Короткий курс лекцій з курсу “Історія економічних вчень” (стр. 4 )

Багатоманітність думок і поглядів історичної школи визначила те, що її ідеї присутні як у концепціях маржиналізму та інституціоналізму, так і в теоріях фашизму та шовінізму. Безпосередньою послідовницею цієї школи стала нова історична школа 70—80-х років ХІХ ст. у Німеччині та соціальна школа політекономії.

Ядро нової історичної школи в Німеччині склали Г. Шмоллер (), Л. Брентано () і К. Бюхер (). Головна відмінність нової історичної школи від попередньої, яку стали називати старою, полягала в тім, що її лідери аналізували особливості соціально-економічного розвитку країни на новому етапі – етапі переходу до монополістичного капіталізму, посилення націоналістичних тенденцій у політиці Німеччини – і намагалися розробити конструктивні програми “класової злагоди” і “соціального партнерства”. Саме її представники заклали засади буржуазно-реформістських концепцій соціальної політики. Водночас своїм важливим завданням ця школа вважала теоретичну та ідеологічну боротьбу з марксизмом як новою впливовою течією в робітничому рухові Німеччини. Засновниками нової історичної школи вважають професора Берлінського університету Густава Шмоллера, який очолив праве консервативне крило економістів. Його головний твір – “Основи загального вчення про народне господарство”. Шмоллер пропагував ідею відмови від класової боротьби і закликав виховувати робітників в дусі “соціальної солідарності” з капіталістами.

До нової історичної школи можна прилучити ще Вернера Зомбарта () і Макса Вебера (). Найвідоміша багатотомна праця Зомбарта “Сучасний капіталізм” () є одним із кращих досліджень німецьких вчених у галузі економіки. Зомбарт висунув та обґрунтував концепцію соціального плюралізму, підтримував расову теорію, пропагував ідею “життєвого простору” і “геополітики”.

Макс Вебер був дослідником широкого діапазону, який системно аналізував процеси суспільного розвитку і встановив деякі загальні його закони. Він висунув концепцію так званих ідеальних типів, суть якої полягала у формуванні закономірностей і узагальнень на підставі аналізу конкретних фактів і процесів історичного розвитку. Курс лекцій Вебера “Історія господарства”, виданий окремою книжкою, увійшов в історію економічної думки як стислий огляд економічної історії Європи з доісторичних часів і до ХУІІ ст.

Теоретична спадщина нової історичної школи, незважаючи на її суперечливий характер, справила значний позитивний вплив на подальший розвиток як консервативного, так і реформістського напрямів політичної економії. Заслуга її представників полягає в тому, що вони започаткували основи економічної соціології, обґрунтувавши єдність правових, соціальних і економічних відносин, довели необхідність розвитку системи економічних знань та економічної освіти, показали значення статистичних фактів, історії економічного життя, вплив існуючих правових відносин, економічних інституцій на суспільне життя.

Лекція №10

Маржиналізм. Становлення неокласичної традиції в економічній теорії

План

1. Маржиналізм як переосмислення цінностей класичної політичної економії.

2. Австрійська школа граничної корисності.

3. Формування неокласичної теорії.

В останній третині ХІХ ст.. класичну політекономію змінила маржиналістська економічна теорія. Основна ідея маржиналізму – дослідження граничних (маржинальних) економічних величин як взаємопов’язаних явищ економічної системи на рівні фірм, галузі (мікроекономіка), а також і всього національного господарства (макроекономіка). Виникнення теорії граничних величин було названо “маржинальною революцією” в економічній науці.

Маржиналізм (від слова ”marginal“, що означає межа) ґрунтується на принципово нових методах економічного аналізу, що дозволяє застосувати граничні величини для характеристики змін у явищах, що відбуваються. У цьому його відмінність від класичної політекономії, автори якої користувалися лише характеристикою суті економічних явищ, виражених у середніх або сумарних величинах. Класики також поділяли економічні явища тенденційно, вважаючи зокрема сферу виробництва первинною щодо сфери обігу, а вартість – вихідною категорією всього економічного аналізу, а маржиналісти економіку розглядають як систему взаємозалежних господарюючих суб’єктів. Крім того, порівняно з класичною, маржиналістська теорія широко застосовує математичні методи, у тому числі і диференційне обчислення.

Піонерами у формуванні категорії “граничної корисності” були німецькі дослідники Йоган фон Тюнен () і Герман Госсен (), а також французькі вчені Антуан Огюстен Курно () і Жюль Дюпюї (). Англійський економіст Стенлі Джевонс () незалежно від інших авторів розробив теорію, згідно з якою співвідношення між товарами, що обмінюються, дорівнює оберненому відношенню їхніх (граничних) корисностей.

Найбільш відомий внесок у розробок ідей маржиналістів зробила австрійська школа політекономії, яка формувалась у 70-ті роки ХІХ ст.. Представниками цієї школи були Карл Менгер (), Фрідріх фон Візер () та Ейген Бем-Баверк (). Її теоретичними принципами були суб’єктивний ідеалізм та теорія граничної корисності. Внесок у науку і впливовість їх теорії ставлять цих економістів на головне місце після класичної школи. Жодна інша група не внесла стільки нового в теорію економіки, як австрійська школа. Не випадково її ідеї набули великого поширення також в Англії, Німеччині, США, Росії та інших країнах.

Основні праці К. Мегера – “Основи політичної економії” (1871), “Дослідження про методи соціальних наук” і політичної економії зокрема” (1833), в яких вчений розвинув ідею попередників маржиналізму про “граничну корисність” у головну теорію суб’єктивно-психологічної школи.

Ф. Візер розвивав ідеї К. Менгера у працях “Походження й основні закони господарської цінності” (1884), “Природна цінність” (1889), “Закон влади” (1926), використовуючи принцип граничної корисності для оцінки вартості витрат виробництва.

Е. Бем-Баверк у працях “Основи теорії цінності господарських благ” (1886), “Капітал і прибуток” (1889), “Теорія Карла Маркса та її критики” (1896), а також в інших своїх дослідженнях дав ширший вариант нової теорії, доповнивши її, зокрема, суб’єктивістською теорією проценту.

Найхарактерніші методологічні особливості австрійської школи такі: (1) ідеалістичне відображення економічних процесів і явищ; (2) використання в якості головного об’єкта дослідження не суспільного виробництва, а індивідуального господарства; (3) визнання примату споживання над виробництвом.

У 90-х роках ХХ ст. в Англії сформувалася так звана кембріджська економічна школа, засновником якої був відомий економіст Альфред Маршалл (). Ця школа за своїм впливом на економічну думку не поступалася австрійській і поклала початок новому напряму в економічній теорії під назвою неокласичного. Наукові заслуги А. Маршалла в галузі економіки на Заході порівнюють з відкриттями Коперніка в астрономії.

Маршалла “Принципи політичної економії” (1890) – один з найвизначніших творів з економічної теорії за останні 100 років. А. Маршалл намагався розробити універсальну економічну концепцію, об’єднавши різні економічні теорії. Найбільшою його заслугою є створення синтетичної теорії, яка поєднала елементи трудової теорії вартості і теорії “граничної корисності”, що збагатило науку більш глибоким аналізом взаємозв’язку виробництва й обміну на підставі функціонального методу дослідження. А. Маршалл запропонував замість поняття “політична економія” інше поняття – “економікс” і дав власне визначення цієї науки: політична економія, або економікс, - це наука, що вивчає людство в його повсякденному житті.

Один з послідовників і учнів А. Маршалла, представник кембріджської економічної школи Артур Пігу () – автор концепції економіки добробуту, що розглядає соціальний добробут як суму окремих індивідів. У книзі “Економічна теорія добробуту” (1924) А. Пігу розвинув принцип “найбільшого блага для найбільшої кількості людей”.

Наприкінці ХІХ ст.. з’являється своєрідний американський варіант теорії граничної корисності, засновником якого був професор колумбійського університету Джон Гейтс Кларк (). Основні його праці – “Філософія багатства” (1889), “Розподіл багатства” (1899), “Проблеми монополій” (1901), “Сутність економічної теорії” (1907) справили великий вплив на розвиток американської світової економічної думки. Головною проблемою Кларк називав проблему розподілу. Вчений поділив економічну науку на три розділи: універсальну економіку; економічну статику; економічну динаміку. Перша вивчає загальні універсальні закони розвитку економічних явищ. Економічна статика аналізує їхню дію за умов перебування організованого господарства у нерухомому стані, в якому виключаються будь-які зміни, тобто є постійними кількість і соціальний склад населення, маса капіталу, соціальна організація і т. п. Статичний стан, згідно з теорією Кларка – це уявна модель для з’ясування умов рівноваги в “чистому вигляді”. Динамку він трактував як результат дії зовнішніх сил, що ускладнюють розвиток і порушують рівновагу. Кларку належить авторство так званого закону спадаючої продуктивності праці і капіталу, який покладено в основу його теорії граничної продуктивності.

Значний внесок у розвиток світової економічної науки зробили шведські вчені, представники стокгольмської школи: Кнут Вікссель () і Густав Кассель (). Праці Віксселя заклали основи багатьох нових напрямків у західній економічній думці, зокрема, вчення про “недосконалу конкуренцію”, теорію кредитно-грошового регулювання циклу, теорію ціни та ін. Найбільш відомі в науковому світі дослідження Віксселя “Цінність, капітал і рента” (1893) та “Проценти на капітал і ціна товарів” (1898). Головна проблема, яку досліджував Вікссель, це проблема динаміки цін.

Г. Кассель розглядав економічні коливання й кризи як процеси, зумовлені явищами економічної історії. Основні праці Касселя – “Природа і необхідність процента” (1903), “Теорія соціальної економіки”- були визнані важливішими віхами в розвитку економічної теорії.

Перші спроби застосування математики в економіці були зроблені багатьма економістами, але засновником математичної економіки є француз Антуан Курно (). У своїй праці “Дослідження математичних принципів теорії багатства” він підняв рівень економічного аналізу, ввів математичний аналіз і деякі оригінальні поняття, зокрема функцію попиту, яка і зараз широко використовується. Крім того, його аналіз ринку, ринкових відносин привів до уточнення визначення конкуренції, монополії і олігополії.

Самостійність й конструктивність математичного методу полягає в тому, що це не тільки метод описування, а й метод дослідження, причому не лише кількісного, а і якісного.

Основоположником теорії загальної економічної рівноваги вважається Леон Вальрас (), який є засновником Лозаннської школи, а також фактичним засновником і представником математичної школи в політичній економіці. У повному вигляді математична теорія економічної рівноваги представлена у працях цього видатного економіста. В 1874 р. він опублікував книгу “Елементи чистої політичної економії”. Деякі дослідники вважають цю роботу “біблією” сучасної неокласичної економічної теорії. Вальрас створив загальну економіко-математичну модель національного господарства, відому за назвою “Система загальної економічної рівноваги”. Іноді її називають схемою відтворення. Модель Вальраса виходить з умов досконалої конкуренції. Задача цієї моделі – вивести загальні закони дії системи цін при наявності багатьох ринків.

Ідеї Вальраса розвинув Вільфредо Парето () – видатний італійський представник неокласичної економічної теорії, соціаліст, продовжувач традиції “лозаннської школи” маржиналізму. Головна ідея, яку він пропагував, полягала у створенні економічної теорії, “очищеної” від понять цінності й корисності. До основних праць В. Парето належать двотомний “Курс політичної економії” (1898), “Вчення політекономії” (1906), “Трактат із загальної соціології” (1916). Вчений продовжив дослідження ринкової рівноваги Вальраса. Але Парето визначив оптимум, котрий увійшов в економічну науку під назвою “Парето-ефективність”. Сутність її в тому, що економічна ефективність господарської системи – це становище, при якому неможливо збільшити ступінь задовлення потреб хоча б однієї люини, не погіршуючи при цьому положення іншої людини. Криві байдужості зараз широко використовуються неокласичною школою при дослідженні мікроекономічних процесів, пов’язаних з проблемою вибору.

Входячи до складу неокласичної теорії, “теорія загальної рівноваги” Вальраса і Парето, перекладена ними на сувору математичну мову, є стержнем сучасної економічної освіти.

Лекція №11

Економічна думка в Росії (ХІХ - поч. ХХ ст.)

План

1. Економічна думка на початку ХІХ ст.

2. Економічна думка в період кризи і ліквідації кріпацтва.

3. Соціально-економічні ідеї народництва.

На розвитку російської суспільної, у тому числі економічної думки ХIX ст. позначились особливості економічного розвитку країни. Якщо на Заході економічна думка вирішувала проблеми капіталізму як реально існуючого способу виробництва, то прогресивна думка Росії в тривалій боротьби розробляла проблему переходу від феодалізму до капіталізму, проблему ліквідації кріпацтва. Під назвою декабристів в історію увійшли дворянські революціонери, які очолили визвольний рух в Росії в першій чверті ХІХ ст. Кульмінаційним пунктом руху було повстання 14 грудня 1825 року.

Декабристи виступили в умовах панування в країні самовладдя і сваволі царизму. Їх політична програма передбачала знищення самодержавства. Майбутнє Росії вони пов’язували або з республіканським устроєм (П. Пестель, С. Муравйов - Апостол, К. Рилєєв ), або з встановленням конституційної монархії (М. Тургенєв, М. Муравйов). Центральним питанням в їх соціально-економічній програмі було знищення кріпацтва. В його вирішенні намітились дві тенденції, які знайшли своє відображення в аграрних проектах, розроблених, з одного боку, П. Пестелем в “Русской правде “ і, з другого, в проекті М. Тургенєва і М. Муравйова.

Криза системи кріпацтва спричинила значне піднесення суспільної думки в усіх її проявах, появу нових її напрямів. Це піднесення було зумовлене цілим рядом передумов. Перш за все суспільно-економічний етап Росії вимагав вирішення назрілих, гострих соціально-економічних проблем, пов’язаних з подальшим розвитком країни. Це послужило активізуючим фактором у піднесенні суспільної думки.

Напрями суспільно-економічної думки, які проявились і склались за цих умов, були безпосереднім чином пов’язані з вирішенням проблеми кріпацтва. До вирішення цієї проблеми по-різному підходили дворяни-кріпосники (Д. Шелехов, А. Бутовський, Є. Ладижинський, др.) - вони за допомогою політекономії сподівалися здійснити вихід з кризи, пристосувавши кріпацьке господарство до умов товарного виробництва. Дворяни-ліберали ( А. Заблоцький-Десятовський, К. Веселовський, Б. Чичерін, К. Кавелін, І. Горлов) розглядали кріпацтво як гальмо суспільного розвитку. Був сформований демократичний напрям у критиці кріпацтва.

В обговоренні проблем ліквідації кріпацтва брали участь не лише кріпосники і ліберали. Ідеологами селянства виступали революційні демократи, які розробили дійсно антикріпосницьку програму. Це В. Бєлінський, М. Буташевич-Петрашевський, О. Герцен (), М. Огарьов (), М. Чернишевський (). Проблеми боротьби з кріпосництвом, розробка революційної програми звільнення селян висвітлено О. Герценим () у працях: “Росія” (1849), “Про розвиток революційних ідей в Росії” (1851), “Російський народ” (1853) та ін. М. Огарьов () написав такі праці, як “Що зроблено для звільнення кріпосних людей” (1857), “Ще про звільнення селян” (1858), “Що потрібно народові” (1861) та ін. Критикуючи буржуазну політичну економію, Герцен і Огарьов проголошують необхідність створення нової економічної науки, яка виступила б проти основ капіталізму, за обґрунтування капіталізму.

М. Чернишевський () виступив як глибокий критик капіталізму і буржуазної політичної економії у наукових працях: “ Курс політичної економії” (1857), “Принципи народного господарства В. Рошера” (1858), “Капітал і праця” (1860), “Примітки до Основ політичної економії (за Міллем)” () та ін. Нищівно критикуючи кріпосництво й капіталізм, М. Чернишевський протиставляє їм соціалізм. Його вчення про соціалізм займає переважну частину в “Політичній економії трудящих” . Чернишевський розглядає питання організації соціалістичного виробництва, його переваги перед капіталізмом, аналізує матеріальні передумови соціалізму, а його наступ пов’язує з революційною боротьбою.

В економічній думці Росії другої половини ХІХ ст. пануючим напрямом було народництво. В теоретичному відношенні народництво являло собою різновид утопічного соціалізму, властивого країнам з відсталим рівнем економічного розвитку, переважанням сільського господарства і дрібних виробників. Суть народництва полягала в представництві інтересів виробників з точки зору дрібного виробника, дрібного буржуа. В народництві були виділені дві тенденції - революційна і ліберальна. Відповідно розрізняються і два етапи розвитку народництва. Перший – із 60-х до середини 80-х рр., пов’язаний з діяльністю революційного народництва. Другий – із середини 80-х до кінця 90-х рр.. – характеризується пануванням ліберального народництва. В революційному народництві знайшли відображення ідеї П. Лаврова, () П. Ткачова, () та М. Бакуніна, (). Ідеологами ліберального народництва були: В. Воронцов (), М. Даніельсон (), М. Михайловський (), С. Кривенко () та інші.

Розвиток буржуазної політекономії в пореформеній Росії мав певні особливості, зумовлені капіталістичним розвитком країни.

Значне місце в буржуазній політекономії Росії посідали аграрні питання і, зокрема, проблема общини, що не було характерним для Західної Європи. У вирішенні аграрного питання намітились два основні напрями в російській буржуазній думці. Представники другого напряму виступали з критикою аграрної політики царизму, висловлювали певне співчуття скрутному становищу селянства, допускали елементи критики поміщицького господарства, проте фактично виступали за його збереження. Представники: М. Каблуков (), О. Посников (), О. Чупров (), М. Каришев () та інші.

В кінці ХІХ і на початку ХХ ст. у буржуазній політекономії Росії виникають і одержують значного поширення нові напрями: соціальний, психологічний, математичний. Отже, розвиток буржуазної політекономії в Росії мав свої особливості.

Лекція №12.

Економічна думка в Україні (ХІХ – поч. ХХ ст.)

План

1. Суспільно-економічна думка в дореформений період.

2. Пореформені соціально-економічні проблеми та економічна думка цього періоду.

3. Історичні умови та особливості формування економічної теорії наприкінці ХІХ ст. – поч. ХХ ст.

Розташування класових сил та формування напрямів соціально-економічної думки в період підготовки та здійснення реформи в Україні не відрізнялись, по суті, від аналогічних процесів у Росії. Загострення кризи кріпосницької системи, зростання селянських заворушень стали поштовхом для розвитку антикріпосницького руху.

В умовах пожвавлення громадського руху в Україні в Києві утворилася таємна політична організація “Кирило-Мефодіївське товариство” (), яке у своїй програмі проголосило необхідність знищення кріпосництва та царизму і об’єднання слов’янських народів на демократичній основі. В товаристві утворилося два напрями: революційно-демократичний (Т. Шевченко, М. Савич та інші) та ліберально-дворянський (П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров, В. Каразін, А. Скальковський та ішні).

Представники революційно-демократичного напряму виступали прихильниками революційної ліквідації самодержавства і кріпацтва. Представники ж ліберального напряму заперечували революційну боротьбу і виступали за еволюційний шлях розвитку.

Інтереси національної буржуазії, що народжувалась, відображали, головним чином, ліберали. Український ліберально-буржуазний рух, як суспільна течія, сформувався після реформи 1861 р. Він був породжений тими ж суспільно-економічними умовами, що й ліберально-буржуазний рух у Росії, тому за своєю суттю не відрізнявся від нього.