Короткий курс лекцій з курсу “Історія економічних вчень” (стр. 3 )

Якщо погляди Сісмонді формувалися на стадії становлення капіталістичних відносин, то на арену подальшого розвитку економічної думки, виходить ідеолог дрібної буржуазії в період вже сформованого капіталізму П’єр Жозеф Прудон (). Він, захищаючи дрібну буржуазію, не заперечував капіталізм, а хотів його лише підправити, покращати, тобто реформувати.

В 1840 р. він видає книгу “Що таке власність”, в якій гостро критикує капіталізм і кидає виклик буржуазії, заявивши, що “власність - це крадіжка”. В 1846 р. він видав книгу “Система економічних суперечностей, або Філософія злиденності”, на яку К. Маркс відповів своєю книгою “Злиденність філософії”.

Методології Прудона притаманний ідеалізм і суб’єктивізм. Економічні категорії він розглядає як втілення “абсолютного розуму”, як вічні ідеї, відірвані від реальної дійсності. Прудон виступає одночасно супротивником комунізму і супротивником буржуазної демократії і монархії. Рушійною силою він вважає клас дрібних виробників, економічну основу якого становить дрібна власність і якому притаманна певна відокремленість. Дрібнобуржуазний соціалізм Прудона отримав широке розповсюдження у другій половині ХІХ ст. у багатьох європейських країнах.

Німецький дрібнобуржуазний економіст Карл Йоганн Родбертус-Ягенцов () був одним із засновників теорії “державного соціалізму”.

Основні праці Родбертуса - це “До пізнання нашого соціально-економічного стану” (1842), “Соціальні листи до Кірхмана” (), а також ряд статей, опублікованих у журналах і присвячених господарству Стародавнього Риму. Після смерті Родбертуса була опублікована його праця “Капітал” (1884).

Родбертус посідає своєрідне місце в історії економічної думки. Прийнявши ідеї Сісмонді, критику ним капіталізму і злиденного становища робітничого класу, він виступає з пропагандою соціалістичних ідей. Він є прихильником суто економічних форм боротьби, виступає проти політичних ідей пролетаріату.

Основними проблемами, які досліджував Родбертус, є такі, як теорія вартості (він стояв на позиціях трудової теорії вартості), земельна рента (в працях його закладено основи теорії абсолютної ренти), проблеми розподілу. Рродбертус визнавав необхідність ліквідації приватної власності, що забезпечить, на його думку, ліквідацію нетрудових доходів.

Німецький соціаліст Фердинанд Лассаль вважав себе учнем К. Маркса. Ф. Енгельс писав про Лассаля як про надзвичайно талановиту людину і підкреслював, що Лассаль запозичив ідеї соціалізму в К. Маркса і виклав їх відповідно до свого бачення. Лассаль не є теоретиком, він більше пропагандист, практик. Як теоретик соціалізму, Лассаль засуджував тяжке, безправне становище робітників, але він пояснював це не соціально-економічними умовами, а дією так званого “залізного закону” заробітної плати. Суть закону, за Лассалем, полягає в тому, що робітник одержує лише мінімум засобів існування, а не повний продукт праці. Капіталізму Лассаль протиставляє соціалізм, а виробника асоціації розглядає як перехідну форму до майбутнього соціалістичного ладу. У майбутньому суспільстві засоби виробництва будуть спільними, спільною буде праця, а доходи розподілятимуться відповідно до трудового внеску кожного працівника, що визначав Лассаль у своїх працях..

Лекція №7

Економічні вчення західноєвропейських соціалістів-утопістів

План

1. Історичні умови виникнення утопічного соціалізму в Західній Європі (початок ХІХ ст.) і його загальна характеристика.

2. Соціалісти-рікардіанці.

3. Історичні концепції А. Сен-Сімона та Ш. Фур’є, Р. Оуена.

Епохою раннього соціалізму прийнято вважати першу третину ХІХ століття. Саме в цей час сформувалося декілька напрямів соціалістичної думки. Вони розрізнялися уявленнями про майбутнє ідеальне суспільство, але їх об’єднувало критичне ставлення до капіталістичної системи господарювання.

Утопічні ідеї – це втілення мрій про справедливе суспільство. Вони не ґрунтуються на пізнанні економічної дійсності, а змальовують умоглядну модель якогось “справедливого” суспільства майбутнього. Історія економічної думки була б неповною без розгляду історії утопій.

Утопічні ідеї мають тисячолітню історію. У досить виразній формі вони представлені в релігійних вченнях, викладених Платоном у “Політейї” та “Законах”, де він описує модель ідеальної держави, побудованої на суспільному інтересі та рівності.

Одним з найвидатніших представників утопічного соціалізму був Томас Мор (), видатний мислитель-гуманіст, політичний діяч Англії. В 1516 р. Мор опублікував свою знамениту книжку “Утопія”, де виступив як один з перших критиків капіталізму. Йому належить модель справедливого суспільства, побудованого на суспільній власності, зрівняльному розподілі благ за розумними потребами, планово-організованій і обов’язковій для всіх громадян праці, суспільному контролі, рівності.

Ранні ідеї утопічного соціалізму поділяв італійський мислитель Томмазо Кампанелла (), один з лідерів боротьби за звільнення Італії від пригнічення Іспанської монархії. Знаменитий твір мислителя –”Місто Сонця” (1623), де пропонується проект ідеальної утопічної держави, в основі якої він бачить загальнонародну власність на майно та господарство натурально типу. Але ні Т. Мор, ні Т. Кампанелла не ставили собі завдання знайти шлях до побудови ідеального суспільства.

Одна із соціалістичних економічних концепцій зросла з вчення Рікардо. До цього напрямку соціалістів належали англійці Уільям Томпсон (), Томас Годскін (), Джон Грей () та Джон Френсіс Брей (). Початковим пунктом для соціалістів-рікардіанців була трудова теорія вартості. Соціалістичне суспільство рікардіанці уявляють як суспільство колективної трудової власності при збереженні ринкових відносин.

Друга гілка соціалістичних вчень пов’язана з іменем французького мислителя Анрі де Сен-Сімона (). Для його концепції характерний послідовний історизм. Вважав, що на зміну існуючим порядкам неминуче прийде новий устрій. Сен-Сімон називає його індустріалізмом, бо в основі його буде велика індустрія. Найважливіші праці Сен-Сімона – “Про промислову систему”, “Про стару і нову політичну систему”, “Катехізис промисловців”, “Нове християнство”, які були написані у рр. Теоретичні підходи Сен-Сімона до аналізу суспільства базувалися на історичному методі.

Духом історизму пройняте і вчення другого французького соціаліста - Шарля Фур’є (). Для Фур’є очевидний зв’язок історичних епох зі ступенями розвитку виробництва. Майбутнє суспільство Фур’є уявляє собі як ряд самокерованих невеликих громад (до 2 тис. чоловік), які він називає фалангами. Вирішальну роль у фаланзі відіграє землеробство, промисловість же служить їй доповненням. Потрібні для організації фаланг кошти повинні дати капіталісти, які, входячи в число членів фаланги, одночасно стануть її акціонерами.

Саме майбутнє суспільство пройде в своєму розвитку три ступені, які Фур’є називає гарантизмом або пів-асоціацією, соціантизмом або простою асоціацією і гармонізмом або складною асоціацією.

Основна праця Ш. Фур`є – “Теорія чотирьох рухів і загальних доль” (1808), а також такі роботи як “Трактат про домашню і землеробську асоціації” (1828), “Новий промисловий і суспільний світ” (1828) та інші. Основним змістом його праць є ідея соціальної гармонії, що можлива лише в суспільстві, побудованому на засадах справедливості й рівності.

Видатним представником раннього соціалізму в Англії був Роберт Оуен (). Він, так само як і соціалісти-рікардіанці, спирався на трудову теорію вартості, але, на відміну від них, вважав, що в існуючому суспільстві ця теорія не реалізується, закон вартості не діє. Цінність при капіталізмі вимірюється не працею, а грошима.

На відміну від Фур’є і Сен-Сімона, Оуен - принциповий супротивник приватної власності. В основу нового суспільства, вважає Оуен, потрібно покласти загальну працю, загальну власність, рівність в правах та обов’язках. Оуен називав економічний устрій, який пропагував, соціалізмом. Основні праці Оуена: “Про формування людського характеру” (1813), “Доповідь графству Ленарк” (1820), “Зауваження про вплив промислової системи” (1815), “Виклад раціональної системи суспільства” (1830) та інші. Р. Оуен був одночасно і теоретиком, і практиком. Він виступав за створення нового суспільства за допомогою просвітництва та законодавства.

Усі без винятку соціалісти-утопісти не визнавали ні рівності потреб, ні рівності здібностей, так само як економісти-класики бачили мету економічної організації суспільства в досягненні максимуму виробництва, але, на відміну від класиків, засуджували приватну власність і на цьому ґрунті створили теоретичну систему, що містить у собі майже всі ті ідеї та формули, які стали обов’язковими для пізніших соціалістичних доктрин ХІХ-ХХ ст.

Лекція №8

Виникнення і розвиток марксистської економічної теорії

План

1. Зародження марксистської економічної теорії в 40-50 рр. ХІХ ст.

2. Марксом і Ф. Енгельсом економічної теорії капіталізму.

3. І.Леніним марксистської політичної економії.

Марксизм виник у 40-х роках ХІХ ст.., як напрямок класичної політекономії, що претендував на вдосконалення методу теоретичних досліджень і створення нової соціальної картини світу. Джерелами марксизму були німецька філософія (Гегель, Фейєрбах), французький утопічний соціалізм (Оуен, Фур`є, Сен-Сімон) та англійська класична політекономія (Сміт, Рікардо).У перших були запозичені ідеї діалектики і матеріалізму, у других – поняття класової боротьби, елементи соціального устрою суспільства, у третіх – серед багатьох інших - трудову теорію вартості, положення закону тенденції норми прибутку до зниження, продуктивності праці тощо. Марксистська політична економія у тому вигляді, як її було започатковано Марксом і Енгельсом, увібрала в себе всі методі дослідження, доповнивши їх новим підходом – визначенням економічних процесів як фази соціально-економічного розвитку, економічні сили якого визначаються мотиваціями та боротьбою протилежних, конфліктуючих інтересів. Суспільство розглядається з позиції боротьби класів.

Виникнення марксистського економічного вчення було підготовлено всією історією розвитку капіталізму, а також історією участі авторів у революційній боротьбі першої половини ХІХ ст. Карл Маркс () і Фрідріх Енгельс () були сучасниками і свідками краху феодалізму та утвердження капіталістичних відносин. Цей процес супроводжувався загостренням суспільних суперечностей, проявом яких були суспільні заворушення та повстання, революційні потрясіння.

Карл Маркс і Фрідріх Енгельс розпочинали свою діяльність як революційні демократи та теоретики революційної боротьби.

Економічні ідеї звучать вже в ранніх роботах Маркса і Енгельса. Висновки, які роблять автори підпорядковані одній меті - довести, що економічний розвиток капіталістичного суспільства приведе до його краху, революційні перетворення необхідні для прискорення цього процесу.

Серед особистих праць Ф. Енгельса, котрі торкаються проблем економічної теорії, слід насамперед назвати роботу “Анти-Дюрінг” (1878). Автором було поставлено питання про політекономію у широкому і вузькому значенні, були розглянуті процеси виникнення приватної власності, класів, держави, товарного виробництва, вартості, нагромадження капіталу, економічних криз. Енгельса виділив протиріччя, які виникають у ринковій економіці. Вклад Енгельса у розвиток економічної теорії і марксистське вчення про капіталізм пов’язаний насамперед з аналізом тих нових явищ, які знайшли розповсюдження після смерті Маркса: акціонерних товариств, фондової біржі і т. д. Найбільший вклад Енгельса в економічну теорію майбутнього комуністичного суспільства, яке, як вважають марксисти, повинне неминуче змінити капіталізм.

Спільною рисою ранніх наукових праць Маркса та Енгельса було намагання поєднати нове філософське бачення світу із соціальною теорією, довести необхідність змінити суспільний лад. Цікаві роботи того періоду – “Критика гегелівської філософії права”, “Нариси до критики політичної економії” (1844), Злиденність філософії” (1847), “Наймана праця і капітал” (1849), “Маніфест комуністичної партії” (1848). Ці праці були кроком на шляху до створення цілісної економічної доктрини.

Основна економічна праця, над якою Маркс працював багато років, майже все життя, і роботу на якою завершив Ф. Енгельса – це “Капітал”. Перший том “Капіталу” був опублікований у 1867 році, другий та третій були підготовлені до видання Ф. Енгельсом вже після смерті К. Маркса (), четвертий, який залишився у начерках, вийшов у світ під назвою “Теорії додаткової вартості” (). Цей фундаментальний твір було задумано як критичний огляд поширених у той час економічних теорій. Викладення усіх чотирьох томів “Капіталу” підпорядковано одній меті – розкриттю закону руху і загибелі капіталістичного способу виробництва. У першому томі “Капіталу” (повна назва тому – “Процес виробництва капіталу”) розкриваються проблеми виробництва додаткової вартості як основи розвитку й виразника відносин між капіталом та працею. Дослідження починається з визначення товару та виникнення грошей. Другий том (“Процес обігу капіталу”) визначає сутність капіталу, виникнення його в обігу та поза обігом одночасно. Обіг капіталу зумовлюється виробництвом та набирає тих форм, які відповідають вимогам виробництва. Третій том вийшов під назвою “Процес капіталістичного виробництва, взятий у цілому”. Четвертий том (“Теорії додаткової вартості”) вийшов вже за редакцією К. Каутського, якому Енгельс заповів видання цієї праці. По суті це була праця як перше дослідження з історії економічної думки. Водночас в ньому розглядалася й низка важливих теоретико-економічних проблем: питання відтворення, криз, продуктивності праці, продуктивної та непродуктивної праці, абсолютної та диференційної ренти, прибутку, ціни виробництва. Саме цей том дає уявлення про велетенський обсяг опрацьованого Марксом матеріалу.

К. Маркс намагався розв’язати ті проблеми, на які вказувала ще класична політекономія, але вирішити їх з позиції теорії трудової вартості не змогла. Маркс шукав і зміг дати визначення причин порушення економічної рівноваги та суперечностей у розвитку капіталізму, спираючись на теоретико-економічні аргументи, і тим самим продемонстрував можливості економічної теорії.

Марксистське економічне вчення генетично пов’язане з англійською класичною школою в політичній економії. Маркс та Енгельс вважали, що комуністичне суспільство пройде в своєму розвиткові дві стадії - “соціалізм” і “комунізм”, що це суспільство прийде на зміну капіталізму.

Маркс, виходячи з рікардіанського розуміння трудової теорії вартості, вносить в цей аналіз принципово нові моменти. Він говорить про двоїстий характер праці, втіленої в товар, виділяє п’ять функцій грошей та дає їх економічне визначення. Маркс показує, що додаткова вартість - джерело прибутку капіталістів, він виділяє шляхи збільшення додаткової вартості, ділення капіталу на постійний та змінний, формулює “загальний закон капіталістичного накопичення”, дає визначення ренти будує схеми простого та поширеного відтворення. В теорії Маркса велику роль відіграє закон концентрації та централізації капіталу і виробництва. Із цього закону випливає неминучість заміни капіталістичної вартості єдиною загальнонародною вартістю.

К. Маркс та Ф. Енгельс називали своє вчення єдино науковим. Якщо вони і визнавали деякі наукові заслуги своїх попередників, то сучасників оголошували апологетами капіталізму, які навмисне відмовляються від об’єктивного аналізу економіки. В тому ж напрямку виступали послідовники марксизму.

Ортодоксальне сприйняття теорії марксизму пов’язується з ім’ям В. І.Леніна, який вів боротьбу з будь-якими проявами спроб критичного переосмислення чи доповнення економічної та революційної доктрини. Догматизувавши та перетворивши економічне вчення Маркса і Енгельса на партійну науку, він дискредитував його, сприявши тому, щоб ця доктрина була протиставлена всім напрямкам розвитку економічної думки.

Розвиток Леніним теорії марксизму полягав не в позитивній творчості, а в доведенні непересіченості марксистського економічного вчення, його справедливості по відношенню до всіх етапів розвитку капіталістичного суспільства та стосовно до всіх країн, особливо Росії, що мало підтвердили достовірність марксистських революційних висновків.

Відомі економічні праці Леніна – “До характеристики економічного романтизму” (1897), “”Розвиток капіталізму в Росії” (), “Аграрне питання і критики Маркса” (1901), “Імперіалізм як найвища стадія капіталізму” (1916) та багато інших. В цих творах Ленін аналізував економічні категорії розвитку капіталістичних відносин у суспільстві. Ленін постійно протиставляв марксистські методи дослідження іншим. Ортодоксальне спрямування ленінських ідей вплинуло на рівень науковості досліджень, зумовило їх певне гальмування і обмеження.

Лекція №9

Виникнення альтернативної школи політичної економії. Німецька національна політична економія

План

1. Економічні ідеї історичної школи в Німеччині.

2. Нова історична школа та “соціальний напрям”.

3. Послідовники нової історичної школи.

На відміну від вчених Англії та Франції вчені-економісти Німеччини взагалі не сприйняли визначальної ідеї класичної школи, побудувавши власну систему “національної економії”. Це пояснюється тим, що буржуазні економічні відносини почали швидко розвиватися в Німеччині лише в 40-60 роки ХІХ ст., а прусський шлях розвитку капіталізму у сільському господарстві ідеалізував феодальне минуле країни. Молода національна буржуазія прагнула до об’єднання Німеччини, пов’язуючи його з силою пруссько-юнкерської держави й активним втручанням в економіку. Відображенням цих особливостей політекономії Німеччини стали твори Фрідріха Ліста () і представників історичної школи.

Головний твір Ф. Ліста – “Національна система політичної економії” (1841) присвячений проблемам національної єдності Німеччини й перетворення її за допомогою протекціонізму на першорядну індустріальну державу, здатну до економічної та політичної експансії на світовій арені. Економічна програма вченого була різко опозиційна до класичної школи політекономії з її орієнтацією на фритредерство як економічну політику держави. Ф. Ліст стверджував, що економіка окремих країн розвивається за власними законами, і тому для кожної країни характерна своя “національна економія”, завдання якої зводиться до визначення найсприятливіших умов для розвитку продуктивних сил конкретної нації. Держава повинна проводити політику “виховного протекціонізму”, тобто забезпечувати швидкий індустріальний розвиток через установлення урядового мита. Добробут нації, на думку Ф. Ліста, зумовлюється не кількістю багатства, а ступенем розвитку продуктивних сил. Продуктивною працею він визнавав не тільки виробничу діяльність, а й управлінську, наукову, освітню та мистецьку.

Найповніше особливості німецької політекономії відображені в працях представників історичної школи Бруно Гільденбранда (), Вільгельма Рошера () і Карла Кніса (). Ученню класиків про природні закони історична школа протиставила принцип історизму, який заперечував діалектичний розвиток суспільства та будь-які якісні зміни й визнавав лише еволюційну форму розвитку. Еволюціонізм історичної школи не визнавав об’єктивних економічних законів та історичного характеру розвитку товарно-грошових відносин. Політична економія, таким чином, зводилася до вивчення історії народного господарства. В основу періодизації історії Б. Гільденбранд поклав спосіб обміну. Він визнавав кредит силою, що здатна перебороти панування грошей і капіталу, перетворити сучасний капіталістичний світ на світ справедливості.

Метою політичної економії проголошувалося не теоретичне дослідження економічних явищ та формулювання висновків, а каталогізація й опис історичних фактів. Історична спрямованість цієї школи виправдовувала існування залишків феодалізму в економічному житті Німеччини.

Специфіка тлумачення економічних явищ представниками історичної школи виявилась у всебічному піднесенні значення етичних, правових, психологічних і політичних чинників, відведенні саме їм визначальної ролі в господарському розвитку. Класична ж школа, як відомо, рушійною силою розвитку суспільства визнавала економічний егоїзм, особистий матеріальний інтерес. Національна економія закликала вивчати національне господарство, розвиток якого залежав від природних умов, характеру народу й державних установ. У тлумаченні основних категорій політичної економії представники історичної школи обмежувалися повторенням ідей класичної політекономії. Наприклад, В. Рошер у книзі “Основи народного господарства” повторював теорію трьох факторів виробництва і зводив вартість товару до його корисності.