Міграційні та демографічні процеси у Донецькій області рр (стр. 6 )

Традиційні права членів громад дворогосподарств були зосередженні навколо прав сімейної та громадської власності на землю, їх прихованих, нерозвинутих природно-правових ідей. Гегель, аналізуючи історичні форми власності й суспільно-політичного устрою, називав подібні громади "громадським суспільством", яке за своїми характеристиками володіло власністю на землю, продуктами своєї праці та забезпечувало всіх своїх членів можливістю реалізувати свої власні інтереси. Адже сама ідея суспільства рівних можливостей для його індивідів як власників та співвласників передбачає існування демократичних норм владної системи, що грунтувалося на доброчинній моральності. Для Гегеля територіально-громадська форма суспільно-політичного устрою з демократією втілювала стадію його розвитку, яка руйнувала родоплемінні зв'язки і кровноспоріднену солідарність, перетворюючи її на сусідську [4, с.213]. Токвіль вважав, що догмат верховної влади народу вийшов із територіальної громади та оволодів державним правлінням [16, с.42].

Демократичні традиції українського національного державотворення є, напевне, фундаментальними суспільно-політичними цінностями, які в складі інших етнічних складників включають у себе найбільш тривалі за історичним часом здобутки, що зберігають й передаються від покоління до покоління, переходячи від одного типу державності до іншого. Отже, зрозуміти роль демократичних культурно-політичних традицій, їх цінностей у становленні української національної державності можливо лише в контексті їх історичного розвитку, у межах змін, що відбулися в суспільно-політичному устрої ранніх слов'ян на території України.

І. Нагаєвський вважає, що організований південно-східною групою слов'ян військово-політичний союз під назвою держави антів (II-VII ст. н. е.) був останнім етапом виникнення могутньої Київської Русі [12, с.7]. На думку М. Грушевського, стародавня українська демократична культура сформувалася, стабілізувалася та передавалася у спадок наступним поколінням від Антської держави. Проте демократизм суспільно-політичного устрою антів частково спадкувався від попередніх зарубинецьких племен.

Демократична суспільно-політична культура започаткувалася носіями зарубинецької культури. "Ця культура охоплює велику площу: від басейну Десни, Сейму, Сули, Псла - до приток Дніпра, аж до Тясмин, Рось, Тетерів" [14, с.67]. Розгадка феномена "народовладдя", започаткованого племенами зарубинецької культури, криється в тому, що вища аристократія та військова знать сколотських князівств, будучи інтегрованою до скіфської панівної еліти, була або фізично знищена, або після загибелі Скіфської держави позбулася традиційної влади-власності на колективні ресурси, втратила панівні владні позиції. Так, протягом останньої третини І тис. до н. е. у Подніпров'ї зароджувалось принципово нове суспільство на економічних засадах вільного домогосподарювання.

Якщо осмислювати незвичайне й оригінальне життя ранніх слов'ян, які після зруйнування ранньокласового суспільства започаткували у важкодоступних місцях Середнього Подніпров'я, Побужжя і Придністров'я громадянські форми суспільно-політичного устрою й вільне господарювання на землі, то можна дійти висновку, що нові територіальні поселення ранньозарубинецької доби більш влучно було б назвати територіальними (земельними) громадами [13, с.220].

Система демократичних суспільно-політичних цінностей та духовної культури споріднених зарубинецьких спільнот формувалася під впливом двох головних складових: культури окремих суб'єктів господарювання, фактичних власників земельних ділянок, об'єднаних у громади спільною зацікавленістю у належному порядку свого життя та формування спільних органів влади (збори вільних власників, голів окремих дворогосподарств як самостійних центрів виробництва). Ю. Павленко стверджує, що для оперативного вирішення спільних справ необхідно було обирати керівні органи.

Територіально-громадська культура давала простір для становлення демократичного суспільно-політичного устрою, для розвитку продуктивних сил сільських і городищенських громад, їх самоврядування. У територіальних громад вибудовувалася ієрархія представницьких органів влади. Найвища культурна суспільно-політична цінність - це віче. Значення всіх інших владних цінностей пов'язане з тим, наскільки вони обґрунтовують і утверджують цю найвищу форму влади. У віче з плином історичного часу найвищі політичні позиції в ієрархії займають "ліпші мужі" і "старці".

М. Грушевський даючи вищеозначені імена представникам територіальних громад, які репрезентували їх інтереси у віче, логічно співвідносить цих "мужів" з елітою спільноти. Сутність такого поєднання полягає в тому, що ті особи, які представляли віче як орган влади, були найавторитетнішими у своїх громадах та користувалися довірою колективів. Під час інтеграції автономних дворогосподарств у територіальну громаду останні трансформувалися у "волості" і пізніше у "землі-поліси". М. Грушевський зазначає, що в кінці першого тисячоліття до н. е. і на початку нашої ери "…племінний устрій скінчився і над ним беруть перевагу відносини територіальні" [5,с.376].

Територіально-громадське самоврядування стало в ранньозарубинецьку добу історично першою формою демократії в термінології Аристотеля, який писав, що держава - це об'єднання родин і селищ у достатньому і самодостатньому житті [1, с.80]. Заслуговує на увагу, що ця перша форма демократичної влади в первинному розумінні стала в києворуський період твердинею, яка була непереборною для князівського осередку у прагненні до встановлення монархії. Говорячи про свій шлях до національного державотворення, І. Лисяк-Рудницький акцентує увагу на тому, що українські низові народні маси, соціальні з'єднання - українська родина, українська сільська громада виявляли велику тугість і відпорність "денаціоналізації" [9,с. 18].

На ранніх стадіях територіально-громадського політичного устрою, коли особа, родина, сільська громада складали політично організовану спільноту із самоврядуючим органом влади, формувалися культурно-політичні традиції, в структурі яких права і обов'язки членів громади, як і вся система суспільно-політичного устрою, переходять за спільними правилами у спадок. Носіями і територіально-громадських, і політичних демократичних норм, прав і обов'язків були загалом не окремі індивіди і не окреме покоління, а громада як цілісний соціальний організм, колектив, а загальні збори були спадковою формою влади. Існувала власність громади на певну частину землі, водночас із власністю дворогосподарств.

Отже, на такому тлі соціально-економічних відносин формувалися територіальні громади антів, венедів і склавінів, які, за свідченням Йордана, походили від одного етнічного кореня і були відомі під трьома назвами. Згідно з писемними свідченнями Маврикія, вищеназвані групи слов'янської людності "подібні за своїм способом життя, за своїми звичаями, своєю любов'ю до волі" [15, с.377]. "Любов до волі" як суспільно-політичний феномен тісно пов'язана з демократичною традицією українського національного державотворення і обумовлена розвитком продуктивних сил територіальних громад антів, венедів і склавінів та їх здібностями формувати спільні політичні інституції для самозахисту, збереження і відтворення свого способу життєдіяльності.

Розвиток свободи волі тісно пов'язаний у ранніх слов'ян південно-східної групи з переходом до територіально-громадського устрою. Згідно з висновками Г. Ловмянського, у слов'янської людності на передержавному рівні розвитку суспільно-політичних органів влади існувала двощаблева ієрархічна структура, вищий рівень якої збігається з великим територіальним полісно-земельним утворенням. Нижчий рівень складався з територіальних громад, об'єднаних під зверхністю городища. Верховним органом влади та управлінням таких територіально-громадських об'єднань було віче, у складі якого були представники всіх вільних землеробів, ремісників і торговців. Віче обирало спільного воєводу. На віче вирішувалися всі важливі справи, господарсько-торговельні питання та питання громадського життя. За давньою традицією військова влада у слов'ян була виборною [10, с.10-16].

Політико-державницька українська національна культура в широкому розумінні - все, що створено ранньослов'янським етносом та наступними поколіннями в етногенезі для формування політико-владних інститутів, у вузькому розумінні - ті елементи етнічної культури, які змістовно впливають на становлення демократичних форм державотворення на різних стадіях його розвитку. Носіями верховної влади було доросле населення територіальних громад, об'єднаних добровільно навколо певних міських центрів, які в свою чергу, об'єднувалися у землі-поліси. Громада вищого рівня, відзначає Ю. Павленко, як колектив землевласників, що складає по відношенню до навколишнього оточення єдине ціле, має верховну власність на територію та контроль над використанням земельного фонду. Характерними рисами цієї громади є самоврядування, вищим органом якого фактично або номінально виступають народні збори та рада голів сімейних дворогосподарств [13, с.220].

Феном української етнічної демократичної державотворчої культури отримав у візантійській та римській історичній літературі схвальну оцінку. Так, приміром, Прокопій Кесарійський, Маврикій, Йордан, вивчаючи спосіб життя антської спільноти, виділяли її суспільно-політичний устрій, який був якісно відмінним від існуючих на той час держав і характеризувався насамперед народовладдям.

Узгодження спільних дій в охороні своєї території від кочових племен дозволяло формувати спільні фонди споживання, будувати фортифікаційні споруди та створювати військові підрозділи. Д. Дорошенко пише, що військові формування мали ієрархічну структуру, відповідну до наявної суспільно-політичної організації землі-поліса. В сільській громаді існували деякі охоронні підрозділи, у волості "соцькі", в політико-адміністративному центрі землі-поліса були тисяцькі на чолі з воєводою [7, с.78]. М. Грушевський стверджує, що тисячну ієрархічну організацію військово-охоронних підрозділів зустрічаємо напередодні становлення Руської держави. Тисяцький, інакше воєвода, найвищий урядник землі-поліса [5,с. 376].

Міркуючи над однією з найважливіших для розуміння українського державотворення проблемою співвідношення демократичної традиції та новацій, які містили в собі спроби побудувати монархічну феодальну владу, більшість дослідників схиляються до думки, що народовладдя було найпотужнішим культурним здобутком, хоча й виявляло себе досить різноманітно.

Узагальнюючи історичні знання про демократизм Антської державності в контексті культурної традиції українського державотворення, слід зазначити, що громадсько-політична активність визначається як вияв соціально-політичної волі й енергії співгромадян - активного суб'єкта політичних відносин. В демократизмі антів, венедів, склавінів присутній спільний політичний вольовий владний конструкт, який визначав загально-організаційний принцип українського національного державотворення від Антської держави до Київської Русі.

Література:

1. Зубов . - М.,1963.

2. Разыскание в области гото-славянских отношений. - СПб., 1899.

3. Модели свободы в современном мире // Социолог. - № 1. - М., 1991.

4. Гегель права / Соч. - Т.7. - М-Л., 1934.

5. Історія України-Руси. - Т.1. - К., 1994.

6. Грушевський истории украинского народа. - К., 1990.

7. І. Нарис історії України: В 2 тт. - Т.1. - Варшава, 1923.

8. Ідзьо суспільного та політичного становлення Гальцької держави (ІІ-Х століття н. е.) // Науковий вісник українського історичного клубу. - Т. ІУ. - М., 2000.

9. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2 тт. - Т.1. - К., 1994.

10. Основные черты позднеплеменного и раннегосударственного строя славян // Становление раннесредневековых славянских государств. - К., 1992.

11. Втрачена парадигма: Природа людини // Філософсько-соціологічна думка№5-6.

12. Нагаєвский І. Історія української держави двадцятого століття. - К., 1993.

13. Павленко історія давніх Русів у світовому контексті. - К., 1994.

14. Полонська- Історія України: В 2 тт. - Т.1. - К., 1995.

15. Свод древнейших письменных известий о славянах. - Т.1. - М., 1991.

16. О демократии в Америке. - М., 1897.

17. Анты и Русь. Советская Этнография, 1947. IV. Мавродін В. В. нарис з історії СРСР. Древньоруська держава. - К., 1985.

18. Бичко І. В. Філософія. - К., 1994.

ДЕПОРТАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ

В ДОНБАС 1рр.

МИКОЛА АЛФЬОРОВ,

здобувач кафедри історіографії, джерелознавства, археології,

методики викладання історії Донецького національного університету

У статті вперше досліджується процес примусового переселення українського населення з етнічних українських земель, які відійшли до Польщі при першому розміні територій між УРСР і ПНР в 1944 р., у Донбас, його закріплення і роль у зміні складу населення регіону у по-воєнні роки.

Тема депортації українського населення з земель, що відійшли до Польщі, почала розроблятися тільки у роки незалежності. У радянській історіографії вона не дістала свого відображення. У кращому разі можна знайти згадку про факт змін лінії кордону у деяких загальних працях. А в цілому як у загальних працях, так і монографіях це питання не розглядається, бо головним чином досліджуються проблеми воєнного і повоєнного відродження промисловості, сільського господарства, діяльність партійних та комсомольських органів тощо. [1]. Це стосується і праць відомого дослідника повоєнної історії Донбасу [2]. Величезний масив краєзнавчої літератури теж не приділяє уваги цьому питанню [3].

В українській історіографії останніх десятиліть слід відзначити праці І. Г. Біласа, М. Бугая та ін. [4], які заклали фундамент вивчення проблеми. Ними розглянуто політичні, правові і військові аспекти питання, механізм та загальний хід депортацій. Проте не проаналізовано стан економічної та соціальної сфери районів поселення, чисельність та роль переселенців у відновленні довоєнної демографічної картини Донбасу, куди переселялись депортовані. Потребують уточнення й окремі цифрові дані, наведені І. Г. Біласом, що пояснюється специфікою використаної ним джерельної бази, - архів Головного інформаційного бюро МВС (АГІБ МВС).

Мета статті - дослідити процес примусового переселення в Донбас українського населення з земель, що відійшли до Польщі у 1944 р., визначити чисельність та місця вселення переселенців, їх закріплення та роль у народному господарстві регіону.

Хронологічні рамки цього дослідження охоплюють рр., що обумовлено як ходом самих депортацій, так і закріпленням депортованого населення у місцях поселення. Хоча депортації українського населення в межах України припинилися у 1946 р., вважати цю дату кінцевою при розгляді проблеми видається не зовсім правомірним, бо кінцевою ланкою цього процесу є закріплення і облаштування переселенців на нових місцях. Оскільки воно супроводжувалося некерованою міграцією переселенців з місць поселення протягом наступних років, демографічна картина, природно, зазнавала змін. Тому кінцевою датою дослідження слід вважати рік відносної стабілізації чисельності переселенців і остаточної локалізації місць розселення, що дозволяє скласти уявлення про кінцеві наслідки депортацій українського населення з території Польщі до Донбасу, а саме 1949 р., коли ці показники набули відносної стабільності.

Територіальні межі дослідження охоплюють Донецьку та Луганську області.

Виходячи з рівня розробленості питання, джерельною базою дослідження можуть бути тільки нечисленні документи того часу - матеріали бюро Ворошиловградського та Сталінського обкомів КП(б)У, Управління Ради Міністрів УРСР у справах переселення українського населення, при вивченні яких необхідно врахувати такі їх особливості: часткову неузгодженість цифрових даних у довідках місцевих органів, поданих у різні роки, намагання місцевих органів почасти зняти з себе відповідальність за стан справ у районах поселення, високий рівень ідеологізації документів, що разом з іншими вищенаведеними чинниками утруднюють їх вивчення й об'єктивні наукові висновки.

Аналіз зазначених джерел дозволяє стверджувати, що передумовою депортацій стало підписання 9 вересня 1944 р. угоди між Комітетом національного визволення Польщі і урядом УРСР про взаємну евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польського населення з території України до Польщі. Її закріпила угода між СРСР і Польською Республікою про радянсько-польський державний кордон від 16 серпня 1945 р. Вона закріпила новий кордон по лінії Керзона з відхиленням від неї на користь Польщі від 5 до 8 км, а в деяких місцях до 30 км. На підставі цих угод були створені головні і районні представництва урядів у справах евакуації населення, які й повинні були її проводити. Для організації прийому, перевірки, фільтрації людей створювалися контрольно-пропускні пункти на прикордонній лінії, на яких діяли комісії з трьох осіб - представників НКВС, НКДБ, контррозвідки "Смерш".

Відповідно до угод, українське населення мало переїхати на територію УРСР на добровільних засадах і отримати у місцях вселення земельні ділянки, зерно відповідно до кількості зданого у Польщі врожаю, грошову позику у 5 тис. крб. з розстрочкою на 5 років, з них обіцяли списати всі недоїмки з поставок, податків і страхових платежів. Дозволялося вивозити одяг, взуття, білизну, продукти, реманент та ін. загальною вагою до 2 ц на родину, а також худобу та птицю.

Постановою РНК УРСР та ЦК КП(б)У "Про підготовку до прибуття, розміщення і облаштування українського населення, евакуйованого з території Польщі" № 15/16 від 15 грудня 1944 р. було затверджено план розселення в районах областей України. Згідно з ним у грудні 1944 р. бюро Ворошиловградського та Сталінського обкомів КП(б)У (як і в інших місцях поселення) розглянули питання про влаштування евакуйованих з території Польщі, затвердили плани його розміщення й закріпили за кожним районом станції прибуття ешелонів. Так, Свердловський райвиконком Ворошиловградської області мав зустріти на ст. Должанка 180 родин з 747 осіб і розмістити їх у 22 колгоспах, Ровеньківський - на ст. Ровеньки - 450 родин з 1826 осіб, щоб розмістити у 55 колгоспах, Биково-Антрацитський - 102 родини з 485 осіб для розміщення у 12 колгоспах і т. д. [5]. У обливиконкомах створювались сектори з розселення евакуйованого населення зі штатом на 4 особи й окладом від 550 до 650 крб. [6].

Перший етап переселення тривав з 15 жовтня 1944 р. до липня 1945 р. До Ворошиловградської області планувалося прибуття 8729, а до Сталінської області -9293 родин. Згідно з доповідною запискою заступника головного уповноваженого уряду УРСР до ЦК КП(б)У і міністра внутрішніх справ від 10 серпня 1945 р. в УРСР було евакуйовано 122454 родини, або 482109 осіб, з яких до Ворошиловградської області направлено 1555 родин, або 6782 особи, а до Сталінської - 3110 родин, або 12490 осіб [7]. Насправді у 1945 р. до Ворошиловградської області прибуло 1348 родин, в яких нараховувалося 6089 осіб, котрих було розселено у 12 районах по 100-200 родин у кожному, крім Ново-Айдарського, де розмістили 320 родин [8]. До Сталінської області прибуло 3044 родини, в яких налічувалася 13201 особа. Їх розселили у 28 районах області [9]. Різниця між даними, наведеними Управлінням при РНК УРСР у справах переселення українського населення, і доповідною запискою головного уповноваженого пояснюється як смертністю під час переселення так й втечами окремих родин або їх членів з маршруту.

З вересня 1945 р. по серпень 1946 р. тривав другий етап депортацій, але нові ешелони до Донбасу не прибували. Що спричинилося до цього?

По-перше, попередній етап виявив небажання частини населення залишати рідні домівки і спричинив його насильницький вивіз населення. По-друге, органи влади місць розселення не виконували (або не повністю) виконували постанови уряду щодо переселенців. У серпні 1945 р. Сталінська облрада перевірила на місцях хід їх виконання і виявила суттєві недоліки у прийомі, розміщенні і господарському влаштуванні переселенців. Перевірялося забезпечення родин необхідними для життя речами та сільськогосподарським реманентом. Так, у Мар'їнському районі з 119 родин присадибні ділянки отримали 45, у Старо-Керменчицькому - з 87 родин - тільки 7, у Авдіївському з 199 родин - жодна. Не краще було і з житлом. У 10 перевірених районах, де знаходилось 1380 родин, будинки надали 244, інші мешкали у будинках та господарських будівлях місцевих жителів по 2-4 родини укупі. У той же час практично не використовувалися житлові помешкання колишніх німецьких колоній. А Маріупольський міськком КП(б)У і міськрада не мали ні плану, ні графіку будівництва житла. З 1136 родин, що потребували житла у перевірених районах, будівництво або відбудова зруйнованих будинків передбачалася тільки для 303 родин [10].

Ще гіршими були справи у Ворошиловградскій області. У жовтні 1945 р. бюро місцевого обкому КП(б)У констатувало, що житлові будинки з надвірними будівлями, які знаходяться у віданні селищних і сільських рад і повинні були бути передані переселенцям, "до сих пор заняты организациями" - з 1335 родин розселено тільки 778, значна частина з яких мешкає у непридатних для зими умовах, наділення садибами і підготовка до будівництва житла не проводиться, будівельні бригади не створені, виділено тільки 43% зерна від необхідного, багато господарств не забезпечені на зиму необхідними речами і паливом, а худоба - кормом. Ряд родин мешкали разом з худобою. Зрозуміло, що у таких умовах було не до навчання дітей переселенців - 213 з них залишилися поза школою [11]. Усе це породжувало невдоволення переселенців, частина яких намагалася самовільно покинути місця розселення навіть ціною втрати останнього майна.

У цих умовах 3 жовтня 1945 р. і з'являється постанова ЦК КП(б)У і РНК УРСР № 1"Про невідкладні заходи господарського та побутового влаштування українського населення, що прибуває з Польщі, і роботу серед нього", місцеві органи повинні були регулярно звітувати про хід його виконання. Але кардинально змінити становище переселенців дана постанова не змогла. 22 жовтня 1945 р. бюро Ворошиловградського обкому констатувало, що постанова ЦК і РНК, відповідне рішення бюро обкому від 22 жовтня 1945 р. не виконуються [12]. Аналогічне рішення було прийнято і на засіданні Сталінського обкому. Проте кількість переселенців не зазнала особливих змін.

На 1 січня 1946 р. у Ворошиловградську область прибуло 1348 родин переселенців, або 6089 осіб, які були розміщені у колгоспах. Рішенням виконкому облради від 25 січня 1946 р. передбачалося створення переселенських колгоспів у колишніх німецьких колоніях: 4 - в Успенському районі ("Перемога", ім. Чапаєва, ім. Хрущова, ім. К. Лібкнехта з 587 членами загальною чисельністю) і по одному колгоспу в Ново-Світлівському, Старобільському і Ново-Айдарському районах [13].

Таблиця 1 - Переселенські колгоспи, створені і намічені до створення на базі німецьких

колоній у Ворошиловградській області

на 25 березня 1946 р.

Але становище переселенців від цього не покращало. Завіз місцевих будматеріалів для будівництва житла не проводився через відсутність призначених для цього постачальників. Тому й будівництво йшло незадовільно. Так, у Ровеньківському районі з запланованих 170 будинків було розпочато будівництво 16 і ремонт 12 будинків, у інших районах воно й зовсім не проводилось. Навіть даних про наявність вільних будинків у облради та облземвідділу не було. На 25 березня 1946 р. фінансовими органами було передано 125 вільних будинків, хоча подібних будинків тільки у тому ж Успенському районі нараховувалось 88, а передано було переселенцям тільки 16. Не краще було і з працевлаштуванням: з 1348 родин, що опинилися у колгоспах, тільки 188, або 15%, стали їх членами. Розрахунків за полишений у Польщі врожай та майно так і не було проведено [14].

Перевіркою було встановлено, що побутові умови багатьох переселенців вкрай незадовільні. Наприклад, у Ново-Світлівському районі 50 родин переселенців мешкало у будинках місцевих колгоспників у порядку ущільнення в антисанітарних умовах; у колгоспі "Рассвет" Ново-Аненьківської селищної ради дві родини з 17 осіб мешкало на площі 20 кв. м. "В квартире грязно, холодно, топливом не обеспечены, продуктов питания нет, в квартире лежит больная гриппом. В этом же сельсовете семьи Гарбер Тома и Гарбер Теодора живут в одной комнате 25 кв. м - 13 человек, квартира к жилью непригодна, сырая, грязная, топлива нет, кормов для скота нет, в квартире не топится и лежит больной человек с осложнением. Шарен Петр имеет семью из 9 человек, квартира для жилья непригодна, крыша течет, продуктов нет, сам больной, из-за отсутствия обуви девочки не посещают школу" [15]. Родина Коновал з 7 осіб, 5 з яких - діти, мешкала у Свердловському районі у колишньому приміщенні інкубатора (сараї) разом із коровою. Подібні факти наводяться і по інших районах. Влада ж не відображала дійсного стану речей і взагалі зміщувала акценти: "Самовольных выездов переселенцев целыми семьями нет, но имеет место выезд отдельных членов их семейств" [Там само].

У Сталінській області на 5 квітня 1946 р. із запланованих 9293 родин прибуло 3044 родини, що нараховували 13201 особу. Основна частина прибула влітку, а незначна кількість - у квітні - травні 1945 р. З часу прибуття самовільно вибуло 12 родин, залишилося 3032 родини. З числа прибулих працювало на промислових підприємствах 77 родин, у колгоспах - 2955 родин. Самостійних переселенських колгоспів не було створено, тільки у колгоспі "Червона поляна" Старобешівського району переселенці складали 50% його членів (зпереселенців). Передбачалося побудувати 3827 будинків для родин переселенців. Проте будівництво так і не розпочалося, а в Маріупольському районі із запланованих облбудторгом 107 будинків райвиконком затвердив будівництво 54. За даними облбудвідділу, на той час у відбудованих житлах було поселено 752 родини і 1408 отримали квартири. Було створено 187 будівельних бригад, у яких працювало 2518 осіб, але використовувались вони не за призначенням, а на колгоспних роботах. Одна з причин - незадовільне забезпечення будматеріалами. Так, за останній квартал 1945 р. Авдіївським районом було отримано тільки 178 кв. м скла і 14 т вапна, решта так і не надійшла через відсутність їх у підприємств. Наряд на скло у 2-му кварталі 1946 р. не було виконано тому, що Артемівський завод випускав до 20 березня 1946 р. брак, а після цієї дати зовсім не працював через несправність механізмів. Кількість вільних будинків у районах області не було підраховано, хоча тільки у Волноваському районі 60 колгоспних будинків було передано переселенцям, а нараховувалося ще 137 будинків, які під час війни незаконно зайняли місцеві мешканці. А за звітами облбудвідділу у цьому районі вільного житла не було. Якби ці будинки звільнили, то можна було б поселити усіх прибулих до району переселенців. Тільки колгосп "Червоний степ" мав можливість передати 7 будинків. Подібна картина склалася і в інших районах [17].

За висновком перевірки, в області не була виявлена кількість вільних будинків, як і кількість житла, необхідного для будівництва, планів якого не було розроблено. Будівельні матеріали не завозилися, будівництво так і не розпочалося. Розрахунки з переселенцями за майно і врожай залишені у Польщі, не проведені, видача грошей на допомогу переселенцям не організована, безкорівні родини телятами не наділені [18].

Не краще було і з кредитами на будівництво житла. За планом, у 1945 р. у Ворошиловградській області з цією метою переселенцям потрібно було виділити 1 млн крб., фактично виділили 51 тис. крб., або 5,1%, у 1946 р. - із запланованих 630 тис. крб. на перший квартал видано 500 тис. крб., або 79%. У Сталінській області з 2 млн крб., запланованих у 1945 р., було видано тільки 10,9%, а за перший квартал 1946 р. - 27% від запланованих 1,4 млн крб. [19].

У серпні 1946 року завершилася депортація українського населення з етнічних земель, що відійшли до Польщі. Про число переселенців до Донбасу з 1944 р. по 1946 р. свідчить наступна таблиця.

Таблиця 2. - Кількість переселених до Донбасу родин і їх питома вага за роками

З травня 1946 р. виявляється розбіжність статистичних даних у поданих з місць звітах. За ними, на 1 травня 1946 р. загальний план розселення переселенців у Ворошиловградській області складав 8729 родин, фактично прибуло - 1348 з 6317 осіб. Тобто підтверджуються вже відомі дані. Так само звітність по цій області виглядає і в наступні роки. Дещо інші дані були надані Сталінською областю: загальний план прибуття і розселення - 7293 родини, фактично прибуло - 3044 родини, які нараховували 13201 особу [20]. Як бачимо, якимось чином змінилася планова кількість переселенців, що можна було б віднести за рахунок кореляції планів або просто помилки, але у довідці на 1 січня 1947 р. вже подається інше: за планом повинно було прибути 9393 родини, у тому числі за планом на рр, фактично прибуло - 3044 родини, що нараховували 13201 особу [21]. На 1 січня 1949 р. план по Ворошиловградській області складав 8729 родин з 33766 осіб, фактично прибуло - 1348 родин, що нараховували 6317 осіб, тобто як подавалося і раніше, а по Сталінській області вказано, що за планом повинно було прибути 7293 родини з 29045 осіб, фактично прибуло - 3044 родини, що нараховували 13201 особу [22]. Отже, зміни планових показників по Сталінській області не є результатом кореляції чи помилки. Але ці зміни у звітності не могли вплинути на реальне становище з розселенням і облаштуванням переселенців на місцях.

У Сталінській області, згідно з відповідними довідками на 1947 р., у сільській місцевості було розміщено 1415 господарств переселенців, і тільки 1256 стали членами колгоспів. У промисловості і на підприємствах працювало - 170 господарств, наділено садибами - 1585, будинками - 732, молодняком худоби - 299. Для 243 господарств будувалися будинки, а 133 вже отримали їх. Крім того, нараховувалося 25 господарств, які не мали корів [23]. Таким чином, побутові умови життя переселенців не набагато змінилися на краще. Тому й надходили скарги з їх боку. За звітами, "…поступают жалобы разного характера, большинство из них рассматриваются сразу на месте, некоторые направляются в Управление по делам эвакуированных. Многие переселенцы обращаются с просьбой переехать в другие районы области" [24]. Зокрема 32 родини таким чином виїхали з Старобешівського району Сталінської області до Добропільського району тієї ж області. Але більшість покидала місця поселення самочинно. Вже на 5 квітня 1946 р. у звітах по Сталінській області відзначалося, що 12 родин самочинно її покинули, а у Ворошиловградській відзначали самочинний виїзд окремих членів родин переселенців. Але в тому ж, 1946 р. тільки у Львівській області, згідно з інформацією про вжиті заходи щодо розселення і повного господарського облаштування переселенців, які прибули до неї, безпланово (тобто самочинно) створено на її території 1146 господарств, в яких було 4518 осіб переселенців, що прибули зі східних областей України. У тому числі із Ворошиловградської області - 9 господарств, що нараховували 49 осіб, зі Сталінської - 21 господарство (98 осіб) [25]. До кінця 1946 р. зі Сталінської області вибуло з різних причин 1987 родин, частина з яких повернулася і на 1 січня 1947 р. в області лишилося 1151 родина переселенців [26]. На 1 липня 1948 р. з Ворошиловградської області вибуло за дозволом - 70 родин, в яких було з 385 осіб, без дозволу - 1019, в яких нараховувалося 4762 особи, або 75,6% всіх прибулих в область. На місці залишилося 289 родин (1170 осіб). Зі Сталінської області за дозволом вибуло 65 родин, в яких було 259 осіб, без дозволу - 2301 родина, що нараховували 16282 особи (75,5%), залишилося на місцях - 678 родин (2660 осіб). На 1 січня 1949 р. з Ворошиловградської області вибуло за дозволом 70 родин, в яких було 383 особи, без дозволу вибуло (прибуло) 1008 родин - 4736 осіб (74,8% вибуття), нараховано у області 270 родин з 1196 осіб. Зі Сталінської області вибуло (прибуло) без дозволу 65 родин - 259 осіб, без дозволу - 2291 родина, що нараховувала 16342 особи, або 75,2% [27]. Таким чином, можна сказати, що на початок 1949 р. стабілізувалася чисельність переселенців з території Польщі у Донбасі і локалізувалися місця їх розселення.