символом різних предметів (меч, пляшка тощо).
Школи:	На початок XX ст. збереглося 5 шкіл, у яких навчають виконання ролей сіте; 3 школи, у яких опановують мистецтво другорядних акторів вакі; 2 школи інтермедій та 14 шкіл, де навчають традиційної музики для театру Но.
А зараз подивимося фрагмент театралізації в стилі Но, який підготували студенти вашої групи. Зверніть, будь-ласка, увагу на колір маски – смаглявий, колір кімоно, що символізують героїчну особистість.
Міфічний герой-сьогун веде боротьбу з демонами. Праворуч від нього знаходиться хор з чотирьох виконавців, які коментують дію, створюючи емоційне тло вистави. Оркестр складається з флейти та барабану, який завдає ритм дії.
Декорації:	використовується золотавий задник сцени, на якому зображено сосну.
Дія:	Сіте – головний герой в масці зі зморшками, смаглявий та рум’яний. На ньому блакитне із коричневим кімоно. Сіте стоїть у стійкій позі з віялом у руці, злегка нахилившись підборіддям уперед. Хор речитативом співає текст, під час якого герой з віялом зображує боротьбу з силами зла (Пісня, укладена на поетичному змаганні у палаці принцу Коресади): «Ветер, прянувший с гор, деревьям несет увяданье и траве на лугах – не случайно вихрь осенний называют свирепой бурей»… (Фунья-но Ясухиде) Пісня із того ж змагання: «Уж поблекла давно окраска травы и деревьев – только белым цветам на волнах в бушующем море, как всегда, неведома осень»… (Фунья-но Ясухиде)
Театр Кабукі
Визначення:	Кабукі (з яп. «пісня, танець, майстерність», «майстерні спів і танці») — один із видів традиційного театру Японії — це синтез співу, музики, танцю і драми, де виконавці викори­стовують складний грим і костюми зі значним символічним навантаженням.
Історична довідка:	Жанр кабукі утворився у XVII ст. на основі народних пісень і танців. Успіх нового виду театрального мистецтва сприяв виникненню театру кабукі як поєднанню драматичного й танцювального мистецтва, у якому всі ролі виконували жінки.
Зараз подивимося фрагмент документального фільму «Театр Кабукі» режисера Дар’ї Геплер (Франція, 2006 р.).
Елементи кабукі:	Сцена в театрі кабукі має своєрідну будову, її авансцена — ха-наміті (з яп. «квіткова стежка», або «шлях квітки»), з якої актори виходять на сцену, розташована у глядацькій залі. У кабукі, як і в деяких інших традиційних японських театрах, зміна декорації відбувається іноді посеред акту: ак­тори продовжують грати, а завіса не опускається. Робітни­ки сцени, одягнені у чорне (їх уважають «невидимими»), на очах у глядачів змінюють антураж. Театр кабукі нині складається із 3 типів вистав: дзідай-моно (з яп. «історичні») — створені до періоду Сенгоку; сева-мо-но (з яп. «простонародні») — створені після періоду Сенгоку; сьосагото — танцювально-драматичні п’єси.
«Чоловічий» період	3 1653 р. у трупах кабукі могли виступати тільки зрілі чоло­віки, що спричинило розвиток витонченого, глибоко стилізованого різновиду кабукі — яро-кабукі. Практич­но до сьогодні всі ролі кабукі виконують чоловіки. Акторів, які спеціалізуються на виконанні жіночих ролей, називають онагата або ояма (актори жіночого стилю). Два інших сти­лі виконання називаються арагото («грубий стиль») і ваго­то («м’який, гармонійний стиль»). З-поміж акторів кабукі існують справжні театральні династії, які спеціалізуються на певних стилях гри.
Наші часи:	У сучасній Японії кабукі лишається доволі популярним жан­ром — він є найпопулярнішим із-поміж усіх традиційних японських драматичних жанрів. Багато акторів кабукі часто знімаються у кіно і на телебаченні.
А зараз подивимося фрагмент театралізації Кабукі. Подивіться уважно: чим саме відрізняється стилістика театру Но від театру Кабукі?
Дійові особи: герої народної поезії – чоловік і жінка з характерним гримом на обличчі, в яскравих вишуканих кімоно. Грим: вона – наведене білим обличчя, з намальованими чорною фарбою бровами, підведеними очима, контур губ нагадує метелика; він – смагляве обличчя, з намальованими чорною фарбою бровами, кінці яких підведені догори. Рухи акторів час від часу немов завмирають у статуарній красі.
На сцені жінка сидить на циновці з яблуком у руці. Хор наспівує текст народних віршів: Далеко в горах По красной листве кленов Ступает осень. Я услышала ее крик, Так грустно время идет.
З’являється головний герой, йде до жінки. Хор співає: Я загляделся В небеса. Та самая Луна, как роза, Над горою Микаса В префектуре Калуга.
Головний герой сідає напроти героїні. Героїня протягує йому яблуко. Хор співає: Пожухли краски Летних цветов, вот и я Вглядываюсь в жизнь Свою и вижу только Осени долгие дожди.
Хор співає від особи головного герою: Спутались мысли, Но моя любовь к тебе Неизменна, как сложные узоры на Яблоке в руке твоей.

5. ІСТОРІЯ ЯПОНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

(частину веде викладач світової літератури)

Японська поезія заснована на чергуванні певної кількості складів. Рими немає, але велика увага приділяється звуковій та ритмічній організації вірша.

Хокку, або хайку (початкові вірші) – жанр японської поезії: неримований тривірш з 17 складів (5+7+5). Мистецтво писати хокку – це перш за все вміння сказати багато чого в небагатьох словах. Генетично цей жанр пов'язаний з танка.

Танка (коротка пісня) – найдавніший жанр японської поезії (перші записи – VIII-е століття) – неримовані п’ятивірші з 31 складу (5+7+5+7+7). Висловлює швидкоплинний настрій, символічність натяків, відрізняється поетичною витонченістю, часто – складною асоціативністю, словесною грою.

З плином часу танка (п'ятивірш) стала чітко ділитися на дві строфи: тривірш і двовірш. Траплялося, що один поет складав першу строфу, другий – наступну. У дванадцятому столітті з'явилися вірші-ланцюги, що складаються з чергування тривіршів і двовіршів. Ця форма отримала назву «ренга» («нанизані строфи»): перший тривірш називалося «початковою строфою», по-японськи «хокку». Вірш ренга не мав тематичної єдності, але його мотиви і образи найчастіше були пов'язані з описом природи, причому з обов'язковим зазначенням пори року. Початкова строфа (хокку) часто була кращою строфою у складі ренга. Так стали з'являтися окремі збірники зразкових хокку. Тривірш міцно утвердився в японській поезії у другій половині сімнадцятого століття.