Зміст (стр. 1 )

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………………………..3

Розділ І. Теоретичні питання співвідношення державного управління та місцевого самоврядування…………………………………………………………14

1.1. Стан наукової розробки проблеми……………………………………………14

1.2. Співвідношення місцевого рівня державного управління та місцевого самоврядування …………………………………………………………………….28

Розділ ІІ. Губернська адміністрація і місцеве самоврядування: правове регулювання взаємовідносин ………………………………………….…………...63

2.1. Адміністрація губернії і земство ……………………………………………...63

2.2. Губернська адміністрація і самоврядування міст: правова регламентація відносин ……………………………………………………………………………..108

2.3. Управлінські та наглядові функції губернської адміністрації щодо селянського самоврядування ……………………………………………………..125

Розділ ІІІ. Правове регулювання взаємовідносин повітової адміністрації та органів місцевого самоврядування ……...………………………………………..135

3.1. Загальна повітова адміністрація і органи земського самоврядування…….135

3.2. Повітова адміністрація і органи селянського самоврядування: правові основи здійснення управлінських та наглядових функцій ………………………………148

Висновки …………………………………………………………………………….170

Список джерел та літератури……………………………………………………….177

Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www. /search. html

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Одинадцять років незалежності України нерозривно пов’язані з проблемою розвитку місцевого самоврядування. Вибір народу, котрий став на шлях побудови демократичної правової соціальної держави, означав, окрім іншого, створення оптимальної системи соціального управління, визначення і законодавче закріплення співвідношення інститутів державної влади та місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування є невід’ємною складовою демократії, визнаним об’єктивним стандартом демократизації державного устрою в сучасному світі [103, с.90-94]. Закономірно, що цим питанням приділено значну увагу в Конституції України. Загальний принцип гарантованості місцевого самоврядування в Україні викладено в ст.7, правовим основам функціонування цього інституту спеціально присвячено розділ ХІ чинної Конституції. Та ефективним місцеве самоврядування стане лише тільки тоді, коли його реалізація буде збалансована з державно-владними функціями. У першу чергу це стосується питань гармонізації, формування оптимального правового механізму відносин місцевих органів виконавчої влади та муніципальних структур.

Президент України , який постійно тримає процеси становлення місцевого самоврядування в Україні в полі зору, цілком справедливо наголосив: „Потрібно чітко розмежувати сфери компетенції місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, а також усунути можливості для протистояння...” [308, с.5].

Питання взаємодії місцевих органів державного управління та органів місцевого самоврядування, її нормативно-правового забезпечення є одним з найпринциповіших у побудові демократичних державних механізмів сьогоднішнього світу. Існування сучасних держав, розташованих на різних континентах, відмінних за особливостями свого історичного розвитку, традиціями, рівнем економічного потенціалу, сьогодні неможливо уявити без діяльності органів місцевого самоврядування. Вони виступають первинними осередками самоорганізації населення, розв’язують господарські, соціальні, культурні питання. Місцеве самоврядування є одночасно соціальним і правовим інститутом, що діє у певному політико-правовому просторі, і способом соціального управління, ґрунтованим на принципах самоорганізації та саморегулювання певних, сформованих за тими чи іншими ознаками (найперше, територіальними) людських спільнот. Обидві сторони – місцеве самоврядування як влада, уособлена воля соціальної системи, і місцеве самоврядування як соціальний інститут, покликаний до її реалізації, - перебувають у тісному діалектичному зв’язку [59, с.3].

Термін “місцеве самоврядування”, сьогодні, як правило, вживається відносно демократичних політико-правових систем. У той же час слушним видається твердження класика німецької правової науки про те, що місцеве самоврядування виникає (незважаючи на його форму, організаційно-правові засади, компетенцію та ін.) фактично одночасно з державою: “ Громада рано вступає у тісні внутрішні відносини з державою…”[99, с. 76]. Можна чимало говорити про різні історичні форми місцевого самоврядування, але сьогодні Україна будується як демократична правова соціальна держава, отже, ніякий інший спосіб існування місцевого самоврядування, окрім демократичного, є неприйнятним. Та демократична правова держава обов’язково передбачає й існування міцної, ефективної, і водночас контрольованої громадянським суспільством вертикалі виконавчої влади.

Дискусія про співвідношення державного і недержавного характеру місцевого самоврядування (а саме від вирішення цього корінного питання залежать чимало конкретних нормативно-правових аспектів проблеми), вочевидь, триватиме ще довго. Своє бачення цієї проблеми автор виказав у одному з підрозділів даної роботи. Та в будь-якому випадку важко не погодитись з міркуваннями російського правознавця : “Всілякі дефініції місцевого самоврядування … повинні виходити з наявності двох засад будови громадського життя. По-перше … врахування свого, місцевого інтересу. Повинне реалізуватись саме місцеве САМОврядування. Ради (муніципалітети або які-небудь інші органи місцевого самоврядування) повинні господарювати в інтересах людей, а не канючити у центральної влади. Ці органи мають отримувати більше свободи, більше коштів, вони повинні правити разом з населенням, використовуючи всі форми прямої демократії. Повинна бути широка і ретельно охоронювана компетенція цих органів. По-друге, … місцеве управління мусить бути провідником загального інтересу, повинне бути в одній зв’язці з центром і бути вписаним в структуру … влади. З цієї точки зору слід говорити про народне УПРАВЛІННЯ” [17, с.283]. Думаємо, що ці висловлювання можна вважати засадничими і щодо будови місцевого самоврядування в України, і стосовно його співвідношення з державною виконавчої владою, зокрема на її місцевому рівні. Місцеве самоврядування здатне посилити ініційовані центром і закріплені в законі реформи: “…Сама природа самоврядування здатна розбудити і спрямувати глибинну енергію “локомотивів” суспільних перетворень – територіальних громад, - створити умови, за яких влада стане ближчою до повсякденних потреб населення…” [162, с.28]. 

Україна має чималий досвід розвитку місцевого самоврядування. У багатьох випадках він відбувався в умовах відсутності власної державності, регулювався нормативно-правовими актами інших держав. У той же час, у таких умовах, органи місцевого самоврядування були чи не єдиними інституціями, де ті чи інші верстви населення України мали можливість брати участь у здійсненні управлінських функцій, не проходячи чиновницькими щаблями. Виходячи з завдань проблемно-постановочного характеру, можемо констатувати, що найбільш методологічно “корисним” щодо сучасності є дослідження правових основ взаємодії (вірніше, взаємовідносин) місцевих органів державного управління та самоврядування двох періодів: 1864-1917 рр. та 1917-1921 рр. [27, с.311-318].

Особливе значення має дослідження першого періоду. У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. органи земського і міського самоврядування стали місцем легального прояву об’єктивних демократичних тенденцій у поліцейській державі, якою значною мірою була Російська імперія. При цьому обґрунтованим видається дослідження першої частини цього періоду – до зламу ХІХ – ХХ ст. У цей період внаслідок реформ 60-х – 70-х рр. та контрреформ кінця 80-х – початку 90-х рр. ХІХ ст. відносно стабілізувалась законодавча база взаємовідносин місцевих органів державного управління та самоврядних інституцій в Російській імперії. У той же час на кінець ХІХ ст. стало помітним, що відносини ці визначалися не тільки правовими приписами законодавця, а й підзаконними нормативними актами, офіційними тлумаченнями чинного законодавства, а також власне правозастосовчою практикою.

Взаємовідносини органів державного управління та місцевого самоврядування у цей період були виразником антагонізму напівфеодального бюрократичного державного апарату і перших паростків громадянського суспільства, які прагнули хоча б якось політично самореалізуватись через органи місцевого самоврядування.

Саме тоді й викристалізувався “подвійний” характер проблеми – теоретичний і практичний. Перший полягає в тому, що сформувалась світова теорія місцевого самоврядування, яка є незаперечним надбанням політико-правової думки. При цьому студії в галузі теорії місцевого самоврядування, питань його співвідношення з державної владою і управлінням активізуються саме в період, коли суспільство демократизується і починає розвивати місцеве самоврядування. Другий аспект проблеми виявився у вирішенні конкретних завдань життєдіяльності територіальної громади, їх об’єднань, держави в цілому.

Саме меті створення оптимального механізму правового регулювання взаємовідносин місцевих органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування в незалежній Україні й має слугувати спеціальне дослідження багатого історичного досвіду, який було накопичено в другій половині ХІХ ст.

Хронологічні рамки дослідження визначені періодом активного реформування правових основ діяльності органів місцевого самоврядування та їх взаємодії з місцевими органами державного управління Російської імперії. Це друга половина ХІХ ст. У наступні роки мало місце посилення кризових явищ в суспільстві, зміни політико-правових характеристик, загострення соціально-політичних протиріч, започаткування елементів загальнодержавної представницької влади. Досліджуваний проміжок часу відповідає й існуючій у вітчизняній історико-правовій науці періодизації.

Територіальні рамки дослідження обмежені трьома лівобережними губерніями України – Полтавською, Чернігівською та Харківською. Це обумовлено тим, що на Правобережжі земське самоврядування було введене тільки на початку ХХ ст., а на Півдні існувала власна специфіка взаємодії місцевої адміністрації та органів місцевого самоврядування внаслідок особливого правового статусу міст Одеси, Миколаєва, Севастополя, Керчі, які були виділені в окремі градоначальства.