Зміст (стр. 3 )

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження можуть бути використані при розробленні державної політики щодо місцевого самоврядування, при опрацюванні теоретичних підвалин адміністративної реформи в Україні, удосконаленні чинного законодавства, яке регламентує діяльність місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування і їх взаємодії.

Матеріали дисертації можуть стати в нагоді при проведенні подальших історико-правових та загальноісторичних досліджень проблематики місцевого управління в Російській імперії, зокрема в українських губерніях, у другій половині ХІХ ст., створенні узагальнюючих праць щодо вказаного періоду, при підготовці державних службовців та службовців місцевого самоврядування, розробленні загальних та спеціальних курсів з історії держави і права України, історії державного управління, конституційного, адміністративного, муніципального права.

Апробація результатів дослідження. Основні положення, висновки і рекомендації дисертаційного дослідження апробовані на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Національного університету внутрішніх справ, доповідались на VI Міжнародних історико-правових читаннях “Наступність в праві та юридичній науці” (м. Львів, 28-30 вересня 2001 р.).

Публікації. Основні положення дисертації і наукові висновки викладені у чотирьох статтях, виконаних автором одноосібно і вміщених у фахових з юридичних наук виданнях:

1.  Місцеві органи влади Російської імперії в Україні в першій половині ХІХ ст. //Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2001. – Вип. 15 – С.142-146.

2.  Земське самоврядування і державна влада у Російській імперії //Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2002. – Вип. 17. – С.185-190.

3.  Взаємодія місцевих органів державного управління і місцевого самоврядування: історичний досвід і проблеми сучасності //Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2002. - № 1 – С.311-318.

4.  Правові основи взаємодії органів губернської адміністрації Російської імперії та міського самоврядування в Україні у другій половині ХІХ ст.// Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2002. – Вип. 18. – С.309-315.

Структура роботи. Дисертацію побудовано за проблемним принципом. Робота складається з вступу, трьох розділів, які, в свою чергу поділяються на сім підрозділів, висновків, списку джерел та літератури (352 назви). Повний обсяг дисертації складає 176 сторінок.

Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www. /search. html

ВИСНОВКИ

Усвідомлення важливості оптимізації правових основ взаємодії місцевих органів державного управління та органів місцевого самоврядування прийшло не сьогодні. Аналіз розвитку політико-правової думки, ідей, теоретичних здобутків, сформованих століття тому, говорить на користь того, що ця проблема як одна із складових з’ясування співвідношення державної влади та місцевого самоврядування вельми детально досліджувалась ще в той період.

Формування п’яти так званих “світових” теорій місцевого самоврядування, жорстка боротьба між їх прихильниками доводять те, що вже у другій половині ХІХ ст. не тільки в Європі й США, а і Російській імперії в колах інтелігенції, в першу чергу вчених – правознавців, добре усвідомлювалось, що вдосконалення державного механізму, подолання домінування його над суспільством, конкретною людиною неможливе без розвитку дієвого, демократично побудованого місцевого самоврядування.

Дослідження створеного у другій половині ХІХ ст. масиву теоретико-правових студій дає можливість стверджувати, що вітчизняне правознавство (перш за все російське) у своїх трактуваннях проблеми співвідношення державної влади і місцевого самоврядування не було вторинним порівняно з європейським, у першу чергу німецьким. Російські вчені не тільки сприйняли ідеї Р. Гнейста, Л. Штайна, П. Лабанда, Г. Єллінека, але й у своїх кращих творах знайшли оригінальні вирішення поставлених німецькими правознавцями теоретичних і актуалізованих практикою соціально-правового розвитку Російської імперії наукових завдань. У працях Б. М. Чічеріна, видатного українського мислителя бачимо високі взірці застосування діалектичного методу до правових явищ, подолання “вузькостей” і крайнощів тієї чи іншої теорії місцевого самоврядування. Б. Чічерін розвиває думку про те, що демократизм місцевого самоврядування є невід’ємним атрибутом демократичності суспільства і його держави, що співвідношення “державна влада” – “місцеве самоврядування” і “органи державної влади (управління)” – “органи місцевого самоврядування” слід визначати у контексті тих відносин “держава - суспільство” та “держава – громадянин”, які по суті притаманні реалізації дихотомії “правова держава – громадянське суспільство”. Перебуваючи на схожих позиціях, підкреслює соціальну суть місцевого самоврядування (фактично як характеристику суспільної свободи), діалектичну єдність його соціальної та юридичної природи. У ряді міркувань долають крайнощі окремих парадигм і та .

Позитивним є те, що десятиріччя дискусій і напруженого наукового пошуку сучасних правознавців в Україні сьогодні вже також приводять до високого рівня теоретичних узагальнень, але надбання студій видатних представників політичної та правової думки минулого століття щодо місцевого самоврядування, його співвідношення з державною владою та державним управлінням ще довго, на нашу думку, слугуватиме оптимізації організаційно-правових основ місцевого самоврядування в демократичній суверенній Україні. Важливо розуміти умовний характер теоретичних моделей, високу міру складності діалектичного взаємозв’язку цих явищ, не намагатися підганяти чинне законодавство під “громадсько-господарську”, “державну” чи ще яку теорію місцевого самоврядування.

Практика реальних правовідносин органів місцевого самоврядування в пореформений період у Російській імперії (які досліджувались на матеріалах Лівобережних губерній), а також їх нормативно-правового регулювання говорить про те, що законодавець не підводив належної теоретичної бази під свої дії (хоча вона на цей час вже існувала), виказуючи непослідовність. З одного боку, “ввіряючи” земствам за реформою 1864 р., і містам за реформою 1870 р. вельми значні, найбільш обтяжливі “місцеві” справи, перекладаючи на них власне державні обов’язки (такі, як розкладка загальнодержавних податків, ведення статистики для земств чи утримання поліції для міст), держава не лише залишала в руках своїх чиновників на місцях надмірні “привідні паси” у вигляді контрольно-наглядових повноважень, а й не проводила чіткого розмежування компетенції. На відміну від демократичних країн, коли держава “зупиняється”, окреслює свої повноваження в “місцевих справах”, решту – не конкретизуючи – відносить до компетенції органів місцевого самоврядування, законодавство Російської імперії визначало повноваження саме останніх, залишаючи за губернатором, як вищим органом адміністративного нагляду ледь не ту ж “неосяжну” компетенцію, яку йому надав “Наказ” 1837 р. Таким чином, динаміка розвитку правових основ діяльності органів земського та міського самоврядування була значно вищою, ніж у випадку з місцевою коронною адміністрацією. Надаючи досить значну самостійність позастановим органам місцевого самоврядування, реформи 1864 та 1870 рр. зберігали за губернатором певні дискреційні повноваження (причому для земств більші), а невизначеність, двозначність, плутаність і суперечливість законодавства створювали для губернаторів спокусу порушень закону з міркувань доцільності. Контрреформи 1890 та 1892 р. узаконили губернаторський нагляд за доцільністю діяльності органів земського та міського самоврядування, посилили контроль начальника губернії за кадровим складом земських та міських установ, їх кошторисами та ін.

У цих умовах чи не вперше “запрацював” складний і громіздкий механізм оскарження управлінських рішень, який існував у Російській імперії в силу надмірної бюрократизованості державного апарату і традиційно виражався у багатотомному і безплідному листуванні. З виникненням земського і міського самоврядування, з наявністю в їх складі кваліфікованих юристів, внаслідок того, що сформувався самоврядний, виборний, незалежний по службі від адміністрації характер цих установ, губернатори, інші урядовці місцевого рівня зіткнулись з таким явищем, як адміністративна юстиція. Більше того, здавалося б формальна можливість органів земського і міського самоврядування оскаржувати незаконні дії місцевої адміністрації (до того фактично безконтрольної, такої, що співвідносила свою діяльність скоріше з дисциплінарними нормами, ніж з законом) стала реальною, перетворилась на головну юридичну гарантію захисту прав місцевих самоврядних структур від сваволі й надмірних, спричинених умовами самодержавства, повноважень адміністрації. У цих обставинах рішення Сенату (внаслідок тривалості провадження нерідко непотрібні в конкретних спорах) набували значення джерела права, уточнювали співвідношення компетенції місцевих органів державного управління та органів місцевого самоврядування.

Взаємодія органів позастанового місцевого самоврядування і галузевих органів державного управління, а також повітової адміністрації, страждала у багатьох випадках відсутністю відповідних спеціальних нормативно-правових актів. Взаємовідносини земств та міст з агентами Міністерства фінансів, Міністерства просвіти, Міністерства державного майна, інших відомств на рівні губернії за окремими напрямами діяльності регулювались спеціальними законодавчими та підзаконними нормативно-правовими актами (як у випадку з “питною справою”, оподаткуванням та ін.). Варто зауважити, що і в цьому випадку значна частина реальних суспільних відносин, особливо в сфері економіки та фінансів, не мали належного правового підґрунтя. Однак в умовах, коли економічна самостійність є однією з життєво важливих гарантій місцевого самоврядування, саме ці моменти дозволяли земствам і містам (у першу чергу губернським центрам) вести ту напружену господарську й соціальну діяльність, яка добула їм заслужену славу.