Форма правління сучасної держави: теоретико-правові засади (стр. 4 )

Аналіз загальноприйнятої у вітчизняній державознавчій, насамперед юридичній, науці класифікаційної схеми форм державного правління показує, що вона має деякі слабкі сторони. Визнання в якості критерію визначення основних видів (типів) форм державного правління формальної процедури заміщення посади (поста) глави держави не є об’єктивним відображенням сучасної державно-правової реальності. Виходячи з того, що форма державного правління представляє певну державно-правову систему, запропоновано визначити головним критерієм поділу форм державного правління на типи принцип розподілу влади, який відображає якісний бік усієї системи. Держава, яка заперечує принцип розподілу влади, є монархією, держава, система верховної влади котрої побудована на основі принципу розподілу влади й системи стримувань та противаг – поліархією, а держава, яка використовує окремі елементи принципу розподілу влади й системи стримувань та противаг, – державою з перехідною (змішаною, сегментарною) формою правління.

З урахуванням цих базових класифікаційних одиниць визначені відповідні види форм правління сучасних держав. До сучасного типу монархії віднесені тільки ті держави, де за відсутності принципу розподілу влади державна влада повністю зосереджена в руках глави держави – монарха (Бахрейн, Бруней-Даруссалам, Катар, Об’єднані Арабські Емірати, Оман, Саудівська Аравія, Свазіленд). Однотипність владної структури цих держав, їх малочисельність не дають можливості виокремити видові відмінності їх форм правління. Формою правління перехідної держави (від кастово-станового до громадянського суспільства) є дуалістична монархія з такою характерною ознакою як наявність деяких елементів поділу владних повноважень між виконавчими та законодавчими структурами при панівній ролі глави держави – монарха (Бутан, Йорданія, Кувейт, Марокко, Тонга).

З викладеного логічно випливає, що абсолютна більшість держав світу мають поліархічну форму державного правління. Але це не так, оскільки мова йде не про завершену соціально-політично-правову модель поліархії, а тільки про рівень наближеності різних країн до неї. Це відображається насамперед у політичних та юридичних характеристиках форм правління держав, котрі в багатьох сьогоднішніх країнах не збігаються. Якщо для монархії така роздвоєність не характерна, оскільки зумовлений об’єктивними чинниками кастово-станового суспільства соціально-політичний зміст форми державного правління легітимується та юридично закріплюється самим монархом, то для громадянського суспільства навпаки: спочатку за допомогою суб’єктивної волі законодавця відбудовується “юридична форма” у вигляді конституційно нормативної конструкції, запозиченої, як правило, у розвинутих країн, а “політична форма” прилаштовується до неї залежно від рівня соціально-економічного, політичного та духовного розвитку громадянського суспільства на території конкретної держави. З огляду на це зазначено, що в дослідженні форми правління сучасної держави, визначенні її окремих видів, необхідно виходити з тієї методологічної настанови, що поліархія має пізнаватися як двогранна система державної влади, де одна з цих граней (форм) – “юридична” (de-jure), інша – “політична” (de-facto).

Враховуючи наукову спеціальність, у межах якої виконана дисертаційна робота, в ній увага була зосереджена передусім на “юридичній поліархії”, що являє собою закріплену в юридичних нормах стійку структурно-інституціональну систему вищих органів законодавчої та виконавчої влади, організація та функціонування котрої спирається на принцип поділу влади та систему стримувань і противаг, що йому відповідає. На відміну від абсолютної та дуалістичної монархій, “юридична поліархія” поділяється на види. Її видові відмінності визначаються компетенційними взаємозв’язками між вищими законодавчими й виконавчими органами держави, характер взаємовідносин яких обумовлений обраним державою відповідним “типом розподілу влади”. Одним із таких типів поділу влади є “м’який” (британський), що засновується на концепції дифузії (дисперсії) влади, котра, передбачаючи здійснення повноважень різними державними органами й посадовими особами, водночас не проводить чіткої межі між ними за інституціональним та функціональним принципом. Держави, законодавчо-виконавча владна система яких побудована на основі “м’якого” типу розподілу влади, віднесені до парламентського виду поліархії. Інший тип розподілу влади – “жорсткий” (американський) передбачає формальну ізольованість кожної з гілок влади, а також відсутність між ними тісних функціональних відносин, лежить в основі президентського виду поліархії. Третій тип розподілу влади – “змішаний” (сегментарний), який об’єднує у своєму змісті елементи “м’якого” та “жорсткого” типів, слугує основою для визначення третього виду поліархічної форми державного правління – змішаного.

У розділі 4 “Класичні види поліархічних форм державного правління”, який складається з двох підрозділів, висвітлено теоретичні й практичні проблеми перших двох видів поліархії – парламентської та президентської.

Підрозділ 4.1 “Парламентська поліархія: поняття, ознаки, юридичні та політичні моделі” присвячений одному з найбільш поширених у сучасному світі виду форми поліархічного правління – парламентському. На основі результатів дослідження історичних засад сучасних держав з парламентською формою правління, аналізу й синтезу сукупності ознак, що їх характеризують, створено загальний теоретико-юридичний “образ” виду парламентської поліархії, яка являє собою засновану на “м’якому” типові поділу влади політико-правову систему вищих органів держави (парламенту, уряду та глави держави), серед котрих провідну роль у здійсненні правління в державі відіграє сформована та відповідальна перед парламентом виконавча (урядова) влада. Новелою цього підрозділу є запропонована класифікація парламентських поліархій. Доведено, що традиційний поділ парламентських форм правління на “парламентську республіку” та “парламентську монархію” не відповідає сучасним реаліям, оскільки він здійснений за вказаним уже другорядним критерієм – хто стоїть на чолі держави – спадковий або ж обраний глава. Взявши за основу в якості критерію класифікації – принцип розподілу державної влади, – зроблено висновок, що зазначені вище традиційні види форм правління за своїми головними ознаками суттєво між собою не відрізняються, тому їх можна об’єднати в межах одного й того ж виду поліархічної форми державного правління – “парламентської поліархії”, яка, у свою чергу, має свої підвиди, котрі визначаються за порядком формування та правовим становищем інституту глави держави. Форму правління тих держав, де глава заміщує цей пост на основі виборчої процедури, учасником котрої обов’язково є парламент, пропонується визначити як “парламентська поліархія з обраним главою держави” (Греція, Італія, Індія, Німеччина, Пакистан, Чехія та ін.); а тих, де продовжує зберігатися архаїчна процедура заміщення поста через певний порядок престолонаслідування, – “парламентська поліархія зі спадковим главою держави” (Великобританія, Бельгія, Данія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія та ін.).

Аналіз політичної практики парламентської поліархії показує, що вона, порівняно з іншими поліархічними видами, характеризується найбільшою ефективністю та гнучкістю. Ставши плодом не теоретичних конструкцій, а насамперед певним відгуком на практичні потреби державного будівництва багатоукладної Європи, парламентська поліархія згодом набула найбільшого поширення у світі. Водночас цей вид сучасної форми правління не позбавлений і певних проблем. Вони виявляються в тому, що її “політичні” моделі здатні відхилятися від юридичних моделей, коливаючись у межах останніх або виходячи за них. У конкретній політичній практиці парламентська поліархія може набувати “асамблейних”, “міністеріальних”, “партократичних” форм.

У підрозділі 4.2 “Президентська поліархія: поняття, ознаки, юридичні та політичні моделі” розкриті теоретичні й практичні проблеми ще одного класичного виду поліархічної форми правління – президентської. Визначено, що, хоча президентська форма державного правління ґрунтується на тій же поліархічній основі, що й парламентська, вона за своїм юридичним змістом є полярною відносно останньої. Ця полярність спричинена історичними умовами становлення цих двох видів форм державного правління: парламентська поліархія формувалася в ході тривалого періоду практичного “пристосування” англійських інститутів влади один до одного, а президентська поліархія як антитеза англійської монархічної системи влади – на базі теоретичних конструкцій “батьків-засновників” і нетривалої практики державного будівництва Сполучених Штатів Америки 70-80-х рр. XVIII ст.

Порівняльний аналіз характерних рис форм правління цих держав, їх синтез дозволив визначити головні ознаки сучасної президентської поліархії, сформулювати її дефініцію: президентська поліархія – це заснована на “жорсткому” типові поділу влади політико-правова система вищих законодавчих та виконавчих органів держави, серед яких провідну роль у здійсненні правління в державі відіграє обраний позапарламентським шляхом президент, котрий формує й очолює відповідальну тільки перед ним виконавчу владу.

Особлива увага приділена політико-правовій практиці сучасної президентської поліархії. Визначено, що цей вид поліархічного правління у силу “жорсткості” своєї структури, за рівнем “гнучкості” поступається парламентській поліархії. Трансплантована й конституціоналізована в інших країнах класична “вашингтонська” модель президентської поліархії, котра багатьох із них приваблювала насамперед ідеєю сильної виконавчої влади, на практиці сприймала “перекручені” суперпрезидентські і навіть монархизовані форми. З огляду на це зроблено висновок, що президентська поліархія може бути ефективною в країнах з розвинутою економікою, соціально однорідним складом суспільства, високим рівнем політичної та правової культури.

На основі зробленого аналізу, як висновок до розділу, констатовано, що з двох класичних видів поліархічних форм державного правління парламентська поліархія має більші переваги, ніж президентська. Вони зумовлені, зокрема, механізмом формування політичних еліт та способами легітимації державної влади (М. Вебер), з яких парламентській поліархії притаманний раціонально-правовий, а президентській – харизматичний.

Розділ 5 “Змішаний вид поліархічної форми державного правління” складається з трьох підрозділів, у яких висвітлюються історичні засади формування у ХХ ст. нового виду поліархічної форми правління – змішаної, наведено його теоретико-правову характеристику, проаналізовані юридичні та політичні моделі змішаної поліархії в зарубіжних країнах та Україні.

У підрозділі 5.1 “Історичні та теоретико-правові засади змішаної форми поліархічного правління” розкрито історичний процес формування змішаної поліархії. Не заперечуючи в цілому традиційної точки зору, що прототипом змішаної поліархії є модель форми правління Франції часів П’ятої республіки (1958 р.), показано, що процес формування нового виду поліархії у Європі розпочався набагато раніше, ще в 1919 р., коли Фінляндія та Веймарська Німеччина закріпили у своїх конституціях форми організації державної влади, що об’єднували у своєму змісті елементи як президентської, так і парламентської поліархій. Акумулювавши цей історичний досвід, французька модель змішаної форми поліархічного правління стала своєрідним зразком для організації верховної влади багатьох інших держав: спочатку зазначену модель запозичили окремі держави – колишні колонії Франції, а на рубежі 90-х рр. ХХ ст. її конституціоналізовано у багатьох постсоціалістичних країнах.

Узагальнення характерних рис структурно-інституціональної організації влади такої моделі в різних країнах дозволило розкрити зміст поняття змішаної поліархії, яке в концентрованому вигляді сформульоване у відповідній дефініції. Зокрема визначено, що змішана поліархія – це вид поліархічної форми державного правління, який являє собою засновану на “помірному” типові поділу влади систему вищих органів законодавчої, президентської та урядової влади, де остання формується за спільною участю обраних у результаті загальних і прямих усенародних виборів президента та парламенту й несе відповідальність перед ними. Теоретично така модель форми правління мала бути більш ефективною ніж інші види поліархій, оскільки у її юридичній конструкції закладений механізм, покликаний урівноважити систему влади, пом’якшити властиві парламентським та президентським формам правління недоліки. Але, як показує досвід конституціоналізації цього виду поліархічної форми правління в інших державах, їх юридичні моделі не завжди збігаються з таким збалансованим прототипом. Більш того, вони різняться незначними або ж суттєвими відхиленнями від нього. Останнє спричинило різні класифікації змішаних форм правління, серед яких, після започаткування політичної реформи в Україні, найпоширенішою стала та, що передбачає поділ змішаних поліархій на президентсько-парламентські й парламентсько-президентські.

У підрозділі 5.2 “Змішана поліархія в зарубіжних країнах” викладені результати порівняльного аналізу юридичних конструкцій та політичних моделей змішаних поліархій у зарубіжних країнах. На його основі обґрунтовано положення, що класифікація змішаних поліархій на президентсько-парламентські та парламентсько-президентські, котра відображає певний рівень відхилення їх змісту в бік президентської або ж парламентської форм правління, є досить узагальненою й не відображає максимальною мірою того ступеня диференціації, котрий існує серед зарубіжних держав з такою формою правління. Виходячи з цього замість дволанкової запропонована чотириланкова класифікаційна схема змішаної поліархії, котра поділяється на такі підвиди: президентсько-парламентська (Білорусь, Казахстан, Південна Корея, Росія тощо) та парламентсько-президентська (Австрія, Ірландія, Ісландія, Хорватія, Фінляндія тощо), у структурі яких суттєво переважають відповідно президентські й парламентські елементи, і напівпрезидентсько-напівпарламентська (Вірменія, Франція) та напівпарламентсько-напівпрезидентська (Литва, Македонія, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина та ін.), у юридичних конструкціях котрих простежується певний баланс елементів “президенціалізму” й “парламентаризму” з незначною перевагою в першому випадку президента, в іншому – парламенту.

Політична практика змішаної поліархії показує, що її зміст здатний “коливатися” залежно від конкретної політичної ситуації. Серед держав із парламентсько-президентською формою правління є такі, де їх “політичні” моделі найбільш близькі до свого “юридичного” прототипу (Фінляндія, Хорватія), і такі, де вони вийшли за межі своєї “юридичної системи”, зайнявши місце серед держав із парламентською формою правління (Австрія, Ірландія, Ісландія). Оскільки політична “парламентаризація” змішаної форми поліархічного правління тільки покращує її якість, то й питання про їх “повернення” у правове поле цього виду форми правління не постає так гостро. У державах, “юридичні” форми правління котрих визначені як президентсько-парламентські, простежується інша ситуація: домінування в них президентських елементів за відповідних умов (значне соціальне розшарування, низький рівень соціально-економічного розвитку та політичної і правової культури, авторитарний режим тощо) сприяє ще більшому посиленню влади президента, яка зазвичай виходить за окреслені для неї юридичні межі. На практиці це породжує президентські (Росія) та суперпрезидентські (Азербайджан, Білорусь, Казахстан та ін.) політичні моделі форм державного правління.

У підрозділі 5.3. “Змішана поліархія в Україні” розкрито теоретико-правові засади конституціоналізованої 1996 р. в Україні форми державного правління, показана політична практика її функціонування в  рр., виявлені проблеми нової, побудованої в результаті політичної реформи 2004 р., конструкції влади, визначені концептуальні засади її вдосконалення.

Аналіз закріпленої в Конституції України 1996 р. юридичної моделі форми правління української держави показує, що в пропонованій чотиричленній класифікації змішаних форм поліархічного правління (президентсько-парламентська, напівпрезидентсько-напівпарламентська, напівпарламентсько-напівпрезидентська, парламентсько-президентська) її слід віднести до напівпрезидентсько-напівпарламентського підвиду, який характеризується певним балансом парламентських та президентських ознак із деякою перевагою останніх. На момент прийняття Конституції така асиметричність нормативної конструкції форми правління на користь одного з її суб’єктів – президентури – була зумовлена, з одного боку, персоналістськими традиціями організації влади радянських часів, а з іншого – об’єктивною необхідністю в існуванні більш оперативної й персонально-відповідальної виконавчої влади для розбудови незалежної української держави. Домігшись на початковому етапі певних позитивних результатів у цій справі, президентська влада в Україні стала “повторювати” досвід своїх східних колег по СНД, який повсюдно виявився в посиленні президентури в системі елементів форми державного правління та авторитаризму в змісті політичного режиму. Але спроба згортання демократичних процесів в Україні зустріла рішучий опір з боку суспільства та певної частини партійно-політичних сил. У серпні 2002 р. проголошений курс на перебудову “президентсько-парламентської республіки” в “парламентсько-президентську”, який через два роки увінчався прийняттям відповідних змін до Конституції України. Оцінюючи в цілому позитивно здійснену Законом України № 2222-IV від 08 грудня 2004 р. корекцію конструкції влади як крок у бік побудови в Україні форми державного правління європейського типу, водночас зазначено, що внесені конституційні зміни виявилися половинчастими й такими, що потребують подальшого вдосконалення. Наявну проблему потрібно вирішувати шляхом побудови дійсної парламентсько-президентської форми державного правління.

Модель такої парламентсько-президентської поліархії має бути максимально наближеною до моделі парламентської поліархії. Її інституціональну структуру складають президент, уряд і парламент. Сформований на партійній основі парламент, його більшість формує відповідальний тільки перед ним уряд, котрий є вищим органом виконавчої влади. Такий взаємозв’язок між парламентом та урядом забезпечує гнучкість системи законодавчо-виконавчої влади, оскільки право парламенту на зміну прем’єр-міністра та уряду створює можливість своєчасного коригування політичного курсу держави. Глава держави при цьому різновиді змішаної поліархії не є носієм виконавчої влади, але його правовий статус “сильніше” ніж при парламентській формі правління, позаяк президент легітимується безпосередньо народом. Це дає йому право представляти державу в середині країни та за рубежем, формувати одноосібно або разом з парламентом деякі державні органи, брати участь у законодавчому процесі (законодавча ініціатива та право вета), забезпечувати наступність державної влади, виступати арбітром між виконавчою та законодавчою владою (виносячи найважливіші державні питання на національний референдум, відправляючи уряд у відставку за ініціативою парламенту або розпускаючи останній за ініціативою уряду чи у випадках, які чітко зафіксовані в Конституції).

Визначені дисертантом концептуальні засади реформування форми правління сучасної української держави та внесені ним конкретні пропозиції щодо вдосконалення правового статусу Верховної Ради, Кабінету Міністрів і Президента, розмежування повноважень та оптимізації їх взаємовідносин (див.: Додаток Л) спрямовані на приведення форми правління української держави у відповідність із політико-правовою моделлю “парламентсько-президентської” поліархії, яка довела свою ефективність у багатьох європейських країнах.

ВИСНОВКИ

У висновках підбито загальні підсумки дисертаційної роботи, узагальнено вироблені в ході дослідження основні теоретичні положення та викладені деякі пропозиції щодо їх упровадження в практику державного будівництва. Зокрема підкреслено, що в дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове розв’язання наукової проблеми форми правління сучасної держави, що виражається в наявності протиріччя між традиційним знанням про державу та її форми і неспроможністю використання окремих елементів цього знання для пояснення суті багатьох, безпосередньо пов’язаних з сучасною державою, явищ. Серед останніх – форма державного правління, дослідження теоретико-правових засад котрої дало можливість дійти таких наукових висновків.