Узагалі, в незалежній консультативній практиці немає безкош­товних послуг клієнту; консультант може «безкоштовно» працювати, тільки якщо вирішив виконати цю роботу у свій вільний час і готовий до скорочення свого доходу, або якщо його послуги субсидуються державою чи іншим агентством. Послуга, що одному клієнту надається безкоштовно, звичайно оплачується іншими клієнтами.

Діагностичні дослідження, необхідні для підготовки пропозиції із завданням, виконуються безкоштовно деякими консультантами, і рахунок за них виставляється тільки тоді, коли пропозицію прийнято, а завдання виконане.

Консультаційні фірми продають час та експертні висновки своїх спеціалістів, включаючи «ноу-хау» і технічну допомогу фір­ми своїм співробітникам. Такі послуги дуже трудомісткі і потребують відносно невеликих капіталовкладень. Головний актив фір­ми — її спеціалісти. Вартість спеціалістів дуже висока, тому основними проблемами консультаційних фірм є оптимальний розподіл і використання робочого часу персоналу і капіталовкладення, призначені для подальшого розвитку. Можливості економії за рахунок збільшення масштабу виробництва і підвищення продук­тивності обмежені, тому зростання доходу і прибутків практично неможливе без набору нових людей.

З іншого боку, змінити продукцію, тобто ввести нові види послуг, набагато простіше в галузі консультування, аніж в капіталомісткому бізнесі. Багато консалтингових фірм зуміли використати цю перевагу, адаптуючи портфель своїх послуг до нових потреб клієнтів.

Консультаційна фірма може існувати і зростати, коли залучає і зберігає клієнтів, викликає інтерес клієнтів шляхом постачання їм корисних технічних послуг, що робить маркетинг послуг з консультування виключно професійним і дає змогу консалтинговим організаціям не тільки підсилити свій імідж в очах клієнта,
а й розширити і збільшити власну технічну компетентність.

НЕ нашли? Не то? Что вы ищете?

Упровадження комплексних систем — одна з найбільших інвестицій, які підприємство коли-небудь робило в інформаційні технології. Провідні консалтингові фірми, як правило, вимагають за свої послуги оплату, що в десять разів більше вартості програм­ного забезпечення. Отже, купуючи на $ 10 млн програмне за-
безпечення від SAP або іншого постачальника, можна чекати, що загальні витрати на його впровадження становитимуть приблизно $ 100 млн.

19.5. Ціноутворення на ринку
консалтингових послуг

Маркетингова складова плати за послуги. Плата за консультування — одночасно інструмент загальної, фінансової і маркетингової політики управління. Консультант повинен пам’ятати не тільки про собівартість проданої послуги і дохід, який він має отримати, але і яка ціна за неї буде реальною для того або іншого ринку та скільки клієнтів зможуть і захочуть її оплатити.

Нормальний рівень плати за послуги може бути загальновідомим і рекомендованим професійною асоціацією (наприклад, у вигляді нижньої і верхньої її меж).

Розцінки, що призначаються конкурентами. Консультант повинен з’ясувати, як нараховують свої розцінки конкуренти та інші колеги, якої політики ціноутворення вони дотримуються і якої думки про це клієнти.

Плата за послуги для різних ринкових сегментів. Може знадобитися диференціювання плати за послуги з обслуговування ринкових сегментів. Звичайно для малих підприємств і некомерційних соціальних організацій призначають плату нижчу ніж для великих міжнародних або національних корпорацій.

Плата за просування. Пільгова плата за послуги (з 10—15 %-ною знижкою порівняно зі звичайною) інколи застосовується при постачанні на ринок послуг нового типу, щоб стимулювати інтерес клієнта до нього. До кінця кампанії з просування вона піднімається до нормального рівня. Це припустимо, якщо клієнти про це знають. Уважається непрофесіональним зацікавити клієнтів у новій послузі, а після цього підняти ціну.

Плата з урахуванням дотацій. Державні консультаційні служ­би можуть і повинні продавати свої послуги за зниженими цінами деяким або всім клієнтам. Це можливо завдяки державним дотаціям, мета яких — сприяти консультуванню, зробити його доступним для всіх клієнтів.

Розцінки, визначені клієнтами. Урядові організації або інші клієнти можуть установити максимальний рівень плати за послуги, вище за який, наймаючи фахівця-консультанта, вони не платитимуть.

Відповідність між платою за послуги та іміджем консультанта. Рівень винагороди за послуги і засіб установлення розцінок — елементи професійного іміджу консультанта. Високопрофесійний консультант представників керівництва з прийняття важливих стратегічних рішень буде значно вище оцінювати свої послуги, ніж його колега, зайнятий рутинною реорганізацією кон­торських операцій.

Консультанти з питань управління користуються декількома засобами встановлення розцінок за свої послуги.

Плата за одиницю часу. Одиниця часу, яку більшість консультантів використовують для підрахунку належної їм винагороди, — робочий день. Фактичні розцінки за послуги не є результатом простої арифметичної операції, що пропорційно розподіляє одержуваний дохід на заздалегідь сплановану кількість оплачуваних днів.

Розцінки звичайно диференціюються за рівнем або категоріями консультантів. Співвідношення між платою за послуги висококваліфікованого старшого експерта і діючого консультанта може сягати 4 : 1. Праця асистентів у дослідній роботі і молодших консультантів може оплачуватися за ще більш низькими ставками. Основна перевага цього засобу — легкість і ясність обчислення плати за послуги і виписування рахунка.

Погодинна плата за послуги має свої недоліки. Клієнт отримує рахунок за відпрацьовані години, а не за виконану роботу. Тому він повинен довіряти професійній чесності і компетенції свого консультанта або контролювати хід виконання завдання, причому досить детально, щоб переконатися, що платить не тільки за витрачений час, а й за продукцію, обумовлену контрактом.

Тверда (паушальна) плата. В цьому разі консультанту платять за завершення певного проекту або роботи. Переваги для клієнтів очевидні. Він знає, у скільки йому обійдеться вся робота, термін реалізації проекту, він може затримати оплату або відмовитися від останнього внеску, якщо роботу не закінчено згідно з контрактом. Консультант не завжди може погодитися на такі умови. Зокрема, він повинен бути впевнений, що проект не обійдеться йому дорожче. Така форма оплати неприйнятна, якщо завершення роботи залежить більше від клієнта, ніж від консультанта. Ці умови підходять, наприклад, для вивчення ринку, аналізу економічної доцільності проекту, проектування нового заводу або курсу навчання, але не для реорганізації, завершення якої більше залежить від клієнта.

Ці та інші недоліки простої твердої оплати спонукали до розроблення декількох альтернативних варіантів:

· для захисту клієнта тверда сума встановлюється як верхня межа, яку не можна перевищувати; в середині цієї межі фактична оплата послуг — погодинна;

· для захисту консультанта у контракті передбачається порядок оплати у разі непередбачених умов або подій;

· можна встановлювати ціни на конкурентній основі, коли декілька консультантів докладно обґрунтовують плату за послуги, після цього клієнт її аналізує, розглядає і вибирає.

Оплата залежно від результату. Ціни, що залежать від результату, або так звана плата за непередбачене: послуги оплачуються тільки тоді, коли отримано певні результати, і розмір плати залежить від ефективності отриманих результатів (економії, прибутків). Теоретично це могло б бути єдиним ідеальним способом оплати праці консультантів.

Однак на практиці виникає багато проблем:

· консультант може сконцентруватися на короткострокових діях, що дадуть негайну економію, і відмовитися від заходів, ефект яких виявляється не відразу (наприклад, профілактичне обслуговування, підготовка персоналу або дослідження і розроблення);

· часто дуже важко визначити і виміряти реальні результати: сторони роблять це по-різному, неминучі розбіжності і конфлікти;

· інколи заплановані результати недосяжні з вини клієнта, і консультант нічого не може зробити;

· важко вирішити, коли платити консультанту, якщо результати його роботи можна буде заміряти тільки через багато часу після виконання ним завдання;

· якщо компанія клієнта зазнає труднощів, заплановані результати, можливо, не будуть досягнуті, а консультант зовсім не отримає винагороди.

Оплата за результатом — одна з найсуперечливих у практиці управлінського консультування.

Калькуляція собівартості і призначення ціни за виконання
завдання

Перший крок у визначенні собівартості завдання — обчислення часу, необхідного для виконання роботи. Воно засноване на точному і докладному плані завдання і на оцінці часу, необхідного для виконання кожної робочої операції, для чого необхідний великий досвід. Але є випадки, коли точно оцінити потрібний час важко або неможливо, коли можна досить точно визначити необхідний час для діагностичної фази, приблизно оцінити фазу планування і лише висловити попередні міркування щодо фази реалізації завдання. Тоді можливим є фазовий підхід до оцінки часу і собівартості завдання, коли орієнтовні дані про наступні фази уточнюються після закінчення попередніх.

На українському ринку консалтингових послуг, що формується, поки не склалися остаточні ціни. У всякому разі, є приклади, коли ті самі консультанти призначали оплату своїх послуг різним клієнтам у діапазоні від $ 5 до $ 200 за годину. Іноді проблема є настільки цікавою для консультанта, що він погоджується чекати кінцевого результату своєї праці, тобто фактично готовий працювати безкоштовно. Година роботи іноземного консультанта коштує $ 200—500, що ніяк не відбиває якості та рівня послуг, а лише характеризує несформовану кон’юнктуру українського ринку.

Розділ 20

Ціноутворення на ринку
програмних продуктів

Зробіть програму, яку 10 тисяч осіб куплять за $ 100, і ви заробите свій перший мільйон.

Б. Гейтс

20.1. Особливості ціноутворення
програмних продуктів

Особливий інтерес для економіста являє ціноутворення на
ринку ПЗ, оскільки це питання, незважаючи на його виняткову актуальність, у теорії не вивчалося. У практиці ціноутворення на ПЗ стикаються економічні інтереси одного із самих динамічних та освічених соціальних прошарків, яким, безумовно, є професійні програмісти, і непрямі інтереси практично всіх інших представ­ників нашого суспільства.

Економічна теорія багато чого пояснює у практиці ціноутворення і в торгівлі ПЗ, дає змогу описати і пояснити запозичені з теорії незавершеної конкуренції поняття: цінова дискримінація, бар’єр входження, доповнюваність і замінність продуктів [48]. Тоді як звичні поняття пропозиції і попиту мають тут не зовсім звичайне значення, а витратний метод, який дає задовільні результати при призначенні цін на програми, що розробляються за індивідуальними замовленнями, не може бути поширений на тиражоване ПЗ.

Сучасна практика торгівлі програмними продуктами немов би спростовує основне положення про те, що ціна є грошовим виразом вартості і побічним показником витраченої суспільно необхідної праці. При визначенні вартості основна увага звертається на: унікальність об’єкта купівлі-продажу; якісні переваги порівняно з аналогами; витрати, що матиме покупець при заміні передбачуваного продукту іншим; ступінь терміновості та гостроту потреби. Як бачимо, в розглянутому переліку факторів немає витрат на виробництво. Хоч основним законом в умовах ринкової економіки є закон вартості, це не означає, що ціна визначається вартістю і що витрати виробництва обов’язково визначають величину ціни продукту. Це припущення стосується й програмних продуктів (shareware).

Складність виникає при формуванні цін на ПЗ, що пояснюється такими його особливостями:

1. Вартість інформації і вкладених в неї знань важко заміряти кількісно. Відповідно, складно провести один з етапів ціноутворення — встановлення попиту на товар, що визначається потребою покупця в даному товарі, ціною на товар-замінник, ціною на супутній додатковий товар, рівнем добробуту споживачів. Цінність програмного продукту визначиться тільки після застосування його користувачем.

2. Складність розрахунку витрат створення програмних продуктів пов’язана з тим, що вони є супутнім товаром і пропонуються користувачеві в рамках конкретної технології реалізації нововведень, де відбувається поступове накопичення навичок і практичного досвіду, що має особливу цінність як для користувачів, так і для розробників. На відміну від продажу матеріальної продукції, реалізація програмного продукту може бути ускладнена у зв’язку з технічними, організаційними та економічними факторами. Це:

· непідготовленість користувачів, їх апаратного і програмного середовища;

· відсутність навичок у рекламуванні і продажу програмного продукту;

· висока початкова ціна продукту і відсутність належного супроводу тощо.

3. Доки те нове, унікальне, що вкладене в продукт, не розголошене цілком або частково, власник може одержувати весь монопольний прибуток. У даному разі йдеться про ліцензування і продаж програмного продукту, коли в договорі купівлі-продажу користувач і виробник виключають передачу продукту третій стороні. Якщо приєднується третя сторона і наступні користувачі, продукт стає загальнодоступним (Lunix). До цього треба додати, що існують специфічні форми розповсюдження ПЗ, наприклад, ліцензії, що підпорядковуються GPL. Ліцензія GPL дозволяє вільне використання, розповсюдження і модифікацію ПЗ. Цій ліцензії підпорядковується розповсюдження операційної системи Lunix.

Як такого дистрибутиву Lunix не існує. Згідно з GPL кожний бажаючий може вносити щось нове або зміни в програми, розроб­лені в рамках цього проекту. За даної ліцензії розповсюдження є вільним і комерційним, але похідні продукти повинні обов’яз­ково підкорятися GPL. Тобто не можна взяти Lunix, модифікувати її і продавати за іншою ліцензійною угодою або перешкоджати її безкоштовному розповсюдженню. Таким чином, складність кількісного визначення вартості, супутній характер створення і розповсюдження, а також тимчасовий характер привласнення монопольного прибутку виділяють програмний продукт з ряду звичайних промислових продуктів.

Хоча ПЗ — товар специфічний, оборот цього товару підкоряється закону вартості: вартість програмного продукту переноситься при споживанні на інші продукти і послуги. Але в обороті програмного продукту також можна виділити деякі особливості:

· вартість програмного продукту повертається не відразу. Знач­ну частину витрат становлять витрати на розробку, а не на ви-
робництво і відтворення;

· можливість багаторазового використання програмного продукту різними користувачами, зниження його ціни при розширенні кола користувачів.

Ціни на програмні продукти коливаються навколо вартості, як і в разі з іншими товаром. Але ціни на програмний продукт набагато менш корельовані з вартістю порівняно з іншими продуктами і послугами.

Основні принципи ціноутворення на ринку ПЗ

Специфіка ПЗ та інших інтелектуальних продуктів, що відрізняє їх від продуктів звичайного матеріального виробництва, — мізерні витрати на тиражування готового продукту проти витрат на його розроблення, рекламу і збут. Витрати на мережу збуту і супроводження програм становлять близько половини всіх витрат американських фірм-виробників ПЗ. З інших витрат левову частку становлять разові (для даного продукту) витрати: на по-
передній аналіз ринку, інженерне проектування, кодування, тестування програми, усунення виявлених помилок. Витрати на тиражування звичайно взагалі не враховуються в ціні розроблюваних ПЗ фірмами США та інших розвинених країн.

Призначення цін на продукцію, що тиражується з непередбачуваними обсягами продажу, неминуче призводить до збитків, якщо програмний продукт не прийнятий ринком. І навпаки, у разі перевищення тиражу над розрахунковим, з’являється надприбуток.

Щоб оцінити специфіку ринку ПЗ, найпростіше розглядати кожний програмний продукт як оригінальний, який не має аналогів або продуктів-замінників. Тоді ринок даного продукту виникає лише разом із самим продуктом, право на нього повністю визначається авторським правом на програмний продукт, а продаж ліцензій може бути інтерпретований як продаж ринку частинами.

Зокрема, продаж усіх майнових прав на програмний продукт (виняткова ліцензія) відповідає продажу всього ринку, а продаж етикеткової ліцензії на одну копію — продажу мінімальної його частини.

Відомі фундаментальні співвідношення: сума цін усіх простих ліцензій на ідеально функціонуючому ринку має дорівнювати ціні виняткової ліцензії; сумарний ефект від використання всіх ліцензій не менший, а сумарні витрати на створення інтелектуального продукту не більші ніж ціна виняткової ліцензії. Між сумарним ефектом і сумарними витратами не може бути рівність навіть в ідеальній теоретичній моделі економічної рівноваги з ринком інтелектуальних продуктів, що робить її відмінною від моделі економічної рівноваги зі звичайними продуктами.

На практиці далеко не кожний програмний продукт породжує новий ринок. Існують численні версії найпопулярніших продуктів, а також класи продуктів, що задовольняють одні й ті самі або схожі потреби. Прикладами таких класів можуть бути електронні таблиці, системи управління базами даних, інтегровані середовища тощо. Всередині одного класу цілком можливе порівняння різних продуктів за допомогою системи рейтингів, що кількісно характеризують споживчі якості кожного продукту. Про появу нового ринку говорять, коли з’являється новий клас ПЗ. Але і в такому разі сума цін простих ліцензій може не збігатись із ціною виняткової ліцензії. Щоб окупилися витрати на маркетинг, вона повинна бути вища за останню, але може виявитися і нижчою, якщо за продажу виняткової ліцензії буде помилково завищено потенційну місткість ринку. Це досить поширене явище, тому в будь-якій країні індустрія ПЗ — бізнес підвищеного ризику.

Якщо основу собівартості ПЗ становить зарплата програмістів (а вона в Україні приблизно на порядок нижче середньої зарплати програміста в США), то ціна пакета програм в Україні має бути істотно вищою, оскільки нижча собівартість не компенсує малого тиражу. Інакше індустрія програмування розвиватися не зможе.

20.2. Методи визначення ціни на ПЗ

Ціноутворення має декілька особливостей на ринку ПЗ:

1. Частка умовно змінних витрат (тобто витрат на дискети, документацію, упаковку) у собівартості ПЗ є незначною, це дає мож­ливість варіювати ціни у широкому діапазоні, використовувати upgrade-знижки і знижки в разі купівлі декількох копій;

2. Програмне забезпечення не продається користувачам, а ліцензується;

3. Існують додаткові способи розповсюдження ПЗ:

· freeware — вільне розповсюдження програмного продукту;

· shareware — варіант, коли користувач одержує продукт з мережі або в інший спосіб у тимчасове користування, а після цього, у разі задоволення використанням у роботі, перераховує розробникові означену суму;

· Application Service Providers (ASP) — оренда ПЗ.

Найпоширеніші методи встановлення цін на ПЗ

· Метод, заснований на вивченні попиту. За цим методом оцінюються потенційні обсяги продажу при різних рівнях цін, а після цього вибирається ціна, за якої прибуток максимізується.

· «Відчутна вартість» — ціна ґрунтується на вигодах від продукту. Цей метод широко застосовується в різних країнах, тут витратні орієнтири переходять на другий план, поступаючись міс­цем сприйняттю покупцем товару. Ціна має бути пропорційною корисності (цінності) продукту для користувача. Таким чином, на продукти і послуги, цінність і корисність яких для усередненого користувача дуже високі, мають установлюватися ціни, набагато переважаючі витрати виробництва, а на продукти більш низької вартості встановлюватимуться ціни не набагато вищі за граничні витрати. Для того щоб посилити у свідомості покупця цінність товару, продавець використовує нецінові засоби впливу: надає сервісне обслуговування, особливі гарантії покупцям, право користування торговельною маркою фірми в разі перепродажу товару тощо. Ціна тільки підкріплює відчутну вартість товару. Наприклад, застосування певної програми у два рази прискорює працю коректора, отже, можна оцінити економічний зиск. Цей спосіб дуже популярний серед виробників ПЗ.

· Порівняння із цінами на базове ПЗ. Наприклад, вважається, що ціни текстових процесорів та лінгвістичних модулів для них повинні співвідноситися як 3 : 1.

· Наслідування лідера — ціни прив’язують до цін конкурентів і за зміни цін співвідношення залишають незмінним.

· Витратний метод формування цін на програмні продукти. Використовуються дані про затрати праці (людино-дні) і витрати машинного часу (машино-години), собівартість яких визначається заздалегідь, а знаряддя праці (пакети прикладних програм, системи програмування) і предмети праці (бази даних) у калькуляції не відбиті, хоча витрати на створення їх та експлуатацію досить великі. Найбільш простою і розповсюдженою є методика «середні витрати плюс прибуток», що полягає в нарахуванні націнки на собівартість товару. Величина націнки може бути стандартною для кожного виду товару і широко диференціюється залежно від виду товару, вартості одиниці виробу, обсягів продажу тощо. Однак стандартна націнка не дає змоги в кожному конкрет­ному випадку врахувати особливості купівельного попиту і конкуренції, а отже, визначити й оптимальну ціну. Інший спосіб ціноутворення, заснований на витратах, орієнтується на одержання цільового прибутку. В цьому випадку ціна відразу ж встановлюється фірмою з розрахунку бажаного прибутку. Однак для відшкодування витрат виробництва необхідно реалізувати певний обсяг продукції за даною ціною або ж за більш високою. При користуванні цим способом у інформаційної фірми можуть виникнути труднощі з визначенням витрат і обсягів продажу. Ціноутворення, що базується безпосередньо на витратах виробництва, використовується у тих випадках, коли інформаційна корисність багатогранна і виробництво продукту пов’язане з істотною економією в масштабах виробництва.

· Установлення ціни на ПЗ, засноване на еластичності попиту. Оцінюється обсяг продажу за різних рівнів цін, а після цього вибирається ціна, за якої прибуток максимальний. Варто наголосити, що попит на окремі продукти досить еластичний (тобто незначне підвищення ціни веде до значного зниження попиту), а попит на клас продуктів — нееластичний. Користувачі не можуть відмовитися від текстових редакторів узагалі, однак, наприклад, більша частина користувачів відмовилася від редактора Word Perfect, ринкова частка якого була понад 50 %, на користь ре-
дактора MS Word. Це було пов’язане з невдалим перенесенням продукту у Windows і помилками в маркетинговій (ціновій) по-
літиці.

· Установлення ціни на основі споживчої вартості продукції, яка має властивості товару, але при його продажу не відчужується від власника. Вироблена на замовлення програмна продукція передається замовнику, але практично її виробник не втрачає права власності на цю продукцію. Вона може бути з часом реалізована іншим споживачам, при цьому виникає проблема відпускної ціни на цю продукцію. Звичайно продукцію реалізують за ціною, встановленою спочатку при її виготовленні. Такий підхід до визначення відпускної ціни не можна вважати правильним. Очевидно, за повторної реалізації такого продукту відпускну ціну вар­то було б зменшувати на суму витрат, пов’язаних з розроблен-
ням технічного завдання, технічного і робочого проектів. Отже, відпускна ціна має складатися з витрат, необхідних для адаптації програмної продукції до конкретного об’єкта.

· Установлення ціни копії програми — за основу ціни береться сума рознесених на весь тираж одноразових (пов’язаних із проектуванням) і поточних витрат. Це той самий витратний принцип. На практиці такий підхід дуже важко реалізувати, оскільки, щоб рознести одноразові витрати на весь тираж, потрібно заздалегідь його знати, що практично неможливо через мінливість ринку програмних продуктів. Однак у нас у країні відомі спроби встановлювати припустимий тираж. Причому, щоб уникнути ризику, він установлюється, як правило, заниженим. Таким чином, рознесена на передбачуваний тираж витратна ціна неминуче виявиться або заниженою, або завищеною. В першому випадку виробник зазнає збитків, а в другому — одержує надприбуток.

Ціноутворення, засноване на цінності (корисності) продукту, має велику перевагу перед ціноутворенням, що базується на витратах виробництва, в тих випадках, коли йдеться про ефективність і якість продукту, але за встановлення оптимальних цін. Якщо ця умова не виконується, то встановлення ціни відповідно до цінності продукту практично завжди виключає його з конкурентної боротьби. І навпаки, ціноутворення, засноване на витратах виробництва, припускає конкуренцію приватних фірм і державних підприємств.

20.3. Порядок розрахунку ціни на ПЗ

Інформація про аналоги і потреби в розроблюваних ПЗ

Для здобування інформації в організацій-конкурентів є декіль­ка засобів: відстежування всіх публікацій, опитування з допомогою спеціальних анкет, особисте опитування розробників-кон­курентів. Щоб мати найповніше уявлення про аналогічні дослідження і розробки, потрібно використати всі доступні засоби в комплексі. Організація цієї діяльності та попередній аналіз мають стати найважливішими завдання групи маркетингу.

Визначення попиту на ПЗ потрібне не тільки для встановлення верхньої межі ціни, але й для визначення тиражу ПЗ з метою розрахунку витрат.

Для прогнозування попиту на ПЗ найнадійнішим джерелом є самі покупці. Основним інструментом одержання інформації про користувачів є реклама на всіх етапах життєвого циклу ПЗ. Список потенційних користувачів поповнюється також за участі в ярмарках і виставках ПЗ, за рахунок інформації з комерційних БД, отриманої міжнародними каналами зв’язку. Вся ця інформація є базовою для розроблення засобів управління конкуренто-
спроможністю і корисністю ПЗ. Учасниками процесу є розробники, відділ маркетингу і користувачі.

Виділяються чотири етапи життєвого циклу ПЗ: планування, дослідження і розроблення, дослідна перевірка, впровадження та експлуатація.

Уже на першому етапі потрібна впевненість у тому, що в план будуть включені конкурентоспроможні й корисні ПЗ. Розроблені технічні завдання (ТЗ) на запропоновані ПЗ повинні надаватися потенційним користувачам для попередньої оцінки ступеня корисності. Раніше існувала практика відправляти ТЗ на конкурс до спеціалізованого відділення АН СРСР.

Остаточний висновок про якість ПЗ і супровідну документацію можна зробити тільки в процесі реальної експлуатації, однак управляти цими факторами потрібно до початку впровадження в практику, в період проведення досліджень і розробок.

Місткість внутрішнього ринку, попит на ПЗ і його ціна

Місткість внутрішнього ринку ПЗ залежить від кількості і типу комп’ютерів, установлених у країні, характеру вирішуваних завдань, кваліфікації користувачів та безлічі інших причин. Тому будь-яка оцінка місткості ринку або потреби країни в ПЗ, що, фактично, те саме, неминуче буде приблизною, визначатиме лише порядок шуканої величини. Дуже мало говорить про реальну міст­кість ринку офіційна вартісна оцінка ПЗ, що реалізується як продукція виробничо-технічного призначення, — близько 100 млн грн., оскільки істотно більша частина ПЗ продається як науково-тех­нічна продукція. У загальному обсязі продажу ПЗ (як науково-технічної продукції) значна частка ПЗ, що входить до складу апаратно-програмних комплексів на базі імпортних ПК. Мотиви придбання такого ПЗ звичайно не пов’язані ні з його якістю, ні з потребою в ньому. Не відбиваються потреби в ПЗ ні в замовленнях організацій, ні в кількості програм, що реально перебувають в побуті, оскільки організації, фірми та окремі програмісти нагромаджують величезні бібліотеки ПЗ лише тому, що отримують їх безкоштовно або в обмін на інші програми і використовують як платіж при отриманні інших. Досить приблизну, але цілком реальну оцінку місткості внутрішнього ринку ПЗ в Україні можна отримати, якщо скористатися методом зіставлень і аналогій з іншими країнами, припустивши, що структура такої потреби у ПЗ в Україні та США аналогічна. Це можна використовувати для прогнозування можливих тиражів ПЗ, щоб отримати приблизну (з точністю до порядку) оцінку. Варто тільки мати на увазі, що офіційні оцінки, побудовані на основі опитувань і на аналізі структури потреб, взагалі далекі від дійсності, оскільки включають у себе декілька послідовних операцій, кожна з яких може дати помилку на порядок. До того ж, оцінка потреб є інтегральною і враховує безліч дуже тонких і важко передбачуваних обставин.

Из за большого объема этот материал размещен на нескольких страницах:
1 2 3 4 5 6 7 8