Міграційні та демографічні процеси у Донецькій області рр (стр. 4 )

Таким чином, зростання чисельності населення області відбувалося головним чином за рахунок керованих зовнішніх міграцій та відповідно механічного приросту. Населення, що склало у цей час механічний приріст, прибувало на відбудову промислових підприємств області, головним чином у вугільну і металургійну промисловість. При цьому постійно фіксувалася велика плинність населення, обумовлена такими чинниками, як: закінчення війни і початок демобілізації, тяжкі умови праці і відсутність умов для житла у регіоні, бажання повернутися до своїх родин.

Наочно уявити динамику процесу механічного приросту населення в описуваний період можна за допомогою графіка 2:

Графік 2 - Динаміка механічного приросту населення рр.

Співвідношення механічного і природного приросту населення характеризує графік 3.

Графік 3 - Співвідношення між природним і механічним приростом населення рр.

Тобто чисельність населення області з 1945 р. по 1951 р. включно збільшилася майже вдвічі головним чином за рахунок механічного приросту населення.

Висновки

1. На момент звільнення від окупації у Луганській області мешкало 718341 особи, або 39,9% довоєнної чисельності населення. Головним чином це були жінки, діти та підлітки, люди похилого віку, а народне господарство було зруйновано. Хоча у перші місяці чисельність населення й збільшилася за рахунок прибуття евакуйованих та біженців, колишніх партизанів, робітників відбудовчих загонів, але чисельність населення не забезпечувала потреб відбудови у робочій силі. Тому завдання відбудови народного господарства не могло бути вирішеним без зовнішніх міграцій населення. Основними джерелами їх стали оргнабори, мобілізації молоді до шкіл ФЗН та ремісничих училищ, повернення демобілізованих та прибуття репатрійованих, мобілізації населення, робітничі батальйони.

2. З 1943 р. по 1951 р. чисельність населення області досягла довоєнної і перевищила її за рахунок керованих міграцій з інших областей, які проводилися військово-адміністративними методами. Незважаючи на це, в регіоні спостерігалася велика плинність населення, яка була викликана важкою працею та незадовільними соціально-побутовими умовами. Але весь час механічний приріст населення перевищував природний, пік якого припав на 1946 р., а найнижчий показник припав на 1945 р. Переважну більшість механічного приросту дали області України.

3. Хоча з кінця 40-х років відбувається поступове зменшення зовнішніх міграцій, але механічний приріст населення має велике значення у збільшенні чисельності населення, особливо трудових ресурсів ще на початку 50-х років.

Щодо подальших перспектив дослідження доцільне більш поглиблене вивчення статево-вікової структури населення, внутрішньообласних міграцій, співвідношення між внутрішніми та зовнішніми міграціями населення, їх роль у формуванні повоєнної демографічної карти області, а також уточнення окремих даних у фондах центральних архівів.

ЛІТЕРАТУРА:

1. , Широков и развитие народного хозяйства СССР - великий подвиг партии и народа (). - М.: Наука, 1967; История рабочих Донбасса. Т. 2. - К.: Наукова думка, 1981; Очерки истории Донецкой областной партийной организации. - Д.: Донбасс, 1978; Советский тыл в Великой Отечественной войне. Кн. 2. - М.: Мысль, 1974. та ін.

2. Хорошайлов Донбасс. - Д.: Донбасс, 1968; Хорошайлов Всесоюзной кочегарки. - Д.: Донбасс, 1974; Хорошайлов Коммунистической партии по возрождению Донбасса. - К.: Вища школа, 1973; КП України - організатор відбудови і розвитку промисловості Донбасу. - Харьків: ХДУ, 1969; На відбудові. - Д.: Донбас, 1966; Непокоренный Донбасс. - Д.: Донбасс, 1982; Хорошайлов годы войны. - К.: Политиздат Украины, 1977 та ін.

3. І. Комуністична партія України - організатор відбудови народного господарства республіки (). - К.: Політвидав України, 1968; Ежов помощь в восстановлении угольной промышленности Донбасса в гг. - Сталино: Облиздат, 1955; Мавродин Донбасса в борьбе за восстановление тяжёлой промышленности в годы Великой Отечественной войны. - М.: Политиздат, 1962 та ін.

4. Лаврів П. І. Історія Південно-Східної України. - к.: УВС, 1996.

5. История рабочих Донбасса. Т. 2. - К.: Наукова думка, 1981, с. 86.

6. Державний архів Луганської області (ДАЛО). Ф. Р-2519. - Оп. 10. - Спр. 7. - Арк. 164.

7. Там само. - Спр. 11. - Арк. 1.

8. Там само. - Спр. 17. - Арк. 11.

9. Там само. - Спр. 7. - Арк. 12, 17.

10. Там само. - Спр. 38. - Арк. 107, 131.

11. Там само. - Спр. 50. - Арк. 2.

12. Там само. - Спр. 96. - Арк. 4.

13. Там само. - Спр. 116. - Арк. 101, 108.

14. Там само. - Спр. 169. - Арк. 16.

15. Там само. - Спр. 38. - Арк. 131.

16. Там само. - Спр. 50. - Арк. 138, 139.

17. Там само. - Спр. 89. - Арк. 139.

18. Там само. - Спр. 96. - Арк. 4.

19. Там само. - Спр. 118. - Арк. 117.

20. Там само. - Спр. 170. - Арк. 40, 41.

21. Там само.

ПРОБЛЕМИ ЕКОЛОГІЇ ПРАЦІ ТА ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я У ВУГІЛЬНІЙ ПРОМИСЛОВОСТІ ДОНБАСУ У 50-І РОКИ ХХ СТОЛІТТЯ

ЛАРИСА МАЗІТОВА,

кандидат історичних наук, старший викладач

Донецького державного університету управління

Стаття присвячена фокусній тематиці сучасної історичної думки - світоглядній проблемі екології праці та охорони здоров'я у вугільній промисловості Донбасу у 50-і роки ХХ століття. Авторка піддає аналізу цікавий емпіричний матеріал щодо промислової санітарії та захворюваності у вугільній промисловості нашого регіону і пропонує комплексні історичні підходи вирішення цього питання. Стаття ґрунтується на новітніх історичних джерелах, які оригінально інтерпретуються. Зроблено висновок, що інтенсивний розвиток промислового сектора економіки здійснювався шляхом інтенсифікації праці при мінімальній увазі держави й партії до рядового працівника.

Обговорення шляхів подальшого соціального-економічного розвитку регіону, що активно відбувається у наукових колах Донбасу, порушує великий комплекс актуальних проблем, серед яких і питання стану екології праці та охорони здоров'я у вугільній промисловості України.

Ситуація, що склалася у вугільному регіоні країни, незважаючи на численні спроби керівництва області якось її оптимізувати, спричиняє високий травматизм та професійну захворюваність працівників. За даними обласної газети "Акцент", 95 % шахт є газонебезпечними, 75 % загрожує вибух вугільного пилу, 50 % - раптові викиди, 50 % працюють без реконструкції більш ніж 50 років [1].

Необхідно визнати, що стан екології праці, промислової санітарії та захворюваності у вугільній промисловості Донбасу є і завжди був не стільки питанням соціальним, скільки політичним. Саме тому всебічне дослідження даної сфери за радянських часів було закритим і недоступним широкому колу фахівців та громадськості. Набувши характеру тільки для службового використання, дані питання подавалися як суто медичні і до сьогодні були забороненими для широкого обговорення та всебічного вивчення іншими науковими галузями. Саме тому об'єктивність інформації про професійну захворюваність та її доступність стали складовою частиною вимог страйкових комітетів трудящих вугільних регіонів країни.

Через нерозробленість даної теми в історичній науковій літературі головною джерельною базою статті стали документи державних та партійних архівів, матеріали преси.

Беручи до уваги відсутність комплексного вивчення даного питання, автор поставив за мету прослідкувати стан і спробувати визначити можливості оптимізації визначеної проблеми.

Вугільна промисловість Донбасу у 50-і роки давала 3/4 вугілля, яке видобувалося для розвитку промислової та соціальної інфраструктури СРСР [2]. І, виступаючи базовою ланкою у побудові розвинутого індустріального суспільства, добувна галузь функціонувала в кризових умовах промислової екології та неефективної системи промислової санітарії та охорони здоров'я.

Неспроможність державних структур комплексно займатися питаннями техніки безпеки, покращувати умови праці робітників при форсованому веденні гірничих робіт у 50-і роки на Україні сприяла росту кількості найбільш небезпечних шахт, які мали підвищений вміст метану та пилу.

Якщо у 1940 році на Донбасі таких шахт нараховувалося 125, то у 1955 році - 199 [3], а у 1959 р. з 318 шахт тільки одного тресту "Сталін-вугілля" 56% були підприємствами підвищеного ризику [4]. В результаті умови праці на них залишались не просто важкими, але й небезпечними. Внаслідок травматизму та тимчасової непрацездатності значно підвищилися трудові втрати. Захворюваність у галузі у 1954 р. не тільки не зменшилась порівняно з довоєнним періодом, але й збільшилась на 6% [5]. Якщо у першому півріччі 1952 р. середня тривалість перебування на лікарняному листку складала 9,9 дня, то у 1953 р. - 10,9 дня, а в 1954 р. - 11,4 дня [6]. Тільки за рр. в Українській РСР вибуло з процесу виробництва через захворювання і травми 13699 шахтарів [7].

Проведений у 1955 р. лабораторний аналіз показав, що 95% пород у Донбасі мають понад 10% двоокису кремнію, тобто всі породи Донбасу є силікозонебезпечними [8].

Розвиток механізованого добування вугілля у 50-і роки посилив пилоутворення в очисних та підготовчих вибоях та призвів до збільшення кількості хворих з пиловою патологією. В той же час техніка, що використовувалася на підприємствах вугільної промисловості, не мала ефективних способів захисту від пилу. Існуюча технологія виробництва, відсутність на більшості шахт водних комунікацій, методики та засобів боротьби з пилом також ускладнювали розв'язання проблем росту пилоутворення. Навіть там, де працювали системи знепилювання, норми пилу були в 25-30 разів вищими за допустиму межу. А на тих дільницях, де системи не працювали, рівень запилення був у 600-700 разів і навіть 800 вищим за норму [9].

Використовуваний у вибоях інертний пил, як основний засіб боротьби з пилоутворенням, згідно з лабораторними даними, містив значну кількість кремнезему. Інтенсивне застосування інертного пилу ставало додатковим джерелом росту пневмоконіозу. Разом з цим існуючий порядок затвердження силікозних вибоїв, як правило, зволікався, і в результаті на момент затвердження вибою як силікозонебезпечного він уже міг бути випрацюваним [10].

Такі умови праці були першопричиною розвитку значної кількості хворих на силікоз, що виникав внаслідок підвищеного вмісту кварцевого пилу у вугільних вибоях, та антракоз як наслідок вдихання вугільного пилу.

Недостатню увагу господарських керівників до питань оздоровлення умов праці підземних робітників, незадовільне проведення заходів із забезпечення протипилового режиму на шахтах можна назвати соціальною причиною захворюваності на силікоз. На більшості підприємств не вживалося ніяких заходів для знепилювання одягу.

З 1952 р. Міністерством охорони здоров'я СРСР для виявлення хворих на силікоз стали проводитися медичні огляди, які підтвердили постійне зростання захворювання. На нашу думку, воно обумовлене скороченням техніки, оснащеної системами пиловловлювання та зрошення. Якщо у 1954 р. по Ворошиловградській області вугільні комбайни зі зрошування складали 77% від загальної кількості працюючих, а врубмашини - 13,8%, то у 1955 р. кількість таких комбайнів зменшилась на 44%, а врубових машин - до 12% [11]. На початок 1957 р. в цілому по Донбасу тільки 50% вугільних комбайнів та 1196 врубмашин мали систему зрошення [12].

До середини 1955 р. у вугільній промисловості Донбасу було визначено 916 силікозонебезпечних вибоїв, де працювали 7224 чол., які за умов відсутності ефективних способів заглушування пилоутворення автоматично опинялися в розряді потенційних хворих [13]. Підвищена запиленість повітря стала причиною того, що з другої половини 1955 р. по 1958 р. у вугільній промисловості СРСР кількість хворих на силікоз збільшилася на 12 тисяч [14]. Додатковими чинниками згадуваного росту захворюваності можна назвати низьку якість медичних оглядів та недостатню охопленість ними гірників. Так, по Сталінській області у 1957 році кількість неоглянутих робітників дорівнювала 17%, а по Ворошиловградській - 10%. Низька якість медоглядів не тільки не дозволяла визначити рівень професійних захворювань, але й загострювала перебіг хвороби у тих, кому не надавалась необхідна медична допомога [15].

У 1959 р. вперше в Україні через значну кількість хворих і серйозний ступінь тяжкості захворювання була встановлена інвалідність з причини захворювання на пневмоконіоз. По Сталінській області на 1 січня 1959 р. таких інвалідів нараховувалося 4834 особи [16], по Ворошиловградській області було встановлено 4443 хворих на пневмоконіоз [17]. Відповідно до чинного в 50-і роки Цивільного кодексу СРСР (ст.413), хворі на пневмоконіоз мали право звертатися до судових органів із позовом до підприємства про відшкодування завданих збитків у зв'язку з інвалідністю. Однак, незважаючи на існуючі законодавчі акти, у другому номері журналу "Судова практика Верховного Суду СРСР" за 1955 рік була опублікована вказівка Верховного Суду СРСР, у якій надавалося розпорядження відмовляти працівникам, що звертаються з подібними позовами до судових органів.

Показники загальної захворюваності серед шахтарів також були високими. У доповіді Інституту фізіології праці зверталася увага на той факт, що ріст показників тимчасової непрацездатності серед гірників України за рр. відбувся значною мірою за рахунок збільшення гострих шлунково-кишкових захворювань (на 39,0%), невритів та невралгій (на 6,8%), а також шкірно-гнійничкових та простудних захворювань [19].

Розвиток шкірно-гнійничкових захворювань на вугільних підприємствах Донбасу на початку 40-х років характеризувався такими даними: у 1952 р. - 11,5 випадків на 100 чол., у 1953 р. - 12,4 [20]. Збільшення ж серед робітників галузі хворих на простудні захворювання тільки у 1953 році склало 55% від загальної кількості захворювань галузі [21].

Значні втрати працездатності були обумовлені передусім відсутністю належних санітарно-гігієнічних умов праці вугільників та низькою якістю їх медичного обслуговування [22].

Так, у 1951 р. відповідно до нормативів Міністерства охорони здоров'я Союзу РСР, на 1000 осіб населення припадало 12 лікарняних місць. У Сталінській області фактично приходилося 7 місць на 1000 осіб. Дослідження багатьох лікарень показало, що основна їх частина була розташована у непридатних будинках, палати були переповнені, через що відзначалися випадки відмов від госпіталізації [23].

У 1955 р. Сталінський обком профспілки робітників вугільної промисловості, вивчаючи стан медичного обслуговування трудящих, змушений був звернути особливу увагу державних органів республіки на те, що у м. Сталіно за наявності 2 тис. хворих на туберкульоз міська лікарня могла оздоровити лише 230 осіб [24].

Проблема низької якості медичного обслуговування обумовлювалася не тільки недостатньою кількістю медичних закладів, але й нестачею та значною плинністю лікарських кадрів. Всього з 1948 по 1954 рр. на Донбас було направлено 6233 лікарів і за цей же період вибуло 2494 осіб [25].

Не вистачало коштів і на заходи з санітарно-побутового обладнання та промислової санітарії вугільної промисловості. Так, на санітарно-побутове обладнання та промислову санітарію на вугільних шахтах Сталінської області у 1952 р. було витрачено всього 7,5 млн. крб., так само, як і в наступні, 1953-54 рр. Із асигнованих на 1955 р. 11388 тис. крб. на вказані потреби галузі в першому півріччі було витрачено тільки 33,4% відпущених коштів [26].

Звичайним явищем на підприємствах вугільної промисловості України стало використання не за призначенням коштів, виділених для охорону праці та техніку безпеки [27].

Збільшення рівня захворюваності серед шахтарів України було також результатом відсутності системи санітарно-побутового обслуговування робітників. Воно мало здійснюватися через адміністративно-побутові комбінати, що вміщували бані з душовими кімнатами, гардеробні для зберігання домашнього та робочого обягу, пральню, флягову та питну станції, приміщення для знепилювання, просушування та ремонту спецодягу, фотарії та інші служби [28].

Розширення адміністративно-побутових комбінатів у 50-і роки відбувалося в основному у трьох напрямах: поступового добудовування розрізнених невеликих будівель санітарно-побутового призначення, багаторазових прибудувань нових приміщень до існуючої будівлі адмінпобуткомбінату та будівництва удосконалених комбінатів замість застарілих та непридатних [29]. Перевага здебільшого надавалася першим двом напрямам, внаслідок чого у 1955 році на підприємствах вугільної промисловості України з 220 адміністративно-побутових комбінатів 78 не відповідали санітарним нормам [30].

На тих шахтах, де були відсутні адміністративно-побутові комбінати, наявні служби санітарно-гігієнічного обслуговування були розрізнені або взагалі відсутні. При цьому бані та душові, які функціонували на вугільних підприємствах, як правило, не відповідали своїм вимогам.

Так, якщо у 1952 р. на 28 шахтах Сталінської області не було бань [31], то у 1958 р. таких шахт залишилося вже 3, але водночас 100 бань вимагали розширення, а 110 не відповідали правилам технічної експлуатації [32]. У Ворошиловградській області у 1959 р. з 336 бань та душових 103, тобто 30,8%, не відповідали санітарним і технічним нормам експлуатації [33].

Відсутність станцій фільтрації та подавання до бань шахтної нехлорованої води прямо позначилася на рості шкірно-гнійничкових захворювань. Так, у 1955 році на вугільних підприємствах Сталінської області тільки на 4 шахтах застосовувалась очищена вода і на 34 планувалось встановлення фільтрів та хлораторів [34].

Значне збільшення шлунково-кишкових захворювань стало наслідком гострої нестачі кип'ятильників для води, сатураторів, фляг та відсутності чіткого питного режиму на шахтах України.

У 1956 р. на 152 шахтах Сталінської області забезпеченість флягами складала 60% [35]. Не кращі справи були й на вугільних підприємствах Ворошиловградщини, де у 1958 р. не вистачало 163 кип'ятильників, 66 сатураторів, 1009 бачків для питної води, 116 флягових, 11995 фляг [36].

Повільно вирішувалося й питання про організацію прання спецодягу на вугільних підприємствах України, що збільшувало кількість шкірно-гнійничкових захворювань і пневмоконіозу. В середині 50-х років з 220 пралень вугільних підприємств тільки 96 були механізованими. Але з цих 96 повної заміни обладнання вимагали 34 [37]. І якщо у 1952 р. по комбінату "Сталінвугілля" нараховувалось 142546 підземних робітників, то щодня пралося 8556 комплектів спецодягу [38]. У 1958 р. на цьому комбінаті і комбінаті "Артемвугілля" працювали 262 тис. підземних робітників, при цьому щодня пралося всього 7905 комплектів робочого одягу [39]. Незавжаючи на збільшення в 50-і роки кількості трудящих на вугільних підприємствах Сталінської та Ворошиловградської областей, кількість комплектів робочого одягу, що підлягала санітарній обробці, зменшилася.

Наприкінці 1958 р. вперше в СРСР була проведена координаційна нарада за участю Академії будівництва й архітектури УРСР, Донецького науково-дослідного інституту надшахтного будівництва і цілого ряду державних органів. Його учасники розглянули питання будівництва та удосконалення адміністративно-побутових комбінатів вугільних шахт. Учасники наради прийняли рішення про спільну комплексну розробку нових проектів адміністративно-побутових комбінатів [40].

Стан екології праці, промислової санітарії та захворюваності у вугільній промисловості Донбасу у 50-і роки підводить до висновку, що інтенсивний розвиток промислового сектора економіки здійснювався шляхом інтенсифікації праці при мінімальній увазі держави й партії до самого будівника "світлого майбутнього".

Наявний стан соціально-виробничої сфери став наслідком певного способу виробництва та виробничих відносин. Саме тому питання, пов'язані з проблемою ліквідації причин, які викликають постійний ріст захворюваності, залишалися нерозв'язаними і в наступні десятиліття через існуючий лад і структуру функціонування вугледобувної галузі у вугільній промисловості Донбасу, одночасно завдаючи не тільки соціальних, але й економічних збитків. В середині 80-х років загальні економічні втрати від одного випадку захворювання на пневмоконіоз складали 22,6 тис. крб.

Всебічний аналіз порушених у даній статті проблем повинен допомогти нормалізації умов праці шляхом створення методу аналізу й синтезу систем забезпечення безпечної екології праці та охорони здоров'я у вугільній промисловості регіону на сучасному етапі.

Автор планує продовжити розпочате дослідження в напрямку детального вивчення і аналізу процесів у вугільній галузі СРСР у х роках.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Акцент.-2003.- 7 ноября.

2. Бакулев угольной промышленности Донецкого бассейна - М.: Госполитиздат, 1955. - С. 321.

3. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі ЦДАВО України) - Ф. 2. - Оп. 9. - Спр. 1463. - Арк. 9.

4. Центральний державний архів Російської Федерації. - Ф. 7416. - Оп. 7.- Спр. 2912. - Арк. 27.

5. ЦДАВО України. - Ф. 2605. - Оп. 8.- Спр. 1182. - Арк. 67.

6. Там само. - Спр. 1028. - Арк.195.

7. Там само. - Спр. 465. - Арк.122.

8. Там само. - Спр. 1287. - Арк.43.

9. Там само. - Спр. 1028. - Арк.287.

10. Там само. - Спр. 1125. - Арк.257.

11.Там само. - Спр. 1253. - Арк.88.

12. Там само. - Спр. 1788. - Арк.7.

13. Там само. - Спр. 1120. - Арк.76-77.

14. Центральний державний архів Російської Федерації. - Ф. 7416. - Оп. 7. -

Спр. 1902. - Арк. 1.

15. ЦДАВО України. - Ф. 2605. - Оп. 8.- Спр. 1788. - Арк. 7.

16. Там само. - Спр. 1802. - Арк. 164.

17. Там само. - Спр. 1800. - Арк. 173.

18. Центральний державний архів Російської ФедераціїОп.7.- Спр. 2902. - Арк.1-2.

19. ЦДАВО України. - Ф. 2605. - Оп. 8. - Спр. 324. - Арк. 54.

20. Центральний державний архів Російської Федерації. - Ф. 7416. - Оп. 7. - Спр. 1996.- Арк. 32.

21. ЦДАВО України. - Ф. 2605. - Оп. 8. - Спр. 1028. - Арк. 197.

22. Там само. - Арк. 194; там само. - Ф. 342. - Оп. 15. - Спр. 3328. - Арк. 22.

23. Центральний державний архів Російської Федерації. - Ф. 7416. - Оп. 7. - Спр. 901. - Арк.1-58.

24. ЦДАВО України. - Ф. 2605. - Оп. 8. - Спр.1182. - Арк. 72.

25. Там само. - Спр. 1002. - Арк. 3.

26. Там само. - Спр.1028. - Арк. 208-209.

27. Там само. - Спр. 946. - Арк.1-2.

28. Центральний державний архів Російської Федерації. - Ф, 7416. - Оп.7. - Спр. 901. - Арк.38.

29. Административно-бытовые комбинаты угольных шахт. - М.: Углетехиздат, 1959. - С. 5.

30. ЦДАВО України. - Ф. 2605. - Оп. 8. - Спр. 1178. - Арк. 43-44.

31. Центральний державний архів суспільних організацій України. - Ф. 1.-

Оп. 46. - Ч. ІІІ. - Спр. 6431. - Арк. 33.

32. ЦДАВО України. - Ф. 2605. - Оп. 8. - Спр. 1802. - Арк. 166.

33. Там само. - Спр. 2212. - Арк. 273.

34. Державний архів Донецької області. - Ф. 920. - Оп. 2.-Спр. 194. Арк. 11.

35. Там само.

36. ЦДАВО України. - Ф. 2605. - Оп. 8. - Спр. 1800. - Арк. 169.

37. Там само. - Ф. 1178. - Арк. 43-44.

38. Центральний державний архів суспільних організацій України. - Ф. 1. - Оп. 46. - Ч. III. - Спр. 6431. - Арк.32.

39. ЦДАВО України. - Ф. 2605. - Оп. 8. - Спр. 1802. - Арк. 166.

40. Административно-бытовые комбинаты угольных шахт. - М.: Углетехиздат, 1959. - С.104-106.

КРИМСЬКІ ТАТАРИ І ФАКТОР ТУРЕЦЬКОГО ВПЛИВУ В УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИХ ДЕБАТАХ СТОСОВНО КРИМУ

Наталя Стівенс,

аспірант Інституту історії України НАН України

(відділ "Кабінет українсько-грецьких відносин НАН України")

У статті досліджується вплив кримськотатарського фактора на внутрішньополітичну ситуацію в Криму й українсько-російські та українсько-турецькі взаємини. Автор простежує проблему від другої половини XVIII століття до сьогодні.

Питання кримських татар посідає значне місце в комплексі українсько-російських, внутрішньоукраїнських та внутрішньоросійських політичних процесів. Більш того, протягом останнього десятиліття воно стало джерелом конфліктних ситуацій не тільки в самій Україні, але загрожувало вийти за межі країни. Деякі спалахи напруженості навколо цього питання вдалося загасити, але вони лише підкреслили необхідність ретельного аналізу проблеми. Українські та закордонні дослідники вже приділили їй значну увагу. В роботах Ю. Зінченка, Ю. Піховшика кримськотатарська проблема вивчається в історичній перспективі. Інші автори досліджують проблему з точки зору суто внутрішньоукраїнського питання - Б. Бабін, С. Стюарт, С. Грабовський, або питання двосторонніх відносин Росії та України - С. Глєбов, Т. Язикова. Однак історичний розвиток кримськотатарського етносу відбувався на перехресті російсько-турецького суперництва. Тому сьогоднішній стан питання треба аналізувати, беручи до уваги і тісний зв'язок татар з Туреччиною та активну роль, що її відіграє Росія в ситуації щодо Криму. Тому автор концентрує увагу на потрійному вимірі татарського питання і ставить за мету проаналізувати кримськотатарський фактор у відносинах України як з Росією, так і з Туреччиною.

Причини всіх питань, пов'язаних з конфліктним потенціалом кримських татар і деструктивним фактором їх впливу на внутрішньополітичне становище України і українсько-російські дебати щодо Криму, потрібно шукати в далекому минулому. При цьому різні дослідники бачать витоки цієї проблеми в різних епохах. Так донецька дослідниця іна вважає, що корені своїх образ кримські татари вбачають у подіях другої половини XVIII століття. Після перемоги Російської імперії в російсько-турецькій війні рр. і підписання Кючук-Кайнарджійського мирного договору Кримське ханство оголошувалось незалежним від Османської імперії. Це відкрило російському царату дорогу для повної ліквідації державного утворення кримських татар, що й сталось в 1783 р. 8 квітня 1783 р. Катерина II підписала Маніфест про приєднання Криму до Росії. Цей акт став прямим порушенням умов Кючук-Кайнарджійського миру 1774 р., відповідно до якого незалежний Крим повинен був залишитись під владою ханів. В результаті держава кримських татар перестала існувати. Серія протестів кримських татар закінчилась їх зіткненням з регулярною російською армією, результатом яких стала масова еміграція кримських татар до Туреччини [1].

Треба сказати, що сучасними дослідженнями цього питання майже повністю заперечується версія російсько-турецьких війн як першопричин сучасних образ кримських татар. Адже масова еміграція до Османської імперії тоді не відбулась, а більшість кримських татар у наступних війнах воювали за Російську імперію [2].

Значно серйознішою треба визнати версію про появу так званого кримськотатарського фактора історичних образ після насильницької депортації кримських татар у травні 1944 р. Більшість українських дослідників цієї проблеми дотримується саме такої думки [3]. Проте в сучасній російській історіографії не завжди вважають депортацію кримських татар безпідставною. Опубліковані останнім часом дослідження свідчать про те, що насильна депортація кримських татар була прямим наслідком їх співпраці з фашистськими окупантами в рр. [4].

Як би там не було, але 11-15 травня 1944 р. майже 370 тисяч кримських татар і представників 20 інших національностей (греки, вірмени тощо) було виселено з півострова, при цьому прийняті Верховною Радою СРСР постанови забороняли представникам перш за все кримськотатарського народу повертатися до Криму з будь-якого приводу [5].

В подальшому І. В. Сталін використав дану ситуацію для ліквідації Кримської АСРР, яка великою мірою була в рр. кримськотатарською автономією [6]. Це в свою чергу пізніше, в лютому 1954 р., дало можливість на абсолютно законних юридичних засадах передати Кримську область РРФСР до складу УРСР.

Потрібно також сказати, що після депортації народів Криму було вирішено стерти з півострова їх культурно-історичну спадщину. 14 грудня 1944 р. видано Указ Президії Верховної Ради СРСР про перейменування 11 районів і їх центрів Кримської АРСР. 21 серпня 1945 р. вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР про перейменування ще 326 сільських рад і населених пунктів. 18 травня 1948 р. підписано указ про перейменування 1062 сіл Кримської області. Матеріали цих указів готували начальник топографічної служби Таврійського військового округу полковник І. Г. Дорофєєв, а також консультанти - наукові співробітники музеїв І. Бабенчиков і [7].