Міграційні та демографічні процеси у Донецькій області рр (стр. 5 )

До 1987 р. повернення кримських татар на батьківщину було практично неможливе. Сім'ї кримських татар, що на свій страх і ризик повертались до Криму, були повторно депортовані. Під час перебудови відбулося загострення проблеми. В рр. спостерігалося різке піднесення кримськотатарського національного руху. В Москві і місцях постійного мешкання татар проводились демонстрації і голодування. Кримські татари повертались до Криму й насильно, самовільно захоплювали землі, бо їхні вимоги в цьому питанні ігнорувались. Населення Кримського півострова різко негативно поставилося до подібних дій представників виселеного народу. Активно протидіяла і влада. Після одного із зіткнень з правоохоронними органами під Алуштою в серпні 1989 р., кримські татари перейшли межу ненасилля, розгромивши приміщення Верховної Ради Криму [8].

Правоохоронні органи СРСР мали достатньо сили і засобів, щоб повністю ліквідувати проблему кримських татар, яка стала набирати радикальних форм. Проте цього не зробили. Уряд СРСР пішов на ліквідацію наслідків сталінської депортації. 28 жовтня 1989 р. була видана постанова Верховної Ради СРСР "Про висновки і пропозиції з проблем радянських німців і кримськотатарського народу" [9]. Цей документ відкрив дорогу поверненню кримських татар на батьківщину. 12 лютого 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про відновлення Кримської АРСР. Але відновлена автономія була східнослов'янською за визначенням, і місця кримським татарам в ній не знайшлося [10]. Однак вже з літа 1991 року повернення кримських татар ні півострів відбувалося на цілком законних підставах. У грудні 1991 року СРСР - держава, яка створила кримськотатарську проблему, - припинила своє існування, але проблема повернення, інтеграції та взаємодії кримських татар з місцевим населенням залишалась невирішеною.

Етнополітика незалежної України формувалася, базуючись на демократичному визнанні рівних прав і свобод громадян незалежно від їх етнічного походження, і своїм змістом спрямовувалася на забезпечення вільного національного розвитку всіх етнічних спільнот держави. Про це свідчить цілий ряд політико-правових документів, зокрема Закон України про національні меншини, прийнятий у 1992 р. [13].

Уряд незалежної України проголосив також курс на послідовне забезпечення повернення кримських татар на місця їх історичного мешкання. Таким чином, Україна наслідувала всі проблеми, створені давно і не нею [12].

Які ж причини того, що за умов найжорстокішої економічної кризи Уряд України добровільно взяв роль єдиної сили, яка проводила послідовну політику реабілітації кримськотатарського народу. Думається, що лідери України пішли на це, виходячи із таких міркувань:

1. Подібними діями українське керівництво наочно демонструвало світовій спільноті свій демократичний характер і намагання всіляко виконувати всі міжнародні угоди про захист прав людини.

2. Реабілітуючи кримських татар в умовах економічної кризи, Україна могла сподіватись на надання країнами Заходу певної гуманітарної, фінансової та матеріальної допомоги.

3. В умовах виходу на міжнародну політичну арену українська дипломатія мала реальні шанси на позитивне вирішення ряду зовнішньополітичних та економічних питань у мусульманських і тюркськомовних країнах.

4. Україна прагнула протиставити кримських татар російським націоналістам у Криму і тим самим отримати певні козирі в справі збереження Кримського півострова за собою.

5. Всіляко вирішуючи питання, пов'язані з кримськими катарами, українське керівництво подавало певний приклад татарам у Росії у разі загострення деяких аспектів, пов'язаних з Кримським півостровом з боку Російської Федерації. Подібними діями українське керівництво могло дестабілізувати внутрішньополітичну ситуацію в Росії і тим самим добитись прийнятого для себе виходу із протиріч щодо Криму.

Вищевказані міркування підтвердились подальшими подіями. Вже до 1995 р в Крим повернулось більш як 250 тис. кримських татар. Ще 200 тис. перебувало в країнах СНД, в першу чергу в Росії, для якої цей народ створював певну "незручність". Адже в Росії також існує самостійна татарська проблема, що має певний дезинтеграційний потенціал [14].

Під час повернення кримських татар до півострова українське керівництво, серйозно побоюючись сценарію зіткнення двох активних національних рухів - російського та кримськотатарського, подальшого розподілу Криму і його перетворення на "Чорноморський Кіпр", намагалося ретушувати проблему. Так, при відтворенні Кримської АРСР вимоги кримських татар враховані не були. Але це призвело до протилежного результату. В червні 1992 р. відбувся загальнонаціональний з'їзд - Курултай, який обрав вищий повноважний орган кримських татар - Курултай на чолі з Мустафою Джемільовим [15]. Курултай відразу ж розпочав активну діяльність і став консолідуючим органом вимог татарського народу. Це фактично призвело до тієї ситуації, якій намагався запобігти офіційний Київ [16].

А тим часом протистояння продовжувалось. У 1993 р. було прийнято закон про вибори народних депутатів до Верховної Ради Криму. Кримським татарам він не залишив ніяких надій на представництво в найвищому законодавчому органі автономії. Лише після численних акцій протесту були прийняті поправки до закону про вибори, що передбачали 14 місць у Верховній Раді Криму для татар [17].

Однак кримські татари постійно заявляли про прагнення добитись своєї національної автономії як частини української державності. У зв'язку з цим треба підкреслити і той факт, що кримські татари вже давно є монолітною політичною силою, яка здатна вести боротьбу за національну автономію до кінця. І ведеться вона досить активно на двох рівнях:

- парламентською фракцією кримських татар у Верховній Раді України на чолі з Рефатом Чубаровим;

- курултаєм і меджлісом кримськотатарського народу на чолі з мустафою Джемільовим.

Таке багаторівневе представництво не поступається, а в деяких ситуаціях навіть перебільшує структури російськомовного населення в Криму, попри значну моральну підтримку з боку Чорноморського флоту, а також деяких російських політиків [18]. Крім того, досить часто позиції російськомовних громадських рухів та політичних партій стають значно поміркованішими в період парламентських і президентських виборів. З іншого боку, протягом середини 90-х років українські національне орієнтовані та "державницькі" партії, що не мають соціальної бази в Криму, сформували тандем з представниками кримськотатарського народу, граючи на його негативному ставленні до російських радикальних ідей стосовно Криму [19].

Втім, незважаючи на той факт, що представники кримських татар відіграли стабілізуючу роль в Криму, фактично виступивши як альтернатива російському націоналістичному руху, проблема Криму не була вирішена. Вона просто стала складнішою, хоча і призвела до пом'якшення позиції деяких радикальних представників російськомовного населення.

Логічним розвитком подій стала еволюція самого кримськотатарського руху. Зрозумівши свою значущість як політичної сили, лідери кримських татар приступили до формування своєї власної політичної програми з усіма характерними наслідками. Незважаючи на те, що представники кримських татар постійно заявляють, що будуть діяти мирним шляхом, через переговори, їх радикальні лідери не виключають і тактики громадянської непокори. Активність кримських татар в будь-якій формі спрямована не проти української держави, а проти місцевих націоналістів і проросійських структур. Враховуючи певну залежність Криму від України (водопостачання, комунікації), кримські], татари не схильні вимагати суверенітету Криму [20]. Проте, аналізуючи процес повернення татар до Криму, можна відмітити намагання татар контролювати якомога більшу територію півострова. Так, кримські татари, повертаючись на півострів, селяться 2 не на колишніх місцях, а на вільних (чи тих, що звільняються) ділянках. В результаті в Криму з'явилась велика кількість нових татарських поселень з назвами, що раніше не зустрічались. При цьому народна пам'ять зберегла, звичайно, не в повному обсязі, колишні назви населених пунктів, якими користуються офіційно (тобто в кримськотатарській мові до цих пір не сприйнято перейменування історичних об'єктів) [21]. Подібні тенденції приводять до розповсюдження татарської топоніміки на території Криму.

У кримських татар найнижчі показники правопорушень і соціальних виступів з економічних проблем. При цьому рівень народжуваності у кримських татар найбільший в Україні [22]. До чого це може привести через кілька десятків літ, враховуючи при цьому українське законодавство в питанні референдумів, наважко здогадатись. І, нарешті, прецеденти для радикальних дій кримських татар у разі необхідності уже створені ними ж. Досить згадати червневі події 1995 р., коли кримські татари свідомо пішли на загострення міжетнічних відносин на півострові з використанням актів збройного насилля. В результаті український уряд змушений був оголосити надзвичайний стан на півострові і ввести війська. Ціною неймовірної напруги сил вдалось уникнути повторення югославського варіанта розвитку подій [23].

Восени 1998 р. кримські татари, незадоволені Конституцією Автономної Республіки Крим, прийнятою кримським парламентом 21 жовтня 1998 р., знову спробували загострити внутрішньополітичну ситуацію на півострові. Адже Конституція не мала положень, що регламентують політичне життя корінних мешканців Криму та їх прав на державність у межах України. Однак тут вперше проявились протиріччя серед самих лідерів кримськотатарського народу. Через це за парламентські стіни цей конфлікт не вийшов [24].

І пізніше деякі дії представників радикального крила кримськотатарського руху привертали увагу та занепокоєння офіційного Києва та Москви. У жовтні 2002 р. кримськотатарські політики дуже чітко дали зрозуміти громадськості України і Росії свої погляди на майбутнє. Захоплення чеченськими терористами театрального центру на Дубровці в Москві з більш як 700 заручниками викликало протест і засудження в усьому, світі, проте Рефат Чубаров у своїх інтерв'ю досить чітко висловив підтримку народу, що бореться за свою незалежність такими методами, і не виключив подібних акцій з боку своїх співвітчизників [25]. У такому випадку Україна може повторити російський шлях помилок у Чечні. Враховуючи наявні в Криму російські геополітичні і військові інтереси, проблема кримських татар може стати і російською.

Передбачаючи це, ще на початку 1990-х рр. російські та українські політологи виступали за вироблення загальної стратегії з кримського питання як Україною, так і Росією, бо вона актуальна для обох сторін. Адже у разі загострення конфліктних ситуацій в Криму і за Крим переможцем може виявитись третя сторона - Туреччина, де вже давно визрівають плани переселення до Криму 2 млн. Кримських татар, що проживають у Туреччині (при цьому від 4 до 8 млн. турок вважають себе нащадками кримських татар) [26].

За сьогоднішніх умов будь-які форми утвердження Туреччину у Північному Причорномор'ї ослаблюють і Росію, і Україну. Зволікання вирішення проблеми ЧФ призводить до посилення Туреччини як провідної сили Чорноморського регіону і закриває для України і Росії дорогу до країн Середземномор'я, Близького Сходу та Індійського океану. Не випадково, що першими зрозуміли це українські політики після зборони турецькими властями проводити через чорноморські протоки в 1997 р. два десантних кораблі на повітряній подушці типу "Зубр". Тоді ж цей фактор постав і на переговорах України з Росією про Чорноморський флот [27].

Подібний крок - лише прелюдія до більш відвертих кроків з турецького боку. Підтримана розвалом СРСР і послабленням давнього історичного суперника - Росії, Туреччина намагається грати більш активну роль у взаємовідносинах Росії й України. Невизначеність у питаннях геополітичного і регіонального домінування, макроекономічного лідерства в цій широкій зоні провокує спроби втілити в життя старий потяг турків-османів до встановлення свого контролю в тюрксько-мусульманському регіоні, що знаходиться під традиційним впливом Росії. Своїми діями Туреччина намагається змінити традиційну геополітичну конфігурацію в північному Чорноморському регіоні [28]. При цьому військовий потенціал Турецької республіки збільшується рік у рік, тоді як збройні сили України, Болгарії і Румунії практично залишились на рівні 1991 р. [29]. Поки що турецькі прагнення залишаються на рівні риторики. Проте кожного разу, коли на виборах перемагають радикальні партії, є реальна загроза перетворення слів на справи. Наприклад, перемігши на виборах 1996 р. в Туреччині, представники партій РЄФАХ в особі свого лідера Неждеметтіна Єрбакана заявили про намір створити "Ісламський союз" від Марокко до Казахстану, включаючи Крим, і захищати своїх єдиновірців від Боснії до Кашміру і Чечні [30]. Правда, серйозним стримуючим фактором для ісламських радикалів-політиків Туреччини є їхні союзники по НАТО, яких лякає перспектива зміни прозахідної орієнтації Туреччини.

Із сказаного випливає, що кримські татари є потенційною загрозою дестабілізації внутрішньополітичного становища в Україні та певною мірою в Росії. В той же час кримськотатарський фактор був протиставлений іредентистським тенденціям російських націоналістів в Криму, внаслідок чого їхні сепаратистські наміри значною мірою були нівельовані. Турецький фактор, у свою чергу, теж виявився лише потенційною загрозою для України і Росії. Відверті вислови турецьких політиків і дії їх по відношенню до двох східнослов'янських держав не зробили суттєвого впливу на дебати щодо Криму. Фактор турецької загрози лише один раз виник на російсько-українських переговорах і в основному став предметом обговорення політологів. Україна на офіційному рівні вважає Туреччину своїм важливим партнером і ніякими діями не намагається навіть позначити проблеми у взаємовідносинах зі своїм південним сусідом [31].

Таким чином, аналізуючи кримськотатарське питання та його вплив на російсько-українські відносини, можна дійти наступних висновків.

1. Безсумнівно, визнання прав кримського народу мало позитивний ефект для зовнішньополітичного іміджу нової незалежної держави - України та підриву поширеного стереотипу про "руськість Криму". Однак, це визнання не було забезпечене чітко окресленою стратегією інтеграції татар в українське суспільство, що призвело до соціальних негараздів репатріантів.

2. У результаті масового повернення татар до Криму вірогідність дестабілізації ситуації ні півострові з боку радикально-консервативних політичних партій та - проросійськи налаштованих націоналістів зменшилась.

3. Проте еволюція кримськотатарського руху призвела до його трансформації в політичний фактор з радикальним крилом. Протягом середини - другої половини 90-х років конфігурація кримського пасьянсу ускладнилася. Тепер у Криму політичний маятник хитається між трьома центрами сили: українська влада - кримські татари (що відчувають підтримку Туреччини) - проросійські структури (що відчували підтримку з боку радикальних політиків Російської Федерації - Ю. Лужков, А. Тулєєв та інші).

4. Процес формування російської зовнішньої політики на засадах жорсткого прагматизму, послаблення ультранаціоналістичних гасел у російської політичної еліти, що збіглися з певною радикалізацією позицій кримських татар, призвів до того, що насьогодні російська та українська політична еліта досягла компромісу щодо політики в Криму. Офіційна Москва розуміє, що подальші спроби дестабілізувати ситуацію на півострові призведуть до активізації кримськотатарського населення й у перспективі посилення позицій Туреччини, від чого Росія ніяк не виграє.

5. Нарешті після десяти років геополітичної невпевненості нова політична конфігурація в Криму забезпечила Україні легітимний контроль над внутрішньою ситуацією над півостровом, практичну військову присутність Росії в Криму на вигідних Україні умовах, а також політичні права кримськотатарського народу (за підтримки Туреччини). Незважаючи на те, що ці перестановки можуть здаватися тимчасовими, кримський варіант став одним з прикладів зміни геополітичного монополізму на регіональну багатополярність, досягнення і збереження якої надало можливість запобігти "балканським" сценаріям та зберегти громадянський мир на півострові, розрядку у відносинах України та Росії, України та Туреччини.

Література:

1.Щекина фактор как источник конфликтогенности в Украине // Історія очима молодих дослідників. Матеріали міжнародної студентської конференції. - Т. 2. - Донецьк, 1999. - С. 139-140.

2. Волков офицерский корпус. - М.: Воениздат, 1993. - С. 273-278; История российских войск. Регулярная пехота . - М.: АСТ, 1998.-С.200.

З. Глебов в Черноморском регионе в контексте российско-украинских отношений // Российско-украинские отношения: преемственность и развитие. Материалы международной научной конференции "круглый стол российских™ украинских ученых" 23-24 мая 1996. - Одеса, 1996. - С. 21-26.

4. Зінченко Ю. Кримські татари: історичний нарис. - К., 1998. - С. 6-18; Піховшик В. Повернення кримських татар. Хронологія подій. - К., 1998. - С. 5-33.

5.Россия и СССР в войнах XX века. Потери вооружённых сил. Статистическое исследование / Под ред. . - М., 2001. - С. 186.

6. Документы, связанные с депортацией крымских татар: Кримські татари рр: статті, документи свідчення очевидців / За ред. . - К.: Рідний край, 1995.- С.155-183.

7. Зінченко Ю. Кримські татари: історичний нарис. - К., 1998. - С. 109.

8.Бабин коренных народов Украины на использование национальной топонимики // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Матеріали всеукраїнської наукової конференції. Луганськ, 8-9 лютого 2001 р. - С.104.

9. Указ соч. - С. 140.

10. Постановление Верховного Совета СССР "О выводах и предложениях по проблемам советских немцев и крымскотатарского народа" // Кримські татари рр.: статті, документи свідчення очевидців / За ред. . - К.: Рідний край, 1995.- С.189.

11. Закон Верховної Ради УРСР про відновлення Кримської АРСР від 12 лютого 1991 р. //Кримські татари гг.: статті, документи свідчення очевидців / За ред. . - К.: Рідний край, 1995. - С. 199.

12.Постановление Совета министров СССР от 01.01.01 г. "О возвращении крымских татар в Крымскую АССР и о гарантиях их трудоустройства" // Кримські татари рр.: статті, документи, свідчення очевидців / За ред. . - К. Рідний край, 1995. - С. 200.

13. Глебов . соч. - С. 26.

14. Деякі питання національних відносин в Україні // Українській історичний журнал№ 12. - С. 133.

15.Глебов соч. - С. 26; Глебов и Россия в контексте безопасности // Украина и Россия: основные направления внешнеполитической деятельности. Материалы международной конференции российских и украинских ученых 15-16 апреля 1993 г. - Одеса, 1994. - С. 16.

І6.Щекина соч. - С. 140.

17. Піховшик В. Вказ. праця. - С. 127.

18. Проблеми і шляхи інтеграції кримськотатарського народу в українське суспільство // Флот Українилютого.

19. Розсип - это не Восток и не Запад // Международная жизнь. -1993.-№9.-С.48.

20.Глебов в Черноморском регионе в контексте российско-украинских отношений // Российско-украинские отношения: преемственность и развитие. Материалы международной научной конференции российских и украинских ученых 23-24 мая 1996. - Одеса, 1996. - С. 26.

21.Бабин . соч. - С. 105.

22. Крымские татары: молодёжный аспект // Человек и работа№11.-С. 36-41.

23. Піховшик В. Вказ. праця. - С. 108-115.

24. Пристрасті по-кримськи фірмове блюдо української політичної кухні // Підтекст№ 7. - С.10-13; Кризис в Меджлисе и реалии крымскотатарского движения // Підтекст№ 7. - С. 13-16.

25. Урядовий кур'єржовтня.

26. О некоторых вопросах российско-украинских отношений // Украина и Россия: основне направления внешнеполитической деятельности. Материалы международной конференции российских и украинских ученых 15-16 апреля 1993 г. - Одеса, 1994. - С. 66-72.

27 Зеркало недели№ 15.

28. Глебов . праця. - С. 23.

29. Численность и боевой состав вооружённых сил стран мира. Справочные данные. // Зарубежное военное обозрениегг.; та інш. Збройні Сили України. Стан та проблеми розбудови. - К.: Національний інститут стратегічних досліджень, 1994.

30. Глебов . соч. - С. 27.

31. Основа для оптимістичного прогнозу // Політика і час№6.-С. 10-15.

демократичні тенденції

в українському державотворенні

в Антську добу

Роман Зварич,

декан заочного відділення Івано-Франківського

інституту права, економіки та будівництва

Стаття відповідає сучасній потребі дослідження витоків і перших спроб українського державотворення. В цьому контексті автор визначає антську добу як джерело демократичних тенденцій в українській культурі. Робиться висновок про спільний конструкт, що детермінує державотворчі процеси антів, венедів, склавінів.

Становлення нової української національної держави супроводжується поглибленим вивченням історії етнічного державотворення культурного спадку, особливо народоправної традиції. Важливість дослідження цієї теми для України актуалізується, оскільки становлення демократії пов'язане з історичною державницькою культурою. Серед кола проблем історії української державності ключовою і складною є політична демократична культурна традиція. Проблема демократії в історії української держави традиційно перебуває у сфері інтересів науковців.

Поглиблення процесу розбудови української держави потребує осмислення й узагальнення нових підходів, розробки категоріального апарату наукового дослідження. Демократична культурна традиція є одночасно скарбницею українського народу, політичні цінності якої мають вітальне значення для становлення правової держави і громадянського суспільства. З єдиного комплексу історії державницької культури виокремлюється демократична традиція, яка є об'єктом цього дослідження; предметом є культура народовладдя Антської держави в її основних формах прояву.

Коріння української етнокультурної традиції державотворення сягає початків нової ери, коли на нашій території утворюється Антська ранньослов'янська держава. М. Грушевський вважав її першим державним об'єднанням південно-східної групи українців-русів [6, с.16]. І. Лисяк-Рудницький погоджується з думкою істориків, що антів, про яких писали візантійські хроністи та літописці, можна вважати предками сучасних українців, тобто формування українського народу було завершене в половинні першого тисячоліття н. е. [9, с.16].

Демократизм в історії української державності був у полі зору М. Грушевського, М. Брайчевського, В. Барана, В. Мавродіна, О. Преснякова, Б. Рибакова та інших вчених. У своїх працях, присвячених історії українського народу, автори торкались проблем демократії у становленні Антської держави. В останні роки з'явилися нові наукові праці, в яких поглиблене розуміння демократизму, що надає можливість нового бачення українських національно-демократичних засад державотворення, а також уможливлює використання результатів цих досліджень для вироблення конкретних оціночних показників ефективності сучасної демократії.

Виокремлення демократичної культурної традиції в українському національному державотворенні, що є метою і цієї роботи, дозволить детальніше й досконаліше розглядати політичні структурні елементи сучасної держави. Політична й державницька демократична культурна традиція українського народу - це водночас і теоретичні знання, і досвід державного будівництва, який потрібен сучасному поколінню.

Отже, початки демократичної державотворчої культурної традиції українського народу сягають глибинної давнини. Так, в часи Антської держави історики фіксують територіально-громадянський устрій. Згідно з філософською концепцією Аристотеля, яка була панівною майже до ХVIII ст., громадянське суспільство - це політичне утворення громадян на певній території з власною формою владного осередку. Територіальна громада була на той історичний час і "формою правління", і початком державного творення.

Сучасний вчений Е. Морен розрізняє історичні форми суспільного життя залежно від соціальної складності та владної структури. На першому етапі етногенезу соціальна форма самоорганізації і влада виникли з "природної" самоорганізації [11, с. 96]. Природним у владних відносинах стає культурно-мовна, ритуальна спорідненість громад у територіальному політичному союзі. Вожді племен посідають найвище політичне становище в системі влади. Вони привласнювали додатковий продукт, зміцнювали свою владу та інволюційно трансформували себе у панівну військово-політичну аристократію.

Військово-політична аристократія кочових народів створила державу Скіфію, у складі якої перебували автохтонні землеробські племена на території України. Скіфи вели широкомасштабні війни із сусідами, що руйнувало продуктивні сили цієї держави. В останній третині ІІІ ст. до н. е. давньослов'янське населення Середнього Подніпров'я поступово консолідується, що врешті-решт завершується утворенням давньослов'янської спільноти.

Постійна загроза з боку кочових змусила хліборобське населення перенести свої оселі до безпечних місць та створити вільні дворогосподарства, які існували в складі сусідніх громад. "Таке господарювання, - пише Ю. Павленко, - мало вестись великими родинами (типу південнослов'янської задруги) по окремих хуторах, розташованих на відносно невеликих відстанях один від одного" [13, с.217]. Шляхом соціального самовідтворення цього типу господарств територіальні поселення збільшувалися, що сприяло становленню організаційних суспільно-політичних громад.

Нові принципи організації суспільного господарювання і співжиття треба вважати громадянськими в найглибшому значенні цього слова. Адже представники колишніх аристократичних родин, в руках яких після загибелі Скіфії фактично була зосереджена влада, її позбулися, а водночас позбулися економічних та політичних важелів свого впливу [13, с.218]. Отже, системою автономних дворогосподарських територіальних громад ранніх слов'ян забезпечувалося відтворення суспільно-політичного устрою із самоврядуванням.

Формування влади територіальної громади обумовлено необхідністю організації суспільного виробництва, оскільки племінні владні структури були зруйновані. Натомість сформувалася публічна влада у формі зборів громадян, що дістала назву - віче. У подальшому розвитку самоврядування формується представниками груп громадян - "ліпшими мужами". Нові територіально-громадські принципи організації ранньослов'янського суспільства Антської держави, її економічні, військово-політичні структури складають породжувальні демократичні правила з механізмом традиційної трансляції наступним поколінням. Така демократична культура стає самодостатньою інфраструктурою високої суспільної складності.

Характер військово-політичного об'єднання антів породжує різні гіпотези. Зокрема відомий історик В. Ключевський називав це об'єднання "Дулібським союзом". М. Брайчевський вважав політичне об'єднання антів подібним до держав Західної Європи. П. Третяков вважає, що політичне об'єднання антів є першою спробою предків українського народу створити свою етнічну державу з виборною владою та організованим військом за участю населення у політичному житті [17, с. 9]. Виникає питання: яку ж державу будували антські територіально-громадські об'єднання? На нашу думку, це громадянський тип соціальної, політичної та державницької самоорганізації.

В історії демократичного державотворення Антсько-полянський союз переконливо довів свою здатність зберігати народоправні культурні традиції. Державно-політичний устрій антської народності, як і пізніше в державі Воліняна, будувався на засадах глибокого демократизму. В історичній літературі візантійського періоду збереглося чимало інформації про суспільно-політичний устрій Антської держави. Старогрецькі та римські хроністи, особливо Прокопій Кесарійський писали, що слов'яни під назвою венеди, анти живуть у народоправстві, що в них немає осібної влади в державі, але здавна управляє народне зібрання, і всі справи внутрішнього життя вони вирішують спільно [14, с.68].

Саме в антсько-полянські часи суспільно-політична демократична культура державотворення міцніла, набувала традиційної форми. Етнографічні особливості становлення територіально-громадського самоврядування населення Антської держави полягають у тому, що ці території були зайняті однорідним за мовно-культурною спадщиною народом, який проживав на ній довгі роки й продукував поселення городищенського типу та територіальні органи влади.

Родючі землі українського Лісостепу та Степу обумовили формування автономних дворогосподарств та територіальних громад. Це перешкоджало утворенню притаманних північним та північно-східним землям великих патріархальних общин, в яких, за висновками Д. Лихачова, особа неминуче розчинялася в комунітарному, общинному організмі, який сприяв зміцненню феодальних відносин [18, с. 229].

Територіальні громади землеробів, ремісників і торговців сприяли становленню демократизму в суспільно-політичній самоорганізації. А. Велмер з приводу цього пише, що община - це комунальна форма співжиття, в якій влада належить главі общини, індивіди на ній відчужені й поглинуті духом загального начала. Громадська форма самоорганізації - це свобода для особи й колективу і виступає як соціально-економічна, суспільно-політична та особиста свобода у взаємній відносності двох начал [3, с.11].

Демократизм в організації владних начал територіальних громад антів, венедів і хорватів на Прикарпатті бере свій соціально-економічний початок в автономних дворогосподарствах, які мали певні права й обов'язки перед громадою. Товарне виробництво землеробської й ремісничої продукції здійснювалося вже не задля обміну на продукти іншої праці, хоча й мало місце, а для реалізації на ринку за гроші. В. Ідзьо пише, що у слов'ян упродовж IV - V ст. зародилися нові економічні відносини: товар - гроші - товар, тобто ринкові відносини [8, с.40].

Археологічні матеріали V-VI ст. указують, що на той час функціонувало декілька торгово-ремісничих городищ, на території яких знаходимо велику кількість кінного військового спорядження, зброю. Ці городища ставали центрами суспільно-політичної організації земель та уособлювали первісні форми державності [2, с.409]. Отже, соціально-економічний та суспільно-політичний тип самостійності територіальних громад антського, венедського та хорватського в Прикарпатті суспільств, реалізований у ранньодержавному утворенні, продовжував традицію народоправства.