Короткий курс лекцій з курсу “Історія економічних вчень” (стр. 2 )

Лекція №4

Класична школа політичної економії

План

1. Зародження ідей класичної школи у працях У. Петі та П. Буагільбера.

2. Розквіт класичної школи: А. Сміт та його економічна система.

3. Економічні погляди Д. Рікардо.

Розвиток капіталістичних відносин спричинив занепад меркантилізму. Інтереси буржуазії переміщуються із сфери обігу в сферу виробництва. На перший план виходить промисловий капітал.

Великих успіхів було досягнуто у розвитку механіки, математики, фізики, філософії та інших наук. Активізація теоретичної думки в різних галузях знання сприяла також розвиткові економічної думки, було покладено початок формуванню політичної економії як науки. За цих умов і виникла класична буржуазна політична економія.

На відміну від меркантилістів, які аналізували і узагальнювали процеси, що відбуваються в обігу класики переносять дослідження в сферу виробництва. Якщо меркантилісти вивчали факти такими, що проявляються на поверхні, то класики досліджують внутрішні залежності буржуазних відносин виробництва. Представники класичної політекономії заклали основи трудової теорії вартості.

Основоположником класичної політичної економії в Англії став Уільям Петті (). Він виступав як меркантиліст, особливо у своїх перших працях. Найбільш значними з них є “Трактат про податки і збори” (1662), “Політична економія Ірландії” (1672), “Політична арифметика” (1676), “Різне про гроші” (1682). Він обгрунтовує питання економічної політики, вихваляє торгівлю, розвиває ідею активного торгового балансу, виступає за нагромадження в країні золота і срібла. Петті - прихильник втручання держави в економічне життя, яка повинна забезпечити розвиток капіталістичного виробництва. Він виступає як економіст перехідного періоду від меркантилізму до класичної політекономії.

Деякі економісти вважають, що Петті заклав основи трудової теорії вартості, яка лежить в основі вчення класичної школи. Інші заперечують це, вважаючи, що у Петті немає навіть самого поняття “цінність товару”. В самій оцінці ролі праці він не був зовсім послідовним. Про це свідчить його знамените висловлення: “Праця є батьком багатства, а земля – його мати”.

Медик за освітою, Петті розглядав економічний лад країни, як живий організм, “політичне тіло”, а відтак бере собі за мету з’ясувати його “анатомію”. Такі підхід наштовхнув його на висновок про існування закономірностей функціонування “політичного тіла”. Він ставить проблему економічного закону. Отже на відміну від меркантилістів, які використовували емпіричний, описовий метод, Петті заклав основи абстрактного методу в політичній економії. Застосування цього методу, хоч і не до кінця розробленого, є однією з основних заслуг Петті.

Представником і засновником класичної політичної економії у Франції був П’єр Лепезан де Буагільбер (). В своїх працях “Міркування про природу багатства, грошей і податків” (1707), “Докладний опис становища Франції…” (1699) та в інших роботах Буагільбер виступає з гострою критикою меркантилізму. Всупереч останньому джерелом багатства він вважає не обіг, а виробництво, зокрема, сільське господарство.

На противагу меркантилістам, які багатство ототожнювали з грішми, Буагільбер доводить, що справжнє багатство нації складається з корисних речей і, перш за все, продуктів землеробства. Джерелом багатства є праця.

Внесок Буагільбера в історію економічної думки і формування ринкових відносин у Франції важко переоцінити. Саме його твори стали теоретико-методологічною базою розвінчання меркантилістських ідей і формування специфічних традицій “французької школи” наукової політичної економії. Він незалежно від У. Петті також дійшов до висновку про те, що багатство країни полягає не у фізичній масі грошей, а у всій багатогранності благ і речей. Другим важливим досягненням Буагільбера, як і У. Петті, є обґрунтування трудової теорії вартості, о розуміння якої він прийшов через аналіз механізму мінових відносин між товарами на ринку з урахуванням кількості витраченої праці або робочого часу.

Буагільбер - ідеолог дрібної буржуазії, який намагається зберегти дрібне товарне виробництво без грошей.

Економічні ідеї Буагільбера були розвинуті фізіократами. Заслуга фізіократів полягає в тому, що вони перенесли дослідження про походження додаткового продукту у сферу безпосереднього виробництва і тим самим заклали основи для аналізу капіталістичного виробництва.

Основи трудової теорії вартості були розроблені великим англійським економістом Адамом Смітом (), з якого починається англійська класична школа в політичній економіці. У 1776 р. Сміт опублікував свою головну працю - “Дослідження про природу і причини багатства народів”. Ця робота принесла Сміту світову славу. Його стали називати шотландським мудрецем, творцем нової науки - політичної економії.

У своїй книзі Сміт виділяє центральну проблему – економічний розвиток суспільства і підвищення його добробуту. Проте велич Сміту як вченого ґрунтується на його економічних прогнозах і фундаментальних теоретико-методологічних позиціях, які більш ніж на ціле століття передбачили і подальшу економічну політику багатьох держав, і напрям наукового пошуку величезної спільності вчених. Феномен же успіху Сміта полягає в особливостях його методології.

При поясненні економічних явищ А. Сміт виходив із висновку про незмінність природи людини. Сміт викладає положення про “невидиму руку”, суть якого полягає у пропаганді таких суспільних прав і умов, за яких, завдяки вільній конкуренції підприємців і через їх власні інтереси, ринкова економіка буде якнайкраще вирішувати суспільні завдання і приведе до гармонії власну і колективну волю з максимально можливою користю для всіх і кожного, тому що в основі господарського механізму знаходиться і діє “економічна людина”. При поясненні економічних явищ Сміт виходив із висновку про незмінність природи людини. Економічні відносини людей не визначаються суспільним договором, а формуються спонтанно і тому не залежать від волі окремих осіб. Джерело багатства, за Смітом, не обіг, а виробництво. Умовою зростання багатства є підвищення продуктивності праці.

Сміт розрізняє в товарі два аспекти: мінову цінність та споживну вартість. На парадоксі води і перлів Сміт пояснює різницю між споживною і міновою вартістю. Речі, що мають велику цінність у споживанні, зазначає він часто мають невелику цінність в обміні і навпаки.

Таким чином цінність створюється в матеріальному виробництві. Її величина визначається середніми витратами праці на виготовлення товару. Вартість розпадається на доходи трьох класів: зарплату, прибуток, земельну ренту. Матеріальні витрати зводяться врешті до цих доходів і тому не враховуються у цінності сукупного суспільного продукту (“догма Сміта”). Сміт не завжди послідовний: у нього цінність то розпадається на доходи, то складається із доходів. В основі вчення Смта було покладено уявлення про економічні закони, діючі подібно законам природи і визначаючі розвиток суспільства.

Своєї вершини англійська класична школа досягла завдяки творчості Давіда Рікардо (). Головна його праця “Начала політичної економії та оподаткування” була опублікована в 1817 році. У цій праці, як і в інших творах, Рікардо виступає як ідеолог промислової буржуазії. Він не тільки розробляє економічну програму буржуазного розвитку, а й бере активну участь у політичній боротьбі буржуазії з землевласниками.

Предмет політичної економії Рікардо визначав як економічні відносини людей, що створюють суспільні класи. Головним завданням вважав дослідження законів, які лежать в основі розподілу національного доходу між основними класами у формі заробітної плдати, прибутку і земельної ренти.

Як і Сміт, Рікардо розглядає капіталістичні відносини як природні і вічні. По Рікардо величина цінності визначається працею, яка витрачається в найгірших умовах, якщо вона потрібна суспільству. Зарплата диктується ціною засобів існування робітників. Так як ціна сільгосппродуктів визначається затратами праці на найгірших землях, кращі приносять прибуток, який стає земельною рентою.

Важливе місце в економічному вченні Рікардо займають питання теорії вартості, грошей, розподілу земельної ренти, заробітної плати, а також питання зовнішньої торгівлі, світового ринку, валютного механізму. Рікардо винайшов “техніку економічної науки”, заклав підвалини модельного підходу до побудови економічної теорії.

Заслуга Сміта і Рікардо полягає не лише в тому, що вони поклали початок систематизованому викладу політичної економії. Їм немає рівних відносно глибокого і точного проникнення в суть економічного процесу економічної мудрості.

Лекція №5

Еволюція класичної політичної економії у першій половині ХІХ ст. Завершення класичної традиції

План

1. Розвиток ідей класичної школи в Англії.

2. Розвиток ідей класичної школи у Франції.

3. Завершальний етап розвитку класичної політичної економії.

Класична буржуазна політекономія справила великий вплив на подальший розвиток економічної науки. Ідеї Адама Сміта і Давіда Рікардо розвивають економісти нової хвилі, нового етапу історичного розвитку: Томас Мальтус, Жан-Батіст Сей, Нассау Сеніор, Джеймс Мілль, Франсуа Бастіа, Генрі Кері та інші. Більшість ідей, сформульованих цими авторами, були своєрідним розвитком ідей класиків політичної економії.

Розвиваючи положення класичної школи, економісти нової хвилі вносили в аналіз розуміння того, що неабияку роль у процесі виробництва та обміну відіграє суб’єктивний фактор і властивість товарів задовольняти потреби, що при всьому вирішальному значенні суто абстрактних проблем політична економія ними не вичерпується. Такі питання, як нагромадження та інвестиції, кризи та економічна роль держави почали займати своє місце в наукових дослідженнях.

Одним з відомих економістів в Англії був (), який здобув широку популярність завдяки роботі “Дослід про закон народонаселення” (1798). Мальтус проголосив, що головна та постійна причина злиденності в тому, що “постійне прагнення, притаманне всім живим істотам, плодитися швидше, ніж це допускається кількістю харчів, що знаходиться в їх розпорядженні. Але жорстка залежність зростання населення і продовольчих ресурсів суспільства, граничність засобів існування є межею, яка, на його думку, отримує можливість вільного зростання населення.

Мальтус приділяє увагу проблемі народонаселення, виходячи з кількісних характеристик, показує, як процес відтворення населення впливає на економічні процеси в суспільстві. Вчений був засновником цілого напрямку, так званого “мальтузіанства”, яке стверджувало, що всілякі негаразди у суспільстві криються у перенаселенні. Мальтус вивів “закон народонаселення”, суть якого в тому, що чисельність населення зростає в геометричній прогресії, а продовольчі ресурси – в арифметичній.

Всі подальші праці Мальтус, присвячені суто економічним проблемам, так чи інакше, є розвитком положень, викладених ним у “Досліді про закон народонаселення...”

Важливим вкладом Мальтуса у розвиток економічної теорії є його аналіз основ виробництва та розподілу продукту з позиції виробничих факторів та стимулів.

Мальтус, більш відомий у нас своїми теоріями народонаселення і ренти, вніс значний вклад у дослідження проблеми циклічності економічного розвитку.

Мальтус збагатив політекономію новими підходами до теоретичного вирішення економічних проблем.

Крім Мальтус, в цей період до середини ХІХ ст.. економічна думка в Англії була представлена Джеймсом Міллєм (), Джоном Мак-Куллохом (), Нассау Сеніором ((), Джоном Стюартом Міллєм (). Останній вважається завершувачем класичної політекономії.

Найбільш відомі фундаментальні праці Джеймса Мілля, в яких знайшли відображення його економічні погляди – “Історія Британської Індії” (1817) та “Елементи політичної економії” (1821). Перу Мак-Куллоха належать надзвичайно багато праць з філософії, соціології, політекономії, але основною є “Основи політичної економії” (1825), в якій він робить спроби викласти в доступному вигляді основи рікардианського вчення.

Нассау Уільям Сеніор () підтримував класичну традицію і в той же час мав свій погляд на природу деяких економічних явищ. Теорія політичної економії викладена, головним чином, у його книзі “Політична економія” (1850). Сеніор є засновником політекономії як прикладної науки. Він розрізняє три властивості речей: вартість, корисність та обсяг пропозиції. Основними напрямом політекономічного дослідження Сеніора була проблема розподілу суспільного багатства. Для ілюстрації своїх теорій Сеніор використовує математичний апарат. Ортодоксальне розуміння і наслідування трудової теорії вартості обумовило коло проблем, що були розглянуті економістом. Поза його увагою не залишилися питання, що стосувалися грошей та грошового обігу, а також міжнародної торгівлі. Сеніор досяг значних успіхів у визначенні капіталу та процента, факторів виробництва, виробничих витрат. Хоча ці ідеї були не досить обґрунтованими, але згодом знайшли визнання - і були розвинені економістами неокласичного спрямування.

Джон Стюарт Мілль (син Джеймса Мілля) бачив можливість самовдосконалення капіталізму, еволюційного переростання в систему, яку нині економісти називають соціально-орієнтованою економікою. Наукові праці Джона Мілля забезпечили йому визнання як філософа, економіста, політичного діяча. Головні роботи вченого – “Принципи політичної економії” (1848), “Нариси про деякі невирішені питання політичної економії” (1844), “Система логіки” (1843), та багато інших.

Представниками французької класичної економічної школи були Жан Батист Сей (), найбільш видатний послідовник А Сміта на континенті, праці якого розвінчали меркантилізм та фізіократів. В 1803 році Сеєм був виданий “Трактат політичної економії, або Простий виклад способу, яким формуються, розподіляються та споживаються багатства”. В рр. були опубліковані 6 томів “Повного курсу практичної політичної економії”. Свою роботу Сей будує за схемою, яка згодом стає стандартним підходом для більшості навчальних посібників з політекономії: виробництво - розподіл - споживання як об’єкти дослідження. Головна ідея Сміта - трудове походження багатства - була трансформована Сеєм у теорію трьох факторів виробництва. Людина, капітал та земля - основні агенти виробництва, чинники росту багатства в суспільстві. За Сеєм, вартість визначається не працею, а корисністю речі, її споживчою вартістю. Багато уваги Сей приділяє теорії ринків (їм був сформульований “закон ринків Сея“, згідно якому виробництво само забезпечує збут).

Політекономія Сея в основному наслідувала теорії Адама Сміта, але Сей звертав увагу на помилки та суперечності останнього, намагаючись їх виправити. Сея справедливо вважають засновником нового напрямку в економічній теорії.

Фредерік Басті сформулював “закон розподілу при капіталізмі”, згідно якому частка капіталістів у створеному продукті падає (зростаючи абсолютно), а частка робітників зростає (абсолютно і відносно). Ринкова економіка у вченні Бастіа – це царство свободи та гармонії, тому що всі члени ринкового суспільства мають надавати одне одному послуги та допомогу заради спільної мети. Основна праця Бастіа – “Економічні гармонії” (1850). Оптимізм і віра Бастіа у самовдосконалення капіталізму були щирими, і він намагався це обґрунтувати за допомогою теоретичних міркувань.

Американська економічна наука ХІХ ст.. розвивалася під впливом англійської класичної політекономії, але водночас мала певні особливості, зумовлені специфікою розвитку капіталізму в США. Засновником ліберальної економічної теорії в США вважають Генрі Чарльза Кері (), у працях якого капіталізм розглянуто як економічний устрій, що керується об’єктивними економічними законами і не потребує втручання держави. Кері належить низка праць, особливо цікавими з яких є такі, як “Принципи політичної економії” (1837) та “Нариси про норму заробітної плати” (1835), “Гармонія інтересів” (1850), “Основи соціальної науки” (), “Принципи соціальної науки” (1865) та інші. Кері створив методологію, яка широко використовується в економічній думці США по цей час. В своїх дослідженнях він приділяв увагу проблемам вартості земельної ренти, розподілу доходів, розробив теорію “гармонії інтересів”, сутність якої полягає в тому, що загальносуспільний інтерес має стати визначальним.

Незважаючи на велику кількість робіт, внесок Кері у розвиток економічної теорії досить незначний. Він вичерпується теоріями суспільної гармонії, двох факторів виробництва, протекціонізму, збалансованого розвитку національної економіки та внутрішніх ринків, які не враховують вартісної природи економічних відносин. В нього майже не було послідовників, і він не створив школи.

Класичне економічне вчення не вичерпується грандіозною постаттю А. Сміта, воно представлено плеядою економістів, які пропагували, доповнювали й розвивали теорію великого дослідника. Вони своєрідно трактували економічні категорії, по-різному визначали предмет і завдання політичної економії, рушійні сили й закони економічного розвитку, досліджували актуальні економічні проблеми (кризи, безробіття, соціальну нерівність), внутрішню та зовнішню економічну політику, що забезпечувало справжню полеміку й дискусійність економічної науки. Об’єднує “смітіанців” беззастережна віра в прогресивність капіталістичного ринкового устрою, в існування потенційних можливостей його еволюційного розвитку, у переваги ліберальної економічної політики, яка ґрунтується на дійових ринкових механізмах.

Лекція №6

Критичний напрям економічної теорії. Формування соціалістичних ідей

План

1. Економічні погляди С. Сісмонді.

2. Економічні концепції П. Прудона

3. Економічні погляди К. Родбертуса та Ф. Лассаля.

Класична школа політичної економії тривалий час утримувала провідні позиції в економічній науці, але це не виключало можливості існування відмінних думок і поглядів. Початок ХІХ ст. Став періодом не тільки розвитку економічної класики, а й появи нових течій і напрямків економічної науки, представники яких гостро критикували основні теоретичні положення класиків, пропонували інші шляхи й методи вирішення визначальних економічних проблем.

Розвиток капіталістичних відносин на Заході прискорений промисловим переворотом, зумовив і розклад дрібного товарного виробництва.

Руйнування дрібного виробництва зумовило появу людей, позбавлених засобів виробництва. За цих умов сформувалася дрібнобуржуазна політекономія, представники якої виступили з критикою капіталізму. Родоначальником її був Жан Шарль Леонар Сімонд де Сісмонді (). “Поліпшити” капіталізм шляхом реформування власності сподівався П’єр Жозеф Прудон (). Перебудувати суспільство на засадах справедливості за допомогою держави намагалися соціалісти Карл Йоганн Родбертус () і Фердинанд Лассаль ().

С. Сісмонді займає своєрідне місце в історії політекономії. Він завершує класичну політичну економію і започатковує дрібнобуржуазний напрям економічного романтизму.

В галузі економіки Сісмонді спочатку виступає як послідовник Сміта. В праці “Про комерційне багатство або Про принципи політичної економії в їх застосуванні до торгового законодавства” (1803) він пропагує ідеї Сміта, виступає прихильником вільної конкуренції, фрітредерства. В 1819 р. Сісмонді опублікував свою головну працю “Нові начала політичної економії або Про багатство в його відношенні до народонаселення”.

Нові ідеї Сісмонді в тому, що він виступає як дрібнобуржуазний ідеолог, критикує класичну буржуазну політекономію і капіталізм. Сісмонді заявляє, що класична буржуазна політична економія відділяє багатство від людини, випускає з поля зору людину, “якій належить багатство і яка повинна ним користуватися”. Він дає нове, порівняно зі Смітом і Рікардо, тлумачення політекономії, зводячи його до економічної політики, і виводячи її головну задачу в забезпеченні справедливого розподілу багатства для досягнення соціальної рівності у суспільстві.

Ідеалом Сісмонді виступає дрібне виробництво і в промисловості, і в сільському господарстві, в якому поєднані три фактори виробництва: праця, капітал і земля. Сісмонді гостро критикує капіталізм, виступав з ідеєю реформування капіталізму, повернення назад в докапіталістичних форм господарювання. Ідеї Сісмонді хоч і не мали великого впливу на сучасників, проте спричинили певною мірою розвиток різних напрямків економічної думки. Сісмонді – засновник економічного романтизму.