Тема № 6. Політичні партії і громадсько-політичні рухи. Політичні еліти (стр. 5 )

Найбільш масовою громадською організацією є профспілки. Діяльність профспілок регулюється спеціальним законодавством. Вони мають свої міжнародні організації, наприклад, Всесвітня федерація профспілок (ВФП). Нині профспілки активно заявляють про себе твердою позицією в захисті трудових і соціально-економічних прав й інтересів своїх членів. Велика кількість страйків, що суттєво впливають на політичний процес у суспільстві, тому доказ.

Спектр суспільно-політичних організацій достатньо різноманітний – це спілки молоді, ветеранів війни, комітет солдатських матерів, спілки жінок тощо. Вони рішуче включаються у політичне життя, організовують свої друковані видання, збори, мітинги.

Хоч би якими різноманітними не були суспільні організації і рухи, вони виконують дві головні функції:

висловлюють й реалізовують групові інтереси;

забезпечують участь своїх членів в управлінні.

Таким чином, політична функція суспільних організацій і рухів полягає не в боротьбі за владу, а у справлянні тиску на неї, щоб реалізувати інтереси своїх учасників.

В цілому, на основі законодавчо визначених прав і обмежень громадські об’єднання виконують наступні функції:

Опозиційна функція. Її роль полягає в запобіганні надмірній централізації влади, сприянні прогресивному розвитку громадянського суспільства. Для досягнення цього громадські організації вдаються до різних заходів: висування альтернативних програм, апеляції до громадської думки, контролю тощо.

Захисна функція. Вона спрямована на захист інтересів, потреб членів організації через вимоги, заяви до державних органів, уряду, а також законодавчу ініціативу. Радикальними методами тиску на адміністративні органи і захист інтересів людей є страйки, маніфестації, мітинги, ультиматуми, пікетування.

Виховна функція. Направлена на формування в громадян моральної, політичної, управлінської, правової культури, творчого підходу, професіоналізму.

Кадрова функція. Полягає в підготовці кваліфікованих кадрів для державних і громадських органів, установ, організацій.

Відповідно суспільно-політичними організаціями можна вважати тільки ті із численних об'єднань і груп за інтересами, які справляють тиск на центри влади. У західній політології їх так і називають групами тиску або групами інтересів.

Політологи виділяють три основні ознаки групи тиску.

·  існування і діяльність групи поза офіційними структурами й органами влади;

·  здійснення тиску на політичні інституції з метою прийняття державними органами певних рішень;

·  вимоги групи відображають специфічні інтереси тих чи інших верств або об’єднань громадян.

Типовими засобами тиску суспільних об'єднань на органи влади є:

безпосереднє висування своїх членів до складу представницьких і законодавчих органів влади, а також функціонерами адміністративного апарату;

участь членів організації в роботі парламентських комісій;

підтримка особистих контактів з членами парламенту, уряду, чиновниками державного апарату.

У багатьох країнах широко практикується така форма тиску на законодавців, як лобізм (англ. lobby кулуари). Лобізм виник як специфічний інститут політичної системи США для впливу конкретних приватних та громадських організацій на процес ухвали рішень органами влади з питань внутрішньої і зовнішньої політики. Політична практика американського лобізму активно поширюється в інших країнах, у тому числі й в Україні.

Хто ж займається лобіюванням? Найбільш придатними на роль лобістів вважаються колишні чиновники законодавчих і виконавчих органів влади, які підтримують зв'язки зі своїми колишніми колегами, а також досвідчені адвокати, які близько знайомі із закулісним життям законодавчих та урядових установ. Послуги лобістів високо оплачуються. Діапазон засобів, які вони використовують для досягнення своїх цілей, величезний. Виділимо групи засобів лобістів:

засоби лобізму інформаційного ракурсу: збирання інформації, її блокування або надання зацікавленим особам; пропагандистські кампанії з рекламою або антирекламою певної акції; кампанії тиску з місць (телеграми, листи тощо);

засоби лобіювання, пов'язані з фінансовим його забезпеченням: фінансування виборної кампанії, надання "потрібним особам" різного роду "послуг" (гонорар за виступ тощо), влаштування для чиновників різного роду розваг за рахунок зацікавлених організацій тощо.

Для багатьох лобізм є синонімом корупції і, як бачимо, не без підстав. Проте лобізм – це не тільки підкуп, шантаж, а й найвагоміший метод стратегічного розв'язання політичних, економічних, регіональних проблем, оскільки на нього працюють високопрофесійні експерти, котрі пропонують і втілюють соціально-конструктивні ідеї.

Як вже підкреслювалось, лобізм набув у деяких країнах світу статусу соціальної інституції, став організаційною установою. Його діяльність здобула легітимність й легальність. У США 1946 р. був прийнятий федеральний закон про регулювання лобізму. Згідно з ним, особи та організації, які є лобістами, зобов'язані офіційно зареєструватися й надавати відомості про те, на кого вони працюють.

Групи тиску можуть бути офіційно зареєстровані, як у США, або діяти нелегально. Характерним прикладом кримінальної групи тиску є мафія. Становлення конституційних і цивілізованих форм впливу груп тиску на органи державної влади та їх участь у політичному процесі є однією з найважливіших умов демократизації суспільства, його нормального і стабільного розвитку.

Однією з причин піднесення ролі громадських рухів у політичній системі суспільства є неспроможність традиційних інститутів держави розв´язувати назрілі завдання. На основі назрілих завдань і визначається мета створюваних громадсько-політичних рухів. При цьому мета може відображати інтереси тільки окремих прошарків населення, може бути загальнонаціональною, а за певних умов може трансформуватися в загальнолюдську.
  Функціональне значення суспільно-політичних рухів багатогранне, і їхня роль у структуруванні політичної системи в різних державах неоднакова. У державах з демократичними режимами громадсько-політичні рухи є необхідним компонентом політичної системи. У таких країнах вони виступають своєрідним індикатором незадоволення суспільних потреб, яке адресується державним інститутам, і домагаються розв´язати проблеми, що виникли. У демократичних державах громадсько-політичні рухи виступають важливим інституційованим каналом залучення людей до політики, формування правлячої еліти, а іноді й розроблення державної політики і навіть втілення в життя.

В авторитарних і тоталітарних державах громадсько-політичні рухи переважно виступають чинниками соціальної і політичної дестабілізації правлячих режимів. Тому в таких державах вони є посутнім чинником усунення правлячих верхів від влади і передання її демократично обраним представникам народу. Щодо ролі громадсько-політичних рухів у такому передаванні влади існують різні погляди. Є. Вятр, наприклад, вважає, що за умов правління авторитарного режиму передавання влади в руки демократично обраним представникам народу може відбуватися за трьома формами. Перша — реформа згори. Така реформа може здійснитися за умов, коли автократичні правителі за власною волею, а не під тиском масових рухів, вирішують змінити існуючу систему, і в них вистачає мудрості й волі втілити програму демократичних перетворень. Друга форма — "абдикація" (відмова від влади, посади або сану); третя — поступові реформи, узгоджені між можновладцями й опозицією.

У державах з тоталітарною формою правління роль громадсько-політичних рухів ще вагоміша, оскільки в таких державах здебільшого немає політичних партій. Масові рухи у них покликані стати загальнонаціональною силою, на яку можна було б опертися всім опозиційним режимові силам у державі.

Подібного роду масові громадсько-політичні рухи функціонували в усіх країнах напередодні повалення тоталітарних режимів — в Іспанії, Греції, Португалії. Не стало винятком і падіння тоталітарних комуністичних режимів у країнах "реального соціалізму" — Чехословаччині (Громадянський форум), Болгарії (Союз демократичних сил), Румунії (Фронт національного порятунку), Польщі ("Солідарність"), Литві ("Саюдіс"), Україні (Народний Рух). Напередодні розпаду Радянського Союзу в усіх його колишніх республіках функціонували народні фронти. Своєрідною реакцією радянських партійних і державних органів на створення їх була організація інтерфронтів та інших різного роду рухів, які, за своїм громадсько-політичним спрямуванням, були досить різними — від демократичного до великодержавницького. Таке розмаїття стало відображенням тих суперечностей, що існували в тогочасних суспільствах, свідченням відсутності політичної структурованості їх, справжньої багатопартійності. Поява різноманітних за своєю спрямованістю рухів стала свідченням глибокої політичної кризи комуністичної системи, великої незадоволеності народу існуючим станом речей.

В Україні серед численних рухів найбільший політичний вплив на процес державного відродження справив Народний Рух, який виник як суспільний потяг до перебудови тогочасного суспільства.

Проте в міру того як виявлялися утопізм "оновлення", "перебудови", нездатність колишньої КПРС на дійсно радикальні реформи, Народний Рух України набував іншого, радикальнішого спрямування — боротьби за національно-державне відродження. Саме тому він зміг згуртувати широкі верстви населення на боротьбу за подолання тоталітаризму і побудову національної державності. Рух виник як суспільно-політична організація відкритого типу — доступна для всіх, незалежно від соціального і професійного стану, партійної, конфесійної й етнічної належності. Він був своєрідним відображенням реальної політичної, соціальної і духовної різнобарвності та суперечливості життя тогочасної України. Демократизм Руху, його фундаторів виявився в тому, що вірність національній ідеї органічно поєднувалася з проголошенням рівності всіх націй і етнічних груп на теренах України. Програма Руху рішуче відмежовувалася від орієнтації на асиміляцію національних меншин. Намагання вести виважену національну політику з урахуванням інтересів інших національностей було вирішальним чинником, який запобіг виникненню інтерфронтів в Україні.