Художня культура Японії (стр. 1 )

ДЕПАРТАМЕНТ КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ

Обласний комунальний заклад

«Лозівське училище культури і мистецтв»

ХУДОЖНЯ КУЛЬТУРА ЯПОНІЇ

(інтегроване заняття з навчальної дисципліни

«Культурологія»)

Методичні рекомендації

для вищих навчальних закладів

І-ІІ рівнів акредитації

Спеціальність «Народна художня творчість»

Спеціалізації:«Народне пісенне мистецтво»,

«Народне інструментальне мистецтво»

Спеціальність «Хореографія»

Спеціалізація «Народна хореографія»

Спеціальність «Декоративно-прикладне мистецтво»

Спеціалізація «Декоративно-прикладне мистецтво»

Київ, 2013

ХУДОЖНЯ КУЛЬТУРА ЯПОНІЇ

(інтегроване заняття з навчальної дисципліни

«Культурологія»)

Методичні рекомендації

для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації

Укладачі:	– – викладач-методист ОКЗ «Лозівське училище культури і мистецтв» – І. – викладач-методист ОКЗ «Лозівське училище культури і мистецтв»
Рецензенти:	- Скрипник Є. М. – викладач кафедри релігієзнавства те теології Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича - – заслужений працівник культури України, викладач-методист, директор ОКЗ «Харківське училище культури»
Відповідальний за випуск:	– Стронько Т.Ф.
Редактор:	– Колесник Є.Д.

© , І., 2013

© Державний методичний центр навчальних закладів культури і мистецтв

Пояснювальна записка

Соціально-економічні перетворення, що проходять у країні і у світі в цілому, виявили необхідність виховання нового типу особистості – самостійної, творчої, готової до вирішення нестандартних ситуацій, конструктивно озброєної, впевненої у собі. Прагнення до підвищення ефективності процесу навчання вимагає постійного удосконалення його форм і методів.

У наш час у педагогічних виданнях активно обговорюється питання оновлення змісту освіти, запровадження інноваційних освітніх технологій, відмови від суто репродуктивних форм організації навчального процесу. Одним із дієвих шляхів підвищення якості освіти є введення у навчальну практику інтегрованих занять, які дозволяють збагатити навчальний процес за змістом і формою.

Інтеграція – від латинського «In Tegen» – об’єднання елементів, яке супроводжується ускладненням, зміцненням зв’язків між ними.

Існують міцні міждисциплінарні зв’язки предмета «Культурологія» з іншими дисциплінами фундаментального та професійно-орієнтованого і соціально-гуманітарного циклів, такими як: історія України, всесвітня історія, соціологія, основи філософських знань (філософія, релігієзнавство), педагогіка, історія мистецтв, українська та світова література, теорія та методика культурно-дозвіллєвої діяльності тощо.

Інтегровані заняття, як прогресивна форма викладання курсів, між якими існують міждисциплінарні зв’язки, передбачають об’єднання матеріалу кількох дисциплін у межах однієї пари в одній або кількох групах і можуть проводитися як одним викладачем, так і кількома викладачами-предметниками. На нашу думку, вищій ефективності інтегрованих занять сприяє проведення їх кількома викладачами, адже це дає змогу яскравіше розкрити специфічні засоби різних дисциплін в межах означеної теми, створити відчуття нового, що в свою чергу покращує мотивацію та творчу ініціативу студентів.

Поряд з цим проведення заняття двома або трьома викладачами має додаткові труднощі як на етапі підготовки до заняття, так і його проведення: збільшення ваги однієї з дисциплін, відмінності стилю викладання, темпу мовлення, теоретичної і методичної підготовки викладачів тощо. Тому необхідно провести ретельну підготовку до заняття: разом написати «сценарій», визначити особливості використання понятійно-категоріального апарату, види робіт студентів на занятті, зміст навчального матеріалу і його узгодженість; організацію попередньої підготовки студентів-дослідників, акторів, проведення репетицій мистецької частини інтегрованого заняття; забезпечення необхідних технічних засобів, підготовка наочності і дидактичного матеріалу.

Основними завданнями інтегрованих занять є:

- активізація розумової діяльності студентів;

- формування здатності широко і всебічно обґрунтовувати власну точку зору, моделювати різні варіанти вирішення означеної проблеми;

- розвиток творчих здібностей;

- включення до науково-дослідної діяльності.

Пропонована тема інтегрованого заняття з навчальної дисципліни «Культурологія»: «Художня культура Японії».

Мета заняття:

навчальна: розкрити характерні особливості давньої японської культури, показати її прояви в різних галузях культури; узагальнити й систематизувати знання студентів з розділів: «Національний театр Японії», «Японська поезія», «Японський живопис», навчити виокремлювати загальні риси японської культури;

виховна: виховувати зацікавленість, любов і шану до культурних надбань інших країн світу; згуртувати студентський колектив під час праці над спільною метою;

розвиваюча: розвивати пам'ять, естетичні смаки, творчі здібності; форму­вати у студентів уміння сприймати, аналізувати й порівню­вати твори світового мистецтва, робити висновки щодо вектору розвитку національної культури; підвищити рівень міждисциплінарних зв’язків і поглибити розуміння місця даної дисципліни серед інших.

Вид заняття: лекція.

Пропоновані методи навчання:

1. Методи, спрямовані на первинне засвоєння знань:

- Пояснювально-ілюстративні: лекція, пояснення, демонстрація навчальних фільмів, репродукцій. - Проблемно-пошукові: проблемний виклад навчального матеріалу (евристична бесіда); колективна розумова діяльність; пошукова, дослідна робота.

2. Методи, спрямовані на удосконалення знань і формування умінь і навичок:

- Репродуктивні: переказ навчального матеріалу; виконання завдань за зразком. - Творчо-репродуктивні: аналіз проблемних ситуацій, порівняння; - Продуктивні: засвоєння нових знань в результаті творчої діяльності.

3. Методи стимулювання інтересу до навчання:

- створення ситуації емоційно-моральних переживань; - створення ситуації пізнавальної новизни.

4. Методи контролю і самоконтролю: - індивідуальне, фронтальне опитування; - письмові роботи.

Наочність: відеорепродукції творів мистецтва, фільм «Екскурсія до Нікітського ботанічного саду. Бал хризантем», документальні фільми «Театр Но», «Театр Кабукі»; костюми, маски, декорації.

Технічні засоби: комп’ютер, диски.

Міжпредметні зв’язки: всесвітня історія, основи філософських знань (філософія, релігієзнавство), педагогіка, історія мистецтв, світова література, організація та методика культурно-дозвіллєвої діяльності, навчальна практика КДД.

Хід заняття

1. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ.

1. Вітання.

2. Оголошення теми і мети заняття.

2.МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Викладач: Чарівний світ Давнього Сходу нас вабить і надихає. Які країни Давнього Сходу ви знаєте?

Студент: Китай, Японія, Індія, Єгипет, Вавилон.

Викладач: З художньою культурою Японії ми сьогодні й познайомимося. Пригадаємо все те, що ми знаємо, відкриємо нове, прослідку­ємо культурні традиції цієї держави.

Історія японської культури — це одвічний пошук краси. У пошуках прекрас­ного, в умінні помічати красу в усьому і відкривати її іншим бачили своє при­значення стародавні поети та художники. Саме вони заклали в душу японців по­чуття зачарованості світом. Вони розвивали таку властивість зору, коли істину бачать у красі, а красу — в істині.

У чому ж криється таємниця культури Японії? Про це ми і ді­знаємося.

3.ОСНОВНА ЧАСТИНА.

Виклад змісту лекції із застосуванням прийомів активізації навчальної діяльності через діалог зі студентами, участі в лекції викладачів світової літератури, історії образотворчого мистецтва, організації та методики КДД.

4. ЗАКРІПЛЕННЯ ЗНАНЬ СТУДЕНТІВ.

5. ДОМАШНЕ ЗАВДАННЯ.

6. ПІДВЕДЕННЯ ПІДСУМКІВ НАВЧАЛЬНОГО ЗАНЯТТЯ.

План лекції

1. Складові феномену японської культури:

а) культ природи;

б) вірність традиціям;

в) активне запозичення прогресивного крізь призму власного досвіду;

г) споглядання та повага до оточуючого.

2. Людина та її світосприйняття у японо-буддійському типі:

а) давньояпонське сприйняття світу;

б) закони краси у японо-буддійському типі культури.

3. Образотворче мистецтво Японії:

а) архітектура;

б) скульптура;

в) живопис;

г) декоративно-ужиткове мистецтво.

4. Театр Но і Кабукі.

5. Японська поезія:

а) хокку (хайко);

б) танка;

в) рослини у японській поезії (фільм «Екскурсія до Нікітського ботанічного саду. Бал хризантем»).

6. Заключна частина: підсумок заняття.

1. СКЛАДОВІ ФЕНОМЕНУ ЯПОНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

(частину веде викладач культурології)

Японія – острівна держава у східній Азії. Країна не знала ворожих навал, її населення лишалося однорідним протягом багатьох сторіч. Більша частина суші зайнята горами; землі, придатної для обробки, мало. Природа Японії при порівняно м'якому кліматі вельми сувора. Японські острови піддаються частим землетрусам і тайфунам, що привчило їх мешканців задовольнятися мінімумом предметів побуту, швидко відновлювати свої житлові будинки і господарство після стихійних лих. Однак навіть у цих умовах люди навчилися жити в гармонії з природою. Це одна з найважливіших особливостей японської культури.

Приблизно з ІІ століття до нашої ери розвиток Японії йде під сильним і зростаючим впливом з боку Китаю, що позначається як у матеріальній, так і духовній культурі.

Основним каналом впливу китайської культури виступає мова. Через неї проникає ієрогліфічна писемність та інші наукові знання та уявлення. Майже одночасно з цим відмічено появу конфуціанства і буддизму.

Вже в далекій давнині у японців склалася здатність до засвоєння знань і умінь в процесі контактів з іншими народами. Саме ця здатність робити чуже своїм і доводити його до вищих кондицій становить, мабуть, головну рису самобутності японської культури.

Східна культура тяжіє до гармонії з природним довкіллям, пристосування людського буття до його ритмів і законів.

На Сході цінують стабільність, постійне повернення до тра­дицій. Історія Сходу ґрунтується на органічному взаємопроникненні старого і нового, поступо­вості, помірній еволюційності. На Сході мірилом руху стає вірність традиції, ритуальність. Тому для східної культури світ постає в невпинному коловороті, нескінченному поверненні до витоків і вже знайомого.

На Сході говорять «ми» і намагаються жити заради сім’ї, колективного цілого, а не заради себе. Західна людина культивує в собі персоналізм, неповторну унікальність власного способу життя, східна — контекстуальну поведінку, волю до подолання самості, прагнення реалізувати себе в суспільній практиці, належність державному цілому. Східна людина в усьому відчуває підтримку соціальної групи, хоча це і вимагає від неї відмови від власного обличчя. Не випадково на Сході говорять: «Той, хто має обличчя, робить не те, що бажає, а що наказують».

Східна людина зану­рена у власний внутрішній світ. Вона уважно вдивляється у мінливу плинність образів оточення.

Східна культура орієнтована на інтуїтивне проникнення в суть речей. Це впливає на усві­домлення східною традицією вторинності емпіричного природознавства. Тут неможливе перетворення оточення на об’єкт пізнання, оскільки такий стиль мислення обов’язково має пе­редумовою абсолютизацію людини як суб’єкту. Відповідно, східне «дао» тяжіє до символіч­ності, натяковості, незавершеності. Навіть в контексті східного етикету буде недоречним пряме звертання до жінки: «Чи ви заміжня?», скоріше прозвучить: «Чи хто завітав до саду кві­тів?», тоді і відповідь може бути такою: «Квіти вже розцвіли».

Декларована принципом недіяння пасивність східної людини обертається на свою протилежність, коли мова йде про духовне вдосконалення, яке становить справжню сутність активності за східним зразком. Театралізована риту­альність буденного життя на Сході перегукується з відчуттям драматургійності існування людини в європейській максимі «життя — це театр, а люди в ньому — актори». Орієнтація на традицію, збереження минулого як цінності може стати серйозним підґрунтям динамічної модернізації, про що свідчить приклад так званого «японського економічного дива».

Дихотомія Заходу і Сходу характеризує цінності світової культури, які з особливою силою виявляється в культурах, що існують на межі цих ціннісно-смислових полюсів, зокрема в культурі Росії та України. Тут східні й західні культурні елементи не тільки інтегруються, але й утворюють суперечну цілісність самої культури, виступають фактором її динамічного розвит­ку. Це викликало до життя ідею так званого євроазійства як винятковості соціокультурного досвіду, його світової унікальності. Насправді феномен євроазійства становить зразок діалогу культур, їхньої зустрічі, їхньої інтерпретації одна одною, їхнього заперечен­ня і одночасної єдності.

2. ЛЮДИНА ТА ЇЇ СВІТОСПРИЙНЯТТЯ

В ЯПОНО-БУДДІЙСЬКОМУ ТИПІ КУЛЬТУРИ

З давніх часів поклоніння природі в Японії було пов’язане з релігійно-філософською системою синтоїзму.

Досвід спілкування з непередбачуваною природою спричинив фаталізм, ірраціональне відчуття приреченості, що простежуються у життєвих принципах японців: змирятися з будь-якою ситуацією, знаходити можливості дотримуватися встановле­них правил, обмежувати себе в усьому, вважати причиною всіх нещасть самих себе. Людина в культурі Японії відмовлялася під особистого й інтегрувалася з колективним. Етимологія японської мови зберегла скоріше соціальні, ніж онтологічні характеристики людини (людина — нінген – інтервал; особис­тість — дзінкаку — клітка, рама; «я» — «во» — водночас «ми»). Злиття з іншими ставало метою самореалізації. Японець відводить собі місце на периферії соціальних груп, водночас відчу­ваючи постійний зв’язок з ними. Він намагається бачити в окремій людині соціальну групу, до якої вона належить, і, відповідно, ототожнює всю націю або групу з однією людиною, тому й дотримується правила «не втрачати обличчя за будь-яких обставин».

Етичний кодекс японців багато в чому втілений у бусідо (буквально — шлях воїна), яке формувалось як принципи тра­диційної лицарської поведінки самураїв. Буддизм виховав у послідовників бусідо байдужість до смерті. Конфуціанство закріпило передовсім відданість обов’язку, шляхетність, муж­ність. Синтоїстський культ природи і предків прищепив пова­гу до старших. Прихильник бусідо вбачав мету свого життя не у власному спасінні, його нагородою мала стати гармонія з власним сумлінням. В основу самурайського виховання було покладено навчання терпіння й готовності до ризику. Кодекс увінчувала знаменита посмішка, яка відображала глибоке начертання «радіти зі щасливим і не показувати іншим своїх сліз».

Контекстуальний тип особистості формувався також за допомогою колективної молитви, написання віршів за прин­ципом по колу («поезія зчеплених рядків»), чайної церемонії, «пісенних зборів» тощо. Ідеал гармонійної людини передба­чав уміння займатися всім потроху (зразком є принц Гендзі з роману Мурасакі Сікібу «Гендзі-моногатарі»). Впорядкуван­ня міжособистісних відносин потребувало етикетної грамати­ки поведінки, яка пов’язувалася перш за все з музикою, що вносила лад і ритм у соціальний хаос.

Принцип загального зв’язку всього з усім позбавив багато в чому японців обтяжливого для європейців екзистенційного відчуження. Однак у сучасній Японії з болем, що все зростає, констатується самотність людини у цьому, здається, всепідтримуючому світі групових цінностей. Так у повісті відомого японського письменника Кобо Абе «Жінка в пісках» герой залишається сам на сам у своїй приреченій на поразку про­тидії піску — як символу засмоктуючої рутини повсякден­ності існування у світі соціальної множинності.

Споглядання природи як божества вело до її естетичного осмислення. Прий­няття буддизму сповнило світосприйняття японців відчуттям глибинного внутрішнього зв’язку природного оточення з людиною. Жорстока непередбачуваність природи з її землетрусами, виверженнями вул­канів, тайфунами породжувала думку про нетривкість і не­надійність існування людини. Це знайшло віддзеркалення у буддійській теорії ілюзорності світу, що спроектувала сприй­няття природи в площину суб’єктивних переживань особистості. Таке співзвуччя пронизує собою всю японську культуру.

І. Духовно-емоційний відгук на дійсність відобразився в ес­тетичному принципі аваре як здивування, замилування кра­сою й грандіозністю мінливого, нетривкого природного світу, що потребує саме художньо-образного його осягнення. Єдність людини зі світобудовою відчувалася передусім у пластичній органічності традиційної архітектури з її надземним розпластуванням, нашаруванням дахів як відображенням моти­ву зростання з первозданною красою природних матеріалів, перетіканням внутрішнього простору за рахунок ширм, сезон­ністю змін декорування, відкритістю звукам і тіням природ­ного оточення.

ІІ. Принцип вабі орієнтував на красу простоти, вміння ціну­вати найменші вияви довершеності; бідність і невигадливість зовнішнього давала можливість відкрити цінність внутріш­нього; віталася здатність бути собою, рухатися природним шляхом життя. Так, майстер нецке — мініатюрної скульптури, що виконувала функцію своєрідного ґудзика в традиційному костюмі — не нав’язував свою волю матеріалу, а виявляв закладену в ньому природну красу і душу, звільняючи схований у шматочку слонової кістки або дерева образ благопобажального змісту.

Японське мислення далеке від аналітичних, абстрактних побудов, йому властива простота, конкретність, лаконічність. В одній із притч так пояснюється складна філософська ідея єдності суб’єкту й об’єкту: «Маленька рибка сказала морській королеві, що постійно відчуває море, однак не знає, що воно таке, й почула у відповідь, що море і в ній, і поза нею, вона народжена в ньому і колись воно поглине її, тому море є її буттям». Японців учать пізнавати сутність речей без абстрагу­вання, їхня допитливість цілком конкретна.