Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Маланюка (стр. 2 )

Перші літературні твори писав російською мовою, але на обласний літературний конкурс імені Валерія Обжелян подав оповідання українською мовою і потім вже писав рідною мовою. Його перша книга «Побратими» (Кіровоград, ПВЦ «Мавік», 2001 р.) принесла йому і звання лауреата, і членство у Національній спілці письменників України.

Творча праця Юрія Васильовича йшла поруч з педагогічною. Разом із дружиною Ларисою Юрій Обжелян належав до вчителів, яких любили та поважали усі школярі Липнязької загальноосвітньої школи. Його учні не раз перемагали на районних і обласних змаганнях та їздили в столицю як кращі математики і спортсмени – їхній вчитель все життя активно займався легкою атлетикою і боротьбою. А у вільні від шкільних уроків, від громадської діяльності (депутат районної ради, член Української народної партії) та від селянської праці години писав кіносценарії про життя і творчість українських композиторів ХVIII століття – Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, Артема Веделя, за якими було створено два фільми (один чотирисерійний – «Таємниця маестро», другий двосерійний – «Таємний гвардієць імператриці»).

У творчій спадщині Юрія Обжеляна є й інші кіносценарії («Архів д’Еона», «Козацькі шаблі», «Після війни»), оповідання історичні й фантастичні, роман про сучасність «Останній караван». У рукописах ці твори були двічі відзначені на конкурсі «Коронація слова» (2001 р. – третя премія, 2003 р. – дипломант).

16 лютого 2012 року внаслідок хвороби перестало битись його серце.  Обжеляна «Останній караван» видано видавничим центром «МАВІК» у 2012 році з передмовою В. Бондаря «Лицарський стиль Юрія Обжеляна». До книги увійшли одноіменний роман, кіносценарій «Після війни» та оповідання «Силіконове безсмертя». Кіровоградське обласне літературне об’єднання «Степ» висунуло книгу на здобуття обласної літературної премії імені Євгена Маланюка.

У 2012 році Ю. В. Обжелян став лауреатом обласної літературної премії ім. Є. Маланюка (посмертно), це передбачено положенням про премію, в номінації «Проза».

Останній караван : [ книга прози ] / Юрій Обжелян; вступне слово В. Бондаря. – Кіровоград : ПВЦ "Мавік", 2012. – 287 с.  

«Останній караван» – друга книга прози рано згаслого українського прозаїка і кіносценариста Юрія Обжеляна (), до якої увійшли однойменний гостросюжетний роман, кіносценарій художнього фільму й нефантастичне оповідання.

Силіконове безсмертя

(нефантастичне оповідання)

«І не гріє ніхто.

Навіть інші галактики»

В. Місевич

– Третю – щоб убрав до пуття! – Петро Іванович ловко перекинув чарку і хекнув: – Кріпка, зараза...

Ми з Шурком Горобцем теж випили. Шурко їв погано, тому його вже трохи розвезло.

– Глянь, яке кошлате суне, – сказав Петро Іванович.

– Вітер до села – не буде дощу! – заперечив Шурко.

– Багато ти розбираєш! – гмикнув тракторист. – Якщо хмари західні, всі наші. А от зі сходу – на море йдуть, на Херсон, на Одесу.

Він озирнувся на поле.

– Вчасно вкинули. Мокро, тепло... Недаром говорять: сій у грязь – будеш князь.

Він зосереджено жував окраєць житньої буханки.

– Перша зірка проклюнулась. Люблю дивитися на небо...

– І що на ньому видно?!

– Ти, Шурко, помовчи, раз не тямиш. Людина чим од свині відрізняється?

– Ну, чим?!

– Свиня бачить тільки своє корито, а чоловік, буває, і вгору гляне.

Горобець розреготався.

– Ти, хлопче, скільки класів закінчив?

– Ну... чотири. Чи три... Забув!

– Того у тебе ні професії, ні роботи.

– На біржу стану!

– Хіба що... Дурень ти...

Шурко підвівся і поплентав до лісосмуги. Петро Іванович запитав мене:

– Давно в школі?

– Вісімнадцять років уже.

– А що викладаєш?

– Географію, природознавство й економіку.

– Це тобі не буряки чи соняшники сапати... Відповідальність, само собою...Треба, щоб воно і здорове виросло, і розумне, і до других людей не вовком. Або, приміром, животина! Скільки можна убивати безсловесну твар?! А якби привчити з отакого, що то наші менші браття, а не ходяче м’ясо, то й задумався б кожен, кого це він їсть. А на харч візьміть, наприклад, сою. Чи якийсь штучний білок в лабораторії зроблять. Бо вбивати – великий гріх...

Я чемно погодився. Петро Іванович зітхнув, поклав кілька сухих гілок у багаття.

– Хороша штука книги, – сказав несподівано. – Мені й телевізора не треба, якщо книжка інтересна. Історичні романи або детективи. Я, коли в школу ходив, мабуть, усю бібліотеку перечитав. Та! – він махнув рукою. – На уроці спідтишка книжку в парті розкрию ‒ пропав урок! А як про льотчиків або партизан, міг і півночі не спати. Укриюся з головою, свічечку запалю – і доки горітиме, доти й читаю. Батько сердився, мати, правда, обороняла. Хай читає, казала, може, в люди виб’ється, грамотний буде, не так, як ми – коло свиней і телят. Ну, я й вибився... в механізатори широкого профілю. І це треба, – Петро Іванович усміхнувся, – бо ні вареного, ні печеного не їстимеш! Він поклав кружальце «Братиславської» на шматок чорного хліба, взяв консервований огірок, смачно хрумкнув. – Недавно мій онука приніс додому книжку. Я полистав – бачу: фантастика. Було і в нас у школі трохи Жуля Верна – товсті такі, сині томи; Єфремов – «Туманність Андромеди»; і той... як його?.. Уеллс!: «Невидимка!», «Війна з марсіанами»... А це дивлюсь: бридня, аж верне. І натикаюсь там на скромне оповіданнячко. «Всесвітній суд» чи «Космічний суд»... Неважно! Я до чого веду: ідея там забавна. Добряча прямо ідея! Значить, прилітають на Землю інопланетяни. Але ні в що не втручаються, супутниками записують, знімають і відправляють матеріали на свою планету. Минає років двісті, люди, врешті решт, теж у космос зібрались, і тут інопланетяни по всіх телевізорах, по всіх каналах передають про себе: хто вони, які вони, звідки. Рекламу показують, як у них славно і прекрасно. До себе в організацію кличуть – називається Галактична Ліга... Але – вони не такі, як ми. У нас, наприклад, повітря і вода, а у них кислота замість води, а основне, що вони з кремнію. Пісок, скло, ізумруд, дорогий камінь всякий...

– Алмаз із вуглецю, – заперечив я.

– Правильно кажеш! У нас вуглець, а в них кремній. По-науковому, силікон. І вони нібито видержують температуру тисячу градусів!

– Що ви знову брешете, дядьку Петя? – Шурко повернувся з посадки змерзлий і тепер одягав куртку. – Пройшов ваш дощ стороною. Треба було спорити!

Він сів ближче до вогню, поворушив жар, підкинув хмизу. Петро Іванович розсердився.

– Про що з ним балакати?! У тебе, Шурко, в голові одне: нажертися і спати.

– Неправда! Я люблю магнітофон слухати. Та ви розказуйте, розказуйте, я не заважаю... Справді не буду, дядьку Петя!

– Так... Значить, вони другі, але їм для чогось теж потрібен вуглець. Без вуглецю у них падає якийсь заряд, і вони помирають. Хоч узагалі живуть вічно. Як кристали...

– Зрозуміло, – кивнув я. – Вони ж твердіші за нас.

– Ага! То їм край потрібен вуглець... І вони заявляють: ми приймаємо Землю у свою Лігу, а ви нам нафту, газ, вугілля – по повній програмі. Тепер найголовніше... ООН відповідає: ми дамо все, що просите, але взамін безсмертя. Для всіх людей!

– Це якесь кіно ви розказуєте? – озвався Горобець.

– Книгу, – пояснив я.

– Книжка?! Ні одної не читав, чесне слово!

– А газету хоч у руки брав? – запитав Петро Іванович.

– І газети ненавиджу. А ні, брешу! Купив колись за гривню: «Про ето» називається, з анекдотами. Цілий тиждень розбирав!

– Гомо сапієнс, – мовив Петро Іванович.

– Гомо еректус, – поправив я.

– Точно. Здибає таку, як сам, і стругатиме собі подібних. Шурко, вас у сім’ї скільки душ?

Горобець замислився на хвилю.

– П’ять. Ні, шість!

– І хоч хто школу закінчив?

– Та ми ж... – Шурко покрутив пальцем біля скроні. – У мене довідка є. Зате в армію не візьмуть!

Я розлив горілку в чарки, подякував Петру Івановичу і Горобцю за роботу. Ми випили, без поспіху почали закушувати.

– Я таки хочу доказати до кінця! – Петро Іванович навіть перестав їсти.

– Наші вимагають від інопланетян безсмертя, а ті вперлися: не можемо!

Мов, хто вас зробив, хай той і розбирається. У вас он і Біблія, і Коран пишуть, що людей створив не то Бог, не то Аллах, а ми при чому?! Наші їм – що за дурня? Бога нема!

– Бо справді нема! – Горобець перекинувся на спину. – Брехня це все: і про рай, і про пекло. Закопали в яму, черв’яки поїли тебе. Тільки маслаки остануться. Дурять попи, щоб грошей побільше витягти. Отець Дмитрій пиво п’є, я бачив! Он баба Дося не гірше за батюшку молитви знає.

І врази вправляє.

– Відьма твоя баба Дося! – лайнувся Петро Іванович. – Батюшка п’є після роботи, а в церкву ходить тверезий. І при чому тут піп?! Я тобі кажу: над нами хтось є, хтось наглядає, як люди у світі копошаться, гризуться, наче павуки в банці. Не знаю, експеримент який-небудь, чи Господь Бог, чи інопланетяни, та не може бути, щоб ми отак даром родилися і вмирали – не вірю! І батьки наші не вірили, бо для чогось хрестили нас. Чи, думаєш, тоді попи були святіші? Ні, ти батюшку і Бога не плутай! То атеїсти з комуністами церкви корчували, а зараз навіть президент до храму ходить.

– Хіба я проти? – здався Горобець. – Може, і є... Помирати все одно неохота...

– Ну, і що прибульці? – нагадав я про оповідання.

Петро Іванович задумався, потім відповів:

– Вони, зарази, теж у Творця вірять. Тільки без книг, без пророків. Без Ісуса, само собою. Тоді ООН подає на них у Галактичний суд. Прилітають наші в центр Галактики – там столиця, уряд, ну, і суд там. Суд їхній, але чесний. Інопланетяни оформили зал, як на Землі: атмосферу, температуру – всі вигоди для землян, одним словом. З нашої сторони – секретар ООН, з їхньої – їх президент. Присяжні, дванадцять чоловік – ну, дванадцять цих силіконових. Усе по-американському, з адвокатами, з поліцейським. Забув, як він називається...

– Констебль?

– Точно, констебль! Ну, ти, мабуть, в курсі, як воно в американців? Виступають, трохи не так сказав – протест. Суддя або відхиляє протест, або піддержує. Тільки без клятви, бо інопланетяни ніколи не брешуть – у них немає того органу, щоб неправду говорити чи вигадати що-небудь. Наче роботи. Наші б’ють на унікальність – мов, у Галактиці одні ми з білків і вуглеводів, а решта всі з кремнію. Це ви, кажуть, досліди проводили, занесли на Землю гени, ДНК, а тепер подавай нам і безсмертя. Це наше право, ми теж хочемо, як ви, жити вічно.

– Нічогенько, мабуть, так жити, – втрутився Горобець. – Погано тільки, коли старий станеш. Або болячка вчепиться...

– Таж не просто безсмертя, а вічна молодість. Постарів трохи, омолодись! Не знаю, таблетки чи апарат який, там уже придумали б. Якщо заслаб, вилічити, а потім і геть усі хвороби до нігтя! В аварії, приміром, ногу відірвало, знову виросте, як у ящірки. Серце не годиться – нове виросте!

– І голова?

– Про голову не написано, – засміявся Петро Іванович. – А мозок, пам’ять? Інша голова – це й людина інша. Ні, голову прийдеться берегти.

– Що ж рішив суд?

– Почекай, не спіши. Наші притисли їхнього президента, і він признає, що справді мільярд років назад прилітали на Землю. Що цікаво, по всій Галактиці вуглець у дефіциті, а в нас хоч залийся! Кажуть вони: нам резону не було осіменять вашу планету, безлюдну її легше грабувати. Може, хіба що випадково... Але однаково визнають: треба брати вину на себе. І тут починається між адвокатами гра: хто кого переспорить. Наприклад, інопланетянин говорить, що у людей вічна душа і Христос обіцяв воскресіння померлим. А наш адвокат заявляє: не факт! Ставилися, мов, повторні експерименти, і нічого не підтвердилося. Ті вірять зразу. Починають упирати на Дарвіна, на еволюцію. У вас, кажуть, чоловіки і жінки, ви розмножуєтесь, у вас любов, ви за любов готові пожертвувати собою. Наші кажуть: любов тільки у віршах, це не наука, а перебільшення. А дарвінізм у нас, узагалі, малограмотні люди учать, серйозні спеціалісти думають по-другому. До того ж, говорять, у вас розмноження немає, бо воно вам не треба, а ми, якщо перестанемо, вимремо всі! Куди це годиться? Силіконові геть опупіли. Питають: нащо вам на Землі так багато різних теорій? Яким із них вірити, а яким не вірити?! Адвокат не піддається: вірити, заявляє, треба секретарю ООН, він представляє тут Землю, і населення Землі йому поручило. Ті знову вірять. Починають пояснювати, як важко їм розібратися з людським організмом – багато деталей, те, се...

– А знаєте, дійсно, по біології учать рудиментарні органи: мізинець на нозі, волосся, апендикс...

– Ну-ну... – підтакнув Петро Іванович. – Гланди рвуть, бо вони дурним докторам заважають. Тоді я ось що думаю: виросло, хай буде! Мізинець мені, якщо чесно, не дуже муляє. І апендицит для чогось колись пригодиться. Бо інакше, як з будильником. Розібрав, зібрав, дрібна запчастина валяється. Але ж і вона з якогось боку була там учеплена. А інопланетяни пропонують нам корпуса з кремнію замантачить, як у них – мов, надалі ніяких проблем!

– Щось я не дожену, – втрутився Горобець, – це справді було оте, що ви розказуєте?

Я не зміг утриматися від сміху, а Петро Іванович навіть язиком цокнув.

– Справді, справді, – утішив я Шуру. – Пороблять нам силіконові тулуби, і заживемо без болячок і хвороб.

– Але не буде ні песиків, ні сучок, – уїв Горобця Петро Іванович. – Усі одного сорту, і ніхто нічого не хотітиме.

– Голубі чи як?

– Сіро-буро-малинові! Коротше, – Петро Іванович звернувся до мене, – наші, ясно, від такого щастя одказуються, говорять останнє слово, потім останнє слово кажуть інопланетяни, і присяжні йдуть на оперативку, – він розвів руками. – Тут казочці і кінець.

– Ну, а... – розгубився Горобець. – І все?!

– На самому інтересному місці, правда? Зачепило? – Петро Іванович встав, дістав цигарку, закурив. – І я не переварюю, коли отак: мельк хвостом і в кущі.

– Відкрита кінцівка, – припустив я. – Автор не знайшов висновку.

– Отож... А я після книжки сон бачив: наче стою теж на цьому суді і підказую, як краще зробити. Проснувся – не пам’ятаю, що совітував. Цілий день згадував, але все одно придумав. Дивись: їм же вуглець треба? Дуже треба! Не давати! Упертися рогом і не давати! Аж до того, щоб війну оголосить...

– Кому війну?

– А всій Галактиці! – відчайдушно махнув рукою Петро Іванович. – Вони ж із нами, як американці з Іраком. Миротворці хрінові! А ми їм дулю! І не піддаватися. А не дай Бог, почнуть вигравати, залякати їх к бісовій матері. Мов, підірвемо Землю атомними бомбами – ні собі, нікому! Ультиматум! Вони довірливі, живо здалися б...

Я сторопів од несподіваного реваншизму мирного Петра Івановича. Він затоптав недопалок, додав:

– Чим старіша людина, тим менше хоче подохнути. Так воно якось заведено... Знає, що непремінно дуба вріже, а тут бурлить... Бродить закваска... Як уявлю, що мене не буде... Словами не переказати... До пори до часу робота, наче наркотик, виручає: забуваєш про страх, тільки дозу приймай більшу й більшу. Колись за трудами ноги протягнеш – бац, і не розібрав, що кирпата прийшла... А без роботи – ще гірше...

Петро Іванович задер голову, покрутив нею, вишукуючи щось на небі, знову заговорив:

– А гляди, й там, на зірках, якийсь гуманоїд зачуханий про нас розмишляє. І нема бідоласі ні виходу, ні просвіту...

Він помовчав. Затим промовив: «Ну, бувай!», побрів до трактора. Поки ми з Горобцем збирали посуд та складали речі в багажник, трактор завівся і поїхав у напрямку села.

– Боїться дід смерті, – сказав Шурко, заливаючи жар водою. – А хто не боїться?! Чого професори не вигадають, аби жити, доки не обридне...

Такі зарплати загрібають, і все дурно. Як ви думаєте: одкриють вони, щоб не помирати?

– Аякже, – запевнив я. – Ще й примусово будуть заставляти жити вічно.

Не хочеш, а однак живи! Сиди безплатно в Інтернеті, гризи синтетичне м’ясо з вітамінами, дуй пиво. І взагалі, райське блаженство...

– Поскоріше б, – сказав Горобець.

с. Липняжка

2005

(Оповідання із книги Ю. Обжеляна «Останній караван»)

Твори Обжеляна Ю. В.

Обжелян Ю. Побратими : Оповідання / Юрій Обжелян. – Кіровоград: ПВЦ "Мавік", 2001. – 83 с. – (Сер. "Літ. конкурс ім. В. Гончаренка").

Обжелян Ю. Останній караван : [ книга прози ] / Юрій Обжелян; вступне слово В. Бондаря. – Кіровоград : ПВЦ "Мавік", 2012. – 287 с.

Обжелян Ю. Оаза процвітання і достатку : фантастичне оповідання // 20х20. Письменники сучасної Кіровоградщини. – Кіровоград: «Антураж А», 2004. – С. 134.

Публікації про життя і творчість Обжеляна Ю. В.

"Коронація слова" : ІІ премія – Юрій Обжелян "Останній караван"; Олександр Жовна – номінант за сценарій "Дорога" // Кіно-коло. – 2002. – весна (13). – С. 172.

20х20. Письменники сучасної Кіровоградщини. – Кіровоград: «Антураж А», 2004. – С. 134.

Визначились лауреати премії Маланюка // Новини Кіровоградщини. – 2013. – 24 січня. – С. 1.

Вручено літературні премії ім. Є. Маланюка // Народне слово. – 2013. – 7 лютого. – С. 1 : фото. кол.

Вручено літературні премії ім. Є. Маланюка // Народне слово. – 2013. – С. 1.

Корінь А. Він був і лицарем, і побратимом / А. Корінь // Народне слово. – 2012. – 17 травня. – С. 10: фото.

Радість нових лауреатів / В. Лебедик // Кіровоградська правда. – 2013. – 8 лютого. – С. 10 : фото.

Левінська А. Цьогорічні "степові орли" знайшли своїх власників [Текст] / Алла Левінська // Новини Кіровоградщини. – 2013. – 7 лютого. – С. 2 : фото.

Любарський, Р. "Останній караван" вирушив у путь [Текст] / Р. Любарський // Народне слово. – 2012. – 13 грудня. – С. 10 : фото.

Названі переможці обласної премії // Кіровоградська правда. – 2013. – 22 січня. – С. 3.

Названо претендентів на здобуття обласних премій // Народне слово. – 2012. – 8 листопада. – С. 6.

Нові члени Національної спілки письменників України // Народне слово. – 2004. – 22 травня. – С. 1: портр.

Споріднені душі : підсумки літературного конкурсу / Ю. Обжелян // Західний регіон. – 2006. – 8 червня. – С. 2-3.

"Ми тут живемо й цим пишаємось" [Текст] / Ю. Обжелян // Кіровоградська правда. – 2006. – 10 червня. – С. 3.

Определены лауреаты областной литературной премии имени Евгения Маланюка // Первая городская газета. – 2013. – 24 января. – С. 10 : фото.

Погрібний В. Юрій Обжелян – переможець конкурсу "Коронація слова" [Текст] / В. Погрібний // Кіровоградська правда. – 2002. – 10 січня. – С. 2.

"Згадаймо його, побратими!"/ Л. Френчко // Ведомости Плюс. – 2012. – 1 июня. – С. 8: фото.

Останній караван Юрія Обжеляна / А. Царук // Кіровоградська правда. – 2013. – 15 січня. – С. 6: фото.

Члени обласного літоб‘єднання "Степ" – українські письменники // Кіровоградська правда. – 2004. – 14 грудня. – С. 3: фото.

Юрій Обжелян // Народне слово. – 2012. – 1 березня. – С. 9: фото.

Юрій Обжелян [некролог] // Літературна Україна. – 2012. – 15 березня. – С. 13: фото.

Бабенко Олег Олександрович

Бабенко Олег Олександрович народився 26 грудня 1968 року у місті Світловодську Кіровоградської області.

Здобув дві вищі освіти. У 1993 році закінчив Кіровоградський державний педагогічний інститут імені В. Винниченка, вчитель української мови і літератури.

За другою освітою – магістр державного управління.

Трудову діяльність розпочав у серпні 1992 року учителем української мови і літератури середньої школи № 4, м. Кіровограда.

З 1993 по 2003 рік працював асистентом, викладачем кафедри української літератури Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка.

У 2003 році – начальник навчально-організаційного відділу Центру перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, керівників державних підприємств, установ та організації Кіровоградської обласної державної адміністрації.

З вересня 2003 по 2005 рік – слухач Дніпропетровського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України.

У 2005 році працював викладачем кафедри економіки праці та управління персоналом Кіровоградської філії Міжнародної академії управління персоналом.

З жовтня 2005 по 2007 рік – заступник начальника управління з питань внутрішньої політики Кіровоградської обласної державної адміністрації.

У 2008 році обіймає посаду керівника Кіровоградського обласного відділення науково-видавничого агентства “Книга Пам’яті України ”.

З листопада по грудень 2008 року – радник голови Кіровоградської облдержадміністрації.

З грудня 2008 по серпень 2010 року обіймав посаду заступника начальника управління – начальника відділу стратегічного планування та розвитку культури управління культури і туризму облдержадміністрації, а в серпні 2010 року переведений на посаду заступника начальника управління – начальника відділу з питань розвитку туризму, музеїв та кадрової роботи управління культури і туризму обласної державної адміністрації.

З травня 2013 року – директор Державного архіву Кіровоградської області.

Олег Олександрович є головою Кіровоградської обласної організації Всеукраїнської спілки краєзнавців.

Бабенко О. О. нагороджений медаллю «За отличие в воинской службе» ІІ ст., (1989 р.); обласною премією у галузі краєзнавства ім. В. Ястребова (2004 р.); Почесною грамотою Міністерства освіти і науки України (2004 р.), Почесною грамотою Кіровоградської обласної ради (2007 р.), Почесною грамотою Міністерства сім’ї, молоді та спорту (2008 р.), Подякою голови Кіровоградської облдержадміністрації (2008 р.), Подякою Міністерства культури і туризму України (2009 р.).

Бабенко О. О. – лауреат обласної літературної премії ім. Є. Маланюка в номінації ««Публіцистика» за книгу «Самоцвіти степів полинових. Із спостережень над творчістю видатних земляків» (висунутий правлінням Б. О. «Центрально-Українська православна духовно-соціальна академія» та обласною організацією Національної спілки краєзнавців України», Центрально-Українське видавництво).

Бабенко О. Самоцвіти степів полинових. Із спостережень над творчістю видатних земляків. – Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2012. – 226 с.

У книзі, присвяченій 130-річчю створення Театру Корифеїв, містяться літературознавчі спостереження над окремими аспектами творчості «батьків новочасного українського театру» (І. Франко) Марка Кропивницького, Михайла Старицького, дещо більше Івана Тобілевича (Карпенка-Карого), а також роздуми про творчі постаті С. Тобілевич, А. Тарковського й Є. Маланюка, П. Байдебури, Ю. Мокрієва, М. Смоленчука, В. Ганоцького, Ю. Дмитренка.

Син Степу

(Слово про Миколу Смоленчука)

І.

Микола Смоленчук – то ціла епоха в культурно-мистецькому й громадському житті степового краю, що розкинувся від сивочолого Дніпра до Південного Бугу на нашій благословенній Україні. Вихователь і наставник творчої молоді, учитель вчителів, генератор ідей, організатор й учасник літературно процесу, театрально-видовищних заходів і громадських ініціатив, будитель збайдужілих чиновників і змілілих душ сучасників він протягом десятиліття був єдиним членом Спілки письменників, що мешкав у Кіровограді, й до сьогодні, мабуть, є неперевершеним місцевими літераторами (нехай вони мені за це вибачать) ні за масштабом художніх узагальнень в осмисленні життя як простої людини, так і цілої нації, ні за майстерністю митця слова, що дарував читачеві радість заглиблення в різні за жанровим складом твори.

Микола Смоленчук належить до числа тих людей, які, за висловом Ліни Костенко, створюють гуманітарну ауру нації. І справа навіть не в тому, що Микола Кузьмович був талановитим письменником, серйозним науковцем, непересічною особистістю, педагогом від Бога, проникливість якого була просто вражаючою – міг із першого погляду правильно оцінити обдарованість свого учня чи студента, розгледівши в його душі паростки чогось винятково прекрасного, про що той навіть сам міг не здогадуватись, щоб потім наблизити до себе й терпляче, при тім не нав’язливо, працювати над ним, розвиваючи, підтягуючи до свого рівня, – і хто зараз може сказати, долю скількох юнаків і дівчат визначила незабутня зустріч з цією Людиною, мудрою як сам народ! Просто він залишив по собі добрий слід на Землі, бо був справжнім українцем, добродієм – Людиною вільною, з глибинною душею, шляхетним серцем. Людиною, що прагне до прекрасного й здатною творити лише Добро. А звідки це? Від переконаності, що й сам ти – самодостатній український народ.