Акт відновлення української держави 30 червня 1941 р (стр. 5 )

А вже зовсім вороже виступили проти Акту відновлення української державності більшовики та їх прислужники, засуджуючи ОУН за її, начебто, співпрацю з Німеччиною. Характерною рисою їхньої пропаганди є те, що вони всіх своїх політичних противників обов'язково обзивають агентами чужоземних розвідок. Так, наприклад, поборюючи український націоналізм, вони не воюють проти самої ідеї національного визволення (це було б їм політично невигідно), а всіма засобами «доводять», що всі націоналісти — продажні агенти, а в даному разі агенти німецького фашизму. «Наявність альянсу, — твердять вони, — між ОУНівцями і Третім райхом спростувати неможливо»[1]. Підставою для такого висновку, на їхню думку, є третій пункт Акту відновлення Української Держави від 30 червня, у якому читаємо:

«Новоповстаюча Українська Держава буде тісно співпра­цювати з націонал-соціалістичною Великою Німеччиною, що під проводом свого вождя Адольфа Гітлера творить новий лад у Европі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації. Українська Національ­на Революційна Армія, що твориться на українській землі, боротиметься далі із союзною німецькою армією проти мос­ковської окупації за Суверенну Соборну Державу і новий лад у цілому світі».

Кожна політично грамотна людина, вникнувши у зміст цього абзацу, може зробити лише один висновок: новоповстаюча Українська Держава буде співпрацювати з Німеччиною тільки за умови визнання німецьким урядом Української Держави. Для того й проголошувалась Українська Держава, власне створювався уряд, щоб Україна могла на рівних правах вести переговори, укладаючи союзи, провадити спільну війну проти своїх національних ворогів. Це цілком нормальна політика вільного суверенного народу.

Так, до речі, в 1709 р. чинив гетьман України Іван Мазепа. Коли шведське військо вступило на українські землі, він склав зі шведським королем угоду й українське військо спільно зі шведським воювало проти російських поневолювачів за незалежну Українську козацьку державу. Тоді це також була єдино правильна політика.

ОУН, між іншим, ніколи не приховувала того, що вона не проти союзу України з Німеччиною у війні проти більшовицької Росії за умови визнання самостійності й незалежності Української Держави. У даному разі не мало значення, який політичний лад існував тоді в Німеччині, адже йшлося про боротьбу проти спільного ворога. Для прикладу, американці й англійці також не брали до уваги політичний (тоталітарний) лад в СРСР, коли вступили з ним у союз проти спільного ворога — гітлерівської Німеччини.

Дуже доречно з цього приводу зацитувати Провідника ОУН Степана Бандеру, головного співавтора тексту Акту про відновлення Української Держави, який у своєму зверненні «Слово до українських Націоналістів-Революціонерів за кордоном» від 1948 р. писав: «дехто закидає, що під час Акту 30 червня 1941 р. були вжиті фрази й жести приязного супроти Німеччини тону. В цій справі пора сказати одверте слово, бо наша правда ясна і чиста, і треба припинити фальшиве змалювання дійсності.

Ми обстоюємо завжди незалежність української політики, яка керується тільки українською рацією, а не кокетуванням (безуспішним) із сторонніми силами. Стоїть питання про основну лінію політики під час минулої війни, зокрема супроти Німеччини. Війна Німеччини з іншими державами, доки вона не зачіпала України, вимагала від нас повної нейтральності. (...)

Коли ж Німеччина пішла війною проти Росії, нашого ворога, то Україна не могла прийняти неприхильно цього факту. Але тим ще не розв'язувалося питання взаємин між Україною—Німеччиною. Воно мусило залежати тільки від одного: як поставиться Німеччина до державної суверенності України, чи буде шанувати українську суверенність, українські інтереси, чи буде шукати в Україні союзника проти більшовицької Росії, — чи трактуватиме Україну як воєнну здобич і об'єкт своїх цілей. Українська самостійницька політика не могла керуватися тим, що гітлерівська Німеччина така, чи така, отже, ми відразу проти неї. Ми мусили стати, і стали на позиції незалежної реалізації наших національних цілей, оборони наших прав і інтересів. А далі мусила сказати своє слово Німеччина. (...)

І ще одно: коли в такій ситуації мала бути боротьба між нами, — то треба було, щоб її не спровоковано і виразно спричинила Німеччина потоптанням прав і волі українського народу. Тому наша лінія була чітка: невідступне відстоювання справи державної незалежності, а під умовою шанування її — готовість до приязних взаємин і до спільної війни проти більшовицької Росії, і тільки проти неї. Таку політичну лінію ми вважаємо за єдино правильну, її ми намітили, її реалізували і важкими жертвами відстояли — і до неї завжди признаємося» [2, с 17-18].

ЧУЖИНЦІ ПРО АКТ 30 ЧЕРВНЯ

Про боротьбу українського народу за державну незалежність під час Другої світової війни і, зокрема, про Акт 30 червня за кордоном існує численна література, авторами якої є американці, англійці, німці, шведи та ін. [4]. І, що дуже знаменно, чужинці краще розуміють вагу Акту відновлення Української Держави, ніж багато хто з українських політиків, їхні оцінки об'єктивніші, політичний аналіз глибший. Може, тому, що на них не впливає партійний комплекс ненависті до авторів Акту.

Так, наприклад, шведський журналіст Арвід Фредборг, який під час війни 1941-1943 pp. жив у Берліні, видав у 1943 р. книжку «Поза сталевим муром» [З2, 4], де описує події, що відбувалися у тилах німецької армії, яка воювала на совєтському фронті. Він підкреслює, що проголошення державної незалежності України у Львові стало головною причиною краху всієї німецької політики в Україні, а це, у свою чергу, вплинуло на хід війни із совєтською армією, що врешті призвело до повної поразки німців. Нацисти, пише він, виступаючи проти Акту 30 червня, арештовуючи українських націоналістів, відкрили свої колоніальні наміри щодо України. На початку війни німецькій військовій пропаганді вдалось обіцянками про відновлення української державності, створення національної армії позитивно впливати на червоноармійців, і вони сотнями тисяч утікали з Червоної Армії у надії попасти до своєї рідної армії. Вороже ж ставлення німців до Акту відновлення української державності відкрило всім очі на справжні наміри німців, і Україна з можливого союзника стала її ворогом. Українські націоналісти, стверджує Арвід Фредборг, Актом 30 червня перекреслили гітлерівсько-німецькі плани виступати перед поневоленими більшовицькою Москвою народами у ролі «визволителів» і водночас готуючи їм ще жахливішу нову неволю.

Визначний американський журналіст Вільям Генрі Чемберлін про Акт 30 червня висловився так [З, 5J: «...проголошення було цілковитою несподіванкою для німців і поставило їх у дуже невигідне становище. Признати їм цей доконаний факт означало б відмовитись перетворити Україну на колонію німецького «лебенсрауму». Спротивитись йому означало б відкрити свої справжні плани на самому початку їхнього походу у Східній Європі і змобілізувати проти себе її народи».

Англійський дослідник Стюарт-Сміт, коментуючи Акт 30 червня, наголошує, що лише божевіллям нацизму можна пояснити заборону українського уряду у Львові та арешт його голови Ярослава Стецька. Цим німці відштовхували від себе 40 мільйонів українців [3, 6].

Підсумовуючи, можна сміливо ствердити, що литовський Акт 23 червня й український Акт 30 червня про відновлення державної незалежності — події важливого історичного значення світового масштабу. Позитивне ставлення німецької влади до українського та литовського урядів, сприяння ви­звольній боротьбі усіх народів, поневолених Москвою, дало б німцям реальні шанси на перемогу у війні. Виступаючи проти національного визволення, проти відновлення національних держав, вони цим самим змобілізували всі поневолені Москвою народи проти себе.

Про це свідчить, зокрема, і такий факт. Із совєтських полонених німці організували кілька підрозділів, що складались із представників поневолених народів — грузинів, вірменів, азербайджанців, узбеків. Ці відділи (батальйони) німці послали боротись проти українських повстанців. Усі вони перейшли на бік УПА й повели боротьбу проти німців. В оперті на ці національні відділи стало можливим організувати й провести в листопаді 1943 р. на Рівненщині перший підпільний з'їзд поневолених Москвою народів. Вироблена на цьому з'їзді програма стала могутньою політичною зброєю проти обох імперіалізмів — німецького й московського. Гасла «Смерть Гітлеру! Смерть Сталіну!» і «Воля народам! Воля людині!» ясно вказували на мету визвольних рухів усіх поневолених народів.

Під цими гаслами в 1940-х роках розгорнулась боротьба українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу, що в різних формах триває і до сьогодні.

ПІСЛЯ ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Як же склалися взаємини між ОУН та націонал-соціалістичною Німеччиною після проголошення відновлення Української Держави? Гітлерівська влада не те, що не визнала за українським народом права на незалежну державу, але повела проти ОУН нещадну боротьбу. Найперше — гітлерівці намагались примусити Провід ОУН скасувати Акт 30 червня, а коли це їм не вдалося, застосували проти ОУН і членів Українського Державного Правління жорстокі репресії, аж до розстрілів включно.

Уже через два дні після проголошення Акту, 3 липня, німецький підсекретар Кундт у Кракові викликав провідника ОУН Степана Бандеру на переслухання. Він намагався залякати С. Бандеру репресивними заходами, якщо ОУН не припинить діяльності щодо української державності. У відповідь на недвозначні погрози Кундта, Степан Бандера не лише схвалив Акт 30 червня, але й узяв на себе всю відповідальність за його проголошення, заявивши: «у цій боротьбі... ми виступаємо за незалежну й вільну Україну. Воюємо за українські ідеї й українські цілі». Під кінець переслухання Бандера підкреслив, що всі накази, які він видавав, не узгіднювались із жодними німецькими установами, а засновувалися «тільки на мандаті, що я одержав від українців». Невдовзі після переслухання, 5 липня, Бандеру було арештовано й відправлено до Берліна.

У Львові, після безрезультатних намагань німецьких органів влади примусити Ярослава Стецька відкликати Акт 30 червня, по невдалім замаху на його життя, гестапо 11 липня арештувало Стецька та його секретаря Романа Ільницького і відвезло їх до Берліна, де вже перебував Степан Бандера. У Берліні почалася нова серія допитів і розмов із вимогою відкликати Акт 30 червня, а розгляд питання української державності відкласти до часу закінчення війни. Не домігшись від арештованих скасування Акту, німецька влада тимчасово звільнила їх під домашній арешт: Ярослава Стецька — 25 липня, а Степана Бандеру — 20 липня. Звільнення арештованих можна пояснити не лише зміною німецької політики в українському питанні, а й труднощами німецької армії на Східному фронті. У середині липня німецька наступальна кампанія була затримана під Києвом на річці Ірпінь. Почалися затяжні, кровопролитні оборонні бої, що тривали два з половиною місяці. Тільки під кінець серпня німецька армія форсувала Дніпро на північ від Києва, на початку вересня на півдні від Києва переправилась на лівий берег, оточила київську групу совєтських військ і 19 вересня зайняла Київ.

Успіхи на фронті посилили шовіністично-расистські імперські настрої Німеччини, що позначилось і на ставленні до української державності. Воно стало вкрай негативним. Німецька влада вирішила силою розправитися з українським національно-визвольним рухом та з ОУН. Етап переговорів, з'ясування позицій закінчився, почалася війна. 15 вересня в Берліні було заарештовано Провідника ОУН Степана Бандеру, Голову Українського Державного Правління Ярослава Стецька, керівних осіб ОУН із націоналістичного руху: Володимира Стахіва, Івана Габрусевича, Романа Ільницького, Омеляна Антоновича, Осипа Тюшку, Нестора Процика та ін. Тоді ж у Львові було ув'язнено членів Державного Правління Дмитра Яціва, Івана Равлика, Андрія П'ясецького та видатних діячів ОУН Степана Ленкавського, Миколу Климишина (члени Проводу), Льва Ребета, Ярослава Горбового, Ярослава Рака; в жовтні у Миргороді на Полтавщині вбито керівника Північної Похідної Групи ОУН Миколу Лемика. Ще раніше, 31 серпня, в м. Василькові на Київщини гестапо арештувало групу провідних членів ОУН, які добиралися до Києва, щоб там ще раз проголосити відновлення Української Держави. Серед них: Василь Кук, Ярослав Старух, Дмитро Мирон, Йосип Позичанюк, Пантелеймон Сак, Іван Чинченко, Тарас Онишкевич, Микола Гошовський та ін. у кількості близько 20 осіб.

Варто зазначити, що арешти членів ОУН у т. зв. райхскомісаріаті «Україна» почалися уже в серпні. Тому тут раніше, ніж у Галичині, створилося революційне-націоналістичне підпілля, і почалася збройна боротьба проти німецьких окупантів. Про ставлення німецької влади до членів підпільних організацій ОУН свідчить ряд документів, що збереглися у німецьких архівах і тепер доступні для наукових працівників. Наведемомо один із них: «Безсумнівно встановлено, що бандерівський рух підготовляє повстання у райхскомісаріаті з метою створити незалежну Україну. Усіх членів бандерівської організації арештовувати і після детального допиту в цілковитій таємниці ліквідовувати як руйнівників. Протоколи допитів пересилати до Айнзацкомандо С/5. Цей документ, після ознайомлення з ним командира, негайно знищити». Зі справи «Суд над головними злочинцями перед Міжнародним трибуналом у Нюрнбергу. 14.11.1.» Нюрнберг, 1949, с. 269-270.)4.

Подібних документів багато. Вони найвиразніше свідчать про непримиренну боротьбу ОУН і всього визвольного руху проти німецьких окупантів. Акт 30 червня став тим рубежем, що відділяє відносно мирний етап утвердження української державності від етапу збройної боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу. Коли в першому етапі мають ще місце розмови й переговори з німецькими органами влади про визнання Української Держави, про евентуальну спільну боротьбу за повне визволення всіх українських земель, то у другому йде вже безпощадна війна проти німецьких окупантів-колонізаторів. І почали її, і організували українське націоналістичне підпілля ОУН і УПА. Така історична правда.

ПРИМІТКИ

1.Див., зокрема, Маніфест ОУН від грудня 1940 р.

2. Англомовні видання цієї книги вийшли в Лондоні, Торонто і Нью-Йорку в 1944 р. Див. [3].

3. Запис розмов з членами Українського Національного Комітету і С. Бандерою з липня 1941 р. Документ опубліковано в кн. 3 німецьких документів "Літопису УПА" (с. 10).

4. Подано за: Літопис УПА. - Т. 21. - Кн. 3. - С 99-100.

ЛІТЕРАТУРА

1. Політика і час№ 5. - С 70.

2. 30 червня 1941: Проголошення відновлення державності України. — Торонто, 1967. — С. 205.

3. За об'єктивну оцінку Акту 30 червня // 30 червня 1941. - Торонто. 1967. - С. 344-368.

4. Fredborg A. Bakom stalvallen: Som svensk korrespondent. — Berlin, 1941-1943. - Stockholm, 19p.

5. Chamberlin W. H. The Ukraine: A Submerged Nation. — New York, 1944.

6. Stewart-Smith D. G. The Defeat of Communism. - London, 1964.