Міжнародний досвід структурних реформ (стр. 2 )

• про самоврядування повяту;

• про самоврядування воєводства;

• про урядову адміністрацію у воєводстві.

Унітарність польської держави, взаємозв'язок регіональної політики зі стратегією політики державної забезпечується зазначеним законом, який затверджує самостійність і власну юрисдикцію воєводства як одиниці самоврядування, а також дуалістичну модель управління воєводством двома окремими структурами: виконавчим органом регіонального самоврядування на чолі з маршалком воєводства та урядовою адміністрацією на чолі з воєводою.

Внаслідок адміністративно-територіальної реформи Польща фактично повернулася до трирівневого територіального поділу держави, який мав місце у країні у період між двома світовими війнами. В результаті реформ кількість воєводств була скорочена з 49 до 16 (хоча урядовий проект закону спочатку пропонував створити 12 воєводств).

Крім зазначених законів, у 1998 році були ухвалені правові акти, що стосувалися реформи центральної виконавчої влади. Реформа уряду, впроваджена 26 жовтня 1999 року, оптимізувала його організаційну структуру відповідно до нових завдань стратегічного управління, які з'явилися в уряду. Наступним законом, що продовжував реформу центрального уряду, був закон про державну службу. Він регулював діяльність усіх осіб, які працюють в органах урядової адміністрації, та організацій, які відносились до компетенції державної служби. В усіх органах виконавчої влади була створена посада генерального директора, який підпорядковується міністрові, керівникові центрального органу або воєводі. Власне, він забезпечує функціонування й “інституційну пам'ять” цього органу, організує його роботу та набирає кадри. Ця посада була утворена для відділення політичних функцій міністрів чи воєвод від професійного урядового корпусу. Головні принципи цього закону – це, насамперед, деполітизація процесу управління кадрами в адміністрації та забезпечення відкритості, конкурентності та публічності набору до «цивільної» служби. Зокрема, про кожну вільну посаду зацікавлені кандидати могли дізнатися у “Бюлетені Цивільної Служби” .

Багато дослідників вважають, що адміністративна реформа у Польщі була успішною та ефективною, і причини цього – не лише у сприятливій політичній ситуації, за якої вона проводилася (проурядова більшість у парламенті). З одного боку, лише за один рік уряд приготував повний пакет законопроектів, необхідний для реструктуризації польської публічної адміністрації, і досить швидко провів їх через парламент. З іншого боку, безпосередніми розробниками реформи стали дослідники, які попередньо працювали над цією темою та виробили оптимальну модель адміністративної системи. Крім глибокого експертного опрацювання моделі реформ, звертає на себе увагу також і широка просвітницька кампанія. Зокрема, поширенням інформації щодо реформи займалася Комісія Місцевого Самоврядування при Громадянському Комітеті та неурядова організація “Фонд розвитку місцевої демократії”. Були створені консультаційні та тренінгові центри; ще до 1998 року тренінг-курси пройшли близько 50 тис. учасників.

Втім, певні моменти проведеної реформи все ще викликають справедливу критику. Серед них – система виборів до органів місцевого самоврядування. Як і на загальнонаціональному рівні, депутати тут обираються за списками партій, блоків або виборчих комітетів, що сприяє «партизації» виборів. Противники цієї системи кажуть, що це є несумісним з принципами місцевого самоврядування. Іншою великою проблемою проведеної реформи називають ситуацію з розподілом публічних фінансів. Польська система публічних фінансів надалі залишається централізованою, а нові одиниці місцевого самоврядування продовжують фінансуватися прямими трансферами з державного бюджету (загальні субвенції та цільові дотації). Ще одним пунктом критики стало неврахування різниці між сільськими та міськими ґмінами і різними повятами, зокрема, різної кількості ресурсів, якими можуть розпоряджатися ці самоврядні одиниці.

Але разом з тим слід визнати, що у цілому результати проведеної адміністративно-територіальної реформи у Польщі здебільшого є позитивними.

2. Країни Балтії

Реформа місцевого самоврядування у всіх трьох балтійських країнах (Естонії, Литві та Латвії) була проведена одразу після набуття незалежності, оскільки саме вона розумілась лідерами всіх трьох країн як ключ до переходу від планово керованої економіки до ринкової. Першим кроком були демократичні вибори до міських рад, проведені у Естонії, Латвії та Литві у 1989. Наступним кроком було приєднання до Європейської хартії про місцеве самоврядування. Метою реформи була демократизація та децентралізація державної влади, покращення рівня послуг, що надаються населенню та залучення їх до місцевого управління.

На початку 1990-х років у всіх трьох країнах існувала дворівнева система місцевого самоврядування, наразі вона залишилась лише у Латвії.

Хоча на початку реформ пріоритетом була демократизація, з часом питання ефективності вийшли на перший план. Після відновлення незалежності відповідальність місцевого самоврядування збільшилась, але адміністративний поділ не змінився, що викликало суперечки, тому головним аспектом подальшого реформування стала адміністративно-територіальна реформа.

У Латвії основною метою адміністративної реформи було укрупнення адміністративно-територіальних одиниць, оскільки часто виникала ситуація, коли сільські громади не мали достатньо ресурсів для задоволення власних потреб. Перші спроби об’єднання адміністративно-територіальних одиниць були зроблені у 1992 та 1993 роках, але вони були невдалими, оскільки об’єднання намагались провести «згори», адміністративними методами. У 2003 році для координації реформи була створена Рада адміністративно-територіальної реформи, що складалась наполовину з представників Союзу місцевих та регіональних органів та з представників державних інституцій. Крім того, були запроваджені фінансові стимули для участі у реформі: органи місцевого самоврядування, що погоджувались на об’єднання, отримували грант з державного бюджету в розмірі до 5 % річного бюджету адміністративно-територіальних одиниць, що об’єднувались. Робочими групами були розроблені наступні критерії для адміністративно-територіальних одиниць: кількість мешканців, наявність розвиненого центра, спільна транспортна інфраструктура, розмір території.

Важливим аспектом адміністративної реформи має бути перерозподіл фінансових ресурсів на користь регіонів, якщо останні отримують більші владні повноваження. У Латвії влада була формально перерозподілена, але система перерозподілу державних фінансів залишилась старою. Це викликало серйозні проблеми в подальшому.

У Латвії створений Союз місцевих та регіональних органів управління, який щорічно проводить переговори з урядом. Найбільш складним питанням завжди стає розподіл бюджетних фінансів. Фінансова автономія місцевої влади є не дуже широкою. З 1995 року уряд обмежив доступ місцевої влади до ринків капіталів. Наразі місцева влада може запозичати кошти в основному через Державне казначейство. Це суперечить рекомендації ЄС „Про місцеве самоврядування”, але запобігає накопиченню дефіциту місцевих бюджетів. Більше половину дохідної частини місцевих бюджетів складає податок на прибуток фізичних осіб та податок на нерухомість. Найбільші видатки місцевих бюджетів на освіту. Адміністративні видатки, як правило, складають приблизно 10% загальної суми видатків місцевих бюджетів.

Менш розвинені регіони отримують не тільки допомогу з державного бюджету, але і гранти від багатших регіонів через Фонд забезпечення фінансової рівності.

Укрупнення адміністративних одиниць збільшило можливості для концентрації локальних фінансових ресурсів. Крупніша адміністративна одиниця має більше можливостей для залучення інвестицій, надання спів-фінансування, більшу здатність до запозичень.

В Естонії напрацювання юридичної бази для адміністративної реформи розпочалось у 1989 році. Була обрана модель радикальної реформи, відповідно до якої створювався первинний рівень місцевих органів влади у кожному місті та сільському окрузі. Пізніше ця система була замінена на дворівневу, де округи та так звані міста республіканського підпорядкування формували другий рівень, а міста та села – перший рівень.

Початок новітньої адміністративної реформи поклало рішення Парламенту у 1989 році, яке надавало містам та сільським територіям статус самоврядної одиниці, якщо вони розроблять програму соціально-економічного розвитку. Таким чином здійснювалась перевірка, наскільки місцева громада готова до самоврядування.

У 1993 році в день виборів до місцевих органів влади першого рівня набув чинності Адміністративний акт, відповідно до якого обласні органи влади втратили статус самоврядних та перетворились на виконавчі органи. Таким чином, була запроваджена однорівнева система місцевого самоврядування, відповідно до якої самоврядування здійснюється лише на муніципальному рівні. Таким чином було утворено 254 самоврядні адміністративні одиниці. Оскільки деякі з них досить невеликі, вони співпрацюють у наданні адміністративних послуг.

Збільшення відповідальності було стримане дефіцитом фінансів. Більша спроможність адміністративних одиниць може бути досягнута лише через фінансову незалежність. У 1990 році місцева влада відкрила перші рахунки та деякі адміністративні одиниці запровадили місцевий податок на прибуток, але у місцевих рад не було ніяких стимулів для нарощування прибутків, адже вони змушені були переводити кошти до державного бюджету, а потім отримувати субсидії. Ініціативи з розширення повноважень місцевих рад у встановленні розміру зборів не принесли результатів. Лише у 1995 році був прийнятий закон, що визначив відсоток з зібраних місцевих податків, який мав відходити до центрального бюджету (місцеві бюджети отримали 56% податку на прибуток, доходи від використання природних ресурсів).

Адміністративна реформа в Литві проводилась у два етапи. На першому етапі було запропоноване добровільне об’єднання адміністративних одиниць, що базувалось на ініціативі місцевої влади. Другий етап передбачав примусове об’єднання. Регіональна політика, базуючись на обмежених ресурсах, концентрується на розвитку центрів з найвищім потенціалом, а також на проблемних регіонах.

Закон про регіональну реформу розроблявся в Литві досить довго, майже 10 років. Він був прийнятий 31 грудня 2008 року та набув чинності у день місцевих виборів через півроку. Відповідно до Закону, радикально скорочувалась кількість муніципалітетів: з 553 до 109 та 9 міст республіканського значення. Закон стикнувся з досить жорстким опором місцевих еліт, тому плани укрупнення округів довелось корегувати, в результаті чого не вдалось створити рівномірні за кількістю мешканців, розміром та економічним потенціалом регіони.

Нажаль, попри скорочення адміністративних одиниць, скорочення бюрократичного апарату майже не відбулось. Однією з основних проблем реформи стала нерівномірність поділу територій, що призводить до нерівномірного представництва населення в органах влади. Очікувалось, що в результаті реформи адміністративні видатки скоротяться на 50%, але оскільки кількість співробітників місцевих органів влади не скоротилась, економії досягти не вдалось.

3. Російська Федерація

Проведення адміністративно-територіальної реформи в Росії переслідувало фактично протилежну мету, ніж та, якої прагнули колишні соціалістичні країни Центральної та Східної Європи. Після розпаду СРСР створення федеративної російської держави будувалося навколо відомої формули Б. Єльцина «беріть собі стільки суверенітету, скільки забажаєте». Але в ухваленій на референдумі 12 грудня 1993 року Конституції Росії зникли згадки про суверенітет, а республіканські та регіональні адміністративні утворення трактувалися як рівноправні суб’єкти. Наступного року тільки дві республіки - Чечня та Татарстан, відмовилися визнати новий Основний закон. Втім, Москва пішла на підписання з Татарстаном договору про розмежування повноважень. Більш того, Єльцин, пам’ятаючи про наступні президентські вибори 1996 року, запропонував укласти подібні угоди й з іншими суб’єктами Федерації.

Таким чином, в Росії утворилася унікальна адміністративно-територіальна система, яка полягає в тому, що вона поєднує велику кількість складових (89 суб’єктів федерації) з різним статусом: адміністративно-територіальних (областей, країв) та національно-територіальних одиниць (національних республік, автономних округів та автономної області). Крім того, існує проблема входження одних суб’єктів федерації до складу інших. І, нарешті, слід зазначити й істотні відмінності в рівні економічного розвитку регіонів (близько 10 регіонів є донорами федерального бюджету, а решта - отримувачами фінансової допомоги).

Між тим, до 1995 року губернатори (керівники обласних та краєвих адміністрацій) значною мірою втратили свою самостійність. Так, указами від 3 жовтня та 22 листопада 1995 року глава виконавчої влади здобув право призначати, виносити покарання та звільняти губернаторів незалежно від того, чи була ця посада в кожному конкретному випадку виборною чи ні. Щоправда, президент Б. Єльцин не вельми активно користувався цим правом. Слід зазначити, що посилюючи виконавчу владу в республіках, президент Росії зміцнював й позиції своїх опонентів. Керівники республік обиралися всенародним голосуванням, на відміну від голів адміністрацій, які отримали таку можливість лише наприкінці 1996 року. З метою спільних колективних дій на загальнодержавному рівні багато регіонів Росії об’єдналися в асоціації економічної співпраці (Сибірська угода, Великий Урал та ін.), розраховуючи на те, що колективні вимоги буде простіше задовольняти у федеральному центрі. Однак, центральній владі, зігравши на протиріччях між учасниками цих об’єднань, вдалося звести майже нанівець їх реальний вплив на ситуацію в країні.

Із обранням президентом РФ Володимира Путіна генеральною лінією державного будівництва стали концепції «укріплення вертикалі влади» та так званої «суверенної демократії», які передбачали, в тому числі, обмеження самостійності регіонів та муніципалітетів. Однак, варто зазначити, що на початку 2000 року внутрішньополітична ситуація в Росії була дуже складною. Країна пережила дві Чеченські війни, сепаратистські виклики проявлялися і в деяких інших регіонах. Внаслідок цього, першим серйозним кроком Кремля разом із ухваленням найважливіших для забезпечення безпеки країни нормативних документів (Концепції національної безпеки, воєнної доктрини), стало реформування федеративних відносин. В. Путін одразу ж почав розробляти та втілювати в життя політику, спрямовану на обмеження влади губернаторів та впливу фінансових олігархів. Діяльність нового президента була спрямована на рецентралізацію фінансово-економічних ресурсів країни та зосередження механізмів розпорядження ними в руках адміністрації президента.

Першим кроком укріплення вертикалі влади стало припинення практики автоматичного отримання главами регіонів та головами законодавчих зібрань місць у верхній палаті російського парламенту. Так, в червні 2000 р. нижня палата Федеральних Зборів переважною більшістю голосів проголосувала за законопроект, яким скасовувалось членство губернаторів у Раді Федерації. Позбавлення голів місцевих адміністрацій та голів законодавчих зібрань представництва у Раді Федерації відкрило можливість використання правоохоронних органів для боротьби з місцевими керівниками.

Був запроваджений інститут повноважних представників президента Росії в 7 створених федеральних округах (які, об’єднали від 10 до 15 регіонів), межі котрих співпали з колишніми військовими округами. Практично всі призначені тоді “повпреди” Президента були армійськими генералами та генералами спецслужб. Їхнім завданням стали координація роботи силових відомств (міністерств внутрішніх справ, оборони, юстиції та федеральної служби безпеки), а також приведення регіонального законодавства у відповідність із загальноросійським. Слід зазначити, що з останнім новітні генерал-губернатори практично впоралися.

Апогеєм укріплення вертикалі влади в регіонах можна вважати відміну у 2005 році прямих виборів губернаторів та запровадження процедури їх призначення законодавчими (представницькими) органами суб‘єктів РФ за поданням президента Росії.

Водночас, новою тенденцією в розвитку російського федералізму стало укрупнення регіонів. Так, 7 грудня 2003 р. успішно відбувся референдум з питання про об’єднання Пермської області з Комі-Пермяцьким автономним округом, що передбачало створення Пермського краю. Але достатньо затратний процес укрупнення регіонів загальмувала економічна криза.

Ця ж криза фактично довела провал усіх намагань російської влади створити ефективну регіональну вертикаль. Фактично жодне із стратегічних питань державно-територіального розвитку - подолання елементів асиметрії в федеративному устрої, реінтеграція в загальноросійський простір проблемних регіонів, вибудовування ефективно працюючого регіонального інституційно-владного дизайну - протягом 2000-х років так і не були повною мірою вирішені. Значною проблемою залишається і питання про правове регулювання федеративних відношень. Так, у доповіді Ради Федерації 2006 року «Про стан законодавства в Російській Федерації» зазначено, що регіональна політика як предмет публічно-правової діяльності органів державної влади до цих пір не має повноцінного правового забезпечення. Предмет, цілі та завдання регіональної політики не отримали закріплення ані в Конституції Російської Федерації, ані у федеральних законах. Основним нормативним актом, який регламентує зміст регіональної політики, залишається Указ Президента Російської Федерації від 3 червня 1996 року № 000, яким було затверджено «Основні положення регіональної політики в Російській Федерації». Внутрішній зміст «Основних положень» виявився явно недостатнім для створення повноцінної законодавчої основи ефективного здійснення регіональної політики. Склад завдань, поставлених перед федеральними органами державної влади, є надто широким і неконкретним.

Нечіткість цільових установок державної регіональної політики не сприяє визначенню державою стратегічних пріоритетів регіонального розвитку, знижує ефективність міжрегіональних прогнозів, концепцій і програм соціально-економічного розвитку регіонів.

Нотатки щодо корисного досвіду адміністративно-територіальних реформ

Проведення адміністративних реформ, навіть у невеликих за розміром країнах, є досить болючим та довготривалим процесом. Але польський досвід адміністративно-територіальної реформи показує, що адміністративна реформа може стати імпульсом до розвитку регіонів країни. Зробити державне управління ефективним без децентралізації не є реальним у сучасній Європі. Досвід Литви демонструє, що адміністративний шлях реорганізації самоврядних одиниць може наштовхнутись на непереборний спротив, але зважаючи на досвід Естонії та Латвії варто і добровільні адміністративно-територіальні реорганізації обмежувати у часі та поєднувати з адміністративними мірами.

Адміністративно-територіальна реформа дозволяє оптимізувати державні видатки на утримання адміністрацій, зробити управління більш ефективним на регіональному рівні. Але практика балтійських країн показує, що децентралізація влади не стане ефективною, якщо вона не передбачає надання місцевим органам більше фінансових ресурсів через зміну системи оподаткування. Досвід Латвії показав, що лише відповідна мотивація призводить до збільшення зборів податків на місцевому рівні, що в кінцевому підсумку дає більше інструментів для розвитку місцевої інфраструктури та робить рівень життя у регіонах вищим.
ІІІ. Реформи модернізації

Протягом декількох останніх десятиліть такі країни як Південна Корея, Індія, Бразилія, Аргентина, Грузія, країни Балтії здійснили низку успішних економічних, соціальних і політичних перетворень, що швидко й кардинально змінили обличчя цих держав. Із відсталих країн, які потерпають від перманентних криз, вони зуміли стати лідерами розвитку у своїх регіонах. Аналіз деяких з найбільш успішних реформ, проведених у цих державах, дозволить сформулювати корисні рекомендації для України, яка також намагається провести модернізацію та прискорити свій соціально-економічний розвиток.

1. Індія: прорив у сфері ІТ

Для України, як держави із значним науково-технічним потенціалом, досить гостро стоїть питання ефективного використання наявних ресурсів для подолання наслідків кризи та входження у глобальну економічну систему. В цьому сенсі цікавим для України є досвід Індії, яка за останні двадцять років значно прискорила свій соціально-економічний розвиток внаслідок модернізації та стрибку у розвитку інформаційних технологій. Зараз Індія тільки за допомогою своїх програмістів заробляє десятки мільярдів доларів.

Такий успіх став можливим завдяки вдалим реформам, що запровадив індійській уряд наприкінці дев‘яностих років. У 1998 році було поставлено амбіційне завдання щодо перетворення країни на світового лідера в області інформаційних технологій. У 2000 році був прийнятий спеціальний закон про інформаційні технології і створено Міністерство зв'язку та інформаційних технологій, перед яким і було поставлено завдання «перетворити Індію в наддержаву з інформаційних технологій до 2008 року».

До кінця 2003 року Інтернет-провайдери не платили нічого за надання ліцензії, а з 2004 року була введена абсолютно символічна оплата - 1 цент на рік. Була дозволена Інтернет-телефонія. Провайдери самі обирають свої тарифи та лінії зв'язку, а уряди штатів надають свої пакети пільг. Держава задіяла спеціальні заходи для залучення капіталовкладень у сферу інформаційних технологій (IT). Від податків звільнені 90% прибутків, які одержуються від експорту програмного забезпечення. Якщо мова йде про підприємства, повністю орієнтовані на експорт, то весь їхній прибуток не обкладається податками. Дозволено вивіз усіх зроблених інвестицій і 100% прибутку, якщо капіталовкладення були зроблені у конвертованій валюті. З 1997 року від усіх податків звільнений імпорт програмного забезпечення, а також ввезення деталей комп'ютерів на підприємства, повністю орієнтовані на експорт. Індія також підписала Угоду про інформаційні технології Світової Організації Торгівлі, і з 1 березня 2005 року було додатково скасовані будь-які мита на 217 конкретних товарів у сфері IT, включаючи мікропроцесори, драйвери для жорстких дисків та дискет і т. д. Спеціальні пільги надаються фірмам, що займаються науково-дослідницькою та дослідно-конструкторської діяльністю. Дозволено 100-відсоткова участь іноземного капіталу в підприємствах, що працюють на експорт.

Величезну роль у наукових та технологічних успіхах індійських вчених грають зв'язки із зарубіжними партнерами, яким цілеспрямовано допомагає індійський уряд. Саме він докладає особливі зусилля для розширення контактів індійської науки з міжнародним співтовариством, збільшує фінансування спільних проектів, знаходить іноземних партнерів, готових інвестувати в індійську науку і техніку, оплачує перебування в Індії зарубіжних дослідників, забезпечує довгострокові закордонні відрядження вчених. Найбільш активно проходить зміцнення зв'язків з США, що пов'язано не тільки з передовими позиціями цієї країни в науці і високих технологіях, а й з особливою роллю, яку відіграють зв'язки з індійською діаспорою за кордоном (Міністерство науки і технології Індії створило спеціальний комітет з індійської діаспори з метою зміцнення взаємозв'язків між вихідцями з Індії та їх батьківщиною).

Особливу увагу індійський уряд приділяє створенню економічних зон, включаючи як багатопрофільні, так і спеціальні (більше 150), у тому числі для інформаційних технологій. У цих зонах підприємства повністю звільнені від податків строком на 5 років, а в наступні 5 років оплачують лише половину податків. У сфері інформаційних технологій величезну роль грають парки програмних технологій, які на 100% є експортно орієнтованими (на них припадає 80% всього експорту програмного забезпечення). Парки програмних технологій зіграли і ключову роль у розвитку інформаційних технологій. У 2008/09 фінансовому році тільки експорт програмного забезпечення склав 47 млрд. доларів США (друге місце в світі після США).

2. Приклади податкових реформ у країнах Балтії

Важливу роль у стимулюванні економічного розвитку грають податкові реформи. Показовим є досвід таких реформ у країнах Балтії.

Податкова реформа у Латвії була проведена у 2005 році. Уряд розпочав програму реформування з 3 податкових законів. Був запроваджений соціальний податок у розмірі 4%, який стягувався з прибутку підприємств. Мета введення цього податку – забезпечення фінансування соціальних програм та зниження відсотку бідності. Податок на нерухомість розширив базу оподаткування та виключив можливість використання поширених схем ухиляння від сплати податку. Зміни до закону про податок з доходу фізичних осіб передбачали поступове зниження ставки оподаткування у період років з 33 до 24%. Основні цілі реформи: досягти балансу між оподаткуванням праці та капіталу, створити більш сприятливі умови та конкурентоздатність ніж у сусідніх країнах, зменшити податкове навантаження на працююче населення та підняти заробітні плати, залучити іноземні інвестиції. Ця реформа є однією з найбільш важливих для Латвії, вона дала сильний поштовх для розвитку її економіки.

Постійне зменшення податку на прибуток фізичних осіб має позитивний довготерміновий вплив на ВВП, працевлаштування та споживання. Крім того, зменшення цього податку призводить як до збільшення заробітної плати, так і до зменшення податкового тиску на роботодавця. Відповідно зменшується собівартість товарів, що дає можливості для цінової конкуренції на зовнішніх ринках.

Податкова реформа стала одним з ключових факторів економічного успіху Естонії. Ще у 1993 році Естонія прийняла податковий кодекс. Було здійснене радикальне спрощення податкової системи, зменшена до мінімуму кількість її рівнів щоб зробити податкову декларацію простою, а збори ефективними. Податки на прибуток як підприємств, так і фізичних осіб були обкладені єдиною ставкою 26 %, а непрямі витрати на робочу силу (для фінансування охорони здоров’я та пенсій) склали 33%. Завдяки цим крокам Естонія невдовзі очолила рейтинги конкурентоспроможності серед країн з перехідною економікою.

Хоча Естонія вважалась країною з досить низьким податковим навантаженням на компанії, все ж у 2000 році були впроваджені зміни до податкового кодексу у частині податку на прибуток підприємств. Їх метою був цілковитий захист корпоративного прибутку від оподаткування. Підприємства були звільнені від оподаткування нерозподіленого прибутку, незалежно від того, чи він перерозподілений, чи залишений. Приріст капітальної вартості лишається неоподаткованим, якщо отримувач – зареєстрована естонська компанія. Коли отримувачем приросту капітальної вартості є фізична особа – податок складає 26 %.

Податкова система стала легшою для розуміння як для адміністраторів, та і для платників податків. Податкова адміністрація стала працювати більш ефективно, податкова дисципліна зросла. Зменшилась частка тіньової економіки та почали зростати надходження до бюджету (з 1992 року до 1994 року надходження від податків збільшились вдвічі). Головним результатом реформи стало те, що фіксована ставка податку та ліберальне оподаткування прибутку підприємств стало суттєвим стимулом для розвитку бізнесу: відкрились тисячі малих підприємств (ресторанів, готелів, магазинів). У 1992 році у Естонії налічувалось близько 2000 підприємств. Вже до кінця 1994 року їх стало 70000. З країни робочих Естонія перетворилась на країну підприємців. До того ж така політика допомогла подолати безробіття.

3. РОСІЙСЬКА ФЕДЕРАЦІЯ: монетизація пільг

Величезна система соціальних пільг дісталася і Україні, і Росії в спадщину від соціалістичної системи СРСР, де тими або іншими пільгами користувалося 50% населення. Транспортні пільги були введені вже в роки незалежності, однак система їх надання та розподілу була дуже суперечливою: зовнішня і формальна «зрівнялівка» поєднувалась з нерівним доступом до цих пільг. В рівні умови були поставлені й ті, хто активно користується громадським транспортом (головним чином городяни), і ті, хто вже сьогодні не має можливості реалізувати своє право на безкоштовний проїзд через відсутність такого (переважно жителі сіл). З компенсацією збитків транспортних підприємств, які мали надавати послугу безкоштовного проїзду пільговим групам населення, виникали постійні проблеми.

В Росії цю проблему вирішували через проведення в 2005 році монетизації пільг – заміну безкоштовного проїзду для пільговиків наданням їм прямої грошової допомоги. В першу чергу це було зроблено для так званих федеральних пільговиків, до числа яких потрапили інваліди, військовослужбовці та учасники Великої Вітчизняної Війни (всього 14 млн. чол.). Що ж стосувалося інших 30 млн. пільговиків, до числа яких належали пенсіонери і ветерани праці, то вони були віднесені до категорії "регіональних", і питання збереження пільг або ж їх заміни адресною допомогою було віддано у компетенцію органів влади суб'єктів федерації. Вони ж зобов'язувалися компенсувати з власного бюджету збитки транспортних підприємств, якщо пільги було вирішено зберегти. Щоб підштовхнути регіональні влади до монетизації, центр обіцяв виплатити 40% компенсацій "регіональним пільговикам". Всього ж на монетизацію пільг в 2005 році було витрачено 171,8 млрд руб. ($6,87 млрд).

Практична реалізація «монетизації пільг» з січня 2005 року спричинила масові акції протестів в усієї країні. Їх головною рушійною силою були пенсіонери. Особливо жорсткі виступи пенсіонерів – перекриття Московського проспекту – відбулися у Санкт-Петербурзі.

Російський президент В. Путін провів декілька зустрічей із Кабінетом Міністрів та поклав усю відповідальність за кризу на уряд та регіональну владу. В січні 2005 року В. Путін запропонував провести індексацію пенсій не з 1 квітня, а з 1 березня як мінімум на 200 рублів. Він також дав доручення підвищити грошове забезпечення військовослужбовців, які також суттєво постраждали в процесі монетизації (за даними опитування «Интерфаксу» 80% військовослужбовців були незадоволені її результатами).

Труднощі реформи були викликані тим, що була недооцінена технічна складність такого настільки масштабного завдання як монетизація пільг. Багато чиновників і цілі регіони виявилися не готовими до монетизації, не продумали свої дії заздалегідь. Крім цього, реформа створила загрозу для низки чиновницьких «годівниць», тому частина держапарату не була зацікавлена в її ефективному проведенні та фактично саботувала її. Також не було враховано розрив між отриманням компенсацій (кінець січня 2005 р.) і тим, що пільги перестали діяти з початку січня. Хоча відповідні кошти були перераховані з федерального бюджету заздалегідь, тривалі новорічні свята і система виплати пенсій (через яку виплачуються компенсації і яка перераховує гроші в кінці місяця) не дозволили донести ці кошти до населення вчасно.

Грошові виплати далеко не завжди компенсували скасування відповідних пільг. Хоча в цілому монетизація була вигідна населенню, але вигоди і втрати розподілилися нерівномірно. Наприклад, сільським жителям (які пільгами майже не користувалися) монетизація була вигідною, а пільговикам-споживачам дорогих ліків - ні. Таким чином, певний прошарок населення реально постраждав від монетизації.

Однак, багато підприємств, в першу чергу автотранспортних, зітхнули з полегшенням. Вони нарешті побачили живі гроші, які дозволили їм вижити в умовах жорсткої конкуренції та відсутності готівкових коштів. А влада суб'єктів федерації знайшла способи ефективніше налагодити роботу комунального транспорту і взаємодію з "Російськими Залізницями".

4. Реформа податкового адміністрування в Індонезії

Податкова реформи в Індонезії була започаткована у 2001 році для відновлення економіки Індонезії після Азіатської фінансової кризи і передбачала в першу чергу забезпечення фінансової стійкості країни та скорочення державного боргу. Основним завданням реформи було збільшення податкових надходжень шляхом покращення податкової адміністрації, а не за рахунок змін в оподаткуванні.

В 2000 році податкове навантаження в Індонезії було незначним, на рівні 10%, що було зумовлено вузькою податковою базою, низьким рівнем податків на бензин та тютюн, а також ухиленням від податків більшістю населення Індонезії. Окрім того, податкова система в цілому була доволі складною та містила недоліки в організаційній структурі - Головне Управління Податками (ГУП) було трьохрівневою структурою з 15 регіональними офісами та 303 спеціалізованими офісами, де в цілому працювало 26300 осіб). До того ж, в системі податкового адміністрування не було ефективних засобів впливу на платників податків, що в деякій мірі було пов’язано з застарілими технологіями та неінтегрованим податковим обліком.

Реформа містила в собі дві програми: короткострокову та середньострокову.

Короткострокова програма була розроблена ГУП в кінці 2001 році у тісній співпраці з Міністерством фінансів. Програма була обмежена лише незначною кількістю реформ, яке ГУП міг ефективно впровадити (протягом 12-18 місяців) і які б змогли принести швидкі результати (збільшити податкові надходження на 0.5% в 2002 році). В рамках короткострокової реформи було проведено наступні зміни:

А. Ініціатива зі збільшення податкового доходу.

Збільшено кількість зареєстрованих платників податків шляхом використання інформації третьої сторони про власників розкішних автомобілів, дорогих будинків та високоприбуткових професій. Також була зібрана інформація через торгові центри, Інтернет та газети про функціонування підприємств та факт їх реєстрації в податковій. Була проведена жорстка реклама податкової реєстрації по телебаченню та на зовнішніх носіях. Було введено Інтернет реєстрацію платників податків, а також процедуру нагадування новим зареєстрованим особам про їх обов’язок надати податкову декларацію.