ОЛЕКСАНДР ГРАНОВСЬКИЙ
ЗОЛОТІ ВОРОТА
Упорядкування книги та переднє слово
заслуженого працівника культури України,
кандидата філологічних наук
Юрія Ярмиша
Збірку видано на кошти
Бориса Неприцького
Видавництво
«Інтел»
Київ — 1992
Поет і вчений
Олександр Олександрович
Неприцький-Грановський
ЖИТТЯ І ПОЕЗІЯ
ОЛЕКСАНДРА ГРАНОВСЬКОГО
В українській поезії нині велике свято — до рідного краю
повертаються твори талановитих синів і доньок України, осо-
биста доля яких була багатодійною драмою на терені XX сто-
річчя. Розкидані по всіх усюдах соціальними катаклізмами, вони
тільки мріяти могли про друкування своїх творів на рідній землі.
І лягали вони в чужу землю із цією безнадійною мрією...
Та завдяки волі і невтомній боротьбі народу настало І грудня
1991 року, коли Україна проголосувала за утворення самостій-
ної незалежної Держави і було обрано першого її президента.
Імена і твори тих, хто ще вчора був «персоною нон грата», на-
завжди повертаються на батьківщину. Серед них— невідома нам
творча постать Олександра Грановського.
Він народився понад сто років тому — 4 листопада 1887 ро-
ку в селі Бережці па Волині. Синьоока річка його дитинства —
І кка, курний Радивилівський шлях, могутні дзвони Почаївської
лаври, легенди рідного краю про хоробрих русичів, які стійко
захищали рідну українську землю від азійської навали, від поль-
ських магнатів, войовничих сусідів — то перші враження його
дитинства.
Молодий юнак, закоханий у поезію Тараса Шевченка і своєї
ісм. іячкн Лесі Українки, рано почав віршувати. Ідея національ-
ної гідності, усвідомлення того, що він син великого народу, по-
нсиолепого російською імперією, привела його по приїзді до Ки-
єва у 1908 році до «Просвіти», українського клубу «Родина». Він
став постійним співробітником «Української хати», а з 1911 ро-
ку членом її редколегії.
У двадцять три роки в Києві виходить перша його поетична
збірка «Пелюстки надії» (1910 рік), а за рік — збірка «Намис-
течко СЛІЗ». Без сумніву, Олександр Грановський мав яскравий
поетичний талант. Набагато пізніше він включив кілька найпер-
ших своїх поезій до збірок, виданих у США. Перед зачудованим
читачем його поезій розкриваються майстерно зображені ліричні
картини рідної природи, тихі волинські озера, золота краса осін-
ніх лісів, болі та радощі земляків, заклопотаних щоденними зем-
ними турботами. Серед найперших віршів Олександра Гранов-
ського українські читачі помітили поезію «Тихо на озері, тихо»
(1911 рік).
Тихо на озері, тихо,—
Спить заколисане лихо.
Наче слюда
Сонно дрімає вода,
Встелена срібною млою...
Тихо дрімає село.
Чути як хлюпне весло,
Наче в казковій омані.
Тільки кигикне в тумані,
Сплесне у воду крилом
Чайка, зірвавшись стрілою...
Згодом, у 1919 році Сергій Єфремов в своїй двотомній «Історії
українського письменства» (Лейпциг) тепло відгукнеться про
перші поетичні твори Олександра Граиовського.
У березні 1913 року молодий поет їде до Сполучених Штатів
Америки. Він не збирався тут бути довго. Хотів побачити земля-
ків, яких зла недоля, постійні нестатки, убогість життя закинули
аж за океан. Прагнув допомогти землякам, як і чим міг. Мріяв
накопичити враження і з новим творчим досвідом повернутися
на рідну землю.
Був Олександр Грановський людиною беручкою, працьови-
тою. Бачив, земляки потребують допомоги. У США він одразу
зазнайомився з діячами «Американської Просвіти», дбайливо
підготував до друку кілька українських просвітянських книжок.
А коли надумав повертатися на батьківщину, де у Києві в 1914
році була надрукована окремою книгою його лірична поема
«Акорди», у Європі запалало полум'я першої світової війни. Роз-
в'язана трьома імперіями — Германською, Австро-Угорською та
Російською, вона невблаганно сіяла і ужинала смерть на тихих
ланах Волині, краяла її щедру красу сирими окопами і колючи-
ми іржавими дротами.
Видання часопису «Українська хата» в Києві було припинено
у перший місяць війни. Молодого поета на батьківщині чекала
мобілізація, солдатська шинеля, кривава бійня і можливість
вмерти за інтереси чужої імперії.
Олександр Грановський залишився у США і вже у 1918 році
став громадянином Америки. Так він назавжди втратив рідну
Волинь, яка опинилась під гнітом панської Польщі, де люто не-
навиділи і викорінювали все українське.
А молодий Олександр Грановський у цей час вчився. У 1919
році він одержав диплом Сорбони (Париж), став бакалавром
і
Колумбійського університету (США), доктором філософії, док-
тором сільськогосподарських наук. Він здобув славу авторитет-
ної о пченого-біолога, ентомолога, праці якого згодом були ви-
знані провідними вченими галузі.
Грановський став відомим громадським і політичним діячем
на черені української громади в США.
То ж замислимось над питанням, а ким би Олександр Гра-
новський (з його енергією, свідомо національними поглядами,
прагненнями щастя рідній землі) міг би стати на Радянській Ук-
ріпні? Що б його могло чекати, яка доля й «шлях широкий»?
І віднаходимо лише одну відповідь: нині (понад усі сумніви!)
ми читали б його коротку життєву біографію серед діячів траге-
дійного— розстріляного українського відродження 20-их років,
серед яких опинився і перший поцінувач його молодої поезії ака-
демік Єфремов.
Що ж постійно, невтомно робив Олександр Грановський у
США для української громади, як тепер говорять — для діаспо-
ри? А врешті-решт і для «старого краю» — далекої, незабутньої,
постійно згадуваної у ліричних віршах рідної України?
Олександр Олександрович Неприцький-Грановський (таке
повне його ім'я і прізвище) став у США (як він власноручно ли-
гав в анкеті) — «основоположником Українського Конгресового
Комітету Америки... членом Організації Державного Відрод-
ження України і його головою від вересня 1936 року».
у ранзі офіційного делегата від україн-
ської громади у США брав участь в міжнародній конференції у
Сан-Франциско, яка утворила Організацію Об'єднаних Націй та
прийняла її наріжні документи (1945 рік).
До наукових титулів професора Олександра Олександровича
Граиовського треба долучити такі: дійсний член Української Віль-
ної Академії Наук, дійсний член Наукового Товариства імені
, дійсний член Міжнародної Академії Наук (Па-
риж). Він був членом комітету по створенню пам'ятника
у столиці США Вашінгтоні.
Вчений — організатор архівів української
•міграції у США, він заснував українську колекцію на 10 тисяч
і омів у бібліотеці Мінесотського університету.
В анкеті «До біографії» професор , згаду-
ючи своє довге й бурхливе життя, коротко написав: «Був осно-
воположником і учасником Першого і Другого Світового Кон-
і ресу Вільних Українців... Одержав найбільшу Українську наго-
роду «Slicvchenko's Freedom Award». Є членом і віце-президен-
іом Визвольного Комітету Поневолених Націй від Совєтської до-
мінації. Цей комітет заснований з українців, литовців, естонців,
латишів, мадьярів та інших націй».
Кожен рядок із стислої двосторінкової анкети -
ського свідчить про те, що до зовсім недавніх часів, до проголо-
шення України незалежною Державою, його ім'я могло згаду-
ватись на рідній йому Україні лише в негативному плані. Бо на-
віть відкриття пам'ятника у Вашінгтоні було зу-
стрінуте офіційним Києвом з роздратуванням — «націоналісти
відкрили». Адже ті, хто говорив правду про голод 1933 року на
Україні, хто не мовчав про винищення і постійне цькування на-
ціонально свідомої творчої і наукової інтелегенції — оголошував-
ся найзапеклішим ворогом Радянської України, українським
буржуазним націоналістом, запроданцем, агентом ЦРУ і т. д.
Однак у США професор користувався по-
шаною не тільки в колах української діаспори. Він брав живу
участь в американському громадському житті, активно працю-
вав в Республіканській партії під час кількох президентських
загальнонаціональних виборчих компаній і був удостоєний висо-
кої честі у Білому домі знаходитись серед учасників церемонії
урочистого проголошення новим президентом США Дуайта Ей-
зенхауера, був нагороджений бронзовою медаллю Головного ви-
борчого комітету президента Річарда Ніксона...
Серед відомих діячів української діаспори, хто нині вільно
приїжджає на Україну, є такі, що завдячують особистій підтрим-
ці у трагедійний для себе час професорові .
Українським юнакам та дівчатам, яких злий вихор другої світо-
вої війни закинув аж до Німеччини, які опинилися в американ-
ській зоні окупації, у таборах для переміщених осіб, у 1949 році
усміхнулась доля. З дозволу американської адміністрації до Єв-
ропи приїхав професор Грановський, щоб допомогти молодим ук-
раїнцям (знову цитую його анкету) «приїхати до Америки, особ-
ливо щоб допомогти інтелігентним силам». Так були врятовані
здібні до творчої й наукової праці люди від цілком ймовірного
Магадану, Колими, Воркути, від беріївських катівень.
...На чотирьох книгах поезій, виданих Олександром Гранов-
ський у США («Іскри віри», 1953 p.; «Осінні узори», 1957 p.;
«Гімни сонцю», 1958 p.: «Сни зруйнованого замку», 1964 p.), які
дійшли до Києва з-за океану від нащадків і колег поета, рукою
автора наклеєно його екслібріс: розкрита книга з окриленим пе-
ром, над нею древній символ України-Русі — тризуб, а за ним
вранішнє рум'яне сонце, що вже наполовину вийшло з-за темних
хмар. Між першими трьома невеликими за обсягом київськими
збірочками 1910—1914 років і останнім томом — минуло п'ятде-
сят трагедійних років. Остання книга поезій вийшла з друку, ко-
ли авторові виповнилося 77 років — справді промовиста творча
активність! Ніби спалах наднової зірки на завершення свого бут-
тя, коли довгими роками потім все нові покоління бачать про-
6
міїшя під її спалаху і запитують — звидки, з якої галактики, чиє
проміння нас зігріває? Можна тільки здогадуватись, чому най-
більша творча активність поета припадає на роки, коли він був
і і у поважному віці і коли, за виразом Пушкіна, «лета шалу-
іп. ю рпфму гонят».
Однак перед нами унікальний випадок: у 40—50-ті роки на-
шого сторіччя Олександр Грановський написав понад дванад-
пяи, тисяч поетичних рядків! А ще ж була плідна наукова діяль-
нішії» як вченого-біолога (понад 100 статей і доповідей!), були
серйозні політологічні твори і велика суспільно-політична робота
В ім'я відродження України як незалежної Держави. Болі світу,
ір. ігедія рідного народу, який знаходився в лещатах імперії
•-•дружби народів», навіть не здогадуючись у своїй масі, як його
ошукано й одурено,— все це не могло обійти і поезію Олександра
Грановського. У вірші «Багато літ пройшло» (1948 рік) поет з
болем у серці вигукував:
Це ж та земля, що нас обох скормила,
Той шум лісів, зелений верболіз,
1 пісня, що давала серцю крила
И душила непомітні перли сліз.
Люби її —нам рідну Україну!
Чудову даль степів, солому стріх,
Люби народ, сплюндровану Руїну,
І наших давніх літ веселий сміх!..
Люби її!.. Не дай душі спокою!...
Це та сама думка, що так збігається навіть словесно з вистраж-
даними рядками Володимира Сосюрн «Любіть Україну», за які
поета тут, на батьківщині, було тяжко карано.
Народився 1950 року у творчій уяві Олександра Грановсько-
ю вірш «Літні пастелі», де у жвавих бадьорих ритмах змальова-
но картини невтомної праці українських селян, нездоланний ні-
ким і нічим оптимізм рідного народу:
На порі до зорі
В поле вийшли косарі.
Косять, косять рідний лан,
Шовком вишитий жупан,
Сиплять сріблом рясні роси,
Чуть: мантачки точать коси.
Косять ниви косарі...
На горі, гей в старі
Дзвони дзвонять дзвонарі.
В полі котиться луна
Жнив бринючих дум струна,
З поля йдучи, хор співає,
Як на свято в дзвони грають
На дзвіниці дзвонарі...
На селі до ріллі
Ладять плуга ковалі,
Ще й підковують коня,—
Либонь проситься стерня
7
На зяб поле заорати
И житнім килимом заслати.
Б ють в ковадло ковалі...
Як тут не згадати рядок з вірша Бориса Олійника «Б'ють у
крицю ковалі», що був написаний молодим поетом у середині
п'ятдесятих років і дав назву першій його збірці. Різний вік пое-
тів, різні життєві долі, а бачення світу дуже схоже, віра у твор-
чі сили народу — однакова.
Олександр Грановський був чутливий до поетичних справ на
Радянській Україні, читав уважно Павла Тичину, від якого був
старший на чотири роки, знав його особисто. До одного із своїх
найкращих віршів «Золоті ворота» він взяв за епіграф рядки Ти-
чини «Одчиняйте двері — Наречена йде» і відверто з ними поле-
мізував:
Та не двері — Золоті Ворота
Навстіж людській волі одчиняйте,
Золото душі — не позолоту
Більшовицької полуди дайте!
Не шляхами крові, не сльозами
Молоду дівчину привітайте!
Годі тьмарити життя дощами,—
Любить, чи не любить: — Не питайте!
Щиро стріньте в Золотих Воротах
Наречену — лагідно, привітно.
Радість щастя прийде по скорботах,
Засміється людям сонця світло!
Що ви? Золотих Воріт немає?
Вже лежать у згарищах, в руїнах?
Ні! їх кожен в своїм серці має:
Золоті Ворота й Україну!
Цього вірша було створено 1952 року, коли на Радянській Ук-
раїні не дозволено було писати про болі народні, поети повинні
були оспівувати «мудрого вождя», «гснералісімуса усіх часів»,
«коріфея науки», «геніального Сталіна»—того сатрапа, який
кинув на кривавий олтар своєї величі життя десятків мільйонів
громадян. На жаль, у гучному оспівуванні ката змагались і відо-
мі українські поети.
Олександр Грановський вірив у творчі сили народу, звертав-
ся до них, він був певен, що треба далі йти «не шляхами крові»,
поет сподівався, що «усміхнеться людям сонця світло»... У вір-
шах громадянського звучання для нього головними були не за-
клики до бою (хоч і їх не минав в окремих віршах), а захист
далеких своїх земляків-трудівників. Він пишався їх працьовитіс-
тю і з гіркотою вигукував, що наслідки тієї праці у народа заби-
рають (вірші «Навантажені йдуть кораблі», «По Дніпрі у мо-
ре»), він невтомно чекав:
Коли ж часи вже надійдуть,
Як прапор наш замає над Дніпром?!
Сьогодні українці з усіх-усюд повергаються на рідну землю,
у тому числі — й на Верховину милу.
Повертається до незалежної держави — древньої України і
талановита поезія славного її поета і громадянина Олександра
Граиовського.
ЮРІЯ ЯРМИШ
заслужений працівник культури України,
кандидат філологічних наук.
10
ДЖЕРЕЛО ЖИТТЯ
іскри віри
Це лише тіні,— полум'я згоріло,—
А жар душі до нині дотліває.
Це звуки ритму серця, що боліло
І ще болить,— та все-ж таки співає...
В своїх думках,— пів світа поза Нею,—
її любив, як діти люблять матір.
Я так тужив за рідною землею,
Завжди хотів її в душі тримати.
Від юних літ — Вона була для мене
Найбільшим скарбом і в житті — метою.
В боях її поранені знамена
Будили іскри віри золотої.
Вогонь згорів. Лишились тільки тіні
Та іскри віри райдужно-вогнисті.
Ще з тіней полум'я в палахкотінні
Великих мрій — почуєм луни чисті!
І з попелищ народяться надії
На людську гідність, творчий напрям волі.
І помста згине, зло, жалі старії,—
Тоді забудуться і серця болі!..
1061
її
підчас промови
Сиджу і слухаю
Чудових слів промови.
Немов прикований, не рухаюсь
І п'ю багатий скарб живої мови...
Немов старе вино
Міцне й солодке п'ю я...
І в мелодійних звуках вже давно
Краса п'янить мене. її люблю я...
Невже це ти, проста
Моя «мужицька» мово?
Тебе ж на сміх розп'яли до хреста,
Моїх батьків живе, натхненне слово!
Потоки слів пливуть,
Мов хвилі вод весною
І скарби потенційних сил зовуть
До подвигів за мрії аж до бою!...
12
мамі
Я мав нагоду їздити шляхами
Широкими і скутими в бетон...
Але вузенька стежка між житами
У серці в'ється... й жаворонка тон
Незрівняних пісень в ясній блакиті
Мою любов в полон схопив у житі...
Величні в грізну бурю моря хвилі,
Як бризками розкидують красу...
Я їх люблю,— але ще більше милі
Левади рідні квітчані в росу,
Де в діамантах квіти у долині —
Туди, до них, в чуттях все серце лине...
Захоплююсь я туркотами грому,
Коли відлунням даль навкруг тремтить,—
Одначе тиша і та стріха дому,
Де мамина сльоза ще мерехтить
У пам'яті моїй,— є найцінніша,
І понад все любов до неї дише...
1953
13
сонет
Прислухайтесь до голосу землі,
До тих пісень, що тирса шелестить.
В степу про них клекочуть журавлі,
Як вільне птаство у вирій летить.
Прислухайтесь до слави давніх літ,
До поклику розораних могил,—
Знайдіть у них столітній заповіт
І криці міць та розмах дужих крил.
Прислухайтесь уважно в ранній час
До росту трав в нескошених полях:
їх поять кров і предків наших піт...
Прислухайтесь до ритмів серця вчас —
Щоб стати нам усім на спільний шлях
До боротьби за волі самоцвіт.
1947
її
творчій гін
Якби грізні армади літаків,
Війни страхіття, атомових бомб
Принесли й зрили лик землі цілком,
Спаливши все, що було від віків,
І знищивши всі прояви життя,
Здається, без надій і вороття,
Я вірю: серед попелу й руїн
Таки в землі лишиться творчий гін.
І він з води і з складників нових
Породить знов на світ життя нове,
Продовжуючи шлях з старих давен
Любові й боротьби. До них він звик.
Дасть мріям гону сонце золоте.
І рідний степ барвисто зацвіте...
1951
15
київ
Стоїть великий князь
На правім березі Дніпра
З хрестом в руці.
Під ним освітлена гора
І відблиск світла губиться в ріці,
Де князь
Своїх мирян, з хрестом в руці,
Звелів хрестити в хвилях сивого Дніпра.
Горить надії хрест...
Казкова величі пора.
Коли в ясні
Проміння мрійна ніч загра,
І в сумерках прозорих, наче в сні,
Той хрест
Гирло освітлює Десні,
Що вічно котить свіжі хвилі до Дніпра...
Внизу шумить Дніпро:
Шалені хвилі плещуть, пруть,—
А сяйва рать
В Лівобережжя аж до Крут
Несе любови мирну благодать...
Дніпро
Гуде... Аж хочеться взлітать!
Як хрест в безмежжя світить нашу правду тут!
Коли б ще тільки раз
Здаля забачити вгорі,
Мов в ніч оман,
Як то колись з човна в Дніпрі
Той хрест,— наш символ віри! Як туман
Не раз
Він міг погнати бусурман
Від стін столиці в перемозі на горі!
Коли би ще раз, знов,
Як за пропам'ятних часів,
Постала та
Посвята, гордість, людський гнів
Під прапором тризуба і хреста
На зов
Вести нас... Чиста і свята,
Велика мрія,— острах наших ворогів!
1938
17
свят — вечір
Обрус вишиваний, пахуче сіно,
Мов білим снігом, криє на столі;
Кутя та книш і стрічка злото-синя
И навколо столу діточки малі.
Вони так щиро помагають мамі,
Та з нетерпінням все вечері ждуть,
Такі слухняні, майже не ті самі,
Питають: чи колядники прийдуть?
В кутку дідух тяжким колоссям гнеться.
На нього дивляться з ікон святі.
Чудовий запах від ялинки в'ється,
Від печива і ярої куті...
Пилипівку врочисто відговіли —
Стоять дванадцять традиційних страв.
За стіл усі родиною засіли
І батько всіх з Свят-вечером вітав...
Святочного чуття в серцях зазнали:
Бажав здоров'я й всякого добра,
Щоб вічно щастя хати не минало.
А в небі золотом тремтить зоря...
У міжчасі за вікнами з звіздою
Вже чути голоси й святочний спів,—
Господаря вінчують з колядою,
Й дзвінок єднав мелодію до слів...
І серце щастям сповнене радіє,
Стає миліший в вірі цілий світ.
Знеможених кріпить краса надії
І звичай предків наших з давніх літ!...
195"
18
наше давнє минуло
Небезпечно все жити минулим
І зітхати за тим, що було.
Не вернути тих літ серцем чулим,
Наше давнє навіки пройшло.
Ні, не плакати нам за минулим.
Ті часи шанувати — то так!
Життя обрій новий розгорнуло —
Не чумацькі вози, а літак.
Пощо ж нам за минулим тужити,
Коли світ засягає до зір?
Чом же нині нам так не зажити,
Щоб нащадкам подати примір?!
Хай же слава козацька і Січі
Запалає, мов той смолоскип.
Хай в серцях загорять ярі свічі
Коло праці занедбаних скиб!
Задивляючись в краще майбутнє,
Дні сучасні кувати в вогні
І сьогодні на завтра могутнє
Творчі сили віддати в борні.
19
питаєте мене
Питаєте мене — як можу я
Любити два краї так неподільно?
Ділити душу в них, своє життя
І бути вірним їм обом,— чи вільно?
То правда. Так! Я їх обох люблю!
Америку люблю я,— як дружину,
З якою щастя, хліб, життя ділю.
її любитиму аж до загину!
А Україну я,— як вірний син,
Люблю її над все, як рідну мати.
Я кожен крок життя, і кожен чин
З любов'ю хочу їм обом віддати!
1951
20
гукайте ix
Гукайте їх!
Вони прийшли до нас з-під рідних стріх,
Від них чекали запалу і втіх,
Вітали їх, достатками ділились —
Та десь вони так скоро заблудились,
Гукайте їх!
Гукайте їх!
Прекрасних, добрих, рідних, навіть злих,—
Людей землі, освічених, простих
Життям новим, щоб марно не розбились,
Бо вже багато й так нас розгубилось,
Гукайте їх!
Гукайте їх!
Нова доба очікує від всіх
Для Батьківщини праці. Щоб на сміх
Собі і людську шкоду не ділились,
І щоб в житті без сліду не згубились —
Гукайте їх!
1951
21
І тут, на тім чудовім лоні
Нужда звила собі кубло,
І мозолястії долоні
Черпають в вірі сил давно.
Волинь: моя ти, незабутня,
Дитинства ріднії пісні,—
Твоя краса, як лік могутня,
Твій дух і сили ще міцні!
Ти спробуй ще раз, може вдасться
Здобути те, що мріяв Здвнг,
Мож' блудний син прийме причастя
И прийде до брам твоїх нових!
1948
24
давно вже дрімають
Давно вже дрімають далекі сузір'я,
Ми тут, мов під чорним наметом шатра.
Волинь так багата на різні повір'я,
Лж страшно, як ніч в давні чари загра.
І часом у темряві тьмяної ночі,
Лунає, мов гімн, до небес щирий спів
З вишневого саду — чудовий дівочий;
На вулиці десь — парубочий, мов гнів.
А ніччю бринить кожен подув повітря
І груди пряжіють спрагою життя,
Як пахощів зваба потужня, новітня
Бажаннями кида у вир збуття...
1948
25
кучерявий лісостеп
|
Из за большого объема этот материал размещен на нескольких страницах:
1 2 3 4 5 |
