Літературно-мистецька Сторожинеччина (стр. 2 )

1965 року М. Єремійчук вступила в медичне училище, маючи більше восьми літ стажу санітаркою в сільському ФАПі.

По закінченню училища, повернулась у село. Тридцять п’ять років незмінно трудилася на нелегкій ниві сільського фельдшера-акушера.

2004 року вийшла друком поетична книга “Душі відкрию таємницю” - автор М. Єремійчук. Це сповідь душі, небайдужого серця жінки, все свідоме життя якої було повністю віддане людям. У книгу ввійшли вірші, написані впродовж багатьох років, у яких авторка з щирістю ділиться своїми роздумами, почуттями, сподіваннями.

ЄРЕМІЦА Фівонія

(1968 р. н.)

Самодіяльна поетеса, народна майстриня

Єреміца 25 вересня 1968 року в с. Снячів Сторожинецького району Чернівецької області у селянській родині. Сім’я незвична, бо від покоління до покоління передається любов до музики, вишивки, поезії, любов до оточуючого світу. Прабабуся і бабуся були чудовими вишивальницями, ткалями, писанкарками. Батько любить, гуляючи в лісі, відшукувати різні гілочки, корінці і підганяти їх під різні створіння. А разом з дружиною – перші критики і поціновувачі доччиного таланту.

Ф. Єреміца закінчила Снячівську середню школу. З 1987 року, побачивши потяг дівчини до малювання, батьки віддали її на навчання до Будинку художника у м. Чернівці. Брала приватні уроки у художника іна.

У 1996 році вступила на заочне відділення філологічного факультету Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, який успішно закінчила. Здобула професію вчителя української мови і літератури.

Під час навчання працювала у рідній школі, вела гурток малювання. А ще працювала у редакції районної газети “Радянське село” (тепер “Рідний край”).

Вірші почала писати уже після закінчення школи, а будучи маленькою, компонувала поетичні рядки, присвячені дню народження мами, тата, бабусі. Любила до слів підбирати музику.

З прикрістю згадує шкільні роки, коли її не розуміли ні однокласники, ні вчителі, вважаючи дівчину дивакуватою. А ця дивакуватість полягала саме у цікавішому світосприйнятті, ніж у її ровесників, та старших, що її оточували.

Ф. Єреміца – творча натура. Її захоплення різносторонні. Пробує писати новели. Уже з’явилась новела “Сум цимбалів і скрипки” (новела про рідного дядька, в якій описані справжні події, лише змінені імена та прізвища).

Мріє створити казки для дітей.

Єреміци експонувалися у сільському Будинку культури, у школі. Демонструє їх на різних нарадах, куди її запрошують час від часу. Приїжджала на запрошення до учнів школи с. Кам’яна, з якими ділилася своїми творчими планами і здобутками.

Вірші Ф. Єреміци мають філософське звучання. Вони є ніби доповненням до її картин, ікон, які теж мають філософський зміст.

Головна тема творчості Ф. Єреміци – людина як творіння Господа.

ЗДОРОВЕНКО Василь Іванович

(1928 – 2001 р. р.)

Поет, прозаїк

Здоровенко 20 листопада 1928 року в с. Верхня Суєтка Знаменського району Алтайського краю в Росії. Дитинство і юність пройшли у суворому Сибірському краї. Тринадцятилітнім пізнав страшне поняття “війна”. На дитячі руки випало безліч роботи: косив, орав, ремонтував… Все переніс.

Середня освіта, диплом філолога здобуті вже на Буковині, куди хлопця запросила рідна сестра. Тут, у затишному містечку над Сіретом, знайшов свою єдину подругу, і став сторожинчанином не тільки формально, а й душею, серцем. Чимало творів із поетичного доробку присвячені Буковині, її природі, смерековим лісам, пишній красі долини гір, доброті людських сердець.

В. Здоровенко, філолог за фахом, все життя віддав скромній роботі інкасатора. Але здобуті знання не пропали марно. Перший вірш, присвячений Юрію Гагаріну (1961 р.), став початком тривалої роботи душі і серця. Ціла низка віршів, з якої проглядає обличчя лірика, громадянина і просто щирої людини, з’явилася на світ у 1994 р. “Все, что пережито мною” – це автобіографічні вірші, роздуми про дитинство, ліричну юність, зрілість у оточенні краси та неповторних краєвидів підгірнянського краю, яка надихала на томке відчуття гармонії почуттів, відчуття радості від кожного сонячного дня.

Вірші Василя Івановича написані російською мовою. Але, читаючи прості задушевні рядки, розумієш наскільки він буковинець.

Здоровенко 1 серпня 2001 року. Похований у м. Сторожинець.

ЗМОШУ Валерій Георгійович

(1948 р. н.)

Етнограф, фольклорист, самодіяльний поет, громадський діяч

Змошу 28 червня 1948 року в с. Нижні Петрівці Сторожинецького району Чернівецької області, в сім’ї священника.

У 1955 році пішов навчатися в І клас восьмирічної школи №1 с. Нижні Петрівці, яку закінчив у 1963 році. Середню школу закінчив у сусідньому селі Верхні Петрівці в 1966 році.

Протягом 1967-1970р. р. служив у війську в морському флоті Атлантичного океану. Після служби в 1971 році поступив у Тираспольський педінститут, спеціальність – молдавська мова та література, який успішно закінчив у 1976 році. У цьому ж році працює у ВШ с. Аршиця, а потім - учителем історії у Нижньопетрівецькій СШ.

Нині В. Змошу працює учителем, керівником етно-фольклорного гуртка і директором етнографічно-фольклорного музею с. Нижні Петрівці. Збирає фольклор села. Активний громадський діяч. Один із учасників румунського товариства “Міхай Емінеску” м. Чернівці і групи “Арбороаса”.

Свою літературну діяльність розпочав у 1966 році. Пише вірші румунською мовою і друкує їх в районній газеті “Радянське село” та обласній “Zorile Bukovinei”, журналі “Femeia Moldovei” (“Молдавська жінка”), “Голос Буковини”, тижневику “Concordia”.

На сьогоднішній день побачили світ більше 60 віршів. Крім віршів, у нього є ряд пісень про кохання, колядки, легенди – всього більше 400. Пише праці про традиції та обряди, пов’язані із життям людини, такі як “Хрещення в Нижніх Петрівцях”, “Солодка дойна”. У 2001 році побачила світ дуже цікава робота – “Весілля в Нижніх Петрівцях”, надрукована в журналі “Наша Міоріца”(Нью-Йорк, США, №3-4, 2001).

З власної ініціативи на особисті кошти організував та відкрив при школі етно-фольклорний музей. Зібрав цікаві матеріали для виставки.

ІЛІУЦ Марія Степанівна

(1954 р. н.)

Популярна співачка

Іліуц 23 лютого 1954 року в с. Красноїльськ Сторожинецького району Чернівецької області в багатодітній селянській сім’ї, в якій завжди панували мир і злагода. Старші брати і сестри швидко залишили батьківське гніздо і вдома залишилася найменша – Марійка. На той час вона навчалася у місцевій школі і дуже любила співати.

Ставши старшокласницею М. Іліуц почала відвідувати вокальну студію при деревообробному комбінаті, виступала перед працівниками ланів і ферм у складі агіткультбригади, була активною учасницею шкільного хору.

Марія ще змалку звикла бачити вдома, як з’являються національні костюми. Їх готувала мати, часто засиджуючись за своїми творіннями до пізньої ночі. Це ремесло перейняли і дочки. Іліуц – це лише костюми, виготовлені власними руками та руками рідних. Їх налічується близько 30.

Навчалась спочатку у Чернівецькому культосвітньому училищі на хореографічному відділенні, але вже через рік почала опановувати народні інструменти. Працюючи художнім керівником у місцевому Будинку культури, М. Іліуц мріяла вчитися у вищому навчальному закладі. У 1973 році разом з подругою О. Герман вирушили до Кишинева, подали документи в інститут мистецтв імені Гаврила Музическу. Фортуна посміхнулася обом: Марія стала студенткою відділення хорового диригування, а Олена – оперного.

У 1989 році на Міжнародному конкурсі популярної музики виборола Гран-прі, а через три роки на фестивалі, присвяченому пам’яті Тамари Чабану, посіла перше місце. У 1995-му – знову Гран-прі на Міжнародному конкурсі Чабанської пісні у Бухаресті, а у 1996-му така ж нагорода на Міжнародному фольклорному конкурсі румунської пісні.

Впородрвж семи років М. Іліуц виступала в складі Кишинівського фольклорного ансамблю “Штефан – воде”, згодом – в ансамблі “Бусуйки молдовенескі”, організатором якого був музикант і диригент симфонічного оркестру Міхай Аміхалакіоає з Герцаївського району. Одночасно співпрацювала з оркестром радіо та телебачення, ансамблями “Жок” і “Мугурел”.

Найголовніше місце у творчості М. Іліуц посідає те, що вона прагне донести до слухачів і глядачів культуру і фольклорну спадщину рідного Красноїльська.

ІОНАШКУ Джордже

(1909 р. н. – рік смерті невідомий)

Румунський поет

Іонашку 12 лютого 1909 року в с. Петрівці Сторожинецького району Чернівецької області. Протягом 1921-1925 років здобув середню освіту в Сучавському ліцеї ім. Ш. Великого та 1926-1929 – роки навчання в Чернівецькому ліцеї ім. А. Пумнула. Згодом навчався в Чернівецькій консерваторії (1929-1931 роки).

Д. Іонашку був актором, працював завідувачем музею Бухарестського оперного театру; автор збірки поезій, статей з питань театрального і музичного мистецтва.

Основними книгами є: “Поеми для іншого життя” (Ч., 1939), “Заклик вогню: Поема” (Ч., 1939), “Кам’яні пісні” (Сучава, 1940), “Балади і симфонії” (Ясси, 1983).

КАТАМАЙ Богдан Васильович

(1934 р. н.)

Заслужений працівник культури України, член Національної Всеукраїнської музичної спілки, диригент, самодіяльний композитор, педагог, музично – громадський діяч

Катамай 14 серпня 1934 року в с. Ямниця на Івано-Франківщині. Після закінчення семирічки вступив до Івано-Франківського музичного училища ім. Дениса Січинського. Закінчив повний курс по спеціальності “Відділ народних інструментів” (домра), отримав кваліфікацію організатора-методиста художньої самодіяльності, диригента оркестру народних інструментів. В армії закінчив курс воєнного навчання при військовій частині та отримав спеціальність - механік приладів кисневого обладнання в авіації. За час служби був нагороджений грамотою за активну участь в художній самодіяльності.

Трудову діяльність розпочав у 1957 році на посаді вихователя ремісничого училища селища Брошнів Івано-Франківської області. Потім працював художнім керівником в Будинку культури м. Галич, де організував оркестр народних інструментів. Паралельно організував три хори в селах Ганусівка, Сілець, Крилос, які користувалися успіхом в районі. З 1960 року працював в музичній студії при Косівському Будинку культури, де організував домровий оркестр і водночас хор в с. Яворів.

З 1962 року Б. Катамай – викладач класу домри та диригент домрового оркестру Сторожинецької музичної школи. Водночас, на громадських засадах, став керівником хорових колективів лісового технікуму, лісокомбінату (Держлісгоспу), Будинку культури, а пізніше – сіл Нові Бросківці, Старі Бросківці. Керувати п’ятьма колективами водночас – нелегко, але любов маестро до музики, до народного співу, до пісні перевищувала всі труднощі. У 1973 році хор лісокомбінату отримав звання “народний”, а 1977 року це звання присвоєно колективу лісового технікуму, а пізніше і Старих Бросківців.

У 1970 році Б. Катамай закінчив Дрогобицький державний музично-педагогічний інститут ім. І. Франка, отримав кваліфікацію викладача педучилища з класу хорового диригування. Тими роками були записані на грамплатівку Всесоюзної фірми “Мелодія” під назвою “Буковинські самоцвіти” пісні хорів лісового технікуму, лісокомбінату та Будинку культури. Також були випущені обласним Будинком художньої творчості плакат-розповідь та буклет про досвід роботи керівника.

Б. Катамай двічі очолював зведений хор на гастролях в Москві. Донині є постійним керівником зведеного хору району. 30 серпня 1984 року йому було присвоєно звання Заслуженого працівника культури України, через деякий час став членом національної Всеукраїнської музичної Спілки.

Хори лісового технікуму (нині коледж) “Барвінок” та лісокомбінату “Горицвіт” є лауреатами багатьох республіканських та всесоюзних фестивалів і конкурсів. Їхній спів полонив серця Києва, Закарпаття, Москви, Петрозаводська, Санкт-Петербурга та міст Румунії. Вони представляли хорове мистецтво Чернівецької області на республіканському телетурнірі “Сонячні кларнети”, міжобласній конкурсній телепрограмі “Сонячний вінок”, де були переможцями. Сьогодні ці хори є лауреатами першого та другого Всеукраїнських фестивалів народної творчості на честь 10-ї річниці Незалежності України.

Б. Катамай за вагомий вклад у розвиток хорового мистецтва краю неодноразово нагороджувався Почесними грамотами, дипломами, значками “За досягнення в художній самодіяльності” (Москва), медалями “Ветеран праці”, “За доблесну працю”, лауреат багатьох міжнародних та Всеукраїнських фестивалів-конкурсів. Двічі нагороджений грамотами від Голови національної Всеукраїнської музичної спілки, народного артиста України, академіка А. Авдієвського за видатні мистецькі досягнення, розвиток і збагачення традицій національного українського хорового мистецтва, високопрофесійну творчу і активну громадську діяльність. У 2002 році його портрет був занесений на районну Галерею Пошани.

Б. Катамай – кваліфікований педагог-методист та організатор самодіяльності в районі. 2004 року за особистий творчий внесок в розвиток української пісні та з нагоди 70-річчя від дня народження на творчому вечорі був нагороджений дипломом Національної радіокомпанії України дирекції міжнародного пісенного фестивалю “Доля” В. Набруска, М. Гаденка. У 2005 році Б. Катамай та народний аматорський хор “Горицвіт” районного Будинку національних культур та держлісгоспу ввійшли у енциклопедичний довідник “Українське народно-хорове мистецтво”(охоплює історичний період 2 полов. ХХ ст. і донині), готується до друку Міністерством культури і мистецтв України (м. Київ).

Музика – його світ!

КОБИЛЯНСЬКА Ольга Юліанівна

(1863-1942 рр.)

Видатна українська письменниця

Кобилянська 27 листопада 1863 року в містечку Гура-Гумора на Південній Буковині (тепер Румунія), у багатодітній сім’ї. Закінчила чотирикласну початкову німецьку школу, впродовж кількох мсяців відвідувала приватні уроки української мови. Далі наполегливо займалась самоосвітою. Проживала разом з рідними в Сучаві, Кимполунзі, Димці, а з 1891 року – в Чернівцях.

Деякий час О. Кобилянська перебувала в с. Великий Кучурів Сторожинецького району. Є спогади, що селяни Великого Кучурова на замовлення носили молоко, сметану, сир додому письменниці. А вона підтримувала їх щирим словом, співчуттям, допомагала грішми. Велику увагу заслуговує автограф оповідання під назвою “Любов до рідної землі” (10 рукописних сторінок). Нині він зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук України. В основі згаданого оповідання –трагедія матері, яка втратила через війну єдиного сина. Історія ця записана з розповіді селянки Марії Мінтенко з Великого Кучурова.

О. Кобилянська – майстер соціально-психологічної прози. Вершиною її творчості є ряд повістей - “Земля“, “Людина,” “В неділю рано зілля копала…”, “Ніоба”, “Царівна”, “Апостол черні” , новел “Меланхолійний вальс”, “Битва”, “Некультурна”, “Юда”, “Вовчиха”. Перу митця належать літературно-критичні і публіцистичні праці, мемуари, німецькомовні переклади творів українських класиків, а також скандинавських авторів на українську. У колі щирих друзів О. Кобилянської були Л. Українка, В. Стефаник, Х. Алчевська, Н. Кобринська, І. Франко, О. Маковей, П. Тодоров, Ф. Ржегорж та інші громадсько-культурні діячі слов’янського світу. 1928 року вийшов багатотомник письменниці.

Кобилянська 21 березня 1942 року. Похована в Чернівцях.

КОЖЕЛЯНКО Василь Дмитрович

(1957 р. н.)

Поет, прозаїк, літературний критик, драматург, журналіст, член Асоціації українських письменників та двох національних Спілок – письменників і журналістів України

Кожелянко 1 січня 1957 року в с. Кам’яна Сторожинецького району Чернівецької області. Закінчив середню школу, служив у війську, працював у колгоспі та на заводі в Чернівцях. Вищу освіту здобув на філологічному факультеті Чернівецького держуніверситету. Нині працює в редакції газети “Молодий буковинець”.

Писати вірші почав ще в школі, однак друкувати їх заборонила радянська влада. Регулярно публікується у пресі з кінця 80-х років. Лауреат літературних премій “Гранослов-92” (за збірку віршів) та журналу “Сучасність” (за роман “Дефіляда в Москві”).

В. Кожелянко – автор понад десяти книжок поезій та прози. Поетичні твори, вміщені у збірках “Терновий іній”, “Білий і рудий” (1994р.), “Семибарвний кінь” (1995р.), відзначені інтелектуальною наснаженістю, глибинністю проникнення в суть життєвих явищ, багатством лексичних засобів. Автор викриває вульгаризм, “західномовний шик”, “авангардський дух”, талановито вправляється в римованих катренах, канонічних сонетах, хокку, верлібрі.

У 1997 році (у 40-річному віці) В. Кожелянко починає писати прозові твори. Найбільшу популярність письменникові приніс роман “Дефіляда в Москві”. А в 2001 році Львівське видавництво “Кальварія” видає зібрання творів В. Кожелянка у 5-ти томах: “Дефіляда в Москві”, “Конотоп”, “Людинець”, “ЛжеNostradamus”, “Котигорошко”. Романи – художньо довершені, автор творить паралельну, ним же вимислену історію, іншими словами “історичну фантастику”, “антиісторію”, “альтернативну історію”. У 2004 році “Кальварія” видала ще один роман (історичний детектив з іронічним присмаком) В. Кожелянка під назвою “Срібний павук”, присвячений минулому Чернівців, подіям передвоєнного 1939 року.

В. Кожелянко є автором низки новел, п’яти п’єс у співавторстві з В. Сердюком, йому підвладні різноманітні жанри прози – публіцистичні статті, рецензії, дослідницький есей, памфлети тощо. Його творчість відома за межами України, перекладається на інші мови, викликає дискусії у колі людей з нестандартним мисленням, здатних скинути шори застарілих стереотипів, водночас, захоплення вмінням вправно жонглювати словом.

КОЖОЛЯНКО Георгій Костянтинович

(1946 р. н.)

Український історик, етнолог, педагог,

доктор історичних наук, професор, громадський діяч

Кожолянко 27 червня 1946 року в с. Кам’яна Сторожинецького району Чернівецької області. У 1972 році закінчив історичний факультет Чернівецького державного університету ім. Ю. Федьковича, після чого працював лаборантом. З 1957 року Г. Кожолянко – викладач, а з 1981 року - завідуючий кафедрою етнології, античної та середньовічної історії Чернівецького університету.

Науковець є автором монографій: “Поселення та житло українців Івано-Франківщини та Буковини” (1992р.), “Традиційна обрядність у народній архітектурі українців Буковини”, “Етнографічні матеріали про людність українських теренів у стародавніх та античних джерелах” (обидві – 1997), “Народознавство Буковини: Громадський і сімейний побут” (Чернівці,1998), “Народознавство Буковини: Новорічно-різдвяна обрядність українців” (2001р.), “Етнографія Буковини” (1999, т.1; 2001, т.2). Г. Кожолянко – голова Буковинського етнографічного товариства.

КОЛОДІЙ Віталій Дем’янович

(1939 р. н.)

Письменник, журналіст, перекладач, голова Чернівецької

обласної організації Національної спілки письменників України

Колодій 19 січня 1939 року в м. Первомайськ Миколаївської області, де і закінчив школу. Уже семикласником друкувався. Закінчив механічне відділення Одеського нафтового технікуму. На той час уже мав публікацію в колективній книжці.

З дипломом механіка приїхав на Буковину і працював на Сторожинецькій нафтобазі. Попрацювавши певний час, вступив до Чернівецького державного університету ім. Ю. Федьковича на філологічний факультет. Закінчивши його в 1963 р., понад чверть століття віддає журналістській і видавничій роботі в Одесі та Чернівцях. В Одесі обіймав посаду відповідального секретаря газети “Чорноморська комуна”, завідувача редакції художньої літератури і головного редактора видавництва “Маяк” (70-ті роки). У Чернівцях завідував відділом культури газети “Радянська Буковина” (60-80-ті роки).

У 1990-1991 роках редагував часопис “Буковинське віче”, а в 1997-1998 роках редагував газету “Літературно-мистецька Буковина”. В. Колодій має в своєму активі більше десятка окремих книжок найрізноманітнішого характеру, численні публікації у періодиці та різного роду збірниках. До виходу кількох книг він спричинився як упорядник і співупорядник видань “Дві хвилі”, “Береги” та інші). Поетичний відділ книжкових видань, на яких значиться ім’я В. Колодія, започаткований збіркою “Зажинки” (1967р.), він увібрав ще сім інших “Слов’янська дума” (1969р.), “Серпень і птиці” (1973р.), “Північний вирій” (1978р.), “Зоряне дерево” (1982р.), “Птахи на вітрах” (1983), “Погляд за видиму грань” (1986), “За обрієм літа” (1989р.). Кілька віршів включено до шеститомної “Антології української поезії” (1986р.).

Проза зібрана у книзі “Вечірній сніг” (1989р.). Колодія перекладені російською, румунською, естенською, абхазькою, болгарською та угорською мовами.

У 1996 році за твори про Л. Кобилицю та Ю. Федьковича відзначений літературною премією ім. Дмитра Загула. У 1999 році В. Колодію присуджено літературно-мистецьку премію імені С. Воробкевича за книгу “Найлютіша в світі панна” (1998р.) та збірку сонетів “При сповідальних свічах” (1999р.). У 2002 році був відзначений премією Івана Бажанського. У 2003 році отримав румунську премію ім. М. Емінеску за переклад твору “Лучаферул”.

КОСТИНЯН Вікторія Іванівна

(1956 р. н.)

Етнограф-фольклорист

Костинян (Суховерська) 8 серпня 1956 року в с. Іжівці Сторожинецького району Чернівецької області в сім’ї колгоспників. У 1973 році закінчила середню школу і вступила до культосвітнього училища на хормейстерське відділення. Працювала в галузі культури. Захоплення – вокальний спів – допомагає їй в роботі на різних посадах – завідуючої клубом, директором будинку культури, вчителькою музики.

У 1986 році В. Костинян закінчила історичний факультет Чернівецького державного університету ім. Ю. Федьковича. Після чого починає викладати історію в Ропчанській школі. Паралельно працює над вдосконаленням програми дитячого фольклорно-етнографічного ансамблю “Ізвораш”, який створила ще у 1981 році.

Період навчання в аспірантурі в Бухаресті сусідньої Румунії дає поштовх літературно-дослідницькій діяльності. Працює над темами “Румунський національний костюм”, “Ткацтво”, “Сімейні обряди: весілля румунів Сіретської Долини”, “Нариси про культуру румунів Чернівецької області”.

Друкувалась в газетах “Меляг натал”, “Конкордія”, “Месажер буковинян” (Бухарест), журналах “Гласул Буковиней”, “Ахалеле Буковиней”, альманаху “Цара фажилор”.

Паралельно з науковою В. Костинян веде артистичну діяльність, пропагуючи фольклор рідного краю. Лауреат премії “Етнос” (Бухарест) як краща виконавиця румунської народної пісні (1999), міжнародних фестивалів в Бухаресті та Чернівцях.

Активно займається громадською діяльністю.

КОСТИНЯН Степан Аврелович

(1952 – 2002 рр.)

Етнограф-фольклорист, самодіяльний поет

Костинян 30 серпня 1952 року в с. Ропча Сторожинецького району Чернівецької області. Свого часу селянська родина була піддана репресіям. Здобув середню освіту, а згодом закінчив Чернівецький державний університет ім. Ю. Федьковича, де навчався на філологічному факультеті, фах – “Молдавська мова і література”. Після чого працює на педагогічній ниві. У 1999 році закінчив аспірантуру при науковому інституті етнографії і фольклору в Бухаресті (Румунія).

У трудовій біографії С. Костиняна – різні сторінки, пов’язані з вихованням підростаючого покоління. Останні місця роботи – інспектор районного відділу освіти, директор Ропчанської школи. Був помічником консультанта народного депутата України М. Бауера, депутатом районної ради.

Досліджував історію та культуру румунів Північної Буковини. Писав вірші, наукові статті. Друкувався в газетах “Сатул Советік”, “Зориле Буковиней”, “Конкордія”, “Рідний край”. Уклав збірник текстів для диктантів 5-11 класів, виданий після смерті у 2003 році за активного сприяння доньки Отілії.

Теми досліджень С. Костинян – “Пасхальні рушники”, “Будівлі румунів”, “Традиційні заняття румунів Сіретської Долини”. Працював над дослідженням біографії Болеслава Хиждеу.

Костинян 19 жовтня 2002 року.

КРАСОВСЬКА Хелена Михайлівна

(1973 р. н.)

Науковець-філолог

Красовська 29 квітня 1973 року в с. Клинівка (Панка) Сторожинецького району Чернівецької області, в багатодітній сім’ї. Перші сім років Х. Красовська прожила разом з батьками в с. Панка, де в 1980 році пішла в перший клас Панківської СШ, яку закінчила у 1990 році. Восени по направленню з польського Товариства в м. Чернівці розпочала навчання на підготовчому курсі польської мови в Ненадові (Польща).

З 1991 по 1996 рік Х. Красовська навчається в Жешівському університеті на філологічному факультеті, спеціальність – польська мова і література. Магістерську роботу написала на тему “Польська мова на Буковині” і захистила її на відмінно у червні 1996 року.

У жовтні-грудні 1996 року закінчила Міжнародну школу гуманітарних наук Східної і Центральної Європи у Варшавському університеті. У 1998-1999 роках закінчила післядипломну школу для магістрів-вчителів з вищою освітою у Жешівському університеті. Доповнює свої знання на різних курсах в Кракові, Києві, Варшаві.

З 2000 року перебуває на докторських студіях в Інституті славістики Польської Академії наук. Збирає матеріали на різні буковинські теми, зокрема цікавлять її проблеми польського говору Буковини: “Характеристика польсько-буковинської лексики” (науковий вісник Чернівецького державного університету: слов’янська філологія, випуск 83. – Чернівці, 2000, с.167-184), “Несколько замечаний о говоре буковинских гуралив (горян) в Нижних Петровцах на Западной Буковине в книге “Чадецька Вітчизна” (Люблін, 2000, с.125–130). Виїжджає з доповідями в різні куточки Європи і презентує феномен Буковини з її неповторними вимірами.

Х. Красовська часто буває в Петрівцях, презентує польську меншість, яка проживає на Буковині (в Петрівцях) на наукових конференціях в Польщі, Румунії та Україні: “Обряди свята Різдва Христова у буковинських горян в Нижніх Петрівцях” (журнал “Полонус”, №12. – Сучава, 2002. - С.1-5).

ЛАВРУК Тамара Володимирівна

(1953 р. н.)

Поетеса

Лаврук 1 лютого 1953 року в с. Михальча Сторожинецького району Чернівецької області. Закінчила місцеву школу. Вірші почала писати дуже рано, ще в початкових класах. По закінченні десятирічки поступила на філологічний факультет Чернівецького державного університету з вечірньою формою навчання. Паралельно працює – в школі, поштовому відділенні зв’язку.

Після переїзду вже із сім’єю – чоловіком та двома дітьми – на будову Дністровської ГЕС, почала журналістську роботу: в багатотиражці, на радіомовленні.

Усі ці роки творить, а ще – співає. Творча душа прагне спілкування з такими ж людьми, як і вона сама. У Т. Лаврук з’являється багато друзів. Як правило, такі ж обдаровані самодіяльні поети, прозаїки, журналісти.

Збірник поезій “Чебреці землі”, виданий у 1992 році, містить твори, написані ще в ранній юності і пізніше. Та це далеко не весь творчий доробок.

Талант нашої землячки мають тепер змогу оцінити численні заробітчани пострадянського простору в Португалії. Саме сюди доля занесла вже в зрілому віці буковинську поетесу, яку помітили і запросили до співпраці журналісти російської газети “Слово”. Так з’явилися там публікації українською мовою, а також вірші заробітчан, серед яких – сотні талановитих земляків.

Один з найяскравіших творів цього періоду – вірш-прапор “Ми – горда нація”, в якому Т. Лаврук пропонує Україні важке і світле майбутнє, бо недарма ж козацька воля гуляла степами.

Частина поезій поетеси написана російською мовою. Це – данина пам’яті матері – Анастасії Єгорівні Кічкіної-Лаврук. Саме вона передала дітям багатогранність талантів.

ЛЕВІНА Лариса Володимирівна

(1956 р. н.)

Член національної спілки журналістів України, автор прозових творів, видавець

Левіна 10 березня 1956 року в с. Михальча Сторожинецького району Чернівецької області у багатодітній сім’ї Лавруків.

Навчаючись у школі, Лариса постійно шукала себе – малювала, співала, танцювала, грала у шкільних спектаклях. Була неофіційним лідером.

І все-таки пошук увінчався успіхом. У 5 класі з’явилися перші вірші. То були здебільшого різні іронічні рядки для КВК і т. п. Перші серйозні спроби з’явилися пізніше, уже в сьомому класі. Та потяг був втрачений через старшу сестру Тамару, яка ознайомилася з віршами Лариси і дала їм оцінку: “Філософські”. Це незрозуміле слово стало для дівчинки фатальним: до віршів був втрачений інтерес, зате любов до прози залишилася на все життя.

У 1980 році Л. Левіна закінчила філологічний факультет Чернівецького держуніверситету, але за спеціальністю не працювала жодного дня. Її обирають секретарем комсомольської організації колгоспу ім. Леніна, що в с. Кам’яна, а звідти шлях проліг до районної газети “Радянське село”.

Багато років натхненної праці у газеті, тепер “Рідний край”, дали свої результати: зі скромного початківця виріс справжній майстер пера, завідувач відділом, член національної Спілки журналістів України, редактор міської газети “Сторожинець”.

Друкує свої твори (новели) у газетах “Доба”, “Рідний край”. Редагувала і видала дві збірки Анни Дурак, В. Здоровенка “Нариси з історії села Нові Бросківці” та ін.

Мріє видати власну збірку новел, нарисів.

ЛИЖНИК Ярослав Романович

(1960 р. н.)

Поет, прозаїк, літератор,

член Національної спілки журналістів України

Лижник 6 березня 1960 року в с. Королівське Городище на Львівщині. Після закінчення Чорноострівської середньої школи в 1977 році здобув фах монтажника радіоапаратури у Львівському технічному училищі. Служив у війську в німецькому містечку Вердер. Після армії вступив на факультет журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка (тепер національний) вже з вагомим доробком – результатом співпраці у дивізійних газетах, інших періодичних виданнях. У 1986 році закінчив його. Лижник – заступник редактора газети “Рідний край”, член національної Спілки журналістів України.

Я. Лижник – автор збірки поезій “І день гукає молодий” та низки новел. Поетичні твори друкувалися в “Буковинському журналі”, прозові – у часописах “Дзвін”, “Кур’єр Кривбасу” та ввійшли до антології сучасної української прози та есеїстики кінця ХХ ст. “Квіти у темній кімнаті” (1997р.).

Дебютною новелою Я. Лижника стала “Четверо за столом” (1993р.). Майстер-новеліст у своїх творах (“Четверо за столом”, “Міняйлів день”, “І тому з тобою…”), написаних у цікавому напрямі – магічний реалізм, - а також у реалістичних новелах (“На кепський день”, “Влада з-під ліжка”) розглядає такі актуальні теми, як становище письменника, журналіста в сьогоденному суспільстві, людське щастя і багатство, доля України; показує типові для багатьох віків образи, моральні проблеми. Мова творів прозаїка багата на афоризми, неологізми, метафори, епітети.

Життєвим кредом письменника є – “живу, поки читаю і поки пишу”, а новели його входять на сторінку української прози нової генерації.

ЛОГІН Константін

(1892 – 1961 рр.)

Румунський літературознавець, педагог,

громадсько-культурний діяч

Логін 4 листопада 1892 року в с. Буденець Сторожинецького району Чернівецької області. У 1912 році закінчив Чернівецьку німецьку вищу гімназію, а у 1919 – літературно-філософський факультет Чернівецького університету. Протягом 1920 – 1940 р. р. К. Логін – професор румунської і латинської мов Чернівецької вищої реальної школи (тепер СШ №2). Після 1944 року він працював на викладацькій роботі в комерційному ліцеї м. Тімішоара і в педучилищі м. Герла протягом 1949 – 1957 років.

Основними працями К. Логіна є: “Сто років з дня народження А. Гурмузакі” (Чернівці, 1924), “Історія румунської літератури” (Чернівці, 1920), “1848 рік в історії літератури і культури Буковини” (Чернівці, 1926), “Історія румунської літератури на Буковині: 1775-1918” (Чернівці, 1926; перевид. 1996); антологічні посібники “Письменники Буковини” (Бухарест, 1924), “Антологія буковинської літератури до Об’єднання” (Чернівці, 1938. – Т. 1-2; передмова Г. Нандріша), “Антологія румунської літератури для випускників середніх шкіл” (Чернівці, ч. 1-5).

Інші праці науковця: “Товариство румунської культури і літератури на Буковині: 1862-1932” (Чернівці, 1932), “Чернівці: Путівник” (1936р.), “Питання румунської мови для випускників ліцеїв” (Чернівці, 1927); підручники з румунської мови для учнів І-VІІІ класів ліцеїв; “Загальні питання румунської мови і літератури” (Тімішоара, 1945); низка статей з питань румунської літератури і культури в місцевих часописах. К. Логін був редактором кількох часописів: “Трибуна”, “Ревіста Буковіней”.

Логін 23 лютого 1961 року в м. Гура-Гуморулуй Сучавського повіту в Румунії.

МАКОВІЙ Графина Петрівна

(1949 р. н.)

Поетеса, народознавець

Маковій (Карча) 2 лютого 1949 року в с. Великий Кучурів Сторожинецького району Чернівецької області в сім’ї колгоспників. Закінчила філологічний факультет Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича. Вчителювала в рідній школі. Разом зі своїми вихованцями посадила парк пам’яті загиблих на війні сельчан, створила в школі музей “Берегиня”. Вона дослідила духовне коріння свого села.

Г. Маковій видала книги “Золоте віно з бабусиної скрині”, “Затоптаний цвіт”, “Очі згори”, “Народ у народних святах”, “Пісні одного села”, “У світі рослин”, “Віра”, “Слово моєї душі”, “Сповіді”, “Намистинки”, “Сторінки із щоденника 1993 р.”

Г. Маковій – відмінник народної освіти. Її твори філософсько-морально-естетичного спрямування.

Двічі на місяць протягом десяти років видає народознавчу газету “Економічно-благочинний вісник”, девізом якої є “відродження праведності і святості на Землі”.

Вона не тільки головний редактор газети, а її душа. Це не просто подвиг, це надподвиг сільської вчительки, яка стала сьогодні вже Учителькою для тисячі дорослих.

МАЛИЦЬКА Марія Бенедиктівна

(1950 р. н.)

Заслужений працівник культури України та Польщі,

бібліотекар, керівник народного

фольклорного ансамблю “В’янечек”

Малицька 9 березня 1950 року в с. Нижні Петрівці – Аршиця Сторожинецького району Чернівецької області.

Трудову діяльність М. Малицька розпочала у 1967 році художнім керівником сільського Будинку культури. У 1969 році переведена на посаду завідувача сільської бібліотеки х. Аршиця, де працює до нині з перервою у 10 років на виборній посаді секретаря сільської ради.

У 1985 році при бібліотеці створила сімейний клуб “Скарбниця”, де збирались польські родини, відтворювали сімейні звичаї та традиції. Згодом частина учасників клубу, переважно молодь, за ініціативи польського товариства ім. А. Міцкевича об’єднались у фольклорний ансамбль “В’янечек”, який охоплює понад 15 сімей. Ансамбль є учасником щорічних фестивалів “Буковинські зустрічі”, з концертами побував у Польщі, Чехії, Румунії, Угорщині. Його діяльність неодноразово описала у щорічнику “Буковинські зустрічі”, журналі “Polonus”, що видається у Румунії, обласних та районній газетах.

У 1996 році ансамбль “В’янечек” був відзначений Міністерством культури і мистецтва Речі Посполитої Польщі відзнакою “Заслужений для Польської культури”, таку ж відзнаку має і керівник М. Малицька. У 2005 році ансамблю присвоєно звання “Народного”, а М. Малицькій - “Заслужений працівник культури України”.