Форма правління сучасної держави: теоретико-правові засади (стр. 3 )

У підрозділі 1.2 “Теоретико-методологічні засади дослідження” здійснено понятійний аналіз методології в загальнонауковому та правознавчому аспектах, розкрито її структуру, показано роль окремих її компонентів у дослідженні тих чи інших аспектів теми.

На основі ідей та підходів, зазначених у наукових розробках таких методологів державо - і правознавства, як В. Бабкін, О. Бигич, А. Бризгалов, С. Гусарєв, Д. Керимов, М. Козюбра, М. Марченко, П. Рабінович, В. Селіванов, В. Тацій, Ю. Оборотов, О. Тихомиров, Ю. Тихомиров та інших, сформульовано власне бачення теоретико-методологічних засад дослідження. Вони являють собою систему наукових принципів пізнання, парадигм пізнання державно-правових явищ, певної сукупності філософських і предметно-теоретичних знань, методів та підходів, за допомогою котрих здійснено пізнання форми правління сучасної держави.

Із сукупності наукових принципів пізнання використані: принцип об’єктивності, на основі якого здійснено глибоке і всебічне вивчення сукупності фактів і явищ, зроблено спробу відтворення об’єктивного процесу виникнення та розвитку форми державного правління, пізнання її сутності; принцип усебічності дослідження сприяв пізнанню якомога більшої кількості властивостей форми державного правління на основі її взаємозв’язків з іншими суспільними явищами; принцип історизму дозволив розглянути форму державного правління як динамічне явище, зміст та сутність котрого змінювалися залежно від умов та обставин конкретно-історичного процесу; аксіологічний принцип соціального гуманізму дав можливість оцінювати сутнісну природу, юридичну конструкцію та політичні прояви форми державного правління не з позиції інтересів окремих соціально-класових сил, а з позиції їх відповідності загальнолюдським цінностям; принцип наступності сприяв творчому використанню утверджених і апробованих практикою минулих часів наукових результатів дослідження форми державного правління, відповідних пізнавальних засобів тощо.

Наукова парадигма дослідження представлена системою відповідних теорій держави (матеріалістичної та органічної теорій, теорії поліархії Р. Даля, теорії соціальної, демократичної та правової держави), підходів (формаційного, цивілізаційного), методологічних установок, на основі котрих визначена концептуальна модель пізнання держави та її форми на початку ХХІ ст.

Одним із найважливіших структурних елементів методології дослідження є методи й підходи, що складають певну ієрархічну систему пізнавальних засобів. Вищу сходинку в цій ієрархії займають філософські методи, методологічний потенціал котрих дав змогу вирішити насамперед загальнотеоретичні проблеми дослідження. Важливу роль у цьому відіграли такі системи філософських знань, як позитивізм, герменевтика, філософія глобальних проблем, окремі “фрагменти” теоретичних знань про державу та її форму (вироблені такими видатними філософами, як Платон, Арістотель, Полібій, Цицерон, Ж. Боден, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск’є, І. Кант, Г. Гегель) і власне філософські методи, серед котрих центральне місце займає діалектика. Закони, принципи та категорії діалектики сприяли виявленню закономірностей і тенденцій розвитку форми державного правління як соціального явища, встановленню його зв’язків з іншими системними елементами держави та суспільства, проникненню в суть розглядуваного явища. В необхідних випадках, на началах додатковості, використаний і альтернативний діалектиці метод – метафізичний, за допомогою якого держава та її форми досліджувалися в певному стані спокою і нерухомості, визначалися загальний (незмінний) в межах цілої історичної епохи тип держави та історичні типи її форми, створювався загальний понятійний “образ” форми державного правління.

З переліку загальнонаукових методів і підходів передусім використані історичний та логічний підходи, єдність котрих зумовлена необхідністю теоретичного осмислення сучасних явищ, властивості котрих формувалися в ході тривалого історичного процесу. Історичний підхід дав можливість пізнати форму державного правління крізь призму тих історичних умов та обставин, що призвели до набуття нею відповідних якостей та конфігурацій на сучасному етапі. Логічний підхід відіграв вирішальну роль у пізнанні внутрішньої “конструкції” форми державного правління: визначенні її ознак, змісту поняття, формулюванні дефініцій, побудови класифікаційних схем тощо. На основі системного методу досліджувалася форма державного правління як одна з найважливіших державно-правових систем сучасності. Складність і багатогранність останньої зумовили застосування як суміжних із системним методом структурного, інституціонального та функціонального методів, які сприяли з’ясуванню суті форми правління як соціально-владного та правового інститутів, визначенню структурних елементів її системи, дослідженню останньої не тільки у статиці, а й у динаміці.

З методів власне самої юриспруденції – спеціальних методів – використано теоретико-юридичний, який базується на створеному загальною теорією держави і права власному понятійно-категоріальному апараті. Серед інших спеціальних методів особливого значення набули порівняльно-правовий та формально-догматичний методи. Порівняльно-правовий метод сприяв вивченню практичного досвіду побудови державних форм у багатьох зарубіжних країнах, кращому розумінню обсягів та характеру “зовнішнього” правового впливу, масштабів й форм використання цього досвіду при розв’язанні конкретних завдань державного будівництва в нашій країні. Застосування формально-догматичного методу було спрямовано насамперед на пізнання закріплених у законі юридичних конструкцій форм правління. Разом з методами “біхевіористичного” та емпіричного характеру стало можливим дослідити не тільки статичні (юридичні), але й динамічні (політичні) характеристики окремих видів сучасних форм правління, визначити проблеми практичної реалізації їх юридичних конструкцій або ж, навпаки, юридизації політико-практичних моделей.

На завершення підкреслено, що наведена для наочності статична ієрархія відповідних компонентів методології дослідження в ході пізнання являє собою органічно цілісну систему, спрямовану на вирішення теоретичних та практичних проблем форми правління сучасної держави. Конкретні результати цього пізнавального процесу наведені в наступних розділах дисертації.

Розділ 2 “Поняття “форма державного правління” складається з трьох підрозділів, у яких досліджено системне середовище форми державного правління – форму держави, розкриті закономірності виникнення й розвитку такого її елементу, як форма державного правління, сформульоване її поняття та визначені різні підходи до розуміння його суті.

У підрозділі 2.1 “Форма держави як соціальне явище та категорія теоретико-правової науки” доведено, що форма держави – це структурно-упорядкована владна система, котра відображає суттєві властивості держави як політичної, територіальної та інституціональної організації суспільства. На противагу наявним точкам зору про двох - (форма правління та форма державного устрою) або трьохелементну (форма політичного режиму, форма правління та форма державного устрою) структуру форми держави обґрунтовано думку про те, що форма держави складається з чотирьох елементів: форми соціально-політичного режиму, форми державно-політичного режиму, форми державного правління та форми державно-територіального устрою. З’ясування місця й ролі кожного з цих елементів у системі форми держави здійснено на основі філософського положення про наявність в останньої своєї “внутрішньої” форми та “зовнішньої” форми. Зроблено акцент на тому, що “внутрішня форма”, яка проявляється через форму соціально-політичного режиму, є стійким, об’єктивно зумовленим явищем; “зовнішня” ж форма, зміст якої залежить і від суб’єктивних чинників, більш самостійна у своїх проявах. Остання, реалізуючи себе через форму державно-політичного режиму, форму державного правління та форму державно-територіального устрою, може, залежно від тих чи інших умов, обставин або дій відповідних суб’єктів, набувати різної конфігурації, поєднувати в собі елементи старих і нових зовнішніх форм, “експортуватися” з одного ґрунту на інший, але рано чи пізно вона має набути історично зумовленого змісту, тобто такого, який адекватно відповідає “внутрішній формі” держави.

Аналіз системних зв’язків форми державного правління з іншими елементами форми держави ще раз підтвердив висновок про, те що форма державного правління, як і будь-яке інше соціально-політичне явище, – історично зумовлений наслідок розвитку державно-організованого суспільства. Головною закономірністю цього розвитку є нерозривний зв’язок сутності явища та його форми, який виявляється у взаємозумовленості сутнісних та формальних якостей держави. Сутність держави визначається її соціальним призначенням і знаходить свій вираз у відповідному історичному генетичному типі держави. На основі нових підходів щодо типологізації суспільств (О. Лейст) замість традиційної, формаційної, чотиричленної типологізаційної схеми суспільства і держави (рабовласницька, феодальна, буржуазна та соціалістична), запропоновано двочленну, згідно з якою державно-організоване суспільство має своїми історичними типами два типи суспільств (соціальних формацій): кастово-станове та громадянське, кожне з котрих, у свою чергу, породжує відповідний їм історичний генетичний тип держави. Історичний генетичний тип держави зумовлює структурний тип держави, котрий є відображенням зовні сутнісних властивостей держави. Виявлення причинно-наслідкового зв’язку між генетичними та структурними типами держави, дало можливість обґрунтувати положення про те, що кастово-станове суспільство зумовлює нереспубліканський історичний тип держави, а останній – монократичну форму держави (монократію); держава громадянського суспільства має своїм історичним типом республіку, а структурним – полікратію.

У підрозділі 2.2 “Історико-теоретичні засади поняття “форма державного правління” досліджено історичний процес формування доктринального уявлення про форму державного правління. Зокрема зазначено, що воно сформувалось у процесі суспільно-політичного розвитку й було відображене в результатах пізнавальної діяльності багатьох поколінь державознавців. Спроби проникнути в суть форми державного правління здійснювали ще мислителі давніх часів (Арістотель, Платон, Полібій, Цицерон), але до понятійного відображення змісту цього явища тоді не було загального підходу. Більш чітким він стає завдяки зусиллям наступних поколінь мислителів (Б. Спіноза, Дж. Локк, Дж. Мільтон, Ш.-Л. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо та ін.), творами яких закладено відповідну базу для сприйняття її як системи верховної влади, форма котрої визначається насамперед кількістю правлячих. Суттєвий внесок у теоретичне осмислення форми державного правління зробили юристи-державознавці другої половини ХІХ – початку ХХ ст. (О. Алексєєв, Л. Гумплович, Г. Єллінек, М. Коркунов, Б. Чичерін, Г. Шершеневич та ін.), які, беручи за основу юридичне становище носіїв верховної влади, розширили межі розуміння форми правління як системи верховної влади, зміст котрої визначається порядком формування верховних органів держави (виборний – спадкоємний), принципами їх організації й діяльності (колегіальний – єдиновладний) та їх відповідальністю (відповідальний – невідповідальний). На цій базі здійснювався подальший розвиток доктринального розуміння форми державного правління, результати котрого відображені насамперед у радянській юридичній літературі 60-х – поч. 80-х рр. ХХ ст. Такі юристи-державознавці, як Й. Благож, А. Денисов, Є. Кучера, А. Мішин, А. Орлов, В. Петров та інші пропонували різні підходи до розуміння форми правління (вузький, широкий). Серед них найбільшу підтримку теоретиків і конституціоналістів одержав підхід В. Петрова, котрий, синтезуючи вузький (А. Мішин) та широкий (Й. Благож) підходи, визначив форму правління як організацію верховної влади в державі, що характеризується її джерелом та принципами взаємовідносин органів влади між собою і з населенням.

У підрозділі 2.3. “Теоретико-правові засади сучасної понятійної конструкції форми державного правління” міститься детальний аналіз державознавчої літератури кінця ХХ – початку ХХІ ст. та відображених в ній поглядів щодо розуміння сутності досліджуваного явища. Визначено, що головним у процесі формування понятійного уявлення про форму державного правління є обов’язкове усвідомлення її як соціальної системи, покликаної виробляти особливий вид політичного володарювання – державне правління. У зв’язку з цим звернуто увагу на те, що термін “форма правління”, який широко використовується в державознавстві, є неточним, оскільки не містить конкретизації соціальної організації, зміст та сутність котрої він відображає. З огляду на те, що “форма правління” притаманна не тільки державі, а наприклад, сім’ї, державним або приватним установам, політичним партіям, професійним організаціям тощо, стосовно держави це термінологічне позначення має бути конкретизовано так: “форма державного правління” або ж “форма правління держави”.

Багатогранність форми державного правління породжує у процесі понятійного визначення досліджуваного явища, його дефініювання певну плутанину. Про це свідчать проаналізовані чисельні дефініції форми державно правління, зміст котрих не диференційований залежно від предмету науки, котра його вивчає. 3 метою усунення наявних суперечностей, насамперед у межах юриспруденції, запропоновані такі підходи до розуміння форми державного правління: а) з позиції теорії держави і права форма державного правління – це спосіб існування та вираження тієї сторони змісту держави, котра зовнішньо відображається в історично зумовленій системі верховних органів влади, що здійснює особливий вид політичного володарювання – державне правління; б) з позиції ж конституційного права форма державного правління – це стійка, закріплена в конституційно-правових нормах інституціональна система влади, зміст якої визначається правовим статусом та принципами взаємовідносин вищих органів державної влади.

З цього випливає, що, досліджуючи форму державного правління, і теоретики, і конституціоналісти відтворюють різні за рівнем узагальнення теоретичні моделі форм державного правління. Ефективність останніх, у свою чергу, може бути оцінена тільки при зіставленні їх з їхніми практичними проявами, або ж, за словами Г. Єллінека, “політичними формами” державного правління, котрі являють собою динамічну систему функціональних взаємовідносин відповідних суб’єктів влади, результатом якої є фактичне правління в державі.

У розділі 3 “Класифікація форм державного правління”, що складається з двох підрозділів, викладені результати проведеної дослідницької роботи щодо поділу сучасних форм державного правління на типи, види та підвиди.

Підрозділ 3.1 “Типи форми державного правління” присвячений проблемам типологізації форм державного правління, тобто визначення тих типових моделей останніх, зміст котрих зумовлений сутнісними властивостями держави певного історичного періоду. За традицією, що склалася протягом тривалого часу в державознавстві, такими типами форм державного правління визнаються монархія і республіка. Такий поділ не є беззаперечним, оскільки термін “республіка” є більш вдалим для позначення не форми державного правління, а генетичного типу держави громадянського суспільства. Для позначення історичного типу форми правління держави громадянського суспільства запропоновано ввести в науковий обіг теорії держави і права поняття “поліархія”, яке має замінити поняття “республіка”.

Уперше в широкий науковий обіг його увів на початку 50-х рр. ХХ ст. американський політолог Р. Даль, котрий використовував це поняття в різних значеннях: як тип політичного порядку і політичного режиму, як набір політичних інститутів, необхідних для крупномасштабної демократії, як система політичного контролю тощо. У вітчизняному державознавстві поняття поліархія використовують переважно політологи, а в останній час – деякі російські теоретики-юристи (Р. Мухаєв).

Уведення поняття “поліархія” в науковий обіг вітчизняної теорії держави і права сприятиме усуненню різночитань між поняттями “монархія” та “республіка”. При типологізації форм державного правління заміна поняття “республіка” поняттям “поліархія” ліквідує дисбаланс між семантикою цих понять: монархія – влада, яка є похідною від одного суб’єкту, а правління є результатом дії теж одного державного інституту – глави держави (монарха); поліархія – влада, похідна від багатьох суб’єктів (народу), а правління є результатом колективних дій також багатьох державних інститутів. Використання термінологічної пари “монархія – поліархія” вносить у науку загальної теорії держави і права певний порядок у понятійному ряду: “держава – історичний тип держави – історичний тип форми держави – історичний тип форм державного правління”, де термін “республіка”, виходячи зі свого значення, має зайняти більш високу сходинку. Обидва ці терміни за природою відображених у них явищ є юридичними, оскільки безпосередньо пов’язані з державною владою; при старому поділі монархія за змістом – політико-правовий термін, республіка ж – соціальний. Здійснення такої заміни сприяє відновленню мовно-термінологічного балансу (μοναρχια – грец.; respublica – лат.), а саме, використання однієї мови – грецької (μοναρχια – ρολιαρχια), котра є загальновизнаним термінологічним джерелом державознавства, на відміну від латинської, яка вважається мовою права (правознавства).

На основі аналізу історичних закономірностей виникнення й розвитку форм державного правління, їх характерних властивостей на сучасному етапі уточнено ознаки монархії та визначені ознаки поліархії. Доведено, що головною ознакою “справжньої” монархії є єдиновладність (антипод принципу розподілу влади), і якщо такої ознаки немає, усі інші (спадковість, безвідповідальність та безстроковість) недостатні для визнання тієї чи іншої держави монархією. З огляду на це, монархія визначається як типова для держави кастово-станового суспільства форма правління, зміст котрої відображається в політико-юридичній системі верховної державної влади, де вся її повнота сконцентрована в руках глави держави – монарха. Таке розуміння монархії дає підстави вважати, що віднесення до монархічних держав таких розвинутих країн, як Бельгія, Великобританія, Іспанія, Канада, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія та інші не є обґрунтованим. На противагу монархії, поліархія – це типова для держави громадянського суспільства форма правління, зміст якої відображається в заснованій і такій, що функціонує на принципах народовладдя й розподілу влади соціально-політично-правовій системі вищих органів законодавчої та виконавчої влади, метою котрої є задоволення соціально-економічних, політичних та духовно-культурних потреб громадян.

В результаті наукових розробок, здійснених у цьому підрозділі, завершено побудову типологізаційної схеми, яка відображає об’єктивний причинно-наслідковий зв’язок між генетичними та структурними типами держави. За цією схемою: 1) держава епохи кастово-станового суспільства за історичним генетичним типом – нереспубліка (аrespublica), за історичним структурним типом форми держави – монократія, за історичним структурним типом форми державного правління – монархія; 2) держава епохи громадянського суспільства за історичним генетичним типом – республіка, за історичним структурним типом форми держави – полікратія, а за історичним структурним типом форми правління – поліархія; 3) між цими двома “чистими” типами держави об’єктивно існує перехідний тип, у змісті котрого змішуються ознаки старих і нових генетичних та структурних типів держави.

У підрозділі 3.2 “Види сучасних форм державного правління: класифікаційні засади” проаналізовано здобутки зарубіжних та вітчизняних державознавців щодо класифікації сучасних форм державного правління, визначено деякі нові підходи до їх видового поділу, запропоновано вдосконалену класифікаційну схему форм державного правління на рівні їх типів та видів.