Акт відновлення української держави 30 червня 1941 р (стр. 4 )

Попри деяку дисгармонію, що її вніс виступ Коха у святковий настрій Зборів, нарада тривала. Далі виступив член пропагандистського відділу Проводу ОУН Іван Вітошинський. Він, аби не надавати Зборам виразного протинімецького характеру й не дати командуванню німецької армії підстав для ворожого ставлення до української державності, висловив привітання німецькій армії, яка звільняє українські землі від більшовицьких окупантів, і відзначив, що лише спільними зусиллями української й німецької армій можливе здобуття в цій війні перемоги над спільним ворогом — більшовицькою Москвою. Після завершального слова голови Державного Правління Народні Збори закінчилися гімном «Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить!»

Про хід Зборів інформувала львівська радіостанція. Організував передачі Ярослав Старух, у розпорядженні якого були всі матеріали Зборів (текст Акту, наказ про призначення Голови Державного Правління, тези окремих виступів тощо). Звістка про відновлення Української Держави й створення уряду викликала небувалу радість населення. Усюди на звільнених теренах України утворювались місцеві органи правління, налагоджувалося нормальне господарське, громадське та культурно-освітнє життя. З'явилось багато нових людей, ініціативних, енергійних, талановитих, які, не жаліючи сил, самовіддано працювали для відбудови власної незалежної держави. Українські місцеві органи влади діяли до осені, поки не були німцями скасовані й замінені окупаційними.

Проголошення відновлення Української Держави на самому початку війни проти совєтської Росії було політично логічним і цілком закономірним актом. Зовсім аналогічно вчинила також підпільна Литовська націоналістична організація — фронт Литовських Активістів (ЛАФ), який уже на другий день війни задекларував відновлення Литовської Республіки й створив тимчасовий литовський уряд, котрий очолив Провідник ЛАФ — полковник Казіс Шкірпа. Це був посол вільної Литовської Республіки в Німеччині, який перебував тоді в Берліні. Його заступником, віце-прем'єром уряду став професор Юозас Амброзевічіюс, який знаходився у Литві. На заклик підпільного литовського уряду почалось у Литві повстання, в яке включились так звані територіальні литовські дивізії, і 27 червня майже вся Литва знаходилась у повстанських руках. Обидва Акти, як Литовський 23-го червня, так і Український 30 червня випливають з одного й того ж джерела — прагнення народу до волі й державної незалежності.

КИЇВСЬКА ГРУПА ПРОВОДУ ОУН

Подібно як Львівська, так і Київська група мала завдання зорганізувати проголошення відновлення Української Держави у Києві. Доки столиця України була окупована Росією, роль державного уряду виконувало УДП у Львові. З визволенням Києва, тут мало відбутися повторне урочисте проголошення відновлення Української Держави й створено центральне УДП. У цій Групі були такі видатні особистості визвольного руху, як Я. Старух, Д. Мирон, Д. Маївський, Ю. Стефаник, О. Гай-Головко, Й. Позичанюк, Пантелеймон Сак («Могила»), Чинченко та ін. Коли Група перебувала у м. Василькові, до неї приєдналася ще група інтелектуалістів Івана Мітрінги (Борис Левицький, Турчманович, Роман Паладійчук, В. Ревак та ін. — близько 15 осіб). Група ця стояла на різко антинімецьких позиціях і була за те, щоб негайно почати проти німців збройну боротьбу. На даному етапі (до вересня), коли тривали ще в Берліні розмови з С. Бандерою і Я. Стецьком, це, із тактичного боку, було недоцільно. Для ОУН тимчасова нейтральність німецької армії також була вигідна й навіть потрібна, оскіль­ки це уможливлювало поширення у східних областях України підпільної мережі та широке розповсюдження українських державницьких ідей.

Очолював Київську групу я, а моїм заступником був Я. Старух. Дмитро Мирон, майбутній провідник ОУН на цих теренах, готовив кадри для підпілля. У Групу входили ще зв'язкові кур'єри. Зі Львова я виїхав 8 липня на мотоциклі разом із зв'язковим «Галайдою». Водієм був студент Львівської Політехніки. Через Броди — Здолбунів — Дубно приїхали ми 9 липня у Рівне. Уже раніше сюди прибув Я. Старух. Полагодивши низку важливих організаційних справ, ми від'їхали й 10 липня були у Житомирі. З повноваження Голови УДП призначив я п. Івана Луцюка Головою Житомирського обласного Управління. Злагоджено працювала також мережа ОУН. Провідником Обласного Проводу призначив Миколу Шевчука, колишнього повітового провідника Грубешівщини.

По автостраді Житомир — Київ можна було тоді добратись лише до села Калинівка. Далі починалася вже фронтова зона. Тому подальший наш шлях на Київ повертав на південь — на села Фасову— Пашківку — Бишів — Мала Снітинка — Фастів. Тут декілька днів затримались, щоб налагодити роботу адміністративного апарату й зорганізувати міліцію. Щоб бути якнайближче до Києва, ми через сс. Велику Снітинку — Фастовець— Митницю ми дійшли до м. Василькова. Тут довелось чекати звільнення столиці. У той час їздили по селах, збирали народ на Збори, встановлювали українську владу. Бував тоді і у Житомирі, зустрічався з Миколою Климишином, Іваном Климовим та іншими членами Проводу, відпрацьовували нову тактику боротьби з окупантами.

Не дрімала й німецька поліція безпеки. Вона вже 12 липня мала інформацію, «що група Бандери направила до Києва біля 30 своїх членів із завданням створити там якнайшвидше український уряд такого зразка, як у Львові, і оголосити його там по місцевому радіо». У результаті інтенсивних розшуків німецькій поліції вдалось, не без допомоги наших колаборантів, довідатись про перебування Групи у м. Василькові й 31 серпня арештувати частину її керівних членів. Допити почались вже у Василькові. Згодом арештованих перевезли в табір військовополонених у Білій Церкві, а звідти до тюрми в Житомирі, де допити продовжувались. Із Житомира арештованих відвозили у львівську тюрму через м. Луцьк. Тут під час тимчасової затримки транспорту мені, Д. Миронові та Т. Онишкевичу пощастило втекти з-під варти й через Волинь добратися до Львова. Усіх інших арештованих у Василькові після до­питів через деякий час звільнили з тюрми. Через арешти у Василькові проголошення відновлення Української Держави в Києві так і не відбулось.

Після завоювання німцями Києва, німецька поліція ув'язнила С. Бандеру й Я. Стецька, провела у вересні 1941 року масові арешти націоналістів. З того часу почалася в Україні відкрита збройна і повстанська боротьба проти німецьких окупантів.

ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ АКТУ 30 ЧЕРВНЯ І ЙОГО ОЦІНКИ

Акт відновлення Української Держави, проголошений 30 червня 1941 р. у Львові, — важлива історична подія в житті нашого народу. Розглядаючи докладніше його значення для тогочасного періоду національно-визвольної боротьби в Україні, приходимо до безсумнівного висновку про те, що про­голошення відновлення Української Держави:

1) було логічним завершенням багаторічного етапу визволь­них змагань українського народу 20-х — початку 40-х років XX ст.;

2) продемонструвало волевиявлення українського народу до самостійного державного життя, що яскраво виявилось в утворенні органів української влади на всіх рівнях;

3) відродило державницькі традиції українського народу.

Ще раз було заявлено всьому світові, що український народ — законний господар своєї землі. Поряд із цим, проголошення Акту 30 червня 1941 р. примусило гітлерівський уряд розкрити свої справжні колоніальні наміри щодо України й унеможливило йому розігрувати роль «визволителя».

Важко переоцінити значення Акту червня 1941 р. для подальшого ходу визвольних змагань в Україні. Цей Акт започаткував новий етап масової збройної визвольної боротьби, що тривав до кінця 50-х років. Боротьба проти німецьких окупантів у 1941-1944 pp., а з 1944 р. — проти московсько-більшовицьких стала загальнонаціональною, всенародною. Було створено всеукраїнську народну Повстанську Армію — УПА. Разом із підпільними тереновими збройними відділами та допоміжними службами (медично-санітарними, кур'єрсько-зв'язковими, розвідницькими та господарсько-економічними) УПА нараховувала понад півмільйона дієвих учасників. Кількість бійців і командирів у військових бойових частинах, залежно від періодів, становила приблизно 150-200 тисяч. За тринадцять років визвольної боротьби проти німецьких і більшовицьких окупантів загинуло в боях і було закатовано в тюрмах десятки тисяч найкращих синів і дочок України, ще приблизно два мільйони були заарештовані та вивезені на заслання у Сибір, на Крайню Північ і Далекий Схід.

Такої тривалої, масової, героїчної, всенародної війни за національне визволення не знала досі не лише наша, але й світова історія. Порівняти її можна хіба, що з національно-визвольною війною під проводом Богдана Хмельницького в середині XVII ст.

Визвольна боротьба у воєнні й повоєнні роки докорінно змінила психіку нашого народу. Вона зміцнила в людях віру у вищу правду, розбудила в них надію на можливість боротьби зі злом і, що найважливіше, знищила в людях страх. Народ перестав боятися своїх поневолювачів. Умер раб! Народився Борець-Месник! Завдяки боротьбі значно зросла національна свідомість народу на всіх землях України. Ідея національного відродження запустила глибоке коріння в народі. З крові й жертв повстанської народної боротьби зародився національно-визвольний рух 1960-1970-х років і нинішній демократичний рух за суверенітет і повну державну незалежність України.

Як же поставилися основні суспільно-політичні чинники в Україні до Акту 30 червня 1941 p.? Українські громадсько-політичні угруповання, їхні провідні представники, які діяли в Україні до німецько-польської війни у вересні 1939 p., схвалили Акт і спільно з ОУН взялися до відбудови української державності, їхні представники ввійшли у склад уряду та в органи місцевого управління.

Негативну позицію зайняла політична група полк. А. Мельника. Вони критикували організаторів Акту, головним чином, за те, що його проголошено без згоди й без відома німецької влади в той час, коли німецька армія визволяє Україну від більшовицької окупації. З ними солідаризувалось колаборантське середовище. Воно також неприхильно сприйняло Акт, але поширювало чутки, що все відбулось за тихою згодою третьорядних німецьких чинників. Такі чутки їм були потрібні для того, щоб хоч трохи якось виправдати свою співпрацю з окупантами, мовляв, не ми одні з ними співпрацювали.