Сучасний виховний процес: сутність та інноваційний потенціал (стр. 23 )

Основні тенденції: низький рівень фізичного розвитку та здоров’я дітей; невідповідність освітнім завданням з фізичного виховання матеріально-технічних і гігієнічних умов спортивних залів загальноосвітніх навчальних закладів; недостатня матеріально-технічна і спортивна база; відсутність спортивних залів і спортивних майданчиків у початкових школах, організованих на базі дошкільних навчально-виховних закладів; невідповідність розмірів спортивних залів потребам більшого залучення школярів фізичною культурою і спортом.

Причини: відсутність умов для формування звички займатися руховою активністю та фізичними вправами (заняття мають проводиться не два-три рази на тиждень, а щоденно, ніякі теоретичні заняття не замінять практичних занять фізичними вправами); порушено сприятливі психофізіологічні умови для формування звички, навичок і умінь здорового способу життя, які припадають на віковий період до 15 років (до статевого дозрівання); відсутність диференційованого і гендерного підходу до здорового способу життя; застарілість будівельних норм і правил щодо пропускної здатності спортивних залів, роздягалень, душових і туалетів у загальноосвітніх навчальних закладах, що стримує розвиток потреб у здоровому способі життя.

Завдання: розширити фізкультурно-оздоровчу і спортивно-масову роботу в навчальний і позанавчальний час; розробити експериментальні та удосконалити існуючі навчальні програми з фізичної культури та здорового способу життя у початковій, середній і вищий школі; розробити типове положення про школи здоров’я.

Механізми вирішення проблем: увести до штатного розкладу посаду вчителя-інструктора з спортивно-оздоровчої роботи, медичного працівника; збільшити руховий режим учнів до 12 годин на тиждень за рахунок уроків фізичної культури, фізкультурно-оздоровчої роботи в навчальний, позакласний і позашкільний час; реалізувати організаційні та навчальні форми занять (створити спортивні класи, спортивні секції, фізкультурні гуртки; організувати заняття фізичними вправами, іграми у групах подовженого дня, заняття фізичними вправами в режимі навчального дня, самостійні заняття фізичними вправами та загартування); організувати спортивні клуби школярів, клуби здорового способу життя; розробити державну програму формування здорового способу життя дітей та учнівської молоді.

Прогноз: подальше залучення дітей та молоді до здорового способу життя в Україні у навчальний, позакласний і позанавчальний час буде гальмуватися через недостатнє фінансування, слабку матеріально-технічну базу і недостатнє забезпечення навчальних і позашкільних навчальних закладів усіх рівнів освіти молодими фахівцями.

І. В. Мудрік

ФОРМУВАННЯ ЦІННІСНОГО СТАВЛЕННЯ ДІТЕЙ ТА МОЛОДІ

ДО ВЛАСНОГО ФІЗИЧНОГО РОЗВИТКУ

У психолого-педагогічній літературі проблема ціннісних орієнтації розроблялась у працях Б. Ананьєва, І. Беха, Н. Бодальова, Л. Божович, Б. Братусь, Л. Виготського, О. Киричука, Г. Костюка, О. Кононко, А. Леонтьєва, А. Ковальова, В. Крутецького, І. Кона, В. Мясищева, С. Рубінштейна, О. Сухомлинської, Д. Узнадзе, Л. Фрідмана та ін. На думку авторів, процес становлення ціннісних орієнтацій безперервний і пов’язаний з розвитком потребнісно-мотиваційної сфери особистості. Цінності орієнтації виступають важливішим чинником, що регулює, детермінує мотивацію особистості. Головний зміст ціннісних орієнтацій – політичні, світоглядні, моральні переконання людини, глибинні й постійні прихильності, моральні принципи поведінки. Ціннісні орієнтації є об’єктом виховання, цілеспрямованого впливу. Цінності орієнтації діють як на рівні свідомості, так і на підсвідомому рівні, визначають спрямованість зусиль волі, уваги, інтелекту.

У соціології вивчають поширеність ціннісної орієнтації й силу її мотиваційного впливу на суспільну свідомість. У зв’язку з цим виділяють ціннісні орієнтації відносно праці, родини, освіти, суспільної діяльності тощо. С. Гончаренко (1997) дає таке визначення: “Ціннісні орієнтації – вибіркова, відносно стійка система спрямованості інтересів і потреб особливості, зорієнтована на повний аспект соціальних цінностей. Ціннісні орієнтації формуються в процесі соціального розвитку індивіда, його участі в трудовому житі. Виховання людини можна розглядати як керування становленням або зміною її ціннісної орієнтації”.

Нинішні ціннісні пріоритети пов’язані з гуманістичною сферою і визначаються вищими моральними цінностями. У вихованні фундаментальних цінностей, згідно з рекомендаціями І. Беха, доцільна така послідовність: “первісна стихійна практика гуманістичної етики… оптимальним механізмом моральної вихованості особисті слід вважати виховання людяності людяністю як співучасть людей у саморозвитку один одного”; “усвідомлення практики гуманістичної етики до рівня створення людиною гуманістичної картини світу з відповідними етичними висновками з неї. Тут розвивальною стратегією має стати розвиток у особистості стійкого свідомого переконання в необхідності взаємної безкорисливості, довіри, допомоги, людяності”; “свідоме втілення гуманістичного світогляду у власному способі життя, в міжособистісному спілкуванні, у взаємодії особистості з усім навколишнім середовищем. Реальний шлях втілення людяності в образі життя особистості – не стільки її формування, скільки саморозвиток. Справжнє виховання полягає у тому, щоб сприяти морально-духовному саморозвиткові особистості”. І. Бех вважає: “Теорія і методика фізичного виховання й розвитку підростаючої особистості має бути переосмислена насамперед на філософсько-методологічному рівні. При цьому системоутворюючою одиницею для рефлексивного гуманітарного (а не природничо-наукового) аналізу цього рівня виступає категорія “цінність здоров’я”.

Дослідження М. Жаворонкової (1972) мотивів ставлення до занять фізичними вправами свідчать, що учні 5–7 класів мотивом позитивного ставлення є задоволення від рухової активності, учні 8–10 класів одержують задоволення більше від намагання щодо гармонічного фізичного розвитку й зміцнення здоров’я. Починаючи з підліткового та до юнацького віку спостерігається тенденція поступового зниження інтересу до занять фізичними вправами, особливо серед дівчат старшого віку. Так, наприклад, якщо у п’ятих класах більшість учнів (56%) вважають урок з фізичного виховання улюбленим уроком, то у десятому класі таких учнів стає значно менше (26%).

На основі потреб та інтересів особистості надбудовуються, формуються її уявлення про цінності. Кожна людина – свідомо чи несвідомо – формує свою, індивідуальну ієрархію цінностей. Залежно від умов, місця й часу, конкретної життєвої ситуації особиста ієрархія цінностей може змінюватися, іноді кардинально на протилежну. Визначення ціннісного ставлення особистості до свого фізичного стану та розвитку, фізичного вдосконалення характеризує її погляди, ідеали та принципи. В узагальненому визначені ціннісне ставлення – це прояв уяви, вибірковий прояв зусиль волі, уваги, інтелекту, мотивації, потреби, моральності, свідомості людини, спрямованих на оцінювання сутності властивостей матеріальних об’єктів і духовних явищ у свідомості особистості, характеризуючи їх значення для людини.

Сформованість ціннісного ставлення особистості до фізичного стану і розвитку, фізичного вдосконалення, олімпійських ідеалів доцільно визначати рівнями цієї сформованості (низький, середній, високий) та частотою їх прояву (епізодично, часто, завжди). Людина вибудовує для себе ієрархію цінностей, розташовує на різних щаблях своєї ціннісної ієрархії різних людей, часто беручи за критерій їхню роль у реалізації своїх, особистих інтересів або інтересів сім’ї, колективу, соціальної групи, держави, суспільства, людства. Цінності є фундаментом формування ціннісних орієнтацій особистості – складових її структури. На основі ставлення до різних цінностей можна побудувати ієрархію ціннісних ставлень до здоров’я. Так, у дітей старшого дошкільного віку і школярів молодших класів формується дбайливе ставлення до власного здоров’я (Т. Андрющенко, 2007; О. Потужній, 2007). У підлітків воно перетворюється у позитивне ставлення до фізичної культури (Є. Столітенко, 2002). У старшокласників і студентів позитивне ставлення перетворюється на ціннісне ставлення (С. Путров, 2008; О. Соколенко, 2009) і далі у відповідальне ставлення до фізичного самовдосконалення та власного здоров’я (В. Тернопільська, 2003, А. Ільченко, 2010).

В. М. Оржеховська, М. Д. Зубалій, Л. В. Канішевська, В. І. Мудрік

Стан вирішення проблеми зі здорового способу життя дітей та молоді в системі НАПН України

Конституція України визнає життя і здоров’я людини найвищими соціальними цінностями. У 1991 р. в Україні набула чинності Конвенція ООН про права дитини. Виконання її умов, а також положень Всесвітньої декларації про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей вимагає від української держави, всього суспільства цілеспрямованих дій щодо створення сприятливих умов для життя дітей та молоді. Це тим більш важливо, що стан фізичного, психічного, соціального та духовного здоров’я дітей і молоді є інтегральним показником суспільного розвитку, дієвим чинником впливу на економічний, культурний, оборонний потенціал країни.

В системі НАПН України розробці зазначеної проблеми приділено значну увагу. Впродовж рр. у підрозділах НАПН України розроблено: Концепцію формування позитивної мотивації на здоровий спосіб життя у дітей та молоді, яка затверджена МОН України (№ 000 від 21 липня 2004 р.); Концепцію освіти “рівний-рівному” щодо здорового способу життя серед молоді України; Концепцію превентивного виховання дітей і молоді, яка затверджена Президією АПН України (протокол -7/3-21 від 25. 02. 1998 р.).

На основі цих концепцій було видано навчально-методичні посібники для таких груп населення: соціальних і педагогічних працівників (“Збереження репродуктивного здоров’я неповнолітніх” [, Л. І.Габора]); батьків, класних керівників і вихователів шкіл-інтернатів (“Формування культури здоров’я дівчини-підлітка”. .); працівників органів освіти, соціальних служб, викладачів (“Кроки до здоров’я”. Профілактика вживання неповнолітніми наркотичних речовин. [Т. Є.Федорченко]; “Формування у старшокласників здорового способу життя у сім’ї” [С. І.Жевага]); учителів та учнів гімназій (“Методичні розробки з основ наук, які спрямовані на формування потреби та навичок ведення здорового способу життя дітьми та молоддю” [, А. В.Плєшаков, Л. І.Шкурат]); учнів шкіл-інтернатів (“Формування позитивного ставлення до власного здоров’я вихованців інтернатного типу як компоненту життєвої компетентності”. Керівник авторського колективу ішевська.); підлітків та юнацтва (посібник “Духовність і здоров’я”. []); організаторів оздоровчої роботи з учнівською молоддю (“Тематична зміна в дитячому закладі оздоровлення і відпочинку”, “Майбутнє в твоїх руках: визнач свою позицію” [Т. Є.Федорченко, І. В.Топчій, ]; “Методичні розробки уроків з основ наук, які спрямовані на формування потреб та навичок ведення здорового способу життя дітьми та молоддю”. [, А. В. Плєшаков]); учнів системи професійно-технічної освіти підготовлено навчальну програму, орієнтовний календарний план спецкурсу, методичні рекомендації і навчально-методичний посібник “Здоровий спосіб життя” [, О. О.Єжова]; начальні програми з фізичного виховання для студентів спеціальних медичних відділень, методичні рекомендації (“Науково-методичне обґрунтування різних форм фізичного виховання студентів”; “Організаційно-методичні засади вдосконалення фізичного виховання студентів” [І. В.Мудрік]), навчально-методичні посібники (“Шляхи вдосконалення змісту і фізичного виховання студентів” [І. В.Мудрік]; “Науково-організаційні шляхи вирішення проблем освітньої галузі з фізичного виховання” [В. І.Мудрік, І. В.Мудрік]; “Міжнародний спортивний рух студентів” [В. І.Мудрік]; “Спеціальні олімпіади” [В. І.Мудрік]; “Здоров’я, здоровий і оздоровчий спосіб життя студентів” [ішевський, Р. Т.Раєвський] та ін.).

З 1995 по 2010 рр. за тематикою здорового способу життя захищено 8 кандидатських дисертацій: “Виховання у старшокласниць прагнення до здорового способу життя” (Г. І. Власюк, 1995 р.); “Формування здорового способу життя молодших школярів” (, 1998 р.); “Формування ціннісних орієнтацій старших підлітків на здоровий спосіб життя” (С. І. Лапаєнко, 2000 р.); “Педагогічні основи виховання в юнаків 10-11 класів цінностей здорового способу життя” (, 2003р.); “Виховання в учнів 8-9 класів здорового способу життя” (, 2003); “Формування здорового способу життя гімназистів 1-3 класів у навчально-виховному процесі” (І. В. Сущева, 2003 р.); “Формування умінь і навичок здорового способу життя учнів 1-4 класів шкіл-інтернатів” (О. І. Ващенко, 2009 р.); “Формування здорового способу життя підлітків у позашкільному навчальному закладі” (О. І. Калюжна, 2010 р.).

Фізичне виховання є складовою частиною здорового способу життя, тому в підрозділах НАПН України розроблено: Концепцію фізичного виховання в системі освіти України, яка затверджена в 1998 р. МОН України; Концептуальні засади подальшого розвитку фізичної культури і спорту в Україні (1998 р.). Відповідно до Концепції у 2000 р. розроблено Державний стандарт освітньої галузі “Здоров’я і фізична культура”, який було затверджено Міністерством освіти України. Термін цього стандарту закінчується у 2010 році. На основі Державного стандарту була розроблена навчальна програма “Основи здоров’я і фізична культура” для 1 – 11 класів загальноосвітніх навчальних закладів (ій та ін., 2001 р.). У зв’язку з введенням третього уроку футболу була розроблена навчальна програма “Основи здоров’я і фізична культура” 1 – 11 класів загальноосвітніх навчальних закладів (ій, 2011 р.). У 2002 році були розроблені методичні рекомендації щодо оцінювання успішності учнів з фізичної культури за 12-бальною системою. У зв’язку з переходом на 12-річну освіту було розроблено програму для загальноосвітніх навчальних закладів (“Фізична культура. 5-12 класи”, 2005 р.) Усі програми затверджені МОН України. У 2006 році була розроблена програма “Фізична культура. 1 – 4 класи”, у 2009 році, відповідно до вимог Державного стандарту базової та повної загальної середньої освіти, була підготовлена навчальна програма з фізичної культури для 5-9 класів загальноосвітніх навчальних закладів. Зазначені програми діють у 2010 – 2011 навчальному році. У зв’язку із закінченням терміну дії першого Державного стандарту було розроблено проект держаного стандарту освітньої галузі “Здоров’я і фізична культура” для 1-4 класів.

Начально-виховний процес було забезпечено виданням монографії “Рівні побудови рухів і смислова структура дії” (А. І. Шинкарюк) та навчально-методичних посібників: “Критерії оцінювання стану здоров’я, фізичного розвитку та рухової підготовленості дітей дошкільного віку” (Е. С.Вільчковський); “Молодший шкільний вік: виховна спрямованість занять фізичною культурою і спортом” (Л. Волков, В. Голуб, П. Коханець); “Спортивна підготовка молодших школярів” (); “Фізичне виховання учнів 10-11 класів” (ій); “Фізичне виховання учнів 8-9 класів” (); “Планування навчальної роботи з фізичної культури в 5-7 класах” (Є. В. Столітенко). Представлені статистичні дані свідчать про значні результати дослідно-експериментальної роботи підрозділів системи НАПН України в питаннях науково-методичного забезпечення фізичного виховання дітей та учнівської молоді.

 З. В. Охріменко

сучаснИЙ Стан проблеми формування у старшокласників самовимогливості

Сучасний світ характеризується постійним зростанням вимог до людини і таке зростання виявляється, передусім, у сфері її професійної діяльності. Протиріччя тут полягає в тому, що більшість молодих людей хочуть зробити гарну кар’єру, досягти професійного успіху та матеріального статку, але при цьому не вміють і не бажають працювати над собою, виявляючи споживацьке ставлення до життя. Саме цим і визначається соціальна значущість та практична необхідність дослідження психолого-педагогічних аспектів формування самовимогливості особистості у старшому шкільному віці.

Психолого-педагогічні засади формування вимогливості особистості до себе знайшли своє відображення в працях І. Беха, Л. Божович, А. Макаренка, С. Максименка, В. М’ясищева, Г. Неровних, П. Осипова, Л. Рувинського та ін. Окремі соціально-професійні, психологічні та педагогічні аспекти вимогливості перебували в колі наукових інтересів Б. Ананьєва, О. Винославської, Г. Костюка, О. Лазурського, К. Платонова, В. Сухомлинського, М. Ярмаченка та ін. Проте слід зазначити, що не дивлячись на актуальність теми, процес формування самовимогливості в сучасній психолого-педагогічній літературі висвітлений недостатньо. Аналізуючи науковий доробок, можна зробити висновок, що дослідники в переважній більшості відносять вимогливість до ділових якостей (В. Синявський, Б. Федоришин, Н. Чабан), морально-ділових (В. Блюмкін), соціально-психологічних (В. Богданов), до рис характеру (Г. Костюк, С. Максименко, П. Мясоїд, Б. Тєплов). Часто вимогливість постає в якості структурних елементів ініціативності (В. Коноплич), відповідальності (Л. Рувинський, В. Савченко), організованості (В. Гольнєва), дисциплінованості (С. Карпенчук). Ряд авторів відносять самовимогливість до самосвідомості (О. Винославська, Г. Нєровних, П. Осіпов, С. Максименко).

Виходячи з того, що поняття вимогливість до себе і самовимогливість частіш всього ототожнюються, проаналізуємо процес їх формування. Так, Г. Нєровних в дисертаційному дослідженні зазначає, що вимогливість до себе формується в процесі накладання особистістю на себе суспільних вимог і норм моралі, які в силу їх усвідомленості та значущості постають спочатку як потреби, а згодом як способи поведінки. При цьому цей процес залежить, з одного боку, від зовнішнього впливу, а з іншого, від індивідуальної, емоційно-вольової і практичної активності самої особистості. По мірі зростання дитина починає усвідомлювати вимоги суспільства, колективу, та розуміти, що її діяльність не співпадає з ними. Це спонукає її до зміни себе та своєї поведінки. Поволі відбувається перехід зовнішніх вимог у внутрішні. Детермінується такий перехід тим (В. М’ясищев), що людина формує певні способи дії, що сприяють виникненню та розвитку в неї свідомих психічних властивостей (коли соціальне із зовнішніх умов, впливів, вимог, зразків, знань і вражень переходить у внутрішні потреби, звички, вимоги особистості до себе і оточуючих). Індивідуальне поступово, критично, не без боротьби реорганізується соціальним і стає соціальним, не втрачаючи індивідуальності, але набуваючи нового соціалізованого характеру. Однією з сторін розвитку особистості, є нарощування й збагачення системи її можливостей і потреб (вимог до життя). Інтеріоризуючись, вимоги починають виступати як рушійна сила процесу самовиховання. На думку І. Беха, спершу одна людина обґрунтовує необхідність певних вимог, а інша виконує їх, а потім людина сама наказує собі і сама виконує. У працях Л. Рувинського формування програми самовиховання здійснюється за рахунок переходу зовнішніх вимог до людини у внутрішні вимоги до своєї діяльності. Цей процес відбувається завдяки встановленню людиною невідповідності між вимогами до неї й її поведінкою, яка вироблена на основі самозобов’язань виконати намічену програму по самовихованню.

Отже, вимогливість є похідною від вимог середовища, які сприймаються або не сприймаються особистістю, залежно від ставлення до них. Додавання прийменника “само” свідчить про спрямованість дії на того, хто цю дію виробляє. З усвідомленням власних потреб особистість виробляє і власні критерії, оцінки та вимоги, що є умовою існування особистісного рівня самосвідомості. Вироблення власних вимог до себе та своєї діяльності і поведінки є ознакою самовимогливості. В процесі розвитку самосвідомості особистості поступово в дитини складається уявлення про себе як такого, який відповідає або ж невідповідає певним вимогам дорослих. В підлітковому віці починається емансипація самосвідомості дитини від вимог дорослих.

Найбільш яскраво особистісний рівень проявляється в юнацькому віці. У юнацькому віці з’являється особистісне новоутворення – здатність свідомо ставити цілі, пов’язані з майбутнім життям і діяльністю та досягати них. Крім цього необхідність професійного самовизначення загострює інтерес старшокласника до самовиховання в контексті вимог майбутньої професійної діяльності та формування необхідних професійних якостей. В. Синявський, Б. Федоришин наголошують на необхідності розвитку в процесі самовиховання і саморозвитку своїх позитивних якостей і властивостей, долати або компенсувати інші. Для цього дитині потрібно знати їх та уміти зіставляти з вимогами різних професій. Найкращі можливості для цього має система шкільної профорієнтаційної роботи, яка постає як система розвитку особистості учня та має виховні функції.

Звичайно, сучасна школа готує учнів до самостійного життя, успішної та ефективної трудової діяльності. Проте ускладнення змісту та засобів професійної праці людини вимагає формування у молоді тих професійно важливих якостей, які дозволять їй відповідати динамічним вимогам суспільства, продуктивно та творчо перетворювати дійсність, виступати суб’єктом формування власної особистості. До таких якостей належить і самовимогливість, яка є підґрунтям для усвідомленого професійного самовизначення особистості, сталого професійного саморозвитку та самовдосконалення в майбутньому.

Н. В. Очеретяна

Виховання естетичних почуттів учнів у процесі виконання художньо-практичних завдань

Чільне місце в структурі естетичного виховання школярів посідає формування естетичних почуттів, яке, як відомо, відбувається різними засобами, насамперед засобами мистецтва. Естетичні почуття, тобто почуття насолоди, які відчуває людина, сприймаючи прекрасне в оточуючій дійсності чи творах мистецтва, розвиваються під впливом різноманітних форм художньо-творчої діяльності та спілкування. Сутність естетичних почуттів проявляється у формі естетичних переживань і характеризується усвідомленим сприйманням різних видів мистецтв, а також відчуттям взаємозв’язку музичних і візуальних образів. Удосконалення процесу розвитку в учнів естетичних почуттів передбачає формування вміння розуміти й цінувати твори мистецтва, розрізняти почуття прекрасного і потворного, комічного і трагічного.

У цьому зв’язку значну виховну роль відіграють не лише базові навчальні предмети художньо-естетичного циклу, а й варіативні курси, специфіка яких відкриває додаткові можливості естетичного (емоційно-чуттєвого) пізнання мистецтва. Курс за вибором “Візуальне мистецтво ХХ століття” (для учнів 8 класу), розроблений нами спільно з ініченко з урахуванням спорідненості тематики інтегрованого курсу “Мистецтво” і спрямований на особистісний художньо-естетичний розвиток учнів, формування у них ціннісних орієнтацій у сфері мистецтва, комплексу компетентностей.

Наведемо приклади виховного впливу тематичного змісту курсу на особистість учнів загалом і розвиток емоційно-почуттєвої сфери зокрема через виконання художньо-практичних завдань. Тема “Художні напрями ХХ століття”, яка вивчається протягом першого семестру, акцентує увагу на новітніх мистецьких напрямах, авангардних явищах. Важливим у навчально-виховному процесі може бути осягнення учнями зв’язків мистецтва з реальністю та специфічного відображення сучасними художниками дійсності, своїх переживань та уявлень про світ. У зв’язку з цим варто застосувати метод зіставлення власних почуттів школяра з почуттями живописця, графіка, скульптора чи народного майстра, втілені в творах мистецтва.

Кожен художник використовує певну систему виразних засобів, які, зазвичай, називаються стилем. Стиль епохи диктує коло сюжетів та образів, способи передачі простору, структуру композиції, тобто художнє вираження сприйняття світу, властиве для людей того чи іншого часу. Зі зміною світосприйняття відбуваються і зміни в розвитку мистецтва. По відношенню до візуального мистецтва ХХ століття доцільно говорити не про стилі, а про художні напрями, які відрізняються тим, що не стають загальною нормою і розвиваються паралельно з іншими, часто кардинально протилежними.

Важливим для школярів буде розуміння того, що процеси, які розгорнулися в мистецтві зазначеного періоду, спрямовувалися на активні пошуки нових прийомів живописної техніки, представили панораму європейського живопису справжніх художників-новаторів, які винайшли нові шляхи естетичного осмислення реальності. Поряд із вишуканим стилем “модерн”, головним художнім досягненням майстрів якого було втілення нового синтезу мистецтв і естетизації ремесла, розвивався експресіонізм із його “загостреною” емоційністю і передчуттям життєвих катаклізмів. Мистецтво ХХ століття репрезентовано такими яскравими авангардними течіями, як кубізм (Пікассо, Брак), футуризм (Боччоні, Балла), фовізм (Матісс, Дерен), абстракціонізм (Кандинський, Мондріан), сюрреалізм (Далі).