Теорія і практика інтегрування машинобудівних підприємств у виробничо-господарських структурах (стр. 2 )

Наведені статистичні дані свідчать про поглиблення процесів концентрації не лише в економіках країн та у деяких галузях, але й в окремо узятих корпораціях. Беззаперечне лідерство тут захопили енергетичні корпорації нафтової та газової галузей. І це далеко не випадково. В контексті розгляду конкуренції саме ця тенденція і є показовою. Найдефіцитніші ресурси – енергетичні – стали предметом найгострішої конкурентної боротьби, за них розгорнулося змагання, в якому перемогу можуть одержати лише найпотужніші корпорації. Саме про це свідчать наведені дані.

Аналізуючи світові тенденції щодо розвитку кооперування та інтеграції слід зауважити, що вони вже притаманні українській економіці. Поки що, за масштабами продажу лідирують енергетичні компанії. Однак, як показують результати багатьох досліджень, на передові позиції починають виходити інтегровані структури бізнесу. Їх відмінною ознакою є присутність у складі підприємств різного профілю, а також фінансово-кредитних установ [66]. Утворення таких об’єднань є відповіддю, насамперед, на конкурентні виклики сучасного світового ринку, процесів глобалізації та інноваційного розвитку. Однак, відповідь на одне запитання не означає розв’язання інших проблем, пов’язаних з кооперуванням та інтеграцією підприємницьких структур. Зокрема, залишаються актуальними питання щодо відповідності параметрів підприємств, установ та організацій, що реалізують процес кооперування чи інтеграції.

З викладеного вище можна зробити певні висновки й, зокрема, викласти четвертий аспект підрозділу: міркування щодо факторів, які спричиняють необхідність інтегрування підприємницьких структур в умовах конкурентного середовища. В табл. 1.3 представлена класифікація цих факторів.

Таблиця 1.3

Склад факторів кооперування та інтеграції, причини виникнення та організаційно-правові форми їх урахування в процесі інтегрування підприємницьких структур

Фактори кооперування та інтеграції	Причини виникнення факторів кооперування та інтеграції	Організаційно-правові форми господарювання, які можуть використовуватися з метою урахування факторів
1	2	3
(ВЫРЕЗАНО)	(ВЫРЕЗАНО)	(ВЫРЕЗАНО)
(ВЫРЕЗАНО)	(ВЫРЕЗАНО)	(ВЫРЕЗАНО)
(ВЫРЕЗАНО)	(ВЫРЕЗАНО)	(ВЫРЕЗАНО)
(ВЫРЕЗАНО)	(ВЫРЕЗАНО)	(ВЫРЕЗАНО)
(ВЫРЕЗАНО)	(ВЫРЕЗАНО)	(ВЫРЕЗАНО)

Зростання масштабів виробництва є одним з перших факторів реалізації процесу інтеграції підприємницьких структур. Вище ми не зупинялися на цьому факторі, але він є висхідним, визначальним для підприємців, які прагнуть досягнути економічного успіху в процесі розвитку свого бізнесу. Зростання масштабів виробництва дозволяє досягнути результату за рахунок оптимізації обсягів виробництва, а саме організувати справу у такий спосіб, коли б деяке об’єднання товаровиробників несло мінімальні витрати при максимальній реалізації виробленої продукції. Реалізувати цей шлях інтегрування можна за рахунок утворення різноманітних форм об’єднання підприємств, починаючи, насамперед, з виробничого кооперування. Проте корисним може бути утворення об’єднання машинобудівних підприємств з торговельними підприємствами, сервісними центрами, станціями технічного обслуговування та іншими підприємствами, які надають різноманітні послуги, пов’язані з конкретним виробом.

Паралельно з вигодами, які виникають при підготовці товару до реалізації, а також в процесі сервісного його обслуговування при експлуатації, можна досягти вигоди від збільшення обсягів виробництва (надання послуг) кожним з кооперованих підприємств. Одночасно є можливість за рахунок спеціалізації окремих підприємств підвищити якість продукції, її конкурентоспроможність і тим закласти перспективи щодо подолання конкурентів. Кооперація стає у такому випадку базою для скорочення кількості конкуруючих товаровиробників і опанування внаслідок цього більшою часткою ринку певного товару, важливим кроком до проведення інтегрування у майбутньому.

Конкуренція вже розглядалася вище, де зазначалося про необхідність конкурувати в сучасних умовах протягом усього життєвого циклу виробу (надалі ЖЦВ) - від зародження ідеї на стадії наукових досліджень, формування матеріально-сировинної бази виробництва, створення технології, аж до реалізації готової продукції.

Глобалізацію ми також вже коротко згадували. Її виникнення безперечно пов’язано з прагненням власників підприємств отримати право, по-перше, на вільне вивезення капіталу, по-друге, на доступ до дешевих ресурсів (сировинних, енергетичних, трудових тощо); по-третє, на створення сприятливого бізнес-клімату для своїх підприємницьких структур тощо.

Отож, у конкурентній боротьбі беруть участь вже не просто окремі корпорації чи галузі національних економік. Нині в конкуренції беруть участь цілі країни. Це відбувається через участь у регулюванні національних ринків, через державну підтримку окремих найбільших товаровиробників, від економічної і фінансової успішності яких залежить фінансова стабільність держави, а також через участь урядів у міждержавних органах з регулювання економіки спільних ринків (зокрема, ЄС, Північноамериканського спільного ринку та ін.).

Такий процес, що охоплює водночас економічним співробітництвом і конкуренцією цілий світ назвали глобалізацією. Вона має позитивні й негативні характеристики. Значною мірою ставлення до глобалізації визначається тими наслідками, з якими пов’язують її вплив на бізнес, на добробут, на майбутнє свого регіону, країни тощо. З позицій нашого дослідження глобалізація є чинником інтегрування, а тому, важливо вивчити її вплив, по-перше, на трансформацію системи “кооперація – інтегрування”; по-друге, на розвиток машинобудівних підприємств України; по-третє, на перспективи утворення національних чи входження іноземних ВГС в нашу економіку, їх розвитку та функціонування в Україні.

Розглянемо послідовно позитивні й негативні впливи глобалізації на економіку, на розвиток інтеграції, зокрема на машинобудівні підприємства, на їхні перспективи в умовах формування в Україні виробничо-господарських структур різної національної приналежності.

Дослідники, які вбачають позитивні аспекти у процесі глобалізації, зазначають, що глобалізація економіки принесла значні вигоди мільярдам людей у всьому світі. Найвагоміші з них – ріст економіки, вища продуктивність, поширення новітніх технологій. Крім того, спостерігається зменшення міжнародних конфліктів і зростання міжнародної координації [171, с. 229].

Для українських машинобудівних підприємств питання глобалізації також виступає важливим чинником розвитку. З одного боку, в умовах глобалізації мають ширше розвиватися кооперативні зв’язки та інтеграційні процеси, з іншого, – іноземні машинобудівники, маючи кращі виробничі потужності, можуть провести інтеграційні заходи у такий спосіб, що наукомісткі й високотехнологічні виробництва залишаться за ними, а на наших підприємствах будуть виконуватися лише прості операції, які не стимулюватимуть до підвищення кваліфікації кадрів, до впровадження перспективних технологій тощо.

Головним в економічній глобалізації є інтеграція світової економіки та прояв синергії як її особливого ефекту. Насамперед, глобалізація потрібна для сфери високих технологій, де вона дозволяє інтегрувати зусилля наукових та інженерно-технічних кадрів різних країн. Щодо безпосереднього процесу виробництва, то вона дозволяє збільшити обсяги виробництва, підвищити продуктивність праці. Внаслідок зростання виробництва зростає попит на послуги фінансово-кредитної сфери. Звичайно, що усе це робиться задля споживачів, отже мають зростати також обсяги споживання, мала би посилюватися конкуренція. Щоправда, конкуренція посилюватиметься лише за умови збереження підприємств-конкурентів. А от за умов поглинання конкурентів, або інакше, їхньої “інтеграції” до сильніших партнерів, підпорядкування їх на засадах вертикальної чи горизонтальної інтеграції, навряд чи конкуренція посилюватиметься. Отож, глобалізація не може сприйматися однозначно у тому вигляді, в якому вона сьогодні існує. Значною мірою вона вимагає формування державницького підходу, вироблення такої стратегії дій, за якої вітчизняні товаровиробники, особливо машинобудівні підприємства, мали б гарантії (особливо в період вступу у СОТ) збереження умов для свого функціонування та перебудови відповідно до тих вимог, які ставляться на світовому ринку.

Одне з провідних місць у процесі вбудовування української економіки і, зокрема, машинобудівних підприємств у світову економіку посідають інформаційні технології (ІТ). Прискорення обміну інформацією збагачує як споживачів, так і товаровиробників, дозволяє швидше отримувати відомості не лише про товари-новинки на ринку, але й про нові технологічні засоби. Використання високих технологій у поєднанні з ІТ - технологіями надає машинобудівним підприємствам більшої динамічності, прискорює впровадження новацій у виробництво і слугує вагомим фактором випередження конкурентів. Слід зауважити, що машинобудування дотичне до названих технологій в декількох аспектах. По-перше, воно є провідним виробником засобів зв’язку (як старих, так і найновітніших, що залежить від технічної та маркетингової політики підприємства, від його співпраці з науково-дослідними та проектно-конструкторськими й технологічними організаціями). По-друге, машинобудівні підприємства дійсно є споживачами тієї інформації, яка передається завдяки певним засобам зв’язку. По-третє, коли мова йде про конкурентну боротьбу між різними підприємствами у різноманітних видах економічної діяльності, то саме машинобудівні підприємства можуть виявитися ключовими ланками такого змагання. Адже вони виробляють і продають перспективні засоби зв’язку, що за своєю кількістю завжди обмежені виробничими потужностями підприємств. Це означає, що реалізація виготовленої продукції принесе першим споживачам певні конкурентні переваги, а машинобудівникам підвищені прибутки завдяки високим цінам на продукцію, яка має підвищений попит.

Національна стратегія розвитку економіки України не може бути сформована без урахування впливу чинника глобальної інтеграції, який буде здійснювати вплив на процеси національного і регіонального розвитку. При цьому пріоритет неминуче повинен надаватися внутрішньому розвитку, внутрішній інтеграції економіки і суспільства. [64, с. 7].

Серед позитивних аспектів, які характеризують глобалізацію, слід назвати інноваційну складову розвитку економіки. Безперечно, цей аспект має суперечливий характер, оскільки рівень інноваційності, що привноситься у національну економіку, не завжди відповідає запитам і прагненням тієї чи іншої країни, розумінню національних інтересів як правлячою елітою, так і громадянами. Проте певний поступ відбувається. Чиниться також вплив на процеси інтегрування підприємств.

Інноваційний розвиток суттєво впливає на процес інтегрування в зв’язку з появою на ринку самостійних підприємств, які спеціалізуються на наукових дослідженнях, проектних і технологічних розробках. Адже в сучасній економіці неможливо уявити успішної економічної діяльності без належного науково-технічного забезпечення, без орієнтації товаровиробників на вироблення інноваційної продукції.

Історично ТНК здійснювали розробку нових технологій у країнах свого базування, в той час як у компетенцію зарубіжних філій входила їх модифікація та адаптація. Подібне співвідношення переважає й на сучасному етапі: приблизно 160 ТНК здійснюють основний обсяг НДДКР у країнах базування, відповідно індекс інтернаціоналізації НДДКР склав лише 2% для японських компаній, 6% - для США, 7% - для Німеччини, 17% - для Великобританії (за часткою наукового персоналу, що зайнятий за кордоном) [64, с. 72].

Проте у сучасних умовах, коли операції ТНК стають усе більш глобальними та при придбанні факторів виробництва, товарів та ринків орієнтуються на глобальний обсяг, спостерігається зростання інтернаціоналізації корпоративних НДДКР. Корпорації створюють інтегровану систему наукових досліджень та розробок, в якій значну роль відіграють зарубіжні лабораторії.

Водночас слід акцентувати увагу на ще одному якісно новому моменті, який стосується інноваційного функціонування ТНК і значною мірою визначає їх конкурентоспроможність. Якщо раніше інноваційні продукти розроблялися й створювалися переважно в головній компанії країни базування ТНК із подальшою передачею зарубіжним підрозділам, то нині картина змінилася. ТНК засновують дослідницькі центри у багатьох країнах (які до того ж функціонують в режимі прямого зв’язку), де для цього існують кваліфіковані кадри та інші необхідні умови.

Наприклад, останнім часом американські компанії дедалі активніше розширюють свою присутність в Азії, створюючи там тисячі нових робочих місць. При цьому серед таких підприємств-емігрантів наростає кількість високотехнологічних компаній і фірм, що працюють у сфері послуг, тоді як раніше виведенням їх потужностей за межі країни займалися практично виробничі підприємства. Разом з тим, ці робочі місця як ніколи необхідні самим США, чия економіка нині переживає рецесію. Подібну “непатріотичну” позицію американських бізнесменів можна пояснити насамперед модифікацією конкурентних стратегій на основі використання реалій глобалізації.

Інша особливість глобалізації інноваційного процесу останніх років пов’язана із модифікацією глобальних стратегічних цілей корпорацій. Перша стадія глобалізації, коли ТНК розповсюджувались по всьому світу в основному для розширення власної економічної діяльності шляхом організації нових виробничих потужностей, створення нових регіональних відділень, закінчилася. Друга стадія пов’язана з тим, що в сучасній теорії фірми називають захистом ключових компетенцій компанії. Для цього ТНК спрямовують свої інвестиції на злиття та поглинання - 90% з усіх світових прямих іноземних інвестицій у 2001р. При поглинанні потенційного або реального конкурента або злитті з ним корпорації отримують і відповідні науково-дослідні підрозділи [237].

Високий ризик та зростання витрат на НДДКР обумовили створення технологічно пов’язаних стратегічних союзів між ТНК для проведення спільних досліджень та придбання нових технологій.

На сучасному етапі перспективним та дедалі важливішим каналом отримання технологій виступають невеликі та середні компанії венчурного типу, які діють на мікрорівні технологічного обміну [203], та технопарки, які залучають капітал зацікавлених компаній, фондів, корпорацій [240].

Організаційно-правові трансформації на перший погляд мають виступати результатом процесу інтегрування. Так би й було у кожному випадку появи нової організаційно-правові форми господарювання на місці декількох старих, якщо б сама така форма не чинила суттєвого впливу на ефективність підприємницької діяльності. Відомо, що зміна системи управління на підприємстві може давати в результаті покращання показників виробничо-господарської діяльності. При об’єднанні підприємств на засадах інтеграції такий результат може бути ще більш значимим, оскільки до управлінського ефекту, пов’язаного з керуючою системою, додаються ефекти суто економічного характеру (збільшення обсягів виробництва, зниження витрат на одиницю продукції, опанування більшою часткою ринку тощо). Інакше кажучи, трансформація організаційно-правової форми господарювання вбирає в себе декілька факторів, які у сукупності дають ефект синергії. Навряд чи може бути інакше. Адже об’єднання декількох господарюючих суб’єктів вимагає вдосконалення системи управління, хоча б за рахунок запровадження функції координування діяльності підприємств (підрозділів), які до того абсолютно не узгоджували свої дії ні у виробництві, ні на ринках закупівель сировини, матеріалів тощо та реалізації готової продукції.

1.2. Форми інтегрування підприємств у виробничо-господарських структурах

Реформування економіки змінило зміст багатьох форм існування та взаємодії підприємств. В ринкових умовах окремі форми співробітництва набули нового значення і можуть розглядатися як такі, що визначають інновації щодо організації виробництва, а також трансформуються у нові інституціональні форми. Саме тому для керівництва кожного підприємства важливою є проблема своєчасного розпізнавання намірів партнерів по бізнесу, а також визначення власної поведінки щодо можливих інституціональних змін для свого підприємства та з участю суміжних суб’єктів господарювання. У загальній постановці досліджувана проблема полягає у розгляді тенденцій та альтернатив щодо близького та віддаленого майбутнього стану підприємства: чи залишатися йому самостійним, чи вести підготовчу роботу до об’єднання або злиття з іншими структурами, чи негайно увійти до складу таких структур і на яких засадах.

Останнім часом відбувається певне переосмислення трансформаційних перетворень [82, с. 39-71]. При чому таке переосмислення охоплює широкі аспекти трансформації, окремих організаційних структур, галузей, економіки і суспільства в цілому. Торкаються дослідження трансформацій також проблем характеру змін, що відбуваються. Зокрема, вивчаються питання необхідності запровадження інновацій у змінах, як у складі продукції, так і у виробничо-господарських структурах [30; 117; 101; 130; 241]. Багато уваги приділяється новій формі функціонування підприємств у пострадянський період – малому підприємництву, яке досліджується, зокрема, у роботах [138; 140]. З позицій логістики переважно досліджуються інновації, викликані змінами у постачанні сировини, матеріалів, комплектуючих для виробництва товарів та у логістичних схемах їх просування на ринок [209; 210]. Проте залишаються ще недостатньо дослідженими проблеми, які викликані інноваційними змінами у продуктах і технологіях, однак мають наслідками інституційні трансформації [22].

Одна з проблем полягає у визначенні місця та ролі такої форми співпраці підприємств як виробничо-господарська інтеграція в реалізації інновацій на підприємствах, а також в їхніх інституціональних перетвореннях, зокрема на вимогу логістичних технологій та організаційних структур.

(ВЫРЕЗАНО)

Формування організаційних структур управління є одним з найважливіших етапів у процесі інституціональних перетворень, а перехід до гнучкіших, адаптивних організаційних структур управління, пристосованих до динамічних змін та вимог виробництва, виявився об’єктивно необхідним та закономірним. Розвиток логістики ставить нові вимоги до організаційних структур управління, зокрема на стадії утилізації продукту.

З точки зору комплексності розгляду проблеми важливим є вивчення питань удосконалення методологічної бази формування організаційних структур вітчизняних підприємств. Дослідники пропонують враховувати у таких методиках особливості національної економіки; процеси, пов’язані з приватизацією і акціонуванням, які супроводжуються виникненням нових суб’єктів господарської діяльності та створенням нових організаційно-правових форм підприємств. Поступово відбувається перехід до структур нового типу, що пов’язано з дезінтеграцією організаційних структур, утворенням напівавтономних або повністю автономних структурних одиниць (відокремлених структурних підрозділів, філій та дочірніх підприємств) [126; 134]. Зокрема було зроблено висновок, що організаційні зміни на кожному підприємстві носять індивідуальний характер, було виділено декілька напрямків структурних перетворень, в тому числі формування в рамках організаційної структури відокремлених підрозділів. Для цього варіанту, дослідниками було визначено певну етапність (1 - початковий етап структурних змін, який передбачає поступове перетворення функціональної структури у функціональну структуру з відокремленими підрозділами, а відтак у структуру з вищим ступенем децентралізації - дивізіональну. При цьому основні функції - дослідження і розробки, збут і матеріально-технічне забезпечення, - здійснюються централізовано. Надання подальшої незалежності підрозділам передбачає ведення ними фінансових і товарообмінних відносин з клієнтами та постачальниками, самостійне укладення угод, укладення господарських договорів. 2 - етап функціонування структур з вищим ступенем децентралізації, коли всі види господарської діяльності, пов’язані із здійсненням основних функцій, розподілені між структурними підрозділами. Тоді вже збут, виробництво та розробки ведуться децентралізовано і лише деяка частина функцій обслуговування та забезпечення централізовані. Зростання самостійності підрозділів прискорює адаптацію їх до ринкових вимог, стимулює виробництво нових, які мають попит на ринку, видів продукції. [126; 69].

У перетвореннях організаційних структур особливе місце посідають організаційні зміни, що пов’язані з утворенням дочірніх структур у вигляді філії материнського підприємства з певним ступенем господарської самостійності, а також створення дочірнього підприємства - нової юридичної особи, управління яким здійснюється материнським підприємством. Ученими виявлено, що у багатьох випадках перевага надається створенню дочірнього підприємства з правом юридичної особи, оскільки воно є повноправним суб’єктом господарської діяльності [126; 71].

Структурні зміни як проблема залишаються недостатньо дослідженими в теоретичному плані, а в практичному - не узагальнені процеси, які відбуваються в нинішній час. Необхідність продовження досліджень у даній області обумовлюється з одного боку наявністю значних потенційних резервів ефективності виробництва, а з другого - відсутністю достатньої теоретичної бази для переходу до гнучких організаційних структур, пристосованих до інноваційних змін.

Названі проблеми перетворення організаційних структур мають поєднуватися з тими змінами, що відбуваються у функціях окремих підрозділів. Функціональні зміни повноважень та компетенцій підприємств та їх структурних складових визначаються закріпленими за ними обов’язками в межах встановленої інтеграції.

В досліджуваному контексті кооперування можна розглядати у трьох аспектах. З точки зору інноваційного розвитку воно є формою співробітництва, яка дозволяє запровадити на підприємстві усі види інновацій, як технічного й технологічного змісту, так і організаційного. З позицій інституціональних перемін кооперування слід розглядати як стадію, що передує таким трансформаціям. Можна також розглядати третій аспект, за якого, припустивши суміщення перших двох названих підходів, інноваційна форма та інституціональна стадія розвитку підприємства нададуть особливого змісту процесові і тоді інституціональне перетворення буде одночасно зміною інноваційною. В останньому випадку можна буде говорити про утворення деякої виробничо-господарської структури (ВГС), яка суттєвим чином відрізняється від вже відомих форм господарювання. Ці проблеми одними з перших досліджували автори статті [120]. Поглиблюючи висунуті ідеї можна представити кооперування як таку форму інноваційного розвитку підприємства, через яку реалізується низка нововведень не тільки у складі виробів (послуг) і технологічного устаткування, але й в організаційному плані. Тобто кооперування може виступати спонукальним фактором до зміни організаційної структури підприємства, розширення функціональних обов’язків окремих підрозділів та виконавців, запровадження прийнятних для обох кооперованих сторін методів і процедур організації та ведення роботи. Інакше кажучи, інновації народжуються в процесі співпраці. В одному випадку нововведення є простою передачею певного досвіду, тобто вони можуть носити характер запровадження вже добре відомих прийомів. В іншому – з’являються абсолютно нові способи діяльності, що породжені кооперуванням, новими умовами співпраці, особливостями поєднання оригінальних технологій, підходів до виробничого процесу та поведінки на ринку. Такі інновації дійсно становитимуть деяку новизну. Детально таку класифікацію проаналізовано в роботі [130, с. 50-58].

Наслідком кооперування може бути інтегрування підприємств. Процес цей є протилежним до створення відокремлених підрозділів на базі єдиного підприємства. Тобто інституціональні перетворення можуть проходити двома протилежно спрямованими шляхами. Якщо дезинтеграція насамперед викликає утворення нових підрозділів та рівнів управління, то інтеграція об’єднує вже існуючі підприємства, переводячи їх у статус підрозділів нового підприємства (або об’єднання підприємств). При цьому, як і у випадку дезинтеграції, збільшується кількість рівнів управління, оскільки об’єднання більшої чисельності керованих об’єктів вимагає створення координуючих органів.

Інтегрування підприємств слід розглядати саме як інституціональне перетворення. Інтегрування вже передбачає поєднання певних структур, злиття їх функціональних обов’язків, що в економічному плані обов’язково має призвести до оптимізації чисельності відповідних виконавців та організаційних структур, їх спрощення та скорочення. Отже інтегрування є процесом такого поєднання, коли, принаймні теоретично, має відбутися така трансформація організаційних структур, що призведе до появи кращої якості організації. Тобто мають залишитися лише такі підрозділи, виконавці, процедури та операції, які є економічно ефективніші.

Інституціональні перетворення у побудові підприємств, що обумовлюються потребами інноваційних змін у продуктах і технологіях, можуть запроваджуватися шляхом інтеграції або дезинтеграції. В обох випадках, як правило, має відбуватися збільшення рівнів управління, а також зміна статусу складових підприємства чи об’єднання підприємств. Важливо враховувати індивідуальні особливості кожного суб’єкта господарювання, історичні передумови трансформації, а також часові та масштабні фактори змін.

У попередньому підрозділі згадувалося про такі форми інтегрування як концерн, промислово-фінансова група, стратегічний альянс. Проте, слід назвати ще й такі інтеграційні структури, якими є технопарк, технополіс.

Необхідність налагодження тісного співробітництва між промисловими підприємствами та науковими й проектно-конструкторськими установами викликала до життя нові форми інтеграції – технопарки й технополіси. Вони мають найкраще відповідати особливостям економічного розвитку України на нинішньому етапі, слугувати впровадженню необхідних змін із використанням нових підходів для підвищення продуктивності виробництва, впровадженню нового механізму взаємодії виробничих підрозділів підприємств із науковими підрозділами. Необхідність в реалізації трансформацій викликана змінами технологічних укладів. Наслідки таких процесів мають призвести до значних зрушень у структурі інновацій, стимулах їх виникнення, методах реалізації.

Осередками інноваційної діяльності, у яких формується та здійснюється первинна обкатка інноваційної моделі функціонування економіки, виступають саме технопарки. Саме у них вдається здійснити концентрацію наукового потенціалу, промислових і фінансових ресурсів. За таких висхідних умов можливе впровадження у виробництво наукомістких розробок, високих технологій, а в результаті здійснити виробництво конкурентоспроможної продукції. У складі технопарків можна об’єднати підприємства державної та недержавної форм власності. Усе це сприятиме поступовому оновленню виробничого апарату на інноваційній основі.

Безперечно, сама лише форма інтеграції не може принести відповідного бажаного результату. Досвід розвинених країн світу показує, що для забезпечення успіху необхідна співпраця усіх суб’єктів, що увійшли до технопарку, з відповідними органами державної влади та управління. З боку підприємств мають виконуватися ті завдання, які держава ставить щодо забезпечення інноваційного типу розвитку економіки, вироблення конкурентоспроможної продукції, отримання прибутків і передачі їх частини у вигляді податків до бюджетів усіх рівнів згідно чинного законодавства. З боку держави бажано отримати не лише моральну підтримку, але й прийняття відповідного законодавства, за якого економічна політика сприяла би максимально ефективному господарюванню технопарків на різних етапах їх розвитку. Зокрема на початковому етапі необхідними є податкові пільги, кредитні пільги. Успішне функціонування та розвиток технопарків не в останню чергу може забезпечуватися державним замовленням на інноваційну продукцію, отриманням цільового фінансування інноваційних розробок з боку уряду або місцевих органів влади та управління.