Міграційні та демографічні процеси у Донецькій області рр (стр. 3 )

Водночас в організації вербування, соціально-побутових умов і навчання новоприбулих робітників допускалися істотні недоліки, які негативно впливали на закріплення їх за шахтами. Так, вербувальні заходи проводилися "штурмом", тобто за дуже короткі терміни. Під час проведення мобілізації на шахти Донбасу у Львові три вербувальники за 13 днів повинні були набрати 10 тис. бажаючих, навіть без медичного огляду. Більшість із числа прибулих у Донбас ніколи не займалася важкою фізичною працею, але диференційованого підходу до них не було, всіх направляли на шахти. Показовим у цьому плані був трест "Макіїввугілля". Тут на 3350 осіб припадало: перукарів - 140, кравців - 177, шевців - 85 і 224 - телефоністів, фельдшерів, фотографів, музикантів і продавців [3, ].

Що стосується забезпечення прибулих житлом, спецодягом, харчуванням, то це не завжди здійснювалося на належному рівні. Не враховувалися також мовний дискомфорт, характерна для західних українців, поляків, євреїв їх глибока релігійність, тим більше що багато з них належали до католицької та греко-католицької церков.

Ці та інші причини негативно впливали на новоприбулих робітників. З грудня 1939 року з Донбасу почався відплив західних українців. Так, на шахти "Макіїввугілля" прибуло 532 особи, а вибуло 265, "Орджонікідзевугілля" - відповідно 633 і 186, "Артемвугілля" - 780 і 339, "Будьонніввугілля" - 795 і 253, "Сталінвугілля" - 1019 і 504. Всього на комбінат прибуло 3759, а вибуло 1547 робітників [3, 157, 159].

Але, незважаючи на ці недоліки, частина мешканців Західної України, Північної Буковини і Бесарабії залишилася у Донбасі та зробила вагомий внесок у становлення його промислового потенціалу, збереження духовних традицій українського народу. Для багатьох західних українців Донбас став другою батьківщиною. Тут народилися їхні діти й онуки, виросли нові покоління. Звідси вони пішли на фронти німецько-радянської війни.

Неможливо обійти увагою участі українців у національному русі опору під час німецької окупації Донбасу. Серед них було чимало вихідців з Західної України та інших областей. Так, колишній член Центральної Ради й Генерального Секретаріату Микола Стасюк очолював місцевий осередок "Просвіти" у Маріуполі, був директором українського театру. До грудня 1942 р. тут видавалася "Маріупольська газета". Одначе "маріупольське національне відродження" тривало недовго. У серпні цього року німці арештували першого провідника ОУН Маріупольської округи Степана Держка родом зі Стрия на Львівщині. Його та інших арештованих перевезли до тюрми в Сталіно, де він, важко побитий, помер, не видавши нікого. У грудні німці ув'язнили М. Стасюка.

У червні 1943 р. окупанти розстріляли члена ОУН Теодора Грицева, який за власні гроші купував книжки та роздавав їх мешканцям міста. У листопаді німецькі поліцаї вбили заступника обласного провідника ОУН Донбасу Михайла Кривошапку, який разом з дочкою організував підпільні осередки в Сталіно, Макіївці й Горлівці [6, ].

Війна завдала Донбасу важких ран. За 12 місяців окупації фашисти знищили 279 тис. населення, 200 тис. було примусово відправлено на працю до Німеччини, затоплено 120 основних шахт. Тому одразу після визволення Донбасу постало питання відбудови народного господарства [5, 107].

21 листопада 1943 р. ЦК ЛКСМУ прийняв рішення про мобілізацію 20 тис. осіб молоді, у тому числі 10 тис. комсомольців, для праці на шахтах Донбасу. Мобілізація проводилася комсомольськими організаціями у Дніпропетровській, Сумській, Чернігівській, Запорізькій, Полтавській, Харківській, Сталінській та Ворошиловградській областях. У результаті проведеної масово-політичної роботи серед молоді на 1 травня 1944 р. було мобілізовано 43 тис. 582 особи, з них 11 тис. 503 комсомольці [8, 30-31].

Промислові центри країни відправили у Донбасс сотні кваліфікованих робітників, інженерів, техніків, зокрема в 1944 ртис., у 1945 ртис. По Кам'янець-Подільській області, наприклад, здійснювався організований набір робочої сили для відбудови Краматорського металургійного заводу ім. Куйбишева і заводів важкого машинобудування ім. Сталіна та ім. Орджонікідзе. Діяльність партійних організіцій Поділля в цьому напрямку мала конкретний і оперативний характер. Так, 23 квітня 1944 р. бюро Кам'янець-Подільського обкому партії прийняло рішення мобілізувати для постійної роботи, зокрема на комбінаті "Ворошиловградвугілля", 12,5 тис. осіб і вже протягом серпня-вересня 1944 р. відправити туди 8 тис. осіб. Все це відігравало велику роль у поповненні робітничих кадрів одного з найважливіших економічних регіонів України.

Їхала також і молодь. Тільки протягом 1рр. з Поділля в Донбас прибули близько 20 тис. юнаків та дівчат. Багато з них пішли вчитися у школи ФЗН та ремісничі училища, що готували кадри кваліфікованих робітників для вугільної та металургійної промисловості. У 1рр. на Поділлі широкого розмаху набув від'їзд добровольців на відбудову шахт. Так, у жовтні 1947 р. з ініціативи партійної організації Мало-Чернятинської артілі ім. Ворошилова Старокостянтинівського району на донецьку землю прибула перша группа добровольців. Потік бажаючих виїхати туди невпинно зростав [4, 101-105].

У післявоєнні роки населення Донбасу поповнювалося також за рахунок так званих українців-"переселенців", евакуйованих з території Польщі. 15 грудня 1944 р. РНК УРСР та ЦК КП(б)У прийняли постанову "Про підготовку до приймання, розміщення та облаштування українського населення, евакуйованого з території Польщі", згідно з якою місцеві органи влади повинні були виділити земельні ділянки та житло для депортованих. З кінця вересня 1945 по 2 серпня 1946 р. в Сталінську область було вивезено 3110 родин чисельністю 12490 осіб. Депортованих українців розміщували зазвичай у колгоспах Сталінської області.

Нові депортації дав поділ районів між Польщею та СРСР у 1951 р. Бюро Сталінського обкому КП(б)У та облвиконком 30 квітня 1951 р. затвердили план розміщення депортованих із Дрогобицької області. До Сталінської області виселялося 2670 родин. Враховуючи середню чисельність родин у 5-6 осіб, можна підрахувати і приблизну кількість депортованих у 1951 р.: від 13350 до 16020 осіб, що навіть перевищувало чисельність місцевого населення у деяких районах області [9].

У перші післявоєнні роки важливе місце у розв'язанні кадрової проблеми Донбасу відіграла демобілізація з лав Радянської армії. Так, у першому кварталі 1946 р. колектив Маріупольського заводу поповнився 775 демобілізованими воїнами, промислові підприємства Свердловського району м. Макіївки прийняли на працю 2,4 тис. робітників.

З травня 1947 року згідно з постановою Ради Міністрів СРСР почала діяти система організованого набору робочої сили, яка відіграла значну роль у поповненні робітничих кадрів, особливо вугільної промисловості. Певна частина населення прибула у Донецьку область за так званими громадськими закликами, переважно це була молодь, яка прибувала на шахти Донбасу за комсомольськими путівками.

Так, на шахти Донбасу в роки четвертої п'ятирічки через систему оргнабору щорічно прибувало від 20 до 50 тисяч робітників. Особливо великі групи прибули з Вінницької, Київської, Полтавської та інших областей України, а також з Росії. За комсомольськими путівками тільки з жовтня 1947 по травень 1948 р. з Київської, Львівської, Житомирської, Запорізької та інших областей України прибуло 12 тис. осіб [5, 117-118].

Система оргнабору та громадських закликів діяла і в 50-і роки. Зокрема за наказом начальника Головного управління оргнабору робітників при РМ УРСР (№ 10 від 02.02.1955 р.) у вугільну промисловість України планувалося направити у січні 1955 р. 8690 осіб, у тому числі із Дрогобицької, Тернопільської, Чернівецької, Львівської, Волинської, Полтавської областей. [10, 214]. За наказом від 19.05.1955р. на будови металургійної та хімічної промисловості у червні 1955 р. направлялося 2100 робітників з Волинської, Дрогобицької, Закарпатської, Київської, Львівської, Рівненської, Хмельницької, Вінницької, Кіровоградської, Одеської та Харківської областей [10, 168].

За комсомольськими путівками у травні-червні 1955 р. планувалося відправити 15000 комсомольців і молоді на підприємства трестів комбінатів "Сталінвугілля" і "Ворошиловградвугілля" - "виключно чоловіків, здорових, здатних на підземні роботи строком не менше двох років" [10, арк. 174]. На будівництво каналу "Сіверський Донець - Донбас" за комсомольськими путівками прибуло 16 тис. юнаків та дівчат з областей України із загальної кількості працюючих 20 тисяч [11, 1-2]. Тільки у другому кварталі 1957 р. для будівництва каналу направлялося 2000 робітників з Вінницької, Житомирської, Закарпатської, Київської, Чернігівської, Черкаської, Хмельницької та Харківської областей (по 250 осіб з кожної області). Навесні 1957 р. 8 областей України направили сюди 500 кваліфікованих робітників [10,].

За підсумками роботи Головного управління органабору за 9 місяців 1958 р. план оргнабору було виконано на 118,5 %, а спеціальне завдання уряду по направленню робітників на шахти Донбасу виконано достроково на 105,5% [12, 18].

У 60-70 - ті роки значення органабору та громадських закликів з інших областей сильно знижується. У міру збільшення чисельності населення Донецької області влада розглядала можливості для забезпечення народного господарства робочою силою за рахунок власних кадрових резервів. Так, у вересні 1965 р. на комбінат "Ждановбуд" було направлено 1159 осіб (заплановано - 2000), в цілому по тресту "Головдонбасбуд" - 2236 робітників (заплановано - 3350) із Волинської, Івано-Франківської, Тернопільської та Донецької областей [13, 15].

За 1972 р. у м. Донецьку тільки 163 особи з інших областей України звернулися з приводу працевлаштування, 112 було направлено на роботу, з них -35 працевлаштовано [14, 3]. У 1973 р. із Вінницької, Волинської, Закарпатської, Івано-Франківської, Київської, Черкаської та інших областей України до Донецької області прибуло 200 переселенців, які поселялися у колгоспах і радгоспах [15, 24].

Але, як і раніше, важкі житлово-побутові умови, недоліки кадрової та організаційної роботи приводили до значного відпливу робітників, особливо у післявоєнні та 50-ті роки. Так, за 10 місяців 1948 р. промислові підприємства та будови залишили 32737 осіб, або 37,1 % молоді, а за 10 місяців 1949 р. ще 22054 осіб, або 20 % молодих робітників.

На підприємствах і будовах Донбасу працювали представники багатьох національностей, але більшість становили українці. Так, у вугільній промисловості у 1957 р. було зайнято 55,4 % українців, машинобудуванні та металообробці - 62,2 %, чорній металургії - 41,2 %, промисловості будівельних матеріалів - 71,1 % [5, 119]. Проте промисловий профіль регіону і постійне розширення виробництва, приплив робочих рук з усіх республік СРСР сприяли подальшій інтернаціоналізації населення Донбасу. Це призвело до посилення процесів русифікації, зниження тут частки українців. Так, за переписом населення 1989 р., у Донецькій області 40,4 % українців назвали рідною російську мову, а в Луганській області - 33,7 %. Це вражаючий показник русифікації населення регіону [16, 80-83].

В умовах зросійщення краю серед мешканців Донбасу були і приклади збереження національних духовних традицій. Особливо це стосується вихідців із Західної України. Так, рідну мову як найдорожчий скарб зберегли три тисячі бойків з села Лісковатого Старосамбірського району Дрогобицької області. Передаючи цей клаптик української землі в 1951 р. Польській Народній Республіці, уряд СРСР переселив цих підкарпатців у степові села Званівку, Роздолівку й Чубарівку (перейменовану на Верхню Кам'янку) Артемівського району Донецької області. Житло та усе нерухоме майно мали залишитися цілими та неушкодженими новим господарям - полякам. Усього до сіл Херсонської, Миколаївської, Дніпропетровської, Сталінської областей було переселено 32 тис. українців.

Села Донеччини, спустошені війною та голодом 1рр., ніяк не могли звестися на ноги. У Званівці, наприклад, колгосп мав 14 корів, конюшню в церкві і один вантажний автомобіль. За згадками переселенців, мешканці села прийняли їх добре, а взимку майже 100 родин жили по хатах званівчан. Тільки на другий рік для всіх було побудовано хати.

Тяжка, клопітка праця селян дала свої наслідки. Зростав добробут колишніх переселенців, народжувалися та виростали діти, розквітали села. Діють тут хор та драматичний гурток. Зберігають львів'яни і пам'ять про рідну землю, відроджують духовність. Сьогодні в кожному селищі побудовано храми - власним коштом та власними руками [17].

Таким чином, все сказане дає підстави зробити висновок, що у 1х рр. населення Західної та Центральної України відіграло значну роль у створенні економічного потенціалу Донбасу, збереженні української духовності. Нащадки цих переселенців стали корінними "донеччанами" і продовжують трудові та культурні традиції регіону.

Перші переселенці прибули в Донбас з території Західної України, Північної Буковини і Бесарабії у 1рр., коли з метою ліквідації тут безробіття почалося вербування працездатного населення в промислові регіони республіки, особливо у вугільну галузь Донбасу, де найбільш гостро відчувався дефіцит робочої сили. Цей процес проходив з певними труднощами: вербувальні заходи проводилися за дуже короткі терміни, не було диференційованого підходу до працевлаштування переселенців, не завжди відповідали належному рівню соціально-побутові умови, не враховувалися також мовний дискомфорт та характерна для західних українців, поляків, євреїв їх глибока релігійність. Проте, незважаючи на ці недоліки, частина мешканців Західної України, Північної Буковини і Бесарабії залишилася у Донбасі та зробила вагомий внесок у становлення його промислового потенціалу, збереження духовних традицій українців.

Під час німецької окупації Донбасу вихідці із Західної України брали участь у національному русі опору, акціях українського культурного відродження у регіоні. Після визволення регіону з осені 1943 р. почалася мобілізація робітників на відбудову промислових об'єктів з Полтавської, Кам'янець-Подільської та інших областей України.

У післявоєнні та 1950-ті роки розв'язання кадрової проблеми Донбасу вирішувалося шляхом демобілізації з лав Радянської армії, приїзду працездатного населення з Західної, Центральної України та інших регіонів за системою оргнабору робочої сили, за громадськими закликами. Населення Донбасу поповнювалося також за рахунок західних українців, депортованих з території Польщі.

У 60-70-ті роки значення органабору та громадських закликів з інших областей сильно знизилося: у міру збільшення чисельності населення Донецької області влада розглядала можливості для забезпечення народного господарства робочою силою за рахунок власних кадрових резервів. Проте й у ці роки прибували переселенці з Західної та Центральної України, які брали участь у розвитку економічного потенціалу Донбсу, збереженні духовних традицій українського народу.

література:

1. Национальный состав Советской Украины. - Б. в., 19с.

2. Социальное развитие Донецкой области: Цифры и факты. - Донецк: Обл. упр. статистки, 19с.

3. І. Вихідці із Західної України, Північної Буковини і Бесарабії на шахтах Донбасу (вересень 1939 - червень 1941 рр.) // Нові сторінки історії Донбасу. - Кн.7. - Донецьк: Вид-во Донецького державного університету, 1999. - С.

4. Малахова трудящих Поділля у відбудові і розвитку Донбасу (1рр.) // Український історичний журнал№ 7. - С. 101-105.

5. История родного края (Часть вторая). Учебное пособие. - Донецк: "Кардинал", 19с.

6. Лаврів П. Історія Південно-Східної України. - К.: Українська Видавнича Спілка, 19с.

7. История рабочих Донбасса: В 2-х т. - К.: Наукова думка, 1981. - Т.с.

8. Із довідки ЦК ЛКСМУ "О мобилизации комсомольцев и молодежи для восстановления угольной промышленности Донбасса по состоянию на 1 мая 1944 г." // Архивы Украины№ 4. - С. 30-31.

9. Слідами депортації // Донеччиначервня.

10. Державний архів Донецької області. - Ф. 5895. - Оп. 3. - Спр. 1.

11. Державний архів Донецької області. - Ф. 424. - Оп. 10. - Спр. 30.

12. Державний архів Донецької області. - Ф. 5895. - Оп. 3. - Спр.14.

13. Державний архів Донецької області. - Ф. 5895. - Оп. 3. - Спр. 69.

14. Державний архів Донецької області. - Ф. 5895. - Оп. 3. - Спр. 229.

15. Державний архів Донецької області. - Ф. 5895. - Оп. 3. - Спр. 233.

16. Национальный состав населения СССР: по данным Всесоюзной переписи населения 1989г. - М.: Финансы и статистика, 19с.

17. Бойки на Донеччині // Спадщина№ 30 (грудень).

МІГРАЦІЙНІ ТА ДЕМОГРАФІЧНІ ПРОЦЕСИ

У ЛУГАНСЬКІЙ ОБЛАСТІ рр.

МИКОЛА АЛФЬОРОВ,

здобувач кафедри історіографії, джерелознавства, археології,

методики викладання історії Донецького національного університету

У статті досліджуються міграційні та демографічні процеси в Луганській області в рр. Розглядаються деякі аспекти державної демографічної та міграційної політики, співвідношення та роль природного і механічного приросту, їх вплив на зміну чисельності населення області і формування її трудових ресурсів у повоєнні роки.

Тема повоєнної відбудови Донбасу стала хрестоматійною у радянській історіографії, яка присвятила їй велику кількість загальних праць і тематичних монографій. У першу чергу досліджувалися роль партійних, комсомольських та профспілкових організацій, соціалістичне змагання, відбудова та розвиток окремих галузей господарства, окремих підприємств. Головна увага приділялася вугільній та металургійній галузям. В окремих працях йшлося й про формування робітничих кадрів. Але демографічні та міграційні процеси не розглядалися. В узагальнюючих працях ці процеси зведено, як правило, до загального положення, що Донбас відбудовувала вся країна, що не дає уявлення про хід цих процесів [1].

Серед монографій слід відзначити численні праці відомого дослідника відбудови Донбасу , у яких розглянуто діяльність партійних й частково комсомольських, профспілкових організацій, відбудову окремих галузей господарства, у першу чергу вугільної [2]. За тим же принципом побудовано й праці інших дослідників цього періоду історії Донбасу, які уточнюють окремі деталі відбудови виробництва. Але вони теж не розглядають демографічні та міграційні процеси в регіоні [3].

Великий масив краєзнавчої літератури як загального характеру, так і з історії окремих міст, районів і навіть підприємств цих даних не наводить. Чи не єдиним винятком є компілятивна праця П. Лавріва [4], де наведено дані переписів населення 1939 р. та 1959 рр. і є згадка про депортацію населення на території Донецької області у 1951 р.

Сучасна українська історіографія також не досліджує цього питання. Практично всі дослідники оперують тільки даними офіційних переписів 1939 та 1959 років, тому демографічні, міграційні процеси випадають з поля зору, що обумовлює необхідність їх вивчення.

Мета цього дослідження - на основі комплексного аналізу літератури і джерел дослідити міграційні та демографічні процеси в Луганській області в рр., розглянути окремі аспекти державної міграційної та демографічної політики, співвідношення та роль природного і механічного приросту, їх вплив на зміну чисельності населення області і формування її трудових ресурсів.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють рр., тобто період воєнної та повоєнної відбудови, оскільки цей період порівняно з рр. має свою специфіку, зумовлену її особливостями. З його завершенням у цілому завершується формування основного масиву населення регіону, відбувається еволюція державної міграційної та демографічної політики. Хоча в історіографії прийнято за кінцеву дату 1950 р., але вона досить дискусійна з огляду на те, що за її основу прийнято закінчення відбудови важкої промисловості, не беручи до уваги інші галузі господарства, на що вказували деякі науковці ще наприкінці 50-х - початку 60-х років.

Розглядаючи міграційні та демографічні процеси, слід виходити з того, що вони відбувалися у цей час військово-адміністративними методами (мобілізація населення та молоді, оргнабори, депортації та інр. є датою останньої депортації населення з Західної України, а також прийняття Постанови Ради Міністрів СРСР, яка змінила умови оргнаборів і стала фактичною відмовою від вирішення демографічних та міграційних питань військово-адміністративними методами.

З огляду на рівень розробленості питання, джерельною базою дослідження слід вважати тільки документи того часу, вивчення яких стикається з наступними труднощами: стан документів воєнних років, відсутність статистичних даних по окремих роках, зміни форм звітності.

На 1939 р. на території Луганської області мешкало 1,8 млн осіб [5]. У роки війни, хоча окупаційний режим тривав тут і недовго - в основній частині від 6 до 8 місяців, - населення регіону різко зменшилося. У багатьох працях за точку відліку повоєнної чисельності населення області беруться дані на січень 1945 р. - 1,3 млн осіб, що складає 72,2 % від довоєнної чисельності. Проте вони не відповідають дійсності, бо вже на березень 1943 р. було звільнено 20 районів, а на вересень 1943 р. і всю область. Тому більш правомірним уявляється брати дані на осінь 1943 р. На 1 вересня 1943 р. в області нараховувалося 718341 особа, або 39,9% довоєнної чисельності. З них: міського населення - сільського - 453593 [6]. Таке співвідношення міського та сільського населення відбиває той стан, що склався під час війни. Однак з просуванням лінії фронту на захід і початком відбудови народного господарства загальне число населення починає збільшуватися: на 1 жовтня 1943 р. воно збільшилося на 256065 особи, склавши 974406 осіб, з яких міське населення склало 444023 осіб, сільське - 530383 осіб [7]. Але вже згодом темпи зростання чисельності населення різко зменшуються, досягнувши через місяць 22998 осіб, внаслідок чого на 1 листопада 1943 р. населення області досягло 997404 особи, з яких 478170 мешкало у містах, а 519244 - у селах. Таке падіння темпів зростання населення (з 256 тис. осіб до 22,9 тис. осіб) за один місяць обумовлено поверненням у перші місяці після остаточного визволення області евакуйованих та біженців, які перебували під час окупації на території сусідніх областей Росії та України, колишніх партизанів разом з прибуттям відбудовчих загонів та робітничих батальйонів.

Одночасно відбувалися й внутрішньообласні міграції населення, викликані у першу чергу мобілізаціями на відбудовчі роботи та призовами молоді до ФЗН та ремісничих училищ, про що свідчать і зміни сільського населення у цей час. Так, з 1 листопада 1943 р. до 1 листопада 1944 р. сільське населення зменшилося з 519244 осіб до 505534 осіб, тобто майже на 14 тис. осіб, а вже через місяць воно складало особи, тобто зросло на 34884 особи [8]. Це свідчить про повернення мобілізованого раніш населення до місць постійного мешкання, а різниця - природним приростом, прибуттям спеціалістів, демобілізованих та прибуттям депортованих із західноукраїнських земель, які відійшли до Польщі.

У наступні роки населення області поступово зростало, склавши на 1 січня 1944 росіб, на 1 листопада 1945 рі тільки на 1 грудня 1945 рособу, тобто 77,3 % довоєнної чисельності населення [9].

Зрозуміло, що таке зростання чисельності населення не могло пояснюватися тільки природним приростом.

Стан документів обласного статуправління не дає можливості прослідкувати процес у повному обсязі через відсутність підсумкових річних та частково місячних даних, а форма звітності природного руху по окремих населених пунктах за кожен місяць та неповний обсяг даних утруднюють розрахунки. Проте можна прослідкувати головні тенденції процесу залюднення області. Але, враховуючи ці особливості документів облстатуправління, необхідно користуватися середньомісячними показниками природного приросту, а у випадку їх відсутності видається правомірним послуговуватися розрахунковими даними. Відповідно природний приріст населення області у повоєнні роки складав (графік 1):

Графік 1 - Динаміка природного приросту населення рр.

Цей графік показує динаміку природного приросту населення Луганської області з 1945 по 1951 рр. Статистичні дані дають таку картину природного приросту: у 1945 р. - народилося 20022 особи, померло - 1078, природний приріст - 16077 [10]; 1946 р. - середньомісячний приріст - 255, за рік - 3067 [11]; 1947 р. - середньомісячний приріст 630 осіб, за рік 7650; 1948 р. - середньомісячний приріст 900 осіб, за рік - 10800 [12]; 1949 р. - середньомісячний приріст - 1966 осіб, за рік - 23596 [13]. Різке падіння темпів природного приросту у 1946 р. пояснюється перш за все умовами, які склалися у сільському господарстві у цей час, а саме голодомором рр. Тому й у наступному році темпи зростання природного приросту хоча й збільшилися, але залишилися досить низькими. Тільки з поступовою ліквідацією наслідків голоду темпи зростання збільшуються, перевищивши рівень 1945 р. у 1949 р. і досягнувши у 1951 росіб (народилося - 48073, померло - 15580) [14], тобто показник останнього року війни було перевищено більш ніж у два рази, або на 16493 особи. Проте якщо врахувати, що цей приріст міг стати трудовим ресурсом не раніше ніж через 15-16 років, тобто наприкінці 50-х років, то на перший план під час відбудови висувається механічний приріст населення.

Розуміння цього чинника знайшло відображення у постановах уряду, наказах та розпорядженнях міністерств про мобілізації населення, оргнаборах, мобілізації молоді до шкіл ФЗН та ремісничих училищ, молодіжних і комсомольських призовах та ін., тобто шляхом керованих міграцій. За основу подальших розрахунків береться саме механічний приріст, бо показник чисельності прибулих з інших областей не може бути вичерпним, оскільки разом з міграцією у межі області відбувався і зворотний процес - вибуття за її межі.

В останній рік війни, 1945, механічний приріст населення склав близько 46 тис. осіб, переважну більшість з яких становили прибулі з інших областей України і Російської Федерації [15]. З них: 37,4% прибули з міст, 23,7% - з сіл, 38,9 % - з невідомої місцевості. Вибували у цей час: 58,1% - у міста, 28,9% - у села, 13% - у невідомому напрямку, тобто самовільно залишили робочі місця. Зменшення природного приросту у роки голоду та необхідність відбудови народного господарства призвели до стрімкого зростання зовнішніх керованих міграцій, у першу чергу за оргнаборами. Тому в 1946 р. було зафіксовано один з найвищих показників механічного приросту - 153640 осіб, з яких 30875 прибули з міст, 77900 - з сіл, а 44865 осіб віднесено до невідомих (репатрійовані, демобілізовані з РСЧА та бійці робітничих батальйонів). При цьому більшість прибулих складали жінки - чоловіків - 105% всіх прибулих). Вибували: 65,1% - у міста, 22,2% - у села, 12,7 % - у невідомому напрямку. Поквартальна динаміка прибуття населення з інших областей виглядає таким чином: у 1 кварталі прибуло 15,7%, у 2-му - 29,2%, у 3-му - 28,4%, у 4-му - 24,9% [16].

Проте важкі соціально-побутові умови та тяжкі умови праці, особливо у вугільній промисловості, призводили до великої плинності робітничих кадрів й населення. Тому у 1947 р. механічний приріст дещо зменшився і склав близько 65 тис. осіб. Його основними джерелами залишалися оргнабори та мобілізації молоді до шкіл ФЗН та ремісничих училищ. В першу чергу людей відряджали на відбудову шахт, металургійних та коксохімічних заводів. Особливо велика кількість прибула в м. Ровеньки та м. Кадіївка - куди приїздили цілими родинами. Крім того, до складу населення відносини робітників геологорозвідувальних партій та робітників з інших областей, які прибували у відповідності до постанови Ради Міністрів СРСР № 000 для забезпечення вивозу вугілля, і теж приїздили з родинами. Вибуття населення відбувалося головним чином у райони Середньої Азії, Кавказу та Західної України.

Такий стан керованих міграцій не міг задовольнити потреб відбудови. Тому 21 травня 1947 р. з'являється постанова Ради Міністрів СРСР "Про порядок проведення організованого набору робітників", згідно з якою голови колгоспів повинні були надавати допомогу уповноваженим з оргнабору у колгоспах, не перешкоджати колгоспникам виїжджати разом з родинами. Членам родин вербованих робітників надавалися пільги, але суттєво змінити становище постанова так і н змогла. І тільки постанова ЦК ВКП(б) "Про стан партійно-політичної роботи на вугільних шахтах Донбасу" від 28 лютого 1948 р. врахувала на причину великої плинності кадрів - умови праці та життя прибулих, намітивши низку відповідних заходів, внесла зміни до умов оргнаборів та мобілізацій молоді до шкіл ФЗН та ремісничих училищ. Зрозуміло, що соціально-побутові умови не могли швидко змінитися. Як результат, у 1948 р. механічний приріст збільшився, перевищивши 150 тис. осіб [18]. Основні джерела механічного приросту не змінилися, але збільшилася кількість молоді, яка прибувала за призовами до ФЗН та ремісничих училищ. Так, на 1 листопада 1948 р. її чисельність зросла на 11577 осіб. Динаміка зростання учнів ФЗН та ремісничих училищ по окремих населених пунктах виглядає так: Лисичанськ - 993 особи у липні, 1953 - у серпні; Кадіївський район - 359 осіб у липні, 6646 - у серпні; Попаснянський район - 427 осіб у липні, 156 - у серпні і т. д. Проте, як зазначав уповноважений Держплану Ради Міністрів СРСР по УРСР, підрахунки юнаків та дівчат у віці до 18 років не відповідали дійсності, тому що за прямими підрахунками чисельності учнів рр. народження більше, ніж фактично записано у домових книгах. Тому для встановлення кількості недорахунку молоді пропонувалося провести суцільний обхід домоволодінь і квартир для перевірки повноти записів у будинкових книгах з фактичною наявністю мешканців.

У 1949 р. механічний приріст зменшився до 98 тис. осіб [19]. Головним чином зростання відбувалося за рахунок тих же джерел, що і в попередні роки. Поступова відбудова народного господарства й укомплектування кадрами промислових підприємств, зростання чисельності населення області призвели до зменшення механічного приросту у наступні роки. У 1950 р. він склав 47635 осіб. Прибуло з них - 76930 осіб з сільської місцевості, вибуло - 98672 особи, з них тільки 27180 осіб до сіл. При цьому 65,7 % прибули з областей України, 33,2% - Росії, 1,1% - Білорусі, представники інших республік давали негативний показник механічного приросту населення: Молдови - 0,3%, Казахстану - 1,6%. Найбільший приріст дали: Кам'янець-Подільська область - 5304, Житомирська - 3972, Ізмаїльська - 3118, Станіславська - 2690, Воронезька - 4600, Курська - 4023, Ростовська - 2984 [20].

21 листопада 1951р., з офіційним закінченням четвертої п'ятирічки, було прийнято нову постанову Ради Міністрів СРСР "Про впорядкування проведення організованого набору робітників", що остаточно закріпила принцип їх добровільності, пільги та відмову від військово-адміністративних методів управління міграціями населення. Це призвело до певного зниження рівня міграцій, і все ж у 1951 р. механічний приріст знов дещо зростає і складає 53635 осіб. Прибуло 160285 осіб, з них 76695 з сільської місцевості, вибуло 106918 осіб, з них - 35104 до сільської місцевості. Зросло вибуття до великих міст Росії (Москва, Ленінград), України (Київ). Найбільше людей прибувало з областей України - 60%, Росії - 37,6%, Білорусі - 1,3%, Казахстану - 1,1%, інші республіки давали негативний показник механічного приросту. При цьому 40,3 % прибулих складала молодь віком 16-19 років. Дещо змінився і статевий склад прибулих: якщо у 1950 р. чоловіки складали 63,7%, то у 1951 р. - 56,8%. На кінець 1951 р. чисельність населення області досягла 2041620 осіб, з них - 520835 мешкали у сільській місцевості [21].