Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Маланюка (стр. 4 )

Іван Денисович – колишній заворгвідділом райкому партії. Він був залишений у районі для підпільної роботи та боротьби проти окупантів. Що треба було робити, Іван Денисович тепер не знав. Те, що йому малювали раніше, не справдилося. Окуповане селище жило своїм життям. Діяли установи, колгоспи. Крім німців, квартирувалися в райцентрі ще й донські козаки з власовської армії. Вони мали коней, зброю, їхній старший навіть ордена Леніна не знімав. Вихорем літав на білому коні. Командував, пиячив, бешкетував. Козаки нерідко влаштовували на плацу кінні змагання та усілякі масові видовища. Значна частина дончаків була з дружинами та коханками.

Німці також розселилися переважно у райцентрі. На окраїни навідувалися рідко. Ще чимало було поліцаїв. Вони мали свою форму, відмінну від німецької та козацької. Окупаційна влада робила своє. Когось арештовували, допитували, били, знищували. Інших примушували працювати в громадських господарствах, тобто, колишніх колгоспах, на дорогах. Третіх чи силоміць забирали, чи спритно заманювали на роботу у їхній фатерлянд. Агітаційного матеріалу було вдосталь. Він підкріплювався фотознімками.

Діяв і базар, де ходили гроші чи просто люди обмінювалися товарами.

Що міг зробити Іван Денисович як підпільник? А нічого. Він сидів у надійному схові. Мотря свого часу була стахановкою, передовою дояркою. А потім їй довірили колгоспну ферму. Іван Денисович добре її знав. Так сталося, що ще в ті мирні роки вони були коханцями. Здибалися на обласній партконференцїї, провели дві ночі в готельній кімнаті. То вже й не розлучалися.

Сім'ю свою Іван Денисович встиг відправити аж за Урал, де проживала рідня дружини. Як організатора підпілля, його запевнили, що знайдуть за будь-яких умов і дадуть відповідні розпорядження. Зв'язковою він їм назвав Мотрю.

Минали дні, проте ніхто на зв'язок не вийшов. Жили вони собі з Мотрею як чоловік і жінка. Вона його надійно переховувала, бо мала де. Садиба містилася край села, біля лісу. Місце і в радянські часи, і тепер було спокійним і малолюдним. У кожному населеному пункті є саме такі місця, де і в мирні будні, і в воєнне лихоліття затишно та безпечно, ніби їх сам Господь оберігає. Опинилася у такому невидимому захисному кільці і Мотрина садиба. До речі, лише одна вона на цей куток селища. Вже за крок від плетеного тину не Господь милостивий, а дідько розпоряджався довколишнім простором. Там чулися часом розпачливі крики, постріли та вибухи, лилися кров і сльози.

Не знаючи сам, під яким тепер він надійним захистом, Федь полегшено зітхнув у сусідчиній хаті. Відчував, що зараз почне довго і плутано говорити Іван Денисович про Велику жовтневу соціалістичну революцію, про те, як сам колись бив буржуїв у доблесній армії товариша Будьонного, як уже так добре жилося до війни, і раптом цей віроломний напад фашистів, хоча й була підписана угода про ненапад. Така ото політична розминка.

Федь її чув уже не менше, як разів з десять. Деякі місця знав напам'ять, на інших, менш зрозумілих і не таких уже й цікавих, ловив себе на тому, що не слухає, мимоволі відволікається, думає про інше. Про що? Та про що завгодно, тільки не про те, що говорив Іван Денисович. Наприклад, про Мотрю. Гарнюща вона жінка, нічого не скажеш. І до Федя, наскільки він відчував, таки не байдужа. То подивиться так, що аж млосно стає хлопцеві, то гострим словом зачепить, що хтозна-як її й розуміти. А ще, бува, й пригостить чимось смачненьким. І неодмінно, як мами немає вдома.

От і вчора приносила пиріжки з картоплею та капустою. Такі смачні, що й пальчики оближеш, як то кажуть, якщо мати на увазі не Федеві, бо їх ніяк не можна назвати зменшено - пальчиками. Швидше то пальчища. Та хіба тільки вони?.. Усе у нього не таке, як в інших. Кістки рук і ніг он які широкі. Плечі так само! Як у відомого борця Івана Піддубного. Чоботи носить найбільшого розміру. Кажуть мати: одягнути в німецьку форму... Та нехай ще спробують знайти таку, щоб вона прийшлася на нього.

Федь несподівано аж кинувся, як сплячий зі сну. Знову йому почувся звичний голос Івана Денисовича: обов'язковий вступ він завершував, говорив уже про договір ненападу...

Федь остаточно прогнав від себе усілякі другорядні думки, боявся глянути у вічі звабливій Мотрі, котра, як йому здалося, таїла в собі щось загадкове і навіть тихо усміхалася. Хлопець відчував, що в цю мить дивиться вона на нього. А він боявся цього разу відповісти їй. Він взагалі її боявся. Відчував серцем, що просто так їх стосунки не завершаться. Щось має статися. Що саме? А хто його знає?

Мотря тримала щось у руках, якийсь вузол великий і важкий. І тільки й чекала свого часу. Іван Денисович мав розтлумачити Федеві, що й до чого. Він і справді вже починав обережно, здалеку, пильно зазираючи парубкові у вічі.

Іван Денисович був чоловіком недурним. Він не просто говорив, щоб говорити, як Федькова мама. Він, як снайпер, говорячи, наче прицілювався так, щоб влучити тільки в самісіньку десятку без промаху. Так і цього разу. Тому Федь став слухати уважно і не просто слухати, а битися наполоханими думками над тим, як бути. Іван Денисович щось примусить його робити. Що саме? Хлопець намагався розгадати. Відчував, що й Мотря вже все знає, навіть те, що Федь не зможе не послухатися Івана Денисовича.

– Настав час остаточно повернути гнів народу на окупантів. – провадив Іван Денисович. – Адже, нічого гріха таїти, багато людей ще надіються на них, вважають, що їх вороги не зачеплять, нічого поганого не заподіють. Це дуже небезпечні, можна сказати, зрадницькі настрої, так – так, саме зрадницькі. Прийшов окупант, убиває, забирає, жене до себе в Німеччину людей, а дехто сподівається, що його це мине, що він пересидить у своїй хаті. Ні-ні, і ще раз – ні! – активно сам себе переконував Іван Денисович. – Треба вставати всім миром проти нашестя. Треба, щоб серце кожного палахкотіло гнівом. Людям необхідно допомогти розібратися, що це чужинці, що їх завдання, – грабувати нас, грабувати і ще раз грабувати, мучити, нищити. Ти розумієш, Федю?

– Атож! Що ж тут не розуміти? Німці он скрізь вішальниць наставили, навіть на баштанах. Колись були сторожі. Тепер немає жодного, одні вішальниці жахають. Піймають, що вкрав кавуна, повісять. Всі знають про це, ніхто не йде красти, бо неодмінно німець з поліцаєм, немов чорти, з-під землі вискочать і схоплять.

– А самі німці безцеремонно, як забігають у подвір'я чи в хату до селянина, грабують, що під руку потрапить. Хіба не так? Люди цим обурюються і переконуються, що це – окупанти. То нам теж, я гадаю, не треба стояти осторонь.

– А що ж ми повинні робити? – не розумів Федь.

– О! Аж тепер ми з тобою дійшли до найголовнішого. Треба, щоб найбільше наших людей переконалися, що німці – грабіжники! Зрозумів?

– Еге ж, зрозумів. Але що ж треба робити? Ходити по хатах та попереджувати людей, щоб ховали все? Щось я не зовсім второпаю, куди ви хилите...

– А я зараз поясню. Ти, головне, не спіши поперед батька в пекло. Зараз усе зрозумієш. Так, треба ходити! Ходити від хати і до хати. Та тільки не попереджувати, а забирати.

– Забирати? – все ще не міг зрозуміти усі тонкощі плану Івана Денисовича Федь. – Як забирати?

– А отак! Забирати і все! Ти коли-небудь у шкільному драмгуртку брав участь?

– Брав! Ще в ранньому дєтстві... – похвалився Федь.

– О-о-о! – аж підскочив на стільці Іван Денисович. – То в чому ж справа? Покажи тепер свої таланти!

– А я ж тут при чому? Що я вам? Німець?

Тут уже Мотря не втрималася. Вона розкрила вузол, вийняла форму, справжню, німецьку.

– Ось! У німця за сало виміняла на базарі. Ти тільки подивись, яка! Новісінька ж. Може, ще й ні разу не вдіта. Навіть пахне не по-нашому. А, понюхай.

– Та воно нюхати, як нюхати, – сказав Іван Денисович, – а от приміряти було б не зайве.

– О-о-о! То це ви не випадково з матір'ю в один голос торочили: «Схожий на німця та схожий на німця!» Он воно що! То вже й одежу придбали?

– А ми з твоєю матір'ю прикинули до твоїх сорочок та штанів. І підійшло.

– То що? Вже й мати про те знають?

– Авжеж. Я під іншим приводом показувала. То сподобалося. Каже, що ніби на тебе шита.

Федь заходився прикладати до себе френча. Штани перевірив, взявши кінцівки у дві руки та розтягнувши холоші.

– Справді ніби нічого.

– То ти взагалі можеш одягнути. Піди в спальню та переодягнись. А тоді вийдеш, щоб і ми побачили.

– А що ще там, у мішку? – запитав.

– А що ж. Взувачка. Бери та приміряй! – сказала Мотря.

Федь гайнув. Було чути, як він поспішно знімає своє вбрання, одягає нове, німецьке. Тоді загуркотів взуттям. Через якусь хвилю вийшов.

– От щоб тебе мати побачила! – плеснула долонями Калабанська. Вона обійшла хлопця, обдивилася. Навіть потай потисла багатозначно йому руку.

– Не тисне? – запитала.

– Та так... Трішечки ніби піджимає в плечах. Та нічого, розходиться.

– Що ж… – сказала Мотря… – Це ж не по заказу. Але прийшлося.

– Так ось, відступати вже нікуди. Треба діяти. Завтра вже необхідно зробити виїзд.

– Куди? – запитав Федь.

– У Свердликове. Там – ні німців, ні – поліцаїв. Звідти й розпочнемо.

Федь добрався до Свєрдликового підводою. Їхав у своєму одязі. За кущами переодягнувся. Коней прив'язав до дерева. Пішов у село. Він уже вдома подумки трохи потренувався, як буде вимагати харчі. А що особливого? Загримів кулаком у перші двері. Хату відчинила старенька жінка.

– Яйки! Млеко! Цало! – закричав Федь. Жінка кинулася в комірчину. Винесла, що мала.

Федь склав те все в мішок, вийшов. Ніби вдалося. Через хвилину вже гримав у сусідні двері.

Цього разу вийшла жінка молодша. Вона вже чекала непроханого гостя, бо бачила, як він гамселив у сусідські двері. Приготувала продукти. Федь теж входив у роль. До названих раніше продуктів добавив ще й «мацло». Жінка зрозуміла, подала свіженького, що було загорнуте у капустяне листя. Аж роса сріблилася на тому листі.

Федь пішов далі. Дехто, вже й не очікуючи, виходив йому назустріч до воріт, виносив подать. Вже й запахло свіжим хлібом. Зазолотіли пиріжки, коржі. Запахли смажені кури. Навіть сметана з'явилася. Смалець. Домашня ковбаса. Все це вже було важко нести та й незручно.

Федь розгубився. Не врахував, виходить. А тепер опинився у становищі, що і далі йти не було можливості, і залишатися не міг. Вертатися за кіньми до лісу теж не з руки. Могли здогадатися. Деякий час стояв ні в тих, ні в сих. А люди дивилися. Хто через вікна власної хати. Хто з-за тину. Діти взагалі зібралися супроводжувати німця до кінця. На те вони й діти. Ними керувала цікавість.

Один із хуторян, що учащав до райцентру, взагалі роздивився пильніше і згадав, що цього типа він уже бачив. Не в німецькій формі, звичайно. Але запам'ятав обличчя, статуру.

Він прикинув, що немає ж у того німця зброї. Вигукує тільки ті слова, що їх уже міг повторити кожен. А найголовніше, що ані ящиками не запасся, ні сумками, а мав тільки звичайний селянський мішок, куди намагався впихнути все, що йому давали. Найбільшого клопоту тепер йому завдавали яйця. Як їх можна покласти у мішок, щоб не роздушити? «Ні, це щось не те. Якийсь підлог», - так визначив ситуацію.

Лженімець теж захвилювався не на жарт. Тим більше, що з-за кущів почулося іржання коней. Тепер уже треба було поспішати до них. Інакше туди побіжать діти, а за ними й дорослі. То тоді – кінець. Здогадаються ж.

«Німцеві» нічого іншого не залишалося, як спробувати розігнати гурт, у першу чергу дітей. Він замахав руками на присутніх, почав кричати слова, що знав і чув від окупантів: «Век! Цурюк!» Показував селянам, що їм необхідно зайти в оселі і сидіти там. Дехто підкорився, пішов подалі від гріха. Але ж люди є людьми. Були й такі, що помітно затягували час. Інші ніби відійшли, та здалеку ще з більшою цікавістю почали спостерігати.

Тим часом Федь, як то кажуть, пішов ва-банк. Він обережно поклав на землю мішок, застережливо замахав руками на дітей та й дорослих зі словами «найн», «найн», а сам поспішив до посадки за підводою. Був задоволеним, що ніби переконливо наказав присутнім, що мішка чіпати не можна, бо як повернеться, то зробить їм «пух»- «пух». Його всі правильно зрозуміли. Кожен стояв на своєму місці. Дехто, як Федь відійшов далеченько в напрямку кущів, вважав за необхідне висловити свої думки з приводу того, як діє цей німець.

– У нього явно не всі вдома! – говорила хитренька Саливониха. А щоб її краще зрозуміли присутні, то покрутила пальцями біля скроні.

– Я теж бачу, що щось воно не те. І те йому дай, і інше, а він навіть не знає, як те все скласти. А тепер ще й подався хтозна-куди. Якийсь він ніби контужений. А що ви думаєте? Відправили з фронту на легшу роботу. То він її тепер і виконує. Війна є війна. Десь оглушило, то й з глузду з'їхав. Інакше, чого б йому отаке робити?

– Ага! Вони вже не ті, що спочатку були. Ті йшли, як звірі. Що не так, то відразу строчать. А цей і автомата не має. Хоча, може, револьвер у кишені. Німець є німець. З ними жартувати небезпечно.

Федь добіг до підводи, відв'язав коней. Сів і погнав до села. Доїхав до свого клунка. Вклав його на віз. Махнув пужалном і поїхав у бік райцентру. Хуторяни проводжали його поглядами, поки підвода не сховалася за горизонтом.

До райцентру він не доїхав. Тільки хотів переодягнутися у ярку, як раптом почулося гудіння двигунів. Зрозумів, що це – кінець. Він не помилився. Його розстріляли відразу ж, навіть не допитуючи, хто він і що в нього в мішку.

– Партізанен! – це він тільки і встиг почути. Під'їхали, думаючи, що напарник заліг на возі. Зірвали попону, якою був накритий мішок, наткнулися на провіант. Зрозуміли це по-своєму, що наскочили на партизанську господарську службу. Передали командуванню по рації. Самі рушили далі. У них було своє завдання. Поспішали в напрямку Корсуня.

Під вечір труп, що так і залишився одягненим у німецьку форму, було доставлено до районного центру. Його виставили на плацу з написом «Партизан». Знайомі передали Горпиненчисі, де її син і що з ним сталося. Вона прибігла, впізнала в убитому свою кровиночку. Сусідка Мотря Калабанська згодом теж підійшла, спробувала заспокоїти нещасну. Мати немов збожеволіла, повідомляла те, що вже й на власні очі бачила сусідка:

– Господи, Мотю, Мотю, убили Хведю! Подивіться, який красень лежить. Та що ж це воно у білому світі робиться? За що? Ще й написали, що партизан. Та який же він партизан? Увесь час удома був. А вчора сказав, що хоче приятеля свого провідати і оце привезли мертвим.

Чоловік із Свердликового, що упізнав у Феді зодягнутого в німецьку військову форму хлопця із райцентру, все ж не міг заспокоїтися. Він колись навіть був у Федорових батьків. Купував у них теличку. Виявилася доброю. Тепер уже корівкою стала, доїться, ходить у череду. Господарі дивом врятували її від отих перших німців, що зайшли на хутір і тягнули все, що тільки бачили. Степан, так звали чоловіка, під виглядом випасу три дні і ночі не виходив з чагарників, щоб не потрапила корівка на очі німчурі та вони її не забили. Надто уже хорошою була, багато молока давала і до того ж поводила себе зовсім невибагливо. Народилася ж у районному центрі. Але там які випаси? Звісно, що не такі, як у їхньому селі. Тут же – роздолля.

Тож Степан і пішов перевірити просто для себе, чи то той хлопець, що він його знає, чи, може, й справді німець, що мало вірогідно. Коли спустився в долину, де було забито Федора, то наткнувся на пастухів, котрі йому розповіли, що німці убили свого, а в нього виявили мішок продуктів. Сало, масло, смалець, хліб, пиріжки, коржі, навіть яйця. Отам їх ще й досі безліч розбитих валяється. А потім того німця забрали і повезли в напрямку райцентру. Знайшли ще й цивільний одяг. Простенький. Як усі ми носимо. Мабуть, хотів переодягнутися. Та не встиг. Налетіла німецька колона.

Степан у тому тепер уже не сумнівався, що це був саме той дивак, котрий заходився під виглядом німця обдирати хуторян. Тепер йому ще більше хотілося побувати в райцентрі і довідатися про все самому. І він попрямував знайомою ґрунтовою дорогою, а потім берегом степової Синюхи, аж до мосту, тоді через міст, а звідти вже на протилежний кінець села, до хати Горпиненків. Він уже і згадав, і ще раз перепитав та уточнив у людей їхнє прізвище.

Степан не помилився. Це був саме той парубок, що в німецькій формі наслідував окупантів... Поплатився життям за свій вчинок. Дивний і незрозумілий вчинок. Так його охарактеризував Степан, житель села Свердликового, що розташувалося за крутою горою, під якою протікала мальовнича річка, котра з глибини віків небесно синіє, зігнувшись підковою саме в цьому місці, де найближче одне до одного притулилися Новоархангельськ із Торговицею.

Степан уже не сумнівався, що парубок ніякий не німець. На подвір'ї, де колись торгувався за теличку, тепер застав чимало людей літніх і молодших. Чоловік упізнав матір убитого хлопця. «Невже то вона послала його в наше село таким чином добувати харчі для власної сім'ї?» – не давала йому спокою думка. Він вглядався в обличчя старої жінки, яка в горі, що на неї звалилося так несподівано, ще більше постаріла. Підійти ближче, признатися, хто він і свідком чого був, не посмів. Проте все ж хотів розгадати таємницю, що призвела до такої трагедії і ганьби.

Вслухався в розмови сторонніх людей. Вони теж намагалися розгадати, як це сталося, і не могли. Знали ще менше, ніж він. Але Степан був упевнений, що все ж повинен тут бути хтось, що знав більше, ніж усі. Він зупиняв погляд на кожному і не опускав його, не відводив убік, поки той, кого вивчав, не здавався, опускаючи свій додолу чи спантеличено відводячи убік. Для Степана це було стовідсотковою ознакою: ні, не знає цей нічого, як і переважна більшість.

І раптом зрозумів, що напав на слід, зіткнувшись із поглядом Мотрі Калабанської. Що вона сусідка Горпиненчихи, він знав і раніше. А що покійний перебував під її впливом, зрозумів у всій повноті лише тепер. Повнотіла, гарна з виду, хтива Мотря дуже відрізнялася від усіх ін­ших, присутніх тут. Ще прочитав Степан у її очах, збагнув з рухів, що знала куди більше, аніж навіть Горпиненчиха, мати вбитого хлопця.

Вона повелася у першу мить, коли схрестилися їхні погляди, як злодійка, на якій несподівано зайнялася хустина. Проте враз напустила на себе спокій, удавала, що не схвильована і не боїться нічого. Але тільки й того, що удавала. Уважний Степан помітив: лише зовні вона спокійна, а всередині у ній все тремтить, як листя на осінній трепеті. Тепер уже він, як гарпунер чи досвідчений рибалка, не попускав, тримав жертву в натяжці, не давав вислизнути, просвічував поглядом, як рентгеном, щоб у її заглибленому душевному мороку розрізнити, що і як. Вона захвилювалася. Кинулась до Горпиненчихи, ніби старалася з усіх сил її втихомирити, стишити душевний біль. Проте її нещирість видали недоречні рухи. В них Степан відчув явну фальш. Вона також уже не могла заспокоїтися. Озирнулася на Степана. Вже, було, подумала, що це один із тих, хто міг бачити, як вона в німця за добрячий шмат сала, та ще й якого сала, з кількома м'ясними прошарками, товстелезного, виміняла військову форму і взуття. А він зайвий раз засік її насторожений погляд і ще більше переконався, що ідея і значна частина організації задуму належала їй і тільки їй.

Тим часом священик і півчі вже відспівали небіжчика. Належало домовину нести до вічного пристанища, де немає війн і горя. Першими попливли вінки, їх було небагато. За ними понесли кришку з хлібиною посередині на домотканому рушнику. А потім понесли й самого небіжчика, але не у формі чужинця, а в своїй благенькій селянській одежі. Форму, рвану та закривавлену, спалили в кінці городу. Вогонь частково очистив гріх хлопця. А ще омила його від скверни пролита кров. Таке подумала про це постаріла на добрих десяток років Горпиненчиха і трохи полегшало їй на серці. Вона навіть уже не так гірко плакала. Мотря все намагалася підступитися ближче до неї та взяти під руку. Але це їй не вдавалося. Тим більше, що спіткнулася на рівному. Під поглядом Степана вона вже далі не могла йти. Вийшла з гурту. Глянула на незнайомця. А він повільно і гідно підійшов до неї ще ближче. Вона аж поточилася, ухопилася за серце. Стояла так увесь час, поки не минула її коротка процесія. Степан теж стояв, як укопаний. Глянув ще раз їй у вічі і сказав тихо, але твердо і упевнено:

– Ви! Це ви зробили!

– А ви того не докажете! – злякано, але з викликом і нахабно відповіла вона.

– А я й не збираюсь нікому нічого доказувати. Кому я буду доказувати? Окупаційній владі? Що це дасть? Але це ваша робота та ще когось, хто стоїть за вами.

Те «ще когось» її налякало найбільше. Це було так очевидно. Вкрай переляканий погляд найбільше видавав її. Та й уся постава, неприродно зігнута, мов оглушена несподіваним вибухом, підтверджувала, що співрозмовник без промаху влучив в ахіллесову п'яту її найглибшої душевної таємниці, за що більше всього боялася. Вона навіть ніби кинулася бігти додому, щоб попередити...В ту мить в її уяві постав Іван Денисович. Він по-своєму, із занудливою аргументацією, трактував те, що сталося. Мотря наперед знала і слова, що він видасть, і аргументи, що їх ніхто вже йому не зможе заперечити, тим більше вона, ко­лишня рядова доярка, а наостанок завідуюча фермою не без рекомендації та старань Івана Денисовича.

– То чого ж ви? Відразу й тікати... А як же постраждалий? Треба ж віддати останню шану... – не без іронії звернувся викривач.

Проте вона, як ужалена, таки відскочила і швидко подалася до свого подвір'я, за плетену огорожу. І там їй уже ніщо не загрожувало, бо таким благополучним було те місце, що на ньому, поки й світу, не може трапитися ані найменшого горя. Бо так свого часу розпорядився сам Господь, що створив цей світ. Розпорядився найімовірніше помилково.

9.06.2011

(З книги Загравенка А. «Твори» в двох томах. Т.2. Уривок з оповідання «Убили Хведю» )

Твори Загравенка А. Р.

Антологія одного вірша / С. Кривонос, А. Загравенко, С. Шпудейко, О. Полєвіна // Народне слово. – 2012. – 24 травня. – С. 10.

Блакитні вежі: хрестоматія творів письменників Приінгульського краю: у 2 т. / редкол.: В. Бондар (голова), Т. В. Андрушко, А. М. Корінь [та ін.]; авт. передм. Л. В. Куценко; укл.: В. Бондар. – Кіровоград: Мавік, 2011.

Вежа: літературний часопис / гол. ред.: В. Бондар; Редколегія: В. Добробатько, Г. Клочек, В. Могилюк [та ін.]. – Кіровоград: ПВЦ "Мавік", 1995 – № 22. – 281 с.

Загравенко А. "Яка ще є тому альтернатива?": добірка віршів // Кіровоградська правда. – 2002. – 16 липня. – С. 3.

Загравенко А. Безсмертя Миколи Петрова // Знам'янські вісті – 2000. – 29 квітня. – С. 2.

Загравенко А. Відчуття минувшини: вірш // Новгородківські вісті. – 2003. – 19 грудня. – С. 3.

Загравенко А. Віра: вірш // Новгородківські вісті. – 2003. – 1 січня. – С. 3.

Загравенко А. Добірка віршів // Новгородківські вісті. – 2000. – 14 липня. – С. 3.

Загравенко А. Доля рідної мови. Українська трагедія: вірші // Новгородківські вісті – 2000. – 22 вересня. – С. 3.

Загравенко А. Нас повинно бути більше: зустріч з керівниками НДО (неприбуткові громадські організації) м. Знам`янки // Знам'янські вісті. – 1999. – 31 березня. – С. 2.