Літературно-мистецька Сторожинеччина (стр. 1 )

Сторожинецька централізована бібліотечна система

Відділ у справах молоді та спорту

районної державної адміністрації

Літературно-мистецька

Сторожинеччина

(довідник)

Сторожинець

2006 р.

ББК 8Укр)

Л 64

Л 64 Літературно-мистецька Сторожинеччина. / Автори-упорядники: , Т. І. Ковбан, /

Довідник розкриває життєвий і творчий шлях відомих літераторів і митців, які перебували, народилися, жили і тепер проживають у Сторожинецькому районі і своєю творчістю збагатили духовну скарбницю Підгір’я.

Висловлюємо подяку голові Сторожинецької районної ради Геннадію Мазуру за фінансову підтримку, краєзнавцю – Мірчі Мінтенко, етнографу – Івану Сандуляку, працівникам центральної районної бібліотеки – Георгіні Слюсарчук, Галині Матейчук за підбір матеріалу.

НА СТОРОЖІ ТВОРЧИХ ДУШ

Легенди та перекази сходяться на одному: назва зеленого містечка над Сіретом виникла від слова “сторож”. Сторожинець – колиска багатьох поколінь, на кожне з яких випала своя цікава неповторна доля. Але єднає ці окремі пласти наскрізний дух творчості та пошуку краси.

Літературно-мистецька скарбниця Сторожинеччини повна яскравих зблисків талановитих особистостей – і тих, кому судилося бодай кілька літ творити на берегах Сірету, де з-під яскравих брів усміхаються здаля Карпати.

Існує повір’я: хто хоч раз пірне у сіретську воду, той, якщо й покине наш край, залишить тут частину своєї душі. Цей образ ріки, безперечно, можна перенести на процес розвою творчості, що багато літ ллється безперервним потоком в унісон з дзюркотінням води. У цьому потоці – відголосся і минулих історичних подій, і зовсім недавніх. В ньому вчувається розмаїття мов – української, румунської, польської, німецької, російської. Ця багатомовність при повному взаєморозумінні є однією з головних особливостей літературно-мистецького процесу. Вона сформувалася в стійку традицію, якою маємо пишатися, яку маємо свято берегти і примножувати.

У довіднику згадано більше 70 імен більш чи менш відомих особистостей. Це не тільки професійні митці, а представники різних галузей. Але, як зазначив один наш краянин, літературно-мистецький спадок – це не тільки широко відомі твори, які вважаємо класикою. А якраз навпаки: творчий потенціал визначають ось такі, самодіяльні, скромні і щирі люди, які незважаючи на щоденні турботи про хліб насущний, знаходять бодай хвильку, щоб викласти на папір, на полотно, вилити в якісь форми те, що творить душа. І саме з цих окремих поривань складається уява про спільноту.

Лариса Левіна, член національної

Спілки журналістів України

АНТОХІЙ Осип Васильович

(1914 – 1997 рр.)

Український і румунський вчений-педагог, перекладач,

громадсько-культурний діяч, доктор філософії, професор

Антохій 23 серпня 1914 року в с. Верхні Петрівці Сторожинецького району Чернівецької області в сім’ї вчителя. У 1937 році закінчив літературно-філософський факультет Чернівецького університету, а 1945 року – юридичний факультет Бухарестського університету. З 1937 року спеціалізувався в Гейдельберзькому університеті, в 1941 році захистив докторську дисертацію на тему “Ідеал виховання в румунській педагогіці”. Протягом 1954 – 1967 років О. Антохій – викладач Бухарестського політехнічного інституту, доцент Інституту вищого шкільництва у м. Пітешті в Румунії, а з 1969 року – професор педагогіки Бухарестського університету. У 1972 – 1997 роках викладав порівняльну педагогіку в Боннському університеті.

О. Антохій є автором і співавтором понад сто монографій і статей з різних галузей педагогіки. Міжнародне визнання принесли йому праці з історії педагогіки, присвячені , Й. Песталоцці, Ж.-Ж. Руссо; опублікував статті “Іван Франко” (1956), біографію Г. Сковороди та окремі уривки з його творів у антології “З історії світової педагогічної думки” (Бухарест, 1959); видав повне зібрання творів Я. Коменського (латинською мовою, а також румунською мовою у власних перекладах).

О. Антохій – ініціатор проведення у Чернівцях щорічних науково-практичних педагогічних конференцій для вчителів Буковини (з 1937 року), член Асоціації коменознавців у Празі (1968р.), Всесвітньої асоціації педагогічних наук у Генті (1969р.), Асоціації порівняльного виховання в Брюсселі (1973р.) та ін. За заслуги в галузі коменознавства урядом Чехо-Словаччини в 1970 році нагороджений медаллю ім. . Вчений підтримував зв’язки з Буковиною, він є одним з фундаторів науково-дослідного Центру буковинознавства при Чернівецькому університеті, якому подарував комп’ютерну техніку та багато наукової літератури. Антохій – почесний член Румунської академії наук (1993р.), Чеської академії наук, почесний професор Чернівецького (1995р.), Паризького та Боннського університетів.

Антохій 27 вересня 1997 року у м. Бонні.

АРТЕМОВИЧ Аґенор

(1879 – 1935 рр.)

Вчений філолог-лінгвіст, знавець античності,

громадський діяч

А. Артемович – один з яскравих освітніх діячів, чий світогляд сформувався у чернівецькому студентському середовищі, а більша частина громадського і наукового життя тривала на чужині, в еміграції на Чехословаччині.

А. Артемович був не лише науковцем, але й активним діячем культурного життя, який налагоджував діалог української і західноєвропейських культур.

У переліку його офіційних посад лише одна прямо пов’язана із політичною діяльністю – як член Української Національної Ради від Буковини він був секретарем освіти і культури в уряді ЗУНР. Усі наступні роки життя вченого були присвячені науковій і викладацькій роботі в освітніх закладах, організованих українською еміграцією, – Українському вільному університеті, Українському високому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова (Прага).

У 1928–1930 роках А. Артемович був директором української реформованої реальної гімназії у Ржевніце, неподалік від Праги.

Походив він з родини, яка мешкала у Великому Кучурові, батько був українець, мати – німкеня. Мав рідного брата Адріяна. У переконаннях обидва вони були українцями, хоча їх рідною мовою була німецька. Про те, що він добре володів українською мовою говорить той факт, що саме українською мовою він проводив конференції та з’їзди. Серед мов, якими вільно володів А. Артемович, можна назвати латинську, французьку, новогрецьку, англійську, італійську, чеську, розумів російську. Перекладацька спадщина вченого містить твори Софокла, Овідія, Катула, Проперція, Лукіана.

А. Артемович активно долучався до роботи Празького лінгвістичного гуртка, виступав із доповідями на Міжнародному філологічному з’їзді у Празі (1930р.), Міжнародному лінгвістичному – у Женеві (1931р.), славістичному з’їзді у Варшаві (1934р.). З 1934 року А. Артемович став дійсним членом НТШ, а в 1937 році у 155 томі “Записок” цього товариства опубліковано його останню статтю “Потенціальність мови”, а також некролог.

БЕНДАС Микола Костянтинович

(1951 р. н.)

Художник-різьбяр

Бендас 4 серпня 1951 року в м. Сторожинець Чернівецької області. Нахил до малярства у хлопця виявився ще у дитинстві. Тоді із захопленням малював натюрморти, пейзажі, портрети. Домашня мистецька атмосфера додавала йому творчої наснаги. Брат, Троян, також талановитий художник, соліст Сторожинецьких народних аматорських хорів “Горицвіт” та “Барвінок” (керівник ).

У 1966 році М. Бендас вступає у Вижницьке училище прикладного мистецтва, де вивчає малюнок, графіку, скульптуру, різьбу по дереву. Навіть в армійських буднях на розлучається з мистецтвом. Згодом, після військової служби, створює ряд скульптурних портретів, рисунків, плідно займається різьбою по дереву. А відтак і реставрацією.

Бендас повернувся з Італії, де виставив кілька своїх робіт на міжнародній художній виставці Італія-Румунія та став її дипломантом. Італійці, судячи з відгуків, були здивовані вмінням сторожинецького майстра олівця, пензля і різця. Також митець видав книгу репродукцій своїх картин і скульптур “Жити вічно”. Тепер у райцентрі підготовлена до показу чергова виставка робіт М. Бендаса.

БЕРЧА Раду

(1939 р. н.)

Художник-карикатурист

Берча 29 серпня 1939 року в с. Великий Кучурів Сторожинецького району Чернівецької області. Закінчив Ясський художній ліцей ім. Бенчіле.

Р. Берча – учасник національних виставок з 1964 року (Сучава, Бухарест, Гура-Гуморулуй, Фелтічені, Петрошані). Персональні виставки автора карикатур проводились в багатьох містах Румунії. Співпрацює в ряді часописів країни: “Клубул”, “Фемейя”, “Мунка”, “Стяуа рошіє”. Лауреат кількох національних премій, зокрема, фестивалю “Румунія співає” (1980, 1982 рр.).

БОСТАН Григорій

(1940 – 2004 рр.)

Румунський фольклорист, літературознавець, письменник і педагог, доктор філологічних наук (1988р.), професор(1989р.),

член Спілок письменників України (1992р.), Молдови і Румунії

Бостан 4 травня 1940 року в с. Буденець Сторожинецького району Чернівецької області. Син селянина-бідняка, який загинув на фронті у 1942 році. У 1958 році закінчив Чернівецьке педагогічне училище, а у 1965 – факультет романо-германської філології Чернівецького державного університету ім. Ю. Федьковича ( тепер національний). Згодом став викладачем, доцентом, а з 1979 року – завідуючий кафедрою румунської та класичної філології Чернівецького університету. Досліджував румунський фольклор, румунсько-українські літературні та фольклорні взаємини, історію румунської літератури на Буковині.

Г. Бостан – автор понад 500 публікацій, серед них монографії: “Свідчення вікової дружби” (1973р.), “Типологічне співвідношення і взаємозв’язки молдавського, російського і українського фольклору” (1985р.), “Румунська народна поезія Карпатсько-Дністровського регіону” (Ясси, 1998); а також був співавтором праць: “Нариси молдавсько-російсько-українських літературних зв’язків” (1978р.), “Фольклорна спадщина і сучасність” (Кишинів, 1984), “Народна творчість: Теоретичний курс з румунського фольклору” (Кишинів, 1991); хрестоматія “Румунська література на Буковині” (1996р.), антологія “Сторінки румунської літератури на Буковині, Чернівецька область: 1775 – 2000” (Чернівці, 2000).

Інші праці Г. Бостана, написані у співавторстві: “Чернівецький університет: 1875 – 1995. Сторінки з історії” (Чернівці, 1995), “Плодотворність комплексного підходу” (1977р.), “Молдавська народна пісня” (1975р.), “Молдавсько-українські фольклорні зв’язки” (1978р.), “Емінеску в Чернівцях” (1989р.).

Бостана належить велика кількість студій і статей про письменників Буковини, Румунії та Молдови. Паралельно із науковою працею Г. Бостан збирає румунський фольклор на Україні, який частково опублікований АН Молдови в серії “Молдавська народна творчість” (Кишинів, 1975-1983, т.1-16) і в книзі “Фольклор Буковини” (1993р.).

Видав збірки поезій румунською мовою “Пісні в дорогу” (1982р.), “Повернення” (1990р.), “Вітрина манекенів” (1992р.), “Замок піднебесний” (1994р.), “Понад віком” (Тімішоара, 1996), “Буковинська поема” (Чернівці, 1998), фантастичний роман “Втеча з “Вічності – І” (Чернівці, 2001).

Науковець був ініціатором створення і першим головою (1989 – 1990) Товариства румунської культури на Буковині ім. М. Емінеску. Почесний член Румунської АН (1991р.), Академічної асоціації Придунайських країн (Нью-Йорк, 1993).

Г. Бостан удостоєний премії ім. Л. Благи (1998, Румунія).

Помер 17 листопада 2004 року в м. Чернівці.

БУЗ Василь

(1935 р. н.)

Український художник-сценограф

Буз 14 січня 1935 року в м. Сторожинець Чернівецької області. У 1963 році закінчив Бухарестський інститут живопису ім. Григореску, працює в Національному театрі м. Крайова. Оформив понад 70 театральних вистав. Учасник багатьох виставок (Крайова, Дева та ін.). В. Буз є автором пейзажів (цикл “Пори року”), портретів, вітражів на фольклорну тематику (“Янку Жіану”, “Тома Алімош”, “Гайдук Войнікул в Царгороді”), урочистих весільних сцен (“Ялинка нареченої”, “Циганське весілля”, “Наречена біля криниці”), образів селян (“Марія Петрова”, “Ленуца”, “Сільська співачка”). Буза зберігаються в музеях Румунії (Крайова, Дева, Каракал), за кордоном (Німеччина, Франція, Швейцарія, Югославія, Греція, Болгарія) та в приватних колекціях. Учасник багатьох національних і міжнародних виставок образотворчого мистецтва.

БУНЧУК Борис Іванович

(1955 р. н.)

Поет, літературознавець, педагог

Бунчук 10 вересня 1955 року в с. Нові Бросківці Сторожинецького району Чернівецької області. Початкову освіту здобув у рідному селі, середню – у Сторожинецькій школі №року після закінчення середньої школи вступив на філологічний факультет Чернівецького державного університету ім. Ю. Федьковича, який успішно закінчив у 1977 році. Вчителював. 1981 року закінчив аспірантуру при кафедрі української літератури. Захистив дисертацію, захистив ступінь кандидата філологічних наук, а у 2001 році – доктора філологічних наук. Нині Б. Бунчук – професор кафедри української літератури, декан філологічного факультету Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, лауреат літературної премії ім. Д. Загула (1997 р.), автор першого дослідження про вільний вірш (верлібр) в українській літературі та про віршування І. Франка в контексті нової української літератури, автор кількох навчальних посібників.

Перші спроби на поетичній ниві припадають на роки навчання в Сторожинецькій школі. Не переставав віршувати і в студентські роки та роки наукової, викладацької праці, бо поезія – його покликання, велика любов всього життя. Свої вірші друкував у районній та обласних газетах “Буковина”, “Молодий буковинець”, в журналах “Дніпро”, “Ранок”, “Буковинський журнал”, у колективних збірниках “Сонячний годинник”, “Дзвінке джерело”, “Ранковий клич”, в альманасі “Вітрила – 76-77”, у збірнику “Поезія” (1983, №7).

1984 року була надрукована перша збірка поезій Б. Бунчука “Вхідчини”. У ній визначилося громадське і творче кредо поета. Улюбленими темами майстра верлібру є теми жіночої долі, любові, шани і поваги до батьків. Саме вони є провідними у другій збірці під назвою “Міра істинного” (1988р.). Поетична книга є в’язанкою наболілих почуттів, найінтимніших куточків серця і душі поета.

У 1997 році світ побачила третя збірка Б. Бунчука “Замість центурій”. Поет показує свої передбачення, ставить діагноз сучасному буттю, вірить у безсмертя духу, шукає істини, переосмислюючи складні проблеми – моменти нашого буття, хоче осягнути душевну рівновагу людини у світі хаосу, потрясінь.

Б. Бунчук став у лави українських майстрів слова, збагатив, як літературу рідного краю, так і українську в цілому.

Бурле Васіле

(1840 – 1905)

Румунський філолог і педагог

Народився 9 лютого 1840 року в с. Буденець Сторожинецького району Чернівецької області. Навчався в гімназіях Чернівців, потім – Беюша. Вищу освіту здобув в університетах Відня і Граца. З 1873 року Бурле Васіле – викладач грецької мови в Ясському ліцеї, а з 1876 – його директор. Визначний педагог та публіцист Бурле написав багато статтей з питань філології, які друкував у ясському журналі “Конворбірь літераре” ( “Літературні бесіди”). Серед них: “Критичні зауваження про граматику”, “Проти орфографії, нав’язаної Міністерством освіти Румунії”, “Філологічні студії”, “Філологічні зауваження” та інші. Був вірним послідовником А. Пумнула з питань орфографії румунської мови. Написав дві полемічні статті з критикою Хашдеу. Приятелював з М. Емінеску, супроводжував його під час поїздки на лікування до Одеси (1885). Був одружений на румунській поетесі Матильді Куглер-Поні (1851-1931).

Бурле Васіле помер 9 січня 1905 року в м. Ясси.

ВАСЕЛОВИЧ Ілля Іванович

(1978 р. н.)

Майстер поетичної кераміки, самодіяльний поет

Народився І. Васелович 25 липня 1978 року в с. Банилів-Підгірний Сторожинецького району Чернівецької області. 1980 року сім’я переїжджає в м. Сторожинець. 1995 року закінчив загальноосвітню школу № 1, паралельно навчався в міській художній школі. 1998 року вступив у Чернівецьке вище професійне училище №5.

З 2003 року працює в районному ЦДЮТ керівником гуртка “Кераміка Буковини”. І. Васелович дипломант багатьох обласних виставок, організованих відділом культури Буковини. 2003 року мав персональну виставку робіт поетичної кераміки в художньому музеї (м. Чернівці). Внесений до альбому почесних майстрів цього музею.

І. Васеловича запрошують брати участь у Всеукраїнських вернісажах, фестивалях. Про майстра кераміки неодноразово друкувались статті в газетах “Чернівці”, “Буковина”, “Урядовий кур’єр”, “Буковинський вісник”. Знято невеликий ролик на обласному телебаченні (“Керамічне диво Іллі Васеловича”).

І. Васелович відроджувач найдавнішого і позабутого виду кераміки, як теракота. Автор багатьох віршів, які друкуються районною газетою “Рідний край”.

ВЕРСТЮК Володимир Петрович

(1943 р. н.)

Самодіяльний композитор, музикант

Верстюк 8 лютого 1943 року в с. Глинниця Кіцманського району Чернівецької області.

1963 року приїхав на роботу до Сторожинецького району. З 1963 по 1968 роки працює художнім керівником в клубі Красноїльського санаторію. У1968 році переїжджає до Сторожинця, де продовжує свою трудову діяльність у районному Будинку культури на посаді художника. Заочно навчається у Чернівецькому культосвітньому училищі. Цього ж року В. Верстюк збирає любителів народної музики і створює ансамбль. Тоді ж відбувся перший виступ колективу. Керівник ансамблю завжди у творчому пошуку. У співавторстві з А. Тинком, А. Чобаном, П. Мензаком з'являються пісні “Чарівниця”, “Двоє”, “Іду до тебе”, “Вічна весна”, які виконували К. Кудінова, К. Марусенко, Т. Бендас, М. Куба, К. Бабіштян. Бере участь у святкових концертах, в оглядах, конкурсах, фестивалях, у творчих поїздках до Румунії, Києва, Запоріжжя, Черкас. 1983 року оркестру народних інструментів присвоюється почесне звання “народний самодіяльний колектив”. На слова Г. Дущак, С. Слюсарчука, Р. Ходана, Л. Левіної, В. Верстюк створює пісні : “Сторожинецький вальс”, “Пізнє кохання”, “Батькова душа”, “Літа мої, літа”, “Роки ідуть”, які виконують солісти Н. Белінська, А. Побіжан (Карпюк), М. Копчук, сестри Цуркан. Пісні користуються популярністю в м. Сторожинець та за його межами.

У 1998 році народний аматорський оркестр народних інструментів святкував своє 30-річчя. На ювілейному святі В. Верстюк демонструє свій талант, своє вміння як керівника, аранжувальника, музиканта і композитора.

Нині В. Верстюк – директор районного Будинку національних культур. Завжди у творчому пошуку: підбирає репертуар для колективу, створює нові пісні, розписує партії, проводить репетиції.

Окрім того, він є автором книги “Дзвінкі мелодії душі”, що вийшла друком у 2006 році.

ВИДИНІВСЬКИЙ Пантелеймон Федорович

(1891-1978 рр.)

Український художник-живописець

Видинівський 7 липня 1891 року в с. Суховерхів на Кіцманщині. Вчився в студії відомого художника Миколи Івасюка, здобував знання у Відні. Перша світова війна змушує його визначитись. Як патріот, він полишає навчання в Австрії і перебирається у м. Стрий Львівської області, де в загоні січових стрільців йде на фронт, потрапляє у полон. Згодом разом з іншими полоненими його перевозять на Волгу. Там і застає його російська революція 1917 року. Після тривалих поневірянь повертається на батьківщину.

З 1926 року працює вчителем малювання і каліграфії в Сторожинецькому ліцеї (тепер гімназія). Він поєднував педагогічну діяльність з громадською – чернівецькі українські товариства запросили його ілюструвати книги для народу, з чим він справлявся якнайкраще. П. Видинівський став творцем-засновником української ілюстрованої книги на Буковині. У цей період художник створив ілюстрації до творів “гірської орлиці” О. Кобилянської (“У неділю рано зілля копала”, збірки новел “Але Господь мовчить”), роману О. Рогової “Син Гетьмана”, виготовляє 20 ілюстрацій до чернівецького видання М. Старицького “Розбійник Кармелюк”. Запровадив схему оформлення обкладинок, яка використовувалась художниками краю. З-під пензля П. Видинівського виходять живописні полотна “Сніданок”, “Сільський сміховинець”, “Малий ремісник”, “Жебрачка”, “Остання спроба” портрети батька та матері. Створює галерею портретів видатних діячів української культури та історії. Ліцеїсти запам’ятали вчителя інтелігентним, талановитим і розумним. Сторожинчани згадують, що П. Видинівський брав участь у реставрації православного храму святого Георгія, був активним у громадському житті міста.

Владі окупантів не сподобалось патріотичне спрямування діяльності художника, П. Видинівського позбавляють педагогічної роботи в Сторожинецькому ліцеї. У пошуках роботи він переїжджає в Чернівці, до 1938 року проживав на вулицях Маяковського, Наливайка. У 1940 році до Чернівців прийшла Радянська влада і його запросили працювати методистом-консультантом Чернівецького обласного будинку народної творчості. Організував художню студію, брав участь у створенні обласного товариства художників. Але з наближенням фронту дружину художника, залізничного службовця, евакуювали до Румунії, з нею поїхали дочка і сам Пантелеймон.

Опинившись в Яссах, він відкрив художню майстерню, виконував численні замовлення. Ясський період творчості повниться портретним живописом митця (“Портрет дочки Тетяни”, “Автопортрет”, “Сват”), цілою галереєю натюрмортів (“Гриби”, “Квіти польові”, “Бузок”, “Тюльпан”). Працював над величними полотнами на теми румунської історії.

А роки минали… Художник міцно тримав ще в руках пензля, працював, але замість поїхати в Чернівці, доля покерувала так, що змушений виїхати до Браїли, з надією повернутись на батьківщину. І там пливли дні художника, доки не допливли до кінця таки там, в Браїлі.

9 червня 1978 року 87-літній патріот рідного краю, відомий український художник П. Видинівський відійшов у вічність. Похований у Бухаресті.

ВІТЕНКУ Кристофор

(1907 – 1970 рр.)

Румунський актор і публіцист

Вітенку 17 серпня 1907 року в с. Старі Бросківці Сторожинецького району Чернівецької області. Закінчив у 1932 році Чернівецьку консерваторію, після чого до 1940 року працював актором місцевого національного театру. Впродовж 1940 – 1948 років К. Вітенку – актор Бухарестського, а в 1948 – 1970 роках – Бакеуського театрів. Водночас займався літературною діяльністю. У 1938 році низка його віршів друкується в антології М. Стреїнула “Молоді буковинські поети”. Належав до літературного угрупування “Іконар” (“Іконописець”). Автор збірника поем “Признання” (Чернівці, 1937). За словами академіка Дж. Келінеску, К. Вітенку належав до літературного угрупування “буковинських сюрреалістів”.

К. Вітенку помер 28 липня 1970 року в м. Бакеу ( Румунія).

ВОРОБКЕВИЧ Сидір Іванович

(1836-1903 рр.)

Письменник, композитор, диригент, фольклорист і етнограф, журналіст і видавець, педагог,

організатор культурно-освітніх товариств

Воробкевич 5 (17) травня 1836 року в Чернівцях, у родині вчителя філософії і богослів’я. Залишившись у дитинстві круглим сиротою, він разом із сестрою і молодшим братом виховувався дідом і бабою в м. Кіцмань. Тут здобув початкову освіту, згодом навчався в Чернівцях у гімназії і духовній семінарії.

Після закінчення навчання, з 1860 року майже сім років працював священником у Руській Молдовиці, а також в с. Давидівка (Сторожинецького району). Це був період напруженої роботи над самоосвітою. С. Воробкевич читав твори зарубіжної і української літератури, збирав фольклор, знайомився з історією мистецтв, вивчав історію. У цей час С. Воробкевич зав’язує контакти з відомими галицькими діячами Я. Головацьким, Б. Дідицьким, які допомагали йому видавати вірші, оповідання, статті. Почав друкуватися в українській пресі Львова. У роки перебування в с. Давидівка С. Воробкевич приділяв велику увагу вивченню народної творчості. Він опрацьовував збірники пісень М. Максимовича, Вацслава з Олеська, Жиготи Паулі, А. Єдлічки, Ф. Саламона. 1865 року написав розвідку “Наша народна пісня”-дослідження буковинських народних пісень. Також у цей період виходять його твори для чоловічого хору “В славу Кирилу і Мефодію” (1863р.), “Сон” (1865р.), “Збудилась Русь”, “вечір в хаті”, “Огні горять” (1867р.); прозові - “Турецькі бранці”, “Вимуштрований кінь”, “Олена”, “Амбросій Остапкевич”.

У 1867 році С. Воробкевич переїхав у Чернівців, де протягом 35 років викладав музику і співи в духовній та учительській семінаріях, гімназії, реальній школі, університеті. Навчався у Віденській консерваторії.

С. Воробкевич – автор підручників і навчальних посібників з музики та співу, збірки віршів “Над Прутом”, ряду п’єс. Був членом товариства “Руська бесіда”, головою “Руського літературно-драматичного товариства в Чернівцях”, співробітником ряду періодичних видань, видав літературний алманах “Руська хата”(вперше на Буковині народне, за змістом, і за мовою, видання). О. Маковей видав твори С. Воробкевича в трьох томах.

З 1993 року діє обласна літературно-мистецька премія ім. С. Воробкевича.

Воробкевич 5 (18) вересня 1903 року. Похований в Чернівцях (на горі Горючій).

ГАДЕНКО Мар’ян Ілліч

(1955 р. н.)

Поет-пісняр, бард, композитор

Гаденко у 1955 році в м. Сторожинець Чернівецької області. Навчався у Сторожинецькій школі №1, паралельно займався в музичній. У 1971 році після закінчення восьмого класу вступив до культосвітнього училища. Згодом працював у райвідділі міліції, а потім служба в м. Чернівці. А паралельно – музика.

У 1986 році трапилася біда. Після повернення з Чорнобиля організм дав збій – інсульт. До Чорнобиля їздив не на прогулянку, а в уніформі правоохоронця забезпечувати порядок. Вартував, допомагав і допильнувався – дев’ять днів без пам’яті. Коли розтулив важкі повіки, побачив білі стіни житла. Але не свого. Крапельниця та заплакані очі і побиті горем обличчя матері і дружини. На дев’ятий день, коли повернувся дар мови, замість незрозумілих у таких випадках фраз, його вуста ледь промовили: “Матусе моя, матінко моя. О, зоре ясна, чом мене забула? Як хочеться мені твого тепла і ніжних слів, яких давно не чув я”. Слова зірвалися самі по собі, експромтом, мов птахи. Вони були неначе сходинками з тісного підземелля вгору, до світла.

І вже на сороковий день свого воскресіння визріла мелодія першої пісні: “Пролетіли літа, залишилась журба й мої думи по рідній країні. Як живеться вам там, мої брат і сестра? Як живеться тобі, Україно”.

Таким був початок. А згодом творчість стала необхідною, стала тим прихистком, куди можна було втекти від цього шаленого світу. Народжувались нові пісні, які несли неповторний заряд для сім’ї, близького кола друзів. А звідси його пісня, подолавши тяжіння невідомості, зміцнивши крила, вилетіла у світ широкий, щоб дарувати душам краян та велелюддю на теренах України приємні хвилини, щоб розпалити ватру щемкої любові до Батьківщини, батьків, коханих до тих непересічних понять, без яких не може жити людина.

У 1987 році був перший виступ по обласному радіо. Згодом були перші зйомки, записи, виступи перед великими аудиторіями. Так прийшло визнання, популярними стали його пісні.

І справді щасливим став 1996 рік. Присвоїли звання полковника міліції, не забарилось і звання Заслуженого працівника культури та звання генерала міліції. Згодом йому присвоїли звання Заслуженого артиста України, став організатором фестивалю “Доля”.

Пісня М. Гаденка лунає над краєм: “Згадають мене всі” (сл. Г. Дущак), “А де моя весна” (М. Сингаївський), “П’ю до дна”, “Покохай мене, гуцулко”, “Доля” та багато інших, серед яких є і на свої слова.

Його творчий доробок складає близько 200 пісень, 50 з яких стали популярними.

М. Гаденко – організатор пісенного вернісажу “Доля”, дав крила багатьом віршам Г. Дущак, організувавши у липні 2002 року пісенний фестиваль під назвою “Повінчані піснею”. Живе в м. Києві.

ГЕРМАН Єлена

(1956 р. н.)

Румунська оперна співачка (сопрано)

Народилась Є. Герман 18 липня 1956 року в с. Красноїльськ Сторожинецького району Чернівецької області. Закінчила Кишинівський інститут мистецтв ім. Г.Музическу. З 1983 року –солістка національної опери в Кишиневі. Концертувала по багатьох країнах світу. Найбільшими ролями були: Віолетта (“Травіата”, Дж. Верді), Анка (“Набуко”), Жільда (“Ріголетто”, Дж. Верді), Лучія (“Лучія ді Ляммермур”, Г. Доніцетті), Флоріца (“Пекале і Тиндале” Верхоли), Ілінка (“Олександр Лепушняну” Мустя).

ГОНЧАРЮК Василь Миколайович

(1966 р. н.)

Народився 21 серпня 1966 року в с. Снячів Сторожинецького району Чернівецької області. Закінчив середню школу, потім політехнічне училище м. Чернівці.

Воїн-афганець. Пережиті події в Афганістані болять, не дають спокою, тривожать душу, примушують багато думати, а також – писати. В. Гончарюка знають всі “афганці” і не тільки. Знають, як свого поета. Віршовані рядки мають повне право на існування, мають свою аудиторію.

В. Гончарюк мріє про власну книжку. І не просто збірку поезій, а своєрідну сповідь, яка в нього є вже в рукописі. Уривки цієї сповіді поки що друкуються у районній газеті “Рідний край”.

ҐОЯН Леон

(1843 – 1911 рр.)

Румунський віолончеліст, скрипаль і піаніст

Ґоян 12 лютого 1843 року в с. Стара Жадова Сторожинецького району Чернівецької області. Закінчив Чернівецьку німецьку вищу гімназію (тепер СШ №1). Був учнем А. Пумнула. Протягом 1861 – 1866 років навчався у Віденській консерваторії. Впродовж 1866 – 1885 років Л. Ґоян – віолончеліст оркестру Чернівецького музичного товариства. Виступав з концертами у кількох містах Австрії, а також – у Чернівцях. Митець є членом багатьох культурологічних товариств, зокрема, чернівецької “Гармонії”. У Чернівцях ним засновано студентське співоче Товариство і квартет віолончелістів.

Л. Ґоян був у дружніх стосунках з композиторами Т. Флондором, А. Гржімалі, К. Букенталем. Для вивчення музичного минулого Буковини мають велику цінність “Спогади” Л. Ґояна (не опубліковані), які частково використав М. Послушніку при написанні ним монографії “Історія музики у румунів” (Бухарест, 1928).

Ґоян 16 серпня 1911 року в м. Сучава.

ГУЛЕЙ Марія Тодорівна

(1939 р. н.)

Поетеса, педагог

Гулей 9 серпня 1939 року на хуторі Жорний с. Банилів Сторожинецького району Чернівецької області. 1950 року хату Гулеїв було розбито внаслідок переселень. Сім'я переїхала жити в с. Банилів. Тут у 1961 році закінчила 11 класів вечірньої школи і вступила до Чернівецького державного університету ім. Ю. Федьковича на філологічний факультет. А з 1964 року стала працювати у школі с. Банилів-Підгірний, де пропрацювала 30 років.

Писати вірші М. Гулей почала ще з дитинства, але першу збірку поезій видала у 2002 році під назвою “Живу любов'ю”. Трагічна смерть сина Едуарда, якому присвячена збірка, залишила болючий слід в душі і серці матері, що й вилито в поезіях. У наступну збірку “Вірність” (2003 р.) ввійшли вірші про вірність землі, дружбі, любові, вірність пам'яті, про вірність, як найціннішу рису людського буття.

У 2004 році вийшла друком чергова збірка поезій М. Гулей “Краю мій рідний!”. Згодом у 2005 році вийшли збірки “Духовні скарби”, “Висота”.

Лірика М. Гулей пройнята різнобарвними кольорами почуттів. Це і світ кохання, згадки про цвіт молодості, звернення до Всевишнього, щира любов до природи, людей, мальовничого рідного краю. Цікавими є в'язанки віршів, присвячені друзям, життя яких трагічно обірвалось, важкій праці заробітчан, рокам праці в школі; а також – в'язанки віршів-пісень. Велике бажання поетеси – покращити, зробити добрішим наше життя. Її поезії – ліричні пориви душі, які свідчать про патріотизм автора, багатий внутрішній світ, високий естетизм і гуманність.

Деякі вірші поетеси покладені на музику місцевими композиторами.

ДИШКАНТ Тарас Петрович

(1959 р. н.)

Поет, історик, краєзнавець

Дишкант у 1959 році у містечку Буську Львівської області в сім’ї вчителів. Навчався в професійно-технічному училищі Львівського політехнічного інституту.

Деякі його вірші були надруковані в книзі “Богословень” - духовна поезія західноукраїнських авторів (Тернопіль,1994), в журналі “Україна” (1990р.). Багато його поезій друкувалось у районній газеті м. Буськ “Воля народу”.

З 1995 по 2000 роки проживав в с. Тисовець Сторожинецького району, де зібрав цікавий краєзнавчий матеріал, який і становить зміст збірки історико-краєзнавчих статей “Тисовецькі старожитності”, яка видана у Чернівцях друком “Оріяна-сервіс” на кошти лауреата премії “Золота фортуна” , генерала митної служби, уродженця с. Тисовець Миколи Салагара.

Т. Дишкант автор більше 50 статей на історико-краєзнавчі теми. Вони друкувались у районній газеті “Рідний край”, у газетах “Час”, “Новій буковинській газеті”, “Буковинському віче”.

ДУЩАК Анна Кирилівна

(1959 р. н.)

Поетеса, новеліст

Дущак 15 жовтня 1959 року у с. Тисовець Сторожинецького району Чернівецької області. Навчаючись у Тисовецькій середній школі, дуже любила уроки літератури, багато читала, захоплювалась народними піснями, добре вчилась, мріяла здобути вищу освіту.

У січні 1975 року, будучи в 9-му класі, важко захворіла. Діагноз медиків та лікування виявились помилковими - поетесу прикувала до ліжка важка хвороба. Багато людей допомагають Анничці долати цей страшний недуг. Насамперед, це її мати – Віра Іллівна – великодушна, добра, інтелігентна сільська жінка; друзі – Гарафина Маковій, Мірча Мінтенко, Ксенія Гапій.

1990 року в Чернівцях відбувся перший творчий вечір А. Дущак. За зібрані на благодійному концерті кошти було видано її першу книжку поезій – “Дивоквіт любові” (1992 р.).

Вірші поетеси друкувалися в канадських журналах: “Нові дні”, “Промінь”, “Новий шлях”, австралійському часописі – “Наше слово”, газеті – “Вільна думка”. Поезії перекладені на англійську мову Р. Франко (журнал “Жіночий світ”), італійську І. Трушем. Близько 30-ти її віршів покладено на музику. Пісні виконуються на фестивалях, у фільмах; організовуються вечори, концерти, присвячені поетесі.

Поезії збірок “Дивоквіт любові” (1992 р.), “Спитай себе” (1994 р.), “Понад вечірнім Дереглуєм” (1998 р.), “Любов я росами розтрушу” (1999 р.), “Любові стиглий колос” (2004 р.) присвячені рідному краю, видатним людям, знайомим, близьким і друзям. У них ідеться про важку долю авторки, її призначення і роль у житті суспільства. Поетеса задумується над сенсом людського буття, свого існування на землі, виступає проти жорстокого ставлення до оточуючого нас середовища, тварин, рослин. Значне місце посідає інтимна лірика. Немає поетичних рядків, в яких звучали б злість, лихослів’я. Це жінка з трагічною долею, але з стійкою силою волі, непохитним характером – “буковинська Мадонна” – не нарікає, що є сотні доріг, по яких її ноги ніколи не зможуть ступати. Вона зуміла себе перенести у вищий світ – духовний, збагачуючи його своїм існуванням, творінням. Адже, читаючи її твори, виникає бажання жити, творити, любити і прощати.

А. Дущак – автор новел “Гріх проти себе”, “Полинове щастя Трандафіри”, “Чужа чічка”.

ЄРЕМІЙЧУК Марія Савівна

(1941 р. н.)

Поетеса

Єремійчук 1941 року в с. Старі Бросківці Сторожинецького району Чернівецької області. Батько загинув на фронті Великої Вітчизняної війни. Вже з 12 років дівчинка самостійно заробляла на прожиття.