Літературно-мистецька Сторожинеччина (стр. 3 )

Популяризація давніх традицій, свят, обрядів, фольклору займає чільне місце в історико-краєзнавчій роботі бібліотеки. Традиційно відзначаються історичні дати, проводяться родинні свята всією сільською громадою, де ініціатором і організатором є сільський бібліотекар.

Справжнім святом для жителів хутора у 2003 році стала презентація книги Г. Красовської “Буковина. Мала Батьківщина – Нижні Петрівці”, матеріал про традиції та звичаї села зібрала М. Малицька.

М. Малицька, як бібліотекар і керівник ансамблю, приділяє увагу розвитку національних культур і мов, сприяє пропаганді книги, народної пісні та танцю, народних польських звичаїв і свят, залученню молоді до краєзнавчої діяльності.

За високі особисті досягнення у професійній діяльності, фахову майстерність, пропаганду мистецтв, зміцнення дружби та злагоди між двома слов’янськими народами – польським і українським – неодноразово нагороджена почесними грамотами та дипломами лауреата районним відділом культури, Обласним управлінням культури, Сторожинецькою районною державною адміністрацією, Чернівецькою обласною державною адміністрацією, Державним комітетом України у справах національностей та міграції.

МАРГУЛ­ШПЕРБЕР Альфред

(1898 – 1967 рр.)

Німецький поет, перекладач, публіцист

Справжнє ім’я – Альфред Шпербер

Маргул-Шпербер 23 вересня 1898 року в м. Сторожинець Чернівецької області. Навчався в ліцеях м. Чернівці та м. Відень, де протягом 1914 – 1916 р. р. проживала сім’я.

У столиці Австрії А. Маргул-Шпербер зближується з робітничим рухом. Був учасником Першої світової війни. Протягом 1919 – 1920 р. р. перебував у Парижі та Нью-Йорку, де навчався в університетах, після чого він повертається до Румунії і поступає тут в університет. Під час перебування в Нью-Йорку редагує часопис “Нью-Йоркська народна газета” – орган Компартії США. Захворівши, у 1924 році письменник повертається до Чернівців, редагує газету “Черновіцер Моргенблат”, а у 1933 році переселяється до містечка Бордюжени (Південна Буковина).

До війни вийшли збірки: “Парабола ландшафту” (Сторожинець, 1934), “Таємниця і зречення” (Чернівці, 1939), в яких переважають символічно-пейзажні вірші із строгою класичною метрикою.

У 1940 році письменник переїжджає до Бухареста, де стає центральною фігурою німецької літератури Румунії, покровителем молодого поета П. Целана. Поезія А. Маргула-Шпербера збагачується новими ідеями та образами. Він видає збірки: “Свідок часу” (1951р.), “Перспектива і ретроспектива” (1955р.), “Розплющеними очима” (1956р.), “Діяння і мрії” (1959р.), “Зоряні години кохання” (1963р.), “З передісторії” (1964р.), “Зачароване слово” (1969р.) та інші. Також перекладає німецькою мовою поезії М. Емінеску, Т. Аргезі, А. Філіппіде, М. Бенюка, Марії Бануш.

А. Маргул-Шпербер видав у власних перекладах антологію “Румунська народна поезія” (Бухарест, 1954) та книгу “Голоси світу” (Бухарест, 1968).

Письменник дружив з буковинським поетом і скульптором О. Шевчукевичем, переклав німецькою мовою кілька його поезій (надруковані в журналі “Клінгзор”, Сібіу, 1933). У 1954 році був удостоєний Державної премії Румунії.

Маргул-Шпербер 3 січня 1967 року в Бухаресті.

МИСЬКО Ігор Михайлович

(1961 р. н.)

Поет-бард, педагог

Народився І. Мисько 17 серпня 1961 року в с. Емілівка на Тернопільщині. Середню освіту здобув у школі рідного села. З 1980 року – студент хімічного факультету Чернівецького держуніверситету. Служив у війську Прикарпатського округу; працював в органах внутрішніх справ у Чернівцях, Сторожинці.

Нині І. Мисько працює вчителем хімії в Старобросківецькій загальноосвітній школі; активний учасник районних та обласних концертів, актор Сторожинецького народного театру.

Перший свій вірш написав у 1995 році, який був надрукований в місцевій газеті “Рідний край”. Збірка поезій і публіцистичних статей вийшла у 2002 році – “Бог Україну не віддасть” – вміщує різножанрові поетичні та пісенні твори, роздуми на філософські теми щодо пізнання світу, самого себе, осмислення автором Біблії, рідної держави – України. В’язанки віршів присвячені буковинському краю, дорогим по творчому духу людям, шкільній праці, автор звертається до історичного минулого українського народу і сучасного буття. Більшість поетичних творів покладено бардом на музику. Найбільш популярними стали пісні: “Анничці Дущак”, “Моя доле – моя Україно!”, “Пугу, пугу – козаки з лугу!”.

МІНТЕНКО Мірча (Михайло) Дмитрович

(1940 р. н.)

Фольклорист, краєзнавець, публіцист, громадський діяч

Мінтенко 17 лютого 1940 року в м. Чернівці, за часів королівської Румунії. Дитячі та юнацькі роки провів у с. Великий Кучурів Сторожинецького району де й досі живе з сім’єю. У 1955 році закінчив7 класів Великокучурівської середньої школи. Працював у місцевому колгоспі ім. 28 червня в кормовій бригаді, допомагав батькам по господарству. Охоче і з ентузіазмом збирав усну народну творчість, цікавився народознавством. Брав активну участь у художній самодіяльності. Водночас навчався у вечірній школі сільської молоді, яку закінчив у 1961 році (11 класів). Через незадовільний стан здоров’я та сімейні обставини, не служив у лавах Радянської Армії.

З 1962 року працює завідуючим бібліотекою хутора Годилова, а з 1964 року – бібліотекарем у рідному селі Великий Кучурів. У 1965 році закінчив Чернівецьке культурно-освітнє училище, отримав кваліфікацію “Бібліотекар масових бібліотек”. У 1969 році працює секретарем Тисовецької восьмирічної школи, пізніше стає діловодом-секретарем Великокучурівської середньої школи.

Як талановитого аматора художньої самодіяльності М. Мінтенка направляють навчатись на 6-ти місячні курси режисерів сільських драматичних гуртків при студії Чернівецького драматичного театру ім. О.Кобилянської. Саме там потоваришував з родиною відомого лікаря-скульптора Опанаса і Ольги Шевчукевичів, художником-живописцем Корнелієм Дзержиком, майстром-орнаменталістом Георгієм Гарасом, провідними народними артистами України Петром Міхневичем, Галиною Янушевич (перший навіть став похресним батьком старшої доньки М. Мінтенка, Єлизавети), поетом Миколою Марфієвичем, дружиною Марка Черемшини Наталею Семенюк, народними поетесами Параскою Амбросій, Домкою Ботушанською та іншими діячами культури, мистецтва.

Нині М. Мінтенко працює у Великокучурівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів лаборантом.

Друкуватись почав з 1955 року в газетах “Нове село”, “Буковинське село”, “Будівник комунізму”, “Радянське село”, а також у прогресивній українській газеті Канади “Життя і Слово”. Чимало публікацій можна побачити в газетах “Рідний край”, “Молодий буковинець”.

Перші свої несміливі дописи М. Мінтенко підписував псевдонімами Д. Мінтенко, Михайло Кучурівський, Мірча-Михайло Мінтенко, Ачрім, пізніше М. Мінтенко.

Творча спадщина М. Мінтенка є цінним скарбом Буковинського краю. Його доробок налічує десятки публікацій, зібрань народної творчості, зокрема, він – автор публікацій у книзі Гарафини Маковій “Пісні одного села”, збирає, упорядковує, друкує українські колядки та щедрівки в місцевих часописах.

МОСКАЛЮК Сергій Іванович

(1962 р. н.)

Автор першої історичної розвідки про розвиток спортивного життя на Сторожинеччині

Москалюк 13 жовтня 1962 року в селі Гніздівка Сокирянського району Чернівецької області. Служив у війську. У 1987 році закінчив Кам’янець-Подільський педагогічний факультет фізичного виховання. Працював тренером-викладачем з легкої атлетики в Сторожинецькій ДЮСШ районного відділу світи та вчителем фізичного виховання в Комарівській неповній середній школі №1 та Сторожинецькій школі-інтернаті. Нині – начальник відділу у справах молоді та спорту Строжинецької районної державної адміністрації.

У 2005 році вийшла друком перша історична розвідка про спортивне життя в районі “Спортивна Сторожинеччина на межі двох тисячоліть”. У книзі досліджено віхи історії розвитку спорту на Строжинеччині, використано багату інформаційну базу про досягнення краян у спорті. Праця стала основою для наступних дослідників.

МОСЯНДЗ Тимофій Миколайович

(1933 – 2002 рр.)

Поет, педагог

Народився 1933 року в с. Новоселиця теперішнього Кельменецького району Чернівецької області в селянській сім’ї. Навчався в Чернівецькому педагогічному училищі. Після його закінчення, в 1953 році, працював 2 роки в с. Комарово Кельменецького району вчителем початкових класів. В 1956 році став директором Кельменецького Будинку піонерів. Після служби в лавах Радянської армії працював в селі Новоселиця Кельменецького району. В 1991 році був переведений в Дубівську початкову школу, де працював вчителем до 1998 року.

Педагогічний стаж Т. Мосяндза – 44 роки. За своє життя написав чимало віршів. Деякі з них були адресовані дружині, рідним, друзям. Його вірші друкувались у газеті “Рідний край”. За словами дружини він вислав невеличку збірку віршів своїм родичам за кордон.

Мосяндз 9 травня 2002 року.

МОТРЕСКУ Ілля Іванович

(1942 – 1969 рр.)

Поет, журналіст

Народився І. Мотреску у серпні 1942 року в с. Красноїльськ Сторожинецького району Чернівецької області в багатодітній сім’ї.

Батько поета, Іван Мотреску, загинув у Фінляндії. Мати – Ганна – залишилась вдовою у 32 роки з вісьмома дітьми на руках. Жінка доклала всіх зусиль, щоб поставити їх на ноги. П’ятеро дітей здобули вищу освіту. І, мабуть, доля розпорядилась так, що улюбленець всієї сім’ї, талановитий, обдарований Ілля став журналістом, поетом.

Навчаючись у педінституті в Бельцах, написав і видав в одному примірнику книгу “Слава Карпатам”. У 2001 році у видавництві “Аугуста” в Тимішоарі (Румунія) вийшла збірка І. Мотреску “Танець життя”, упорядник – друг поета, колега з газети “Зориле” (Кишинів) – Іван Цибуляк.

Поезія І. Мотреску найрізноманітніша. У деяких віршах поет звертається до матері, родичів - “Все було лише обманом”, “Внукам”. Любов до рідної природи, буковинського краю відображена у віршах “Зимовий монолог”, “Слухай, як весни співають…”, “В горах”. Філософські думки читаються в поезіях “Смерть Ейнштейна”, “Під цим небом”, “Слухаючи ритми часу”.

Любов – вічна тема. Не оминула вона і твори І. Мотреску – “Такий, який ти є”, “Я любив з такою надією” та ін.

Майже три роки І. Мотреску працював журналістом в редакції газети “Зориле Буковиней”. Оскільки був співробітником відділу “Культура”, то його матеріали торкаються проблем цієї галузі. Скрізь відчувається його професіоналізм і компетентність.

І. Мотреску чудово співав, грав на гітарі, був закоханий у музику.

Свого часу в Чернівцях був створений літературний гурток. Молоді, енергійні поети-початківці обговорювали на засіданнях гуртка свої твори. І. Мотреску був серед них найбільш обдарованим. Коли влада заборонила гурток, почали збиратися в парках, вдома в однодумців. Поет відчуває, що його переслідують, за непокірність, твердість характеру, за любов до рідної мови ненавидять ті, хто прийшли до влади.

У своїх віршах “Танець життя”, “Тому що кредо в мене”, “Ти запитуєш, що таке світ, дитино”, “Із заздрістю і ненавистю”, “Тому що високо літаю” поет говорить, як його ненавиділи, заздрили йому і як хочуть його “зловити”. Врешті-решт, найбільш небезпечного з гуртківців ліквідували.

Молодий і талановитий поет І. Мотреску не захотів коритися новому керівництву. Він любив правду, людей, життя і тому розрахувався молодістю, життям – 26 липня 1969 року його по-звірячому вбили і кинули в ріку Прут.

Деякі вірші незакінчені. І якби поет був живим, він, очевидно, повернувся б до них не раз. Але жорстока смерть обірвала ноту життя в 27 років.

Спілка письменників Молдови посмертно прийняла І. Мотреску у свої ряди.

ОЛАР Петро

(1953 р. н.)

Письменник, кінорежисер, оператор

Олар 1 липня 1953 року в с. Панка (Клинівка) Сторожинецького району Чернівецької області. Закінчив Львівський університет, факультет журналістики.

Працював у пресі Буковини, на телебаченні в Чернівцях та телекомпанії Останкіно (Москва); закордонний кореспондент Укрінформу і Національного радіо України (Італія та Ватикан). В Італії заснував і був редактором української газети “Форум”, а ще відомий в Італії як кінорежисер, лауреат премії в галузі кіно “Ексельсіор-97”, автор трьох десятків документальних картин, з них п’ять відзначено міжнародними преміями.

Останні 7 років живе в Італії, до цього неповних вісім прожив у Москві, де навчався і закінчив ВДІК, а також працював на студії “Союзтелефільм”, був режисером і автором сюжетів телепрограм “Погляд”, “Очевидне неймовірне”, “Народна творчість”, авторські фільми демонструвалися в програмі Роберта Рождественського “Документальний екран”.

Пише кіноповісті, новели і вірші. Останнє з написаного в Європі присвятив дружині Оксані, разом з нею навчається в аспірантурі Українського Вільного Університету (Мюнхен, Німеччина).

У кіно прийшов з легкої руки славного земляка Івана Миколайчука, ще на картину “Білий птах з чорною ознакою”, співпрацював і в останньому фільмі І. Миколайчука “Така пізня, така тепла осінь”.

Зараз шукає можливість творити незалежне авторське документально-художнє кіно в Україні.

Видав чотири збірки. Перші три він зробив як фотопубліцист, четверта – “Екватор суті (поезії, новели)”, - Чернівці: Місто, 2004.

Сценарії, створені автором, режисером та оператором П. Оларом:

“Містерія світла”. Фільм для дітей і дорослих дітей; “Чиста дошка” (ідея Івана Миколайчука); “Втрачений рай”; “Біси” (за мотивами роману євського); “Рим, до запитання”. Телевізійний серіал з 10 серій; “Тінь в бік сонця”; “Повернемось в завтра”. Серіал з 7 серій.

Петро Олар є автором понад 30 фільмів.

ОНЧУЛЕСКУ Дмитро Костянтинович

(1912 – 1988 рр.)

Публіцист, етнограф, краєзнавець, педагог

Ончулеску 26 жовтня 1912 року в с. Великий Кучурів Сторожинецького району Чернівецької області в багатодітній сім’ї (17 дітей). Спочатку навчався у місцевій школі, пізніше в ліцеї “Арон Пумнул” м. Чернівці. Окрім того, поступає на факультет літератури, філософії та теології. Після його закінчення був направлений настоятелем церкви с. Волока.

З приходом на Буковину Радянської влади, Д. Ончулеску емігрував до Румунії (м. Тимішоара). У 30-х роках одружився на дочці місцевого директора школи Іона Бзового – Сільвії. Мав дочку Кармен-Дойна 1952 р. н., яка й до нині мешкає в місті Тимішоара (Румунія). Спеціалізувався педагогом в університеті, також в університеті “Al. I.Cuza” (Олександра Кузи). Студіював у Відні та Римі. Був на посадах професора в м. Сучаві, Чернівцях, Радівцях, асистентом університету в Чернівцях; професором в ліцеї м. Тімішоари (1944-1974). Успішно захистив докторську дисертацію на тему: “Pedagogia Lui Clemеnt Alexandrinul” у 1937 році. Автор декількох монографій, наукових статей по педагогіці та методиці в румунській мові періоду 1776 – 1785 р. р. Серед праць Д. Ончулеску: “Розвиток історії педагогіки Банатського уїзду до 1800 року.”

Ончулеску вийшло ряд публікацій на румунській, німецькій та угорській мовах.

Помер 30 листопада 1988 року в м. Тимішоара, де і був похований.

О П А І Ц Аркадій Сильвестрович

(1948 р. н.)

Поет, голова Чернівецького обласного Товариства румунської культури ім. М. Емінеску,

Заслужений працівник культури України та Молдови

Опаіц 2 (записано 28) лютого 1948 року в с. Череш Сторожинецького району Чернівецької області. Закінчив середню школу, філологічний факультет Чернівецького і юридичний Одеського державних університетів. Учителював, працював старшим майстром Чернівецького художньо-виробничого комбінату.

А. Опаіц є автором збірників поезії “Полудень вулкану Етна”, “Рим без мене”, “Чорна вдова”, що вийшли у світ в Молдові і Румунії. У 2003 році в світ вийшла перша двомовна збірка віршів поета “Реанімаційна палата” (Чернівці, Букрек). Це приємний результат співпраці двох сподвижників слова – з румунської переклала відома письменниця Тамара Севернюк. Оригінал та переклади дуже подібні.

Поезія А. Опаіця – палітра його поетичного всесвіту.

А. Опаіц – лауреат престижних літературних премій Румунії – імені Дж. Кожбука і Дж. Баковія. Нагороджений Президентом республіки Молдова ювілейною медаллю “Міхай Емінеску”.

ПАЛАДІ Раду

(1927 р. н.)

Румунський композитор, піаніст, диригент, педагог

Паладі 16 січня 1927 року в м. Сторожинець Чернівецької області. Протягом 1949 – 1954 р. р. навчався в Бухарестській консерваторії, де його вчителями були Дж. Брязнул (теорія музики і сольфеджіо), П. Константінеску (контрапункт, гармонія), А. Мендельсон (контрапункт), Флоріка Музическу (фортепіано). Водночас протягом 1949 – 1963 р. р. Р. Паладі був викладачем Бухарестського інституту театрального мистецтва ім. . Протягом 1969 – 1972 років – директор Ботошанської філармонії. Як піаніст, Р. Паладі концертував по Румунії та Україні. Він є ініціатором організації хорових колективів, зокрема, хору при Путнянському БК (1967-1971).

Музикант обирався членом багатьох журі під час проведення різноманітних національних музичних конкурсів і фестивалів. Р. Паладі – автор патріотичних і ліричних пісень та хорів на слова А. Баконського, Ніни Кассіан, Є. Жебеляну, І. Браду, Т. Утану, Є. Фрунзе, Ш. Юреша та ін. Композитором написано симфонічні твори “Чарівна сопілка” (1954р.), “Береганський чортополох” (1957р.), “Дикуни” (1958р.); камерні “Сюїта для фортепіано” (1949р.), “Струнний квартет” (1957р.). Також є автором музики до низки кінофільмів, театральних вистав.

Паладі належить підручник “Курс історії музики”. Митець удостоєний багатьох вітчизняних і зарубіжних премій, зокрема: міжнародних фестивалів молоді та студентів у Бухаресті (1953р.), Варшаві (1955р.), Москві (1957р.), Спілки композиторів Румунії (1969, 1972, 1975, 1977, 1979р. р.). Він також є лауреатом першої медалі національних фестивалів “Румунія співає” (1977 р., 1979 р.) та премії ім. Дж. Енеску Румунської АН (1978 р.).

ПАЦАНОВ Георгій Олександрович

(1949 р. н.)

Прозаїк, журналіст

Пацанов 14 серпня 1949 року в с. Красноїльськ Сторожинецького району Чернівецької області. Після закінчення Красноїльської середньої школи №1, вступив на факультет журналістики Кишинівського державного університету. Нині Г. Пацанов редагує Криуленську районну газету “Погляд”.

Автор книги “День минає”. У ній вміщені нариси, новели, оповідання з свого шкільного життя, про людей села – жителів с. Чудей, с. Красноїльськ, с. Іжівці тощо. Книга вийшла румунською мовою (латинська графіка), являє великий інтерес для українських читачів.

ПЕТРЕСКУ-РОТАРУ Григорій Олексійович

(1951 – 2000 рр.)

Поет, педагог

Петреску-Ротару 19 січня 1951 року в с. Нижні Петрівці Сторожинецького району Чернівецької області в багатодітній сім’ї селянина.

Протягом 1958 – 1965 років навчався в Нижньопетрівецькій ВШ №3, а з 1965 по 1968 р. р. – СШ №2 с. Межиріччя. У 1968 році поступив у Чернівецький державний університет на філологічний факультет, спеціальність – румунська мова і література, який закінчив у 1973 році та отримав направлення на роботу вчителя молдавської (румунської) мови та літератури в Тячівському районі Закарпатської області.

У 1978 році Г. Петреску-Ротару переїжджає в село Строєшти Новоселицького району, де прожив до кінця свого життя. До 1982 року працював тут учителем. Протягом 1982 – 1985 років працював фотокореспондентом районної газети “Ленінський шлях” (Новоселицький район).

З 1985 року і до останніх днів працював учителем французької мови і зарубіжної літератури.

Свою літературну діяльність розпочав ще на шкільній лаві. Будучи школярем, а потім студентом, друкував свої вірші в районних і обласних газетах та журналах, в Молдавії та Румунії: “Zorile Bukovinei”, “Concordia”, “Nіstru”, “Chipгrus” (“Перець”). Брав активну участь в громадському житті: керував відділом румунського суспільства “Міхай Емінеску”. Працював журналістом районної газети “Шлях правди”.

Світ побачили дві збірки його віршів: “Hoюul bunicutci” (“Бабусин злодій”) (Вірші для дітей, Чернівці, 2003), “Za vaolul Prutului” (Бухарест: “Николае Болческу”, 2001).

Петреску-Ротару 26 серпня 2000 року. Похований в с. Строєшти Новоселицького району.

ПОБІЖАН Марія Миколаївна

(1967 р. н.)

Поетеса, педагог

Побіжан 15 травня 1967 року в с. Панка (Клинівка) Сторожинецького району Чернівецької області. Дитинство пройшло в рідному селі, під лісом на зелених горбах. Після закінчення восьмирічки поступає у Чернівецьке педагогічне училище (1982-1986 рр.).

З 1986 року працює вчителем в місцевій середній школі, навчається заочно на історичному факультеті Чернівецького державного університету ім. Ю. Федьковича. У 1993 році закінчує навчання.

Вірші почала писати з 12-річного віку. У 14 років займає 2-ге місце в літературному конкурсі на кращий вірш у Сторожинецькому районі. А під час навчання в педагогічному училищі посідає призове місце серед студентів середніх спеціальних закладів області.

Друкується в газеті “Рідний край” з 1991 року. Захоплення віршами старається передати учням школи – веде гурток “Краса рідного слова”. Має рукописну збірку віршів, яка готується до друку.

ПОПЕСКУ Іліє Васильович

(1939 р. н. – рік смерті невідомий)

Мовознавець, письменник, публіцист, педагог,

громадський діяч

Народився І. Попеску 15 липня 1939 року в с. Нижні Петрівці Сторожинецького району Чернівецької області. Він був дев’ятою в сім’ї дитиною з десяти – цифра ця, за народним повір’ям, повинна приносити щастя…

У 1942 році за участь в антирадянській пропаганді заарештували батька, а сім’ю відправили в Казахстан. Про це І. Попеску розповідає в своїй книзі “Дорога до Голгофи” (Ясси, 1994р.). У 1945 році від тифу помирає старший брат.

Після повернення з чужини І. Попеску навчається в початковій школі (4 класи) хутора Аршиця. Важке матеріальне становище, голод, найми боляче дошкуляли хлопчику. Наступних три класи закінчив у школі рідного села. Брав участь в народному театрі, про що розповідає у своїй монографії під назвою “Петрівці на Сіреті” (Сучава, 2001). Середню освіту успішно здобув у школі с. Коропчів Глибоцького району. За активну юнацьку діяльність у Москві на ВДНХ отримав медаль.

Після чотирьох років навчання у Чернівецькому державному університеті ім. Ю. Федьковича (тепер – національний) на факультеті іноземних мов, Міністерство освіти відправляє І. Попеску в Румунію на курси румунської мови, літератури та історії. Вчителює в с. Купка Глибоцького району. З 1965 року викладає в Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича на філологічному факультеті (кафедра румунської філології).

У 1974 році захищає докторську роботу при держуніверситеті м. Кишинів (“Назви медичних рослин в Чернівецькій області”).

Наукова діяльність І. Попеску налічує близько 290 робіт; рецензував 22 авторських реферати кандидатів і докторів філології; активно бере участь в районних та обласних семінарах вчителів.

У 1985 році режисер Е. Лотьяну запропонував І. Попеску знятись в кінострічці “Лучафер” (про видатного національного румунського поета М. Емінеску). 1986 року стрічка була показана по ЦТ в Москві, Кишиневі, Чернівцях.

І. Попеску започаткував Товариство румунської культури ім. Михая Емінеску. Громадську діяльність педагога неодноразово відзначало керівництво обласної спілки “Наука” Почесними грамотами, дипломами. Науково-методична робота його вміщена на сторінках періодичних видань, зокрема “Кишинівський університет” (1977 р.), “Zorile Bukovinei” (1980 р.). За великі досягнення в мовознавстві доктор філології І. Попеску ввійшов в енциклопедію “Видатні лінгвісти світу”, яка готується до друку в Лінгвістичному інституті Академії наук Російської Федерації.

У 2004 році в м. Чернівці вийшли книги І. Попеску “Твори та будеш щасливий”, де вміщені публікації, наукові доповіді та повідомлення, критичні оцінки праць тощо, та “Дорогий християнине, прагни до кращого”, куди включено 150 оригінальних коментованих крилатих висловів, призначена для широкого кола читачів.

РАКОЧА Юрій

(1908 – 1991 рр.)

Український поет і педагог в Румунії

Ракоча 14 березня 1908 року в с. Жадова Сторожинецького району Чернівецької області, в селянській сім’ї.

У 1930 році закінчив середню лісничу школу в м. Тімішоара, після цього працював лісником. З 1949 року і до виходу на пенсію Ю. Ракоча вчителював. У 1954 році він заочно закінчив педагогічне училище, а у 1959 – дворічні курси російської мови в Бухаресті.

Ю. Ракоча – автор збірника поезій “Любов, віра, роздуми” (Сучава, 1947, рум. мовою). Цикли його поезій друкувалися в українських часописах і альманахах Румунії “Новий вік”, “Серпень” (1964р.), “Ліричні струни” (1968р.), “Сонячне відлуння” (1974р.) та інші.

Ракоча 7 березня 1991 року в с. Марицея Сучавського повіту в Румунії.

РЕЛІ Сімеон

(1882 – 1945 рр.)

Румунський історик, публіцист, церковний діяч і педагог,

доктор богослов’я, професор

Релі 25 липня 1882 року в с. Верхні Петрівці Сторожинецького району Чернівецької області.

У 1904 році закінчив у м. Чернівці вищу німецьку гімназію, а в 1908 році – теологічний факультет Чернівецького університету. Був священником у селах Михайлівка, Димка, Глибока. З 1912 року С. Релі – викладач релігії в гімназіях м. Чернівці та м. Кіцмань. Протягом 1929 – 1943 р. р. він був професором, деканом теологічного факультету Чернівецького університету.

Основними працями є: “Спогади з палацу на Дністрі” (1924р.), “В дні лихоліття” (1925р.), “Релігійна політика Габсбургів стосовно православної церкви в ХІХ ст.” (Чернівці, 1928), “Курс історії румунської церкви” (1932, т. 1-2), “Місто Серет у давні часи” (1934), “Монастир Путна” (1937, “Монастир Сучевіца” (1937р.), “Монастир Драгомирна” (1943р.); монографія “Резиденція митрополитів у Чернівцях та її творець Йосиф Главка” (Чернівці, 1933), “Село Іжівці в старі і нові часи” (1936; 2-е видання 1994, м. Глибока Чернівецької обл.), “Путівник по історико-релігійних пам’ятках Буковинської єпархії” (Чернівці, 1937).

Релі 10 жовтня 1945 року в м. Сучава.

РУСУ Лівіу

(1908 –рік смерті невідомий)

Румунський композитор, музикознавець, педагог, фольклорист

Русу 27 червня 1908 року у с. Великий Кучурів Сторожинецького району Чернівецької області. Мати – Євгенія Русу, батько – Константин Русу, був священиком у с. Великий Кучурів з 1908 по 1918 роки. Початкові класи закінчив у рідному селі. Музичну освіту отримав у вчителя теорії музики та контрапункту музичних форм Ріхарда Бродкорда (Richard Brodkord), одночасно брав уроки по класу скрипки у Якоба Крамера (Jacob Kramer). Паралельно навчався у Бухарестській консерваторії (1928 – 1932р. р.). Вивчав історію філософії та соціології при столичному університеті (1932 – 1933р. р.). У 1932 – 1940 роках був викладачем в Чернівецькій консерваторії (теорія музики, контрапункт, музичні форми).

У 1937 році Л. Русу одружився з Єлисаветою Пантя, а у 1940 році переїжджає до Бухареста. 1941 року його мобілізували до війська, де він отримує завдання керувати музичною діяльністю Одеської області, з яким

Л. Русу відмінно справився. 31 березня 1943 року народився син. Після війни у 1944 році став професором Тімішоарської консерваторії. У 1958 році призначений на посаду головного редактора музичного видавництва м. Бухарест. Виходить на пенсію у 1960 році.

Л. Русу був співавтором книги “Румунська музика сьогодні” (Бухарест, 1939), написав праці з музикології: “Музика на Буковині” (1939 р.), “Критичні студії з музикології” (1964 р.), “Сторінки бетховенівської гармонії” (1972 р.) та інші. Творчість Л. Русу була тісно пов’язана з камерною музикою. Має декілька праць для хорових колективів, клавішних інструментів. Найвідоміші з них: “Соната для скрипки і фортепіано”, “Соната для кларнета і фортепіано”. Перекладав на румунську мову твори російських, німецьких та українських композиторів та музикологів: М. Римського-Корсакова “Основи оркестровки” (Бухарест, 1959, т.1-2), С. Григор’єва і Т. Мюллера “Підручник з поліфонії” (Бухарест, 1963), І. Ямпольського “Аплікатура на скрипці” (Бухарест, 1964).

САВКА Омелян Мафтейович

(1922 – 2005 рр.)

Театрознавець, Заслужений артист України

Савка 31 липня 1922 року в с. Ясено (с. Кабин) Сторожинецького району Чернівецької області. Закінчив семикласну румунську школу в рідному селі. Працював у сільському господарстві. Був мобілізований під Бухарест, де прокладав залізну дорогу. 1944 року повертається додому, пройшовши пішки два тижня. Цього ж року в Чернівцях прочитав оголошення про набір в театральну студію при театрі ім. О. Кобилянської, де керівником був . З тих пір і до кінця свого життя О. Савка був актором Чернівецького музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської. За активну участь в театральному житті його прийняли до профкому театру, а пізніше став головою.

У 1960 році в Москві за майстерну гру отримав Почесну грамоту президії УРСР. 1966 року в Чернівцях закінчив вечірню школу і вступив у культурно-освітнє училище на режисерський відділ (нині училище мистецтв ім. С. Воробкевича). Його наставниками були П. Г. Міхневич, , .

У 1980 році отримав звання “Заслуженого артиста УРСР”. Разом з театральною трупою гастролював майже по всіх куточках колишнього Радянського Союзу. Зіграв понад 200 ролей, улюбленими з яких були: радник Гавкало – “Запечатаний двірник”, Никифір – “Дністрові кручі” Ю. Федьковича, Стецько – “Сватання на Гончарівці” Г. Квітки-Основ’яненка, Михайло Дончук – “В неділю рано зілля копала…” О. Кобилянської. Знімався в кінострічках “Перевал”, “Вишневі ночі”, “Земля”, “Леся”, “Вовчиха”та інші.

О. Савка допоміг обрати життєву дорогу двом своїм односельчанам – Віктору Москалюку (працював в театрі з О. Савкою) та Мелетію Паранюку (згодом став актором Кишинівського оперного театру). О. Савку вважали найстаршим актором театру.

Помер 8 квітня 2005 року. За його словами: “Театр – це рідна сім’я”. Він був талановитим фанатом, який працював не заради зарплатні, а для душі. Більше свого життя провів на сцені, ніж вдома. Його день розпочинався на репетиції, а завершувався черговою виставою.

Свіча пам’яті творчої діяльності О. Савки горітиме завжди.

САНДУЛЯК Іван Георгійович

(1963 р. н.)

Етнограф

Народився І. Сандуляк 22 березня 1963р. у с. Великий Кучурів Сторожинецького району Чернівецької області.

Закінчив Великокучурівську середню школу (1980р.). У 1981-1984 рр. служив в армії на крейсері “Аврора”. З 1988 року працює на ниві культури. Під час роботи заочно у 1992 році закінчив Чернівецьке училище культури, а в 1997 – Рівненський державний інститут культури.

З вересня 1988 року по лютий 1995 працював завідувачем клубу села Глибочок – Снячівський. З березня 1995 року працював директором Будинку культури с. Великий Кучурів.

Друкувався у місцевій періодиці та збірниках наукових статей.

Нині – завідувач етнографічного музею факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича.

СЕРДЮК Володимир Євгенович

(1956 р. н.)

Письменник, драматург

Сердюк у серпні 1956 року. В. Сердюк – син журналіста, який свого часу приїхав на роботу до Сторожинецької районної газети. Любов до слова, очевидно, перейшла від батька. Мати – вчителька вкладала у свого сина усі знання, а ще невимовно велику любов. З цього всього і плекався талант майбутнього прозаїка.

Саме з новел розпочав В. Сердюк свою творчу діяльність. Але неспокійна натура кликала його у незвідані шляхи. Пізніше він напише про це у напів-біографічному романі “Мистецтво вмирати”, складному психологічно-філософському творі.

Де тільки не носила доля В. Сердюка. Бачив ліси, і море, і гори. Але освіту все-таки здобув у Чернівецькому держуніверситеті, закінчивши факультет іноземних мов після тривалої академічної відпустки.

Сердюк проживає в Києві, де продовжує писати прозові твори. Свого часу, створивши видавництво “Птах” у Сторожинці, віддрукував кілька книжечок: “План Зомбі”, “Вороття немає” і інші.

Його твори мають глибокий зміст, існуючи ніби за часовими рамками.

В. Сердюк відомий і як драматург. До того ж фаховий, адже у 40-річному віці закінчив Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого.

СКІПОР Елеонора Тодорівна

(1960 р. н.)

Поетеса, журналіст, публіцист,

фольклорист, громадський діяч

Скіпор 6 лютого 1960 року в с. Нижні Петрівці Сторожинецького району Чернівецької області. Батьки Віоріка та Тодор ще змалку прищепили Елеонорі любов до книги.

Після закінчення у 1977 році середньої школи з відзнакою у рідному селі, успішно складає того ж року вступні іспити до Чернівецького державного університету на факультет іноземних мов (спеціальність “Французька мова та література”). По завершенні освіти розпочинає працю на педагогічній ниві: спочатку як вчитель німецької мови у середній школі села Банилів-Підгірний, де викладання велося української мовою. З 1984 року і по сьогодні працює вчителем французької мови у середній школі села Купка (сьогодні – навчально-виховний комплекс).

Е. Скіпор є позаштатним кореспондентом багатьох румунських газет в області. Дебютувала в публіцистиці у 1976 році у газеті “Zorile Bukovinei” (“Буковинська зоря”). Веде тісну співпрацю із редакцією газети “Libertatea cuvвntului” (“Свобода слова”).

За жанрами і тематикою її публікації бувають різноманітні: розповіді про людей рідного краю, презентації книг, матеріали зі шкільного життя, репортажі, замальовки, есе. Пише і публікує також фольклор і вірші. Багато творів присвячено духовній скарбниці свого народу: національний одяг, віра, вірування, традиції, звичаї тощо.

Е. Скіпор належать на сьогоднішній день чотири видані книги:

-  “Ilie Motresku – coborвtor din semeюia dacг” (“Іліє Мотреску, який має дакське коріння”).- Бухарест, 2003;

-  “De-a pururi logodit cu tinereюea” (“Назавжди осяяний молодістю”). – Глибока, 2004;

-  “Un fizician cu suflet de poet” (“Фізик із поетичною душею”). – Сторожинець, 2004;

-  “Cвntecul viorii” (“Спів скрипки”). – Сторожинець, 2005.

У даний час Е. Скіпор готує до видання нову книгу – цього разу про фольклор рідного народу.

Бере участь у літературних та культурних подіях краю. Є учасницею та організатором багатьох урочистостей, що проводяться у селах Купка та Нижні Петрівці.

СЛЮСАРЧУК Самійло Миколайович

(1937 р. н. )

Поет, журналіст

Слюсарчук 17 листопада 1937 року в с. Давидівка Сторожинецького району Чернівецької області. Дитячі та юні літа минули в чарівному царстві природи. Ще в ранньому віці батьків хлопця забрала війна. Середню освіту здобув у Банилівській школі, де і виховувався у старшого брата Тодора. З 1957 року служив у війську на схилах острова Сахалін; працював у Банилівському господарстві. Навчався у Чернівецькому державному університеті на філологічному факультеті (1960-1965 рр.). Працював в районному радіомовленні, якому віддав тридцять шість років.

Перша збірка С. Слюсарчука вийшла в 1997 році під назвою “Важка ноша”. Поет з гумором описує буденне життя людей, щоденні клопоти, негативні звички, вади, проблеми влади і суспільства, побутові сімейні відносини. Своєрідним продовженням цієї збірки стала книжечка гумору й сатири “Делікатне слово”, що вийшла в 2000 році.