Акт відновлення української держави 30 червня 1941 р (стр. 2 )

Негативне ставлення гітлерівської партії до українського народу й усіх інших слов'янських народів було відоме. Вона розглядала Україну й усю Східну Європу як свою майбутню колонію. Але одностайності у вищих урядових колах у цьому питанні не було. Дещо відмінні погляди на східну політику існували в середовищі вищого німецького військового командування. Дехто схилявся і до думки про утворення на руїнах СРСР національних держав колись поневолених народів, але залежних від Німеччини. Ідея незалежної суверенної Української Держави прихильників у німецькому середовищі не мала. Дискусійним у колах німецьких політиків було лише питання про те, чи створювати на завойованих східних територіях традиційні колонії, чи змодернізовані й обновлені, у вигляді держав-сателітів, повністю контрольованих німецьким Райхом.

Враховуючи неприхильність німецького уряду до української державності, потрібно було вже на самому початку війни примусити його розкрити свої карти української і, взагалі, всієї східної політики й таким чином змусити ясно виявити позицію: чи Німеччина «за», чи «проти» Української Держави. У разі евентуального позитивного ставлення до відновлення Української Держави, хоч це було мало ймовірним, але, залежно від ходу війни, можливим, ОУН мала на меті використати всі можливості для організації власної сильної армії та максимально поширити й спопуляризувати на всіх українських землях національно-державницькі ідеї. Головна мета — за будь-яких воєнних умов домогтись того, щоб у кінцевій фазі війни Україна стала самостійним підметом на міжнародній політичній арені, а не предметом торгів імперіалістичних держав.

На той випадок, якщо німецький уряд вороже поставиться до відновлення Української Держави, у чому сумнівів майже не було, планувалось:

1) довести до свідомості українського народу, що Німеччина несе Україні нове поневолення, що націонал-соціалістичне рабство таке ж саме, як російсько-большевицьке;

2) розкрити фальшивість німецької політики так званого «визволення від большевиків», не допустити участі українців у війні на боці німців, зривати всі плани допомоги Німеччині, зокрема, економічні;

3) домогтися знищення пануючих ще в частині українського населення германофільських настроїв, мнимої надії на німецьку «допомогу» у боротьбі за визволення з більшовицької неволі.

Ішлося про те, щоб фронт боротьби проти німецької окупації охопив усю Україну, а не тільки якусь її частину, щоб утягнути в боротьбу всі верстви народу, а не лише одних революціонерів. Боротьба проти німецьких загарбників мала стати тотальною і вестися на всіх можливих фронтах.

Провід ОУН чітко усвідомлював, що, незалежно від ставлення німецького уряду до України та від воєнного становища, уже на самому початку війни потрібно задекларувати відновлення Української Держави. З цим погоджувались всі. Дискусії велись лише про те, як це найліпше реалізувати, який це матиме вплив на Україні по той бік фронту й у світі, яка буде реакція німецької влади. Планом Проводу передбачалось проголошення Акту відновлення Української Держави найперше у Львові, а згодом, після звільнення, у столиці України — у Києві, утворення уряду —Українського Державного Правління та організація місцевих органів влади.

Оскільки східні області України були слабо охоплені визвольним рухом, то з метою якнайшвидшої їхньої активізації, створено три спеціальні Похідні групи членів і симпатиків ОУН, загальною кількістю понад п'ять тисяч осіб. Кожній групі призначався конкретний терен діяльності, який вона зобов'язана була добре вивчити в усіх відношеннях, включаючи сучасну історію совєцького часу. Члени груп забезпечувались топографічними картами, довідниками, путівниками тощо.

Головним їхнім завданням було, опинившись на місцях призначення, від імені Державного Правління ініціювати організацію місцевої адміністрації та одночасно організовувати нелегальну мережу ОУН. Умови війни вимагали повністю змінити весь дотеперішній «мирний» стиль роботи Організації на «воєнний», перебудувати всі ділянки праці на військовий лад, зокрема, психологічно підготувати членів Організації до діяльності за воєнних обставин. А головне, треба було правильно й чітко визначити стратегічні й тактичні цілі, сформулювавши кінцеву мету й методи її досягнення.

Відповіді на ці питання були дані у травні 1941 р. в інструкціях Проводу «Боротьба й діяльність ОУН під час війни». Вони регламентували діяльність Організації, починаючи з передодня війни й перших її днів до діяльності в умовах державного будівництва. Ось деякі пункти з цих «воєнних інструкцій», що безпосередньо стосуються відновлення української державності:

«ОУН використає війну зі СРСР для розгорнення боротьби за Суверенну Соборну Українську Державу;

Наше завдання: власною боротьбою, будуванням власної держави власними силами та за власною ініціативою здобути собі ролю підмету і партнера, учасника війни...;

Держави, які ведуть боротьбу з Москвою і не ставляться вороже до України, трактуємо як природних союзників... Основною передумовою того є визнання й пошанування з боку тих держав суверенності й соборности України та дійсно позитивне відношення до української державності;

Якщо б на Україну прийшли війська таких держав, що вороже відносилися б до української державності, тоді наша визвольна боротьба увійшло б у новий період» (тобто ворожий — В. К.);

На звільнених частинах української землі... ОУН проголошує відбудову Української Держави, встановлює владу, яка має зорганізувати державне життя у всіх ділянках та керувати ним;

Мандат на проголошення української державності та встановлення влади дає нам довголітня визвольна боротьба, підняття повстання, державно-творча ініціатива та практична сила;

ОУН не ставить собі цілі, щоби мати у державі монопольне становище... Будування державної влади на монопольному принципі для української державності було б шкідливе;

Керівні посади в державному уряді будуть займати особи за їхніми моральними вартостями, здібностями, авторитетом, фаховими кваліфікаціями і які мають довір'я у народі;

Якщо б на Україні створився центральний державний уряд, організований іншими державними силами, і стояв на платформі повної суверенності й соборності України, тоді ОУН визнає його центральною владою України і йому підпорядковується державна влада, встановлена ОУН на опанованих нею територіях;

ОУН завжди стоятиме на сторожі добра України та дбатиме всіма засобами, щоб державний уряд і цілий державний апарат служили тільки Україні. Будемо підтримувати все, що корисне для України, а все, що шкідливе — нищити, без огляду на те, хто це робить;

Кожна установа, що отримала би владу в Україні від чужоземних чинників, хоча б вона складалася з українців, є установою даної держави і не може представляти України як суверенної держави».

В інструкціях Проводу ОУН сказано все дуже ясно й чітко й роз'яснення тут зайві. Ціль — Самостійна Соборна Українська Держава. Війну використовуємо для здобуття державної незалежності. Отже, спочатку проголошення відновлення Української Держави, створення Українського уряду й місцевих органів державної влади, далі — переговори з воюючими сторонами з позицій суверенної держави.

ЛЬВІВСЬКА ГРУПА ПРОВОДУ ОУН

Для реалізації задуманих планів, крім трьох Похідних груп, створено також ще спеціальну керівну Львівську Похідну групу, що складалась із членів Проводу та провідних осіб Організації. На неї покладено завдання організації усіх справ, пов'язаних з проголошенням відновлення української державності. Тільки-но почалась 22 червня війна, як зразу ж вступив у дію мобілізаційний план воєнного часу. На Західно-Окраїнних Українських Землях залишилась мінімальна кількість членів Організації, необхідна для продовження місцевої діяльності, а всі інші відійшли у складі Похідних груп на Східну Україну.

Львівська група провідних членів ОУН (близько 20 осіб) мала свої окремі завдання і свій маршрут походу на Львів. Уже на другий день війни Ярослав Стецько, Микола Лебедь, Іван Равлик і я — Василь Кук на легковій автомашині, зареєстрованій у військовому відомстві, переїхали без перешкод на правий, східний бік ріки Сяну, із наміром якнайскоріше добратись до Львова, їхати по головній дорозі було і важко (бо по ній ішло багато військових машин) і небезпечно — з огляду на можливу перевірку документів військовою жандармерією. (Наші документи не давали нам права на перебування у зоні воєнних дій). Тому ми з'їхали на бічну доріжку, але вже за селом Ветлин попали під обстріл совєтської артилерії. Перед нами був фронт. Врятував невеличкий лісок. По тому Лебідь повернувся автом до Кракова, а ми вже пішки пробирались у напрямі до Львова.

З Кракова виїхали ми таємно від німців, використовуючи наявні в нас німецькі військові документи. Добратись нам до Львова треба було раніше, ніж там установиться німецька адміністрація. Цим пояснюється поспіх групи: якнайшвидше до Львова, щоб не запізнитись! По дорозі на Львів наша група зустріла чимало всяких перешкод, що могли призвести до її ліквідації. Передусім, нас могла арештувати німецька військова польова жандармерія. Дехто у групі мав добуті різними способами військові документи, видані німецьким вищим військовим командуванням (ОКВ), а німці до документів ставились із довір'ям та респектом. Вони їх не перевіряли та й не до того їм було, коли навкруги не вщухала стрілянина та рвались снаряди, йшли бої. Де проходить лінія фронту — ми точно не знали, тому могли дуже легко попас­ти під кулі совєтської армії. За м. Ярославом ми повернули на південний схід у напрямі села Сухорів, а далі вже рухались через села: Ветлин — Висоцько — Лази — Заліська Воля — Бучина — Млини — Краковець.

25 червня добрались ми до містечка Краковець, розташо­ваного на лівому березі ріки Шкло. По дорозі — зустрічі з населенням, бесіди про його життя, взаємне інформування. Знайомились із совєтською дійсністю, із цим спустошенням, що його вчинили більшовицькі окупанти за неповних два роки. Про становище на звільнених теренах ми постійно інформували Провідника ОУН С. Бандеру й друзів, котрі перебували ще на німецькому боці. У Краківці ми пробули два дні. Тут до нас долучились інші члени групи, і так нас зібралось уже близько 15 осіб: Ярослав Стецько, Ярослав Старух, Лев Ребет, Євген Врецьона, Іван Равлик, Дмитро Яців, Іван Вітошинський та ін. Микола Лебедь, Степан Ленкавський включились у роботу групи вже у Львові 3 липня. У Краківці нам пощастило знайти справну ватажну машину («полуторку») із водієм, який хотів повернутись у свою Полтавщину. Я пообіцяв йому допомогти дістатися наразі лише до Львова, а потім і далі на схід, якщо він довезе нас до Львова. Домовились. Водій був радий, що вдасться зберегти від конфіскації німцями його машину, а ми задоволені, що маємо змогу якнайшвидше дістатися до Львова. Відповідно до того, як фронт усе далі просувався на схід, ми й наближалися до столиці Галичини. 27-го ми вже були в Яворові, де зустрілись зі членами визвольного підпілля та побачили вперше військовополонених совєтської армії. Тримались вони гідно, повні неприхованої ненависті до німців.