Міжнародний досвід структурних реформ (стр. 1 )

Центр прикладних політичних досліджень „Пента”

Міжнародний досвід структурних реформ

Київ, червень 2011

Вступ

Глобальна фінансова-економічна криза підвела жирну риску під звичним для багатьох країн образом життя. Виявилося, що за вчорашні великі та маленькі «радощі» в борг сьогодні треба платити потрійну ціну. Причому під ударом несподівано опинилися не тільки нестабільні та цілком залежні від сприятливої зовнішньоекономічної кон‘юнктури країни «третього світу», а й провідні економіки.

Внаслідок вивчення уроків кризи практично усім країнам довелося не тільки терміново «затягнути паски», а й розпочати масштабні реформи – в першу чергу соціального сектору, який стає занадто обтяжливим навіть для бюджетів найбагатших країн.

Тема структурних соціально-економічних реформ стає все більш актуальною і для України. Це обумовлено не тільки необхідністю подолання причин і наслідків фінансово-економічної кризи. За 20 років незалежності України так і не було проведено якісного оновлення, модернізації її економічної та соціальної системи. Соціально-економічне життя країни регулюється еклектичною сумішшю ринкових механізмів та архаїчних, рудиментарних соціальних інституцій, які залишилось у спадок від соціалістичної системи і лише частково були адаптовані до нових капіталістичних умов. Країна і досі існує на технологічному та інфраструктурному фундаменті, який було створено ще в радянські часи. Ми вже впритул наблизились до межі його старіння та фізичного зносу, що загрожує ризиками виникнення системної інфраструктурної кризи. Загальні соціально-економічні проблеми ускладнюються тотальною корупцією, яка деформує розвиток всього суспільства – від соціально-економічної сфери до політики і державного управління.

Без корінної економічної та технологічної модернізації ми не зможемо стати конкурентоздатними у сучасному світові. Системних реформ вимагають від України і наші міжнародні партнери. Але ні зовнішня фінансова допомога, ні європейська інтеграція не вирішать проблем країни, якщо не відбудуться внутрішні структурні трансформації, оновлення базових механізмів суспільного розвитку.

Рік тому – у червні 2010 року – новий Президент України В. Янукович оголосив масштабну програму економічних реформ на період рр. На початку 2011 року Кабінетом міністрів України ініційовано амбітну програму інвестиційно-іноваційної діяльності Уряду. Мета цієї програми – підвищення конкурентоздатності і поступове наближення структури промисловості України до структури розвинених країн Європи та світу.

Але зараз є очевидним, що і соціально-економічне реформування і технологічна модернізація здійснюються не так швидко як планувалось, вони стикаються з серйозними внутрішніми перешкодами, з бюрократичною інерцією та адміністративним консерватизмом, з певним політичним та соціальним спротивом. У суспільстві розгортається гостра дискусія щодо напрямів, змісту та алгоритму здійснення реформ.

У цьому контексті знов стають актуальними вивчення, аналіз та застосування досвіду реформ, які здійснювались в інших країнах світу. Іноді не треба знов «вигадувати велосипед», а потрібно адаптувати до наших умов успішний досвід реформ в інших країнах або проаналізувати чужі помилки, щоб не повторювати їх самим. Саме тому експерти Центру прикладних політичних досліджень „Пента” вирішили дослідити як успішні, так і невдалі сценарії перетворень, що є актуальними та цікавими для України. У доповіді використані і узагальнені аналітичні матеріали та експертні оцінки міжнародних організацій, академічних інституцій та дослідницьких центрів різних країн світу.

Автори-упорядники аналітичної доповіді: Володимир Фесенко, Ігор Попов, Олександр Леонов, Мамука Мачаваріані, Наталія Новакова, Марія Олексійчук.

І. Пенсійна реформа

Проблема реформування пенсійної системи є актуальною для дуже багатьох країн, в тому числі й членів ЄС. Так, агентство «Standart & Poor's» в жовтні оприлюднило доповідь «Глобальне старіння-2010» про демографічний і економічне майбутнє більшості країн світу. Дослідження проводилося по 49 країнам, що у своїй сукупності охоплює більше двох третин населення Землі. Мета доповіді - закликати уряди до кардинальних пенсійних реформ.

«В середньому тягар чистого державного боргу може збільшитися до 2050 року до 329% ВВП у розвинених країнах і 126% ВВП - в країнах «третього світу», - пишуть автори доповіді. При цьому, прогнозні показники співвідношення суверенних боргів до ВВП на 2010 рік становлять 64,5% ВВП для розвинених країн і 33,4% ВВП - для країн, що розвиваються. Отже, без відповідних бюджетних корегувань, подальших реформ пенсійної системи та охорони здоров'я або структурних заходів для поліпшення потенціалу економічного зростання тягар суверенних боргів більшості розвинених економік досягне безпрецедентного рівня.

Варто звернути увагу на те, що найвідчутніше збільшення видатків, пов'язаних з пенсійним забезпеченням, може відбутися в Росії, України, Бразилії й Румунії. І це не дивно, оскільки для України і Росії, які успадкували радянську пенсійну систему, ця тема особлива болюча й гостра. Мізерні пенсії, що не можуть забезпечити пристойне життя на старості, та вкрай неефективна пенсійна система є причиною значної соціальної напруги та важким тягарем для економіки. Натомість, вдала реалізація пенсійної реформи потребує значних фінансових, інформаційних та інтелектуальних ресурсів й, що головне, політичної волі та відповідальності.

1. Чилі

Пенсійна реформа 1981 року в Чилі була розроблена Інститутом нормалізації соціального забезпечення та була проведена в умовах авторитарного режиму, що усунуло можливість опонування реформі.

Відповідно до програми реформи, в Чилі була створена система індивідуального пенсійного накопичення, яка прийшла на зміну державній розподільній пенсійній системі. В результаті, були створені приватні пенсійні кампанії (АФП), які у винятковому порядку займалися управлінням пенсійними рахунками (це включало ведення рахунків, здійснення інвестицій та виплату пенсій). Юридично акумуляцію пенсійних коштів здійснював Пенсійний фонд (там зберігалися фінансові ресурси пенсійної системи). Таке розмежування функцій передбачало збереження коштів і унеможливлювало їх використання не за призначенням. Регулюючу роль в даній системі виконувало Контрольне управління АФП, яке звітувало міністерству праці Чилі. Дана система передбачала, що кожен працівник в індивідуальному порядку був відповідальний за накопичення власної пенсій через пенсійні фонди.

Пенсійна реформа включала введення трирівневої структури пенсійного забезпечення. Перший рівень передбачав соціальну та мінімальну пенсію. Соціальна пенсія надавалася державою людям старше 65 років, які не отримували пенсію з інших програм і доходи яких складали 50% від мінімальної пенсії. Важливим моментом було те, що така програма залежала від наявності ресурсів в бюджеті. Мінімальна пенсія виплачувалася лише тим особам, які вкладали кошти на особові рахунки в фонди протягом 20 років але не накопичили на мінімальну пенсію. В такому випадку держава дофінансовувала наявні ресурси громадян до розміру мінімальної пенсії.

Другий рівень передбачав функціонування пенсійних фондів (АФП), на рахунки яких працівники зобов’язувалися вносити 10% своєї зарплати (щомісяця) до досягнення віку 65 років для чоловіків та 60 років для жінок. Додатково сплачувалися 3% на адміністративні витрати та на пенсію у випадку інвалідності чи втрати годувальника. Розмір пенсії, яка накопичувалась через такі фонди, залежав не лише від внесків, а й від інвестицій зроблених за рахунок накопичених коштів. Планувалося, що прибутковість від інвестицій складе 4% річних.

Існуючі фонди повинні були конкурувати між собою, а за вкладником залишалася можливість зміни фонду при збереженні права на накопичений капітал. Держава ввела мінімальний припустимий рівень рентабельності компаній («страхувальна сітка»), що поступово негативно позначилось на конкуренції між компаніями (ті з них, які не могли забезпечити відповідний рівень доходності, припиняли свою діяльність). Відповідно, якщо в 1995 році діяло 25 пенсійних фондів, то в 2007 році залишилось лише 6 таких фондів.

Після досягнення пенсійного віку, вкладник мав право викупити одну з трьох програм: (а) отримувати довічну пенсію щомісяця; (б) розбити її виплату на обумовлений період часу; (в) отримати грошові кошти в одноразовому платежі при збереженні на особовому рахунку суми що перевищувала 120% базової пенсії та була не менше 70% від останнього доходу.

Другий рівень пенсійної системи був обов’язковим для всіх, хто мав офіційне працевлаштування. Відповідно, участь самозайнятих, нелегальних працівників і подібних груп працівників у системі пенсійного забезпечення другого рівня лишалося на їх власний розсуд.

Третій рівень передбачав добровільні додаткові внески працівників на рахунки у фонди на випадок раннього виходу на пенсію.

Початкові результати були досить вражаючими: реформа позитивно вплинула на заощадження та інвестиції, стимулювала розвиток ринку капіталу в країні, дозволила скоротити дефіцит держави на виплату пенсій (який скоротився з 5% в 1984 до 1.8% в 2007). Ступінь охоплення населення пенсійною системою постійно збільшувався у період , коли відбувся масовий перехід від державної до приватної системи пенсійного забезпечення. Однак, протягом ця тенденція пішла на зниження і в 2007 реформа охоплювала лише 60% населення. Поза пенсійним забезпеченням залишилися переважно жінки, самозайняті (95% самозайнятих – ¼ робочої сили - не здійснювали пенсійного накопичення), неформальні працівники та бідне населення, особливо в сільській місцевості. Реформа лише на 50% охоплювала працівників з низьким доходом, в той час як для заможної частини населення цей показник складав 80%.

Система індивідуального накопичення в Чилі була побудована переважно на другому рівні. Враховуючи, що чилійська економіка характеризувалася високим рівнем безробіття (8-10%) та міграцією робочої сили між формальним та неформальним сектором економіки, реформа не виправдала очікувань стосовно високого показника охоплення населення. З іншого боку, положення про мінімальний рівень рентабельності пенсійних фондів значно скоротило їх кількість, що зменшило конкуренцію між компаніями. Ще однією проблемою стали високі комісійні стягнення та адміністративні витрати фондів. Було підраховано, що працівники в цілому сплачували 18.4% заробітної плати на пенсійні внески разом з комісійними стягненнями та адміністративними витратами (причому самі пенсійні внески складали 10% від зарплати). Високі комісійні були однією з найбільших перепон у пенсійному накопиченні для малозабезпечених верств населення.

Вище зазначені фактори, а також нерегулярність виплат деякими працівниками спричинили те, що замість очікуваних 70% від власного доходу (розрахованих на базі 10 останніх років праці) особа отримувала лише 40%. Відповідно, пенсія більшості була нижче від мінімального рівня, що викликало необхідність збільшувати державний фонд мінімального пенсійного забезпечення. Отже, пенсійна система потребувала подальшого реформування.

Реформа 2008 року. В березні 2006 року президент Чилі Мішель Бачелет зібрала Консультаційну раду з метою переглянути пенсійну реформу. Комітет включав 15 експертів з різним політичним минулим. Після 49 слухань, 73 консультацій з різними організаціями, лідерами та експертами, а також після 3 опитувань громадськості, комітет запропонував проект реформи. У липні 2006 проект був переданий на розгляд у міжміністерський комітет, де був ухвалений буз особливих змін. В січні 2008 проект реформи був прийнятий Конгресом.

Реформою передбачалися такі основні зміні:

На першому рівні держава зобов’язувалася забезпечити мінімальною солідарною пенсією всіх громадян (старше 65 років), які не мають: (а) заощаджень на особових рахунках, (б) інших джерел отримання пенсій; а також відносяться до 60% найменш забезпеченого населення. Тим, хто має заощадження, держава гарантує часткові виплати, які збільшувалися прямо пропорційно рівню накопичення. Максимальний рівень пенсії передбачений даною програмою в 3 рази перевищував мінімальну пенсію. Реформування даного рівня пенсійної системи дозволяє в першу чергу запобігти бідності тим, хто не може зберігати кошти на майбутнє; по друге, держава все ж заохочує до зберігання на рахунках шляхом додаткових надбавок.

На другому рівні визначається поступова (протягом 5 років) обов’язкова участь самозайнятих в індивідуальному накопиченні. Щоб заохотити молодих та нових учасників системи, держава гарантує надбавку у вигляді 50% до щомісячних заощаджень працівників з низькими доходами протягом перших 2 років. Окрім того, були відмінені фіксовані комісійні, а також було введено аукціон за право фондів обслуговувати клієнтів.

Можна очікувати, що нововведення, що передбачені реформою 2008 року, збільшать ступінь охоплення населення пенсійною системою, посилять конкуренцію між пенсійними фондами, а також зменшать адміністративні витрати у пенсійних фондах.

2. Казахстан

Проведення пенсійної реформи в Казахстані може бути для України як взірцем, так і ілюстрацією помилок та недоліків реформування у близькій за соціально-економічною моделлю країні.

Реформа в Казахстані почалася 1 січня 1998 року та була зумовлена тими ж проблемами, які останні роки переживає Україна: старіння населення, дефіцит Пенсійного фонду, скорочення зайнятості в державному секторі, зарплати «в конвертах». За приклад було взято реформи в Чилі.

Нове законодавство передбачало, що всі громадяни, які вийшли на пенсію до 1 січня 1998 року, продовжують отримувати пенсію за старою солідарною системою, а інші – пенсію з двох частин: частина за старою системою відповідно до стажу на 1.01.1998, і частину за новою, накопичувальною – відповідно до зроблених після 1.01.1998 пенсійних накопичень. Близько половини працівників зараз є вкладниками Державного накопичувального пенсійного фонду, решта – відраховують кошти до недержавних фондів: відкритих та корпоративних. Кошти вкладників інвестуються компаніями по управлінню пенсійними активами, реєстрація та діяльність яких також чітко регламентується державою.

Кожен працюючий перераховує в обов’язковому порядку 10% зарплати в накопичувальний фонд, також можна робити добровільні відрахування (суми до 50 доларів на місяць не оподатковуються). При виїзді на постійне проживання за кордон чи смерті вкладника кошти не втрачаються.

Один з елементів реформи – було ліквідовано надвисокі пільгові пенсії. Також було підвищено пенсійний вік до 58 років для жінок і 62 років для чоловіків.

Зараз експерти говорять про недостатню підготовленість реформи – закон було розроблено протягом року, а ще за півроку реформа вже стартувала. На відміну від Чилі, де працівник міг обрати нову систему або залишитися на солідарній системі, в Казахстані перехід на накопичувальну систему був обов’язковим. Наразі важко оцінити загальну успішність реформи, бо виплати отримує досить мала кількість пенсіонерів. Продовжує удосконалюватися законодавство. Проте кошти пенсійних фондів активно працюють в казахській економіці. Доходність пенсійних фондів залишається досить низькою, і більше того, фонди активно інвестували в ринок житлової нерухомості, і постраждали від обвалу цін у роках.

3. Російська Федерація

Стартом пенсійної реформи в Росії прийнято вважати впровадження елементів обов'язкового накопичувального фінансування пенсій 1 січня 2002 р. Метою реформи є забезпечення поточної фінансової стабільності пенсійної системи та підвищення реального розміру пенсій. Але ще у 1995 році було розроблено Урядову Концепцію реформи пенсійного забезпечення в Російській Федерації - перший документ, в якому були системно викладені причини необхідності пошуку кардинальних рішень у пенсійній сфері, а також принципи, на які повинна спиратися майбутня національна пенсійна система.

До пенсійної реформи Пенсійний фонд здійснював діяльність за розподільчим принципом - кожен роботодавець був зобов'язаний сплачувати Єдиний соціальний податок (ЄСП), який передбачав відрахування до Пенсійного фонду. Дані надходження Пенсійний фонд спрямовував на виплату пенсій чинним пенсіонерам. Відрахування до Пенсійного фонду складалися з двох частин: базової і страхової. Всі відрахування до Пенсійного фонду надходили на один рахунок або в один загальний фонд, з якого здійснювалась виплата пенсій.

В результаті пенсійної реформи Пенсійний фонд перейшов від розподільної системи пенсійних накопичень до розподільчо-накопичувальної. Пенсія стала включати в себе три частини - базову, страхову й накопичувальну. У кожного громадянина з'явилися пенсійні накопичувальні рахунки, за допомогою яких окрема частина пенсії накопичується у особистий пенсійний фонд. Це означає, що кожен громадянин починає формувати власну пенсію з початком трудової діяльності.

Попри оптимістичні заяви російського керівництва про хід реформи, лише у 2008 р. Міністерство охорони здоров'я і соціального розвитку оголосило, що в Росії почався новий, другий етап пенсійної реформи. Початок «другого етапу» неодноразово проголошувався і раніше, але оскільки все почате жодних пристойних результатів не давало, «другий етап» вирішено було оголосити заново.

Цього разу головним завданням спеціально створеної робочої групи стала підготовка варіантів реформування пенсійного законодавства для підвищення довіри до недержавних пенсійних фондів.

Втім, як зараз визнають чини Мінздоровсоцрозвитку, ця реформа безнадійно буксує. Фахівці вважають, що однією з основних помилок, допущених у реформі 2002 року, було те, що приватний за своєю природою компонент, пов'язаний з накопичувальним страхуванням, з метою спрощення охоплення населення, був занурений в обов'язкове пенсійне страхування. Крім цього, серйозного удару по реформі завдала і фінансово-економічна криза. За підсумками 2008 року середня дохідність інвестування пенсійних накопичень склала мінус 29%. Цей результат перекрив позитивну прибутковість за попередні три роки. Недержавні пенсійні фонди і керуючі компанії почали компенсувати ці збитки за рахунок високих доходностей, отриманих у минулому році, проте зробити це вдалося далеко не всім.

4. Естонія

Перша хвиля пенсійної реформи в Естонії стартувала на початку 1990-х. Реформа була впроваджена у два етапи. Перший етап – переведення фінансування пенсій з державного бюджету до фінансування за рахунок спеціального соціального податку, тобто відмова від системи внесків. У спадок від Радянського Союзу Естонія отримала систему, відповідно до якої соціальні внески сплачувались роботодавцем до різноманітних фондів (соціального, пенсійного і т. п.). Ці численні внески були замінені єдиним соціальним податком, що збирався податковою адміністрацією, яка проводила його подальше адміністрування. Цей крок спростив адміністрування соціальних зборів. Підприємці стали витрачати значно менше часу та ресурсів на сплату податків. Крім того, замість загальної сплати податку за всіх працівників, була створена система персональних рахунків. Тепер рівень пенсійного забезпечення визначався не вислугою років, а обсягом сплати пенсійного податку. Підвищення пенсії відбувалось не завдяки спонтанним політичним рішенням, а на базі планомірної індексації. В рамках цього етапу реформування пенсійної системи, також було проведене зрівняння пенсійного віку жінок та чоловіків.

З 2002 у Естонії вступила в силу дворівнева система пенсійного забезпечення. Участь у другому рівні пенсійної системи була добровільною, що зняло політичну напругу навколо цього питання. Для участі у другому рівні пенсійної системи особа повинна сплачувати внесок у розмірі 2% від заробітної плати та обрати пенсійний фонд для інвестування. Для додаткового заохочення участі у другому рівні пенсійної системи держава також вносила додаткові 4% на рахунок особи, що погоджувалась брати участь у пенсійному страхуванні другого рівня (формула отримала назву 2+4). В результаті у 2004 році 70 % працюючих естонців брали участь у другому рівні.

Хоча участь у другому рівні вимагає додаткових внесків від співробітників (2% заробітної плати) – відсоток участі, якого досягла Естонія, є одним з найвищих у центральній Європі.

Участь у третьому рівні пенсійної системи також є добровільною. Вона може здійснюватись у двох формах: пенсійне страхування та пенсійні фонди. Після того, як людина досягла віку 55 років, вона може отримувати кошти з пенсійного рахунку без оподаткування. Це на 8 років раніше, ніж у інших рівнях пенсійного забезпечення. Існують спеціальні правила оподаткування, що застосовуються на третьому рівні: внески до 15% річного доходу особи звільняються від оподаткування; прибуток, що виплачується від пенсійного страхування, чи участі у пенсійному фонді оподатковується за пільговою ставкою 10%. Періодичні пожиттєві виплати від пенсійного страхування не оподатковуються взагалі (останнє є скоріше не планом уряду, а результатом успішного лобізму страхових компаній). Для інвестиційних фондів другий та третій рівні подібні, але на третьому рівні інвестиційні ставки більш гнучкі.

Попри побоювання, впровадження другого рівня пенсійної системи збільшило учать у третьому (до 2001 участь у третьому рівні була низькою попри вигідні умови оподаткування). Вважається, що такий ефект пов’язаний з успішною інформаційною компанією серед громадян.

Успіх пенсійної реформи в Естонії пояснюється наступними факторами:

o Вдалий інформаційний дизайн: слоган 2+4 був дуже ефективним: при суттєвому збільшенні виплат здавалось, що другий рівень пенсійної системи здебільшого фінансується за рахунок держави

o Ґрунтовне обговорення. Інформаційна компанія уряду змогла зробити питання одним з основних для суспільства. Крім того, приватні фонди та банки, що були залучені до програми, також рекламували її. Самі люди поширювали інформацію про успішний досвід своєї участі у програмі, що створило ефект снігової кулі залучення до другого рівня пенсійного страхування.

o Прозорість: більшість операцій, пов’язаних з участю у пенсійному страхуванні другого рівня може бути здійснена через Інтернет, перебуваючи вдома.

o Ефективність роботи органів, що впроваджували пенсійну систему другого рівня. Функція координації логістичної часини пенсійної системи другого рівня була передана приватній компанії – естонському центральному депозитарію цінних паперів. Установа була мотивованою та ефективною у створенні зручних для користувачів процедур, поширенні інформації, вирішенні проблем.

5. Латвія

В результаті реформи, проведеної в Латвії за допомоги експертів Світового банку, була впроваджена трирівнева пенсійна система. Метою реформ було створення системи публічно-приватного пенсійного забезпечення для людей похилого віку, яка би зменшила ціну соціального страхування для бюджету. Тому перший рівень пенсійної системи, що був введений спочатку, створював умовно-накопичувальне пенсійне страхування для всього працюючого населення, відповідно до якого пенсія базується на внесках як у страховій системі. Пенсійні внески накопичуються на індивідуальному рахунку. Рахунок не передбачає отримання прибутку, але накопичувані заощадження індексуються. Пенсії першого рівня залежать від історії прибутків кожної особи як «умовного капіталу», віку виходу на пенсію та певних мінімальних гарантій.

В ході реформи соціальний податок був зменшений з 39 % до 33% завдяки збільшенню пенсійного віку. Крім того, була відмінена можливість раннього виходу на пенсію, оскільки із-за цього недотримувались пенсійні внески. Пенсійна система, що базується на внесках, заохочує до формального декларування заробітку та виплати внесків. Порівняно з фіксованою ставкою пенсії, що була у Латвії до реформи, накопичувальна система є більш справедливою та забезпечує вигоду тим, хто сплачує більше.

Головним змістом пенсійної реформи 1996 року було те, що виплати залежать від особистих внесків. У той же рік частка учасників пенсійного страхування виросла на 15 %. До 2004 року внески виросли на 38 %. Після введення можливості вибору пенсійного фонду та інвестиційного менеджера на другому рівні пенсійної системи, кількість учасників збільшилась на 48 %.

В той же час, участь латвійців у третьому рівні пенсійної системи невисока. Експерти пояснюють це недостатніми податковими стимулами та суто психологічним бажанням витрачати „зараз”. В результаті реформи видатки з державного бюджету на пенсійне забезпечення зменшились з з 8,2% ВВП до 6,8%. Важливу роль у заохоченні до участі у реформі зіграла інформаційна компанія.

6. Литва

Пенсійна реформа у Литві проходила три етапи становлення. На першому була створена система державного соціального страхування. У цей період була запроваджена типова модель, де виплати фінансувались за рахунок внесків. Головні результати цього етапу: відтворення системи страхування, заохочення до офіційного працевлаштування, убезпечення громадян від інфляції. Відповідно до законодавства, прийнятого ще у 1990 році, кількість пільг та розміри пенсій не зменшувались порівняно з радянським законодавством. Але невдовзі суспільство стикнулось з гіперінфляцією та економічною рецесією, що викликало необхідність подальших змін пенсійного забезпечення.

На другому етапі пенсійної реформи (1995 р.) були змінені самі пенсійні виплати та принципи їх нарахування. Розмір пенсії став співвідносним до розміру внесків. З цього часу частка від кожного внеску соціального страхування розміщується на фінансовому ринку та накопичується на рахунку кожного учасника пенсійної системи. Додаткові кошти на рахунку з’являються за рахунок інвестування акцій у цінні папери, акції і т. д. Спочатку управляти коштами з рахунків мала право лише Державна каса, але з 2003 року приватні компанії також можуть надавати таку послугу. Вкладники можуть слідкувати за власним рахунком через Інтернет, обирати ступінь ризикованості інвестицій, змінювати керуючу компанію.

У 1995 році набув чинності закон про соціальне страхування. Документ визначив чіткі умови отримання пенсії, що базувались на сплачених внесках. Це було реакцією на поширену неучасть у пенсійному страхуванні. Участь у пенсійному страхуванні стала обов’язковою для всіх працюючих та самозайнятого населення. Також зменшились привілеї та пільги, наприклад, одна особа більше не могла отримувати одночасно пенсію за віком та з причини інвалідності, потрібно було обирати одну. Крім того, закон 1995 року запровадив нову формулу пенсії, що включала базову пенсію та додаткові виплати, які залежали від внесків. Хоча пенсійна система, впроваджена у 1995 році була досить логічною, швидко виникли проблеми з її застосуванням, зокрема: дефіцит бюджету соціального фонду, забагато виключень для певних соціальних груп, старіння населення, низький рівень пенсій.

Третя фаза пенсійного реформування полягала у частковій приватизації системи соціального страхування. Третій рівень був запроваджений не в останню чергу завдяки громадській кампанії розгорнутій шанованим у Литві Інститутом вільного ринку (Lithuanian Free Market Institute). Тиск громадських організацій на уряд підсилювався вірою населення у те, що приватні організації впорались би з адмініструванням реформи краще за державні органи. Впливовим прибічником та лобістом пенсійної реформи стала найбільша асоціація Литви – Конфедерація Промисловців (Industrialists Confederation), яка розробила власний проект закону про пенсійне забезпечення, який базувався на ідеї про участь у пенсійному забезпеченні приватних пенсійних фондів. У 1996 році на виборах перемогла консервативна партія, яка мала меморандум про співпрацю з Конфедерацією. Змінилось ще декілька урядів і лише у 1999 році Закон про пенсійні фонди був прийнятий. Але цей закон містив суперечливі норми та не давав достатньо податкових стимулів для участі у пенсійному страхуванні. Тому, після його прийняття жодного нового пенсійного фонду не було створено. Новий закон був прийнятий лише у 2004 році. Реакція громадськості на нього була дуже позитивною. У тому ж році кількість добровільного пенсійного страхування зросла до 46,7% працюючого населення.

Таким чином, Фонд почав передачу частини соціальних внесків до приватних пенсійних фондів. Цей процес був добровільним та здійснювався відповідно до побажань окремих громадян. Головний принцип пенсійного забезпечення – чим більше внески, тим більше будуть виплати. Існування трьох рівнів робить систему стабільною та знижує демографічні та соціальні ризики.

Нотатки щодо корисного досвіду пенсійних реформ

Зміна пенсійної системи є чутливою для будь-якого суспільства. Ця реформа вимагає серйозної підготовки. Досвід країн Балтії засвідчує, що доцільним є добровільне впровадження другого та третього рівня пенсійної системи, успіх реформ суттєвою мірою залежить від координованих дій влади та комплексного інформування населення, а також використання потенціалу приватних організацій, які стають партнерами держави у реалізації пенсійних програм.

Пенсійна реформа відноситься до того типу реформ, про наслідки якої можна говорити тільки через достатньо довгий проміжок часу. При переході від державної до індивідуальної пенсійної системи необхідно враховувати не лише поточну ситуацію на ринку праці, а й тенденції що існують. Зокрема реформа 1981 року в Чилі була розроблена з урахуванням таких умов як повний робочий день, постійна зайнятість, тривалість життя в 65 років, незначна участь жінок на ринку праці. Виявилося, що ринок праці в Чилі з часом втратив таку характеристику як довгострокова зайнятість, жінки стали значно активними, відбулося старіння нації. Це вплинуло на ступінь охоплення населення пенсійним забезпеченням.

В країнах з низьким рівнем доходу, функція мінімального пенсійного забезпечення є дуже важливою і має покладатися на державу.

Політично важким, але необхідним рішенням виявляється підвищення пенсійного віку. Держави, де населення старішає (до таких відноситься і Україна) таким чином мінімізують навантаження на бюджет та податковий тиск на працюючу частину населення. Але збільшення пенсійного віку для жінок є не єдиним можливим кроком. Початком може стати впорядкування пенсійного віку різного роду пільговиків. Зокрема, країни Балтії спочатку позбавились занадто обтяжливих пільг, успадкованих від СРСР, а вже потім збільшували пенсійний вік всіх категорій населення.

Ключовим фактором успіху пенсійної реформи є відповідне податкове заохочення, що включає до себе спрощення адміністрування соціальних податків, звільнення пенсійних рахунків від оподаткування або надання ним певних податкових пільг.

ІІ. Адміністративно-територіальна реформа та реформа місцевого самоврядування

Одним з головних напрямів постсоціалістичних інституційних реформ в країнах Східної і Центральної Європи було відновлення і розвиток місцевого самоврядування та оптимізація адміністративно-територіального устрою. Це було обумовлено потребами демократизації політичної системи і модернізації системи публічного управління. Україна вже давно потребує суттєвого розширення повноважень і ресурсів місцевого самоврядування, а також реформування своєї адміністративно-територіальної системи, тому досвід наших сусідів може бути повчальним і корисним для нас.

1. Польща

Варшава ініціювала адміністративну реформу у 1997 році, але безпосередня підготовка реформа відбувалась декілька років. Польській уряд мав на меті трансформацію Польщі у сучасну конкурентоспроможну державу, яка була б здатна прийняти політичні й економічні виклики сучасної Європи і стати її інтегрованою частиною. По суті, глибока структурна реформа публічної адміністрації складалася з двох взаємопов'язаних реформ, які проводилися одночасно, – реформи територіального устрою та реформи місцевого самоврядування (децентралізації).

Треба звернути увагу на той факт, що зазначені реформи були різної глибини. З одного боку, довелося фактично перекроїти адміністративно-територіальний устрій держави, з іншого – система стосунків у трикутнику уряд-парламент-президент була вже викладена у польській конституції. Щодо місцевого самоврядування, реформа змінила досить багато, але певні базові принципи, такі як самоврядування на рівні ґміни (найнижчої одиниці адміністративного поділу та місцевого самоврядування у Польщі, що об'єднує кілька невеликих територіальних громад) були прийняті задовго до реформи рр. Отже, ефективність проведеної реформи у Польщі можна пояснити досить прозаїчно: вона робилася не на пустому місці. У більшості сфер вона була радше продовженням демократичних і економічних перетворень, що розпочалися наприкінці 1980-х та на початку 1990-х рр.

Відповідно до норм конституції та згідно із принципами унітарності, субсидіарності, децентралізації та надання правосуб'єктності місцевим спільнотам було вирішено, що новий основний територіальний поділ повинен складатися з трьох щаблів – ґміни, повяти і воєводства – та відповідати принципові, що кожна одиниця поділу повинна бути одночасно одиницею місцевого самоврядування з відповідним обсягом повноважень. 5 червня 1998 р. Сейм ухвалив три закони, які встановили принципи організації територіальної адміністрації: